Координати раю

Богдан Лебль. Пекло ввійшло до раю / Переклад Божени Антоняк. Львів: Урбіно, 2017.  288с.

Це одна з найвідоміших реплік про травми Другої світової: «Багато хто, особливо культурна еліта, продовжують нарікати, що Німеччина змусила Ейнштейна пакувати валізи, зовсім при цьому не усвідомлюючи, що куди вагомішим злочином було убивство маленького Ганса Кона з он того будинку за рогом – хоч він зовсім не був генієм». Сильно сказано (це слова Ханни Аренд). Але наразі зверну в цьому сюжеті на змодельований образ маленького Ганса – дитини-свідка і дитини-жертви війни. Малого, з якого не ясно, що виросте (припустимо, що дивом виживе). Дитини, котра невідомо, як буде свідчити про пережите, і чи спроможеться на це. У висловлюванні Аренд саме йому, негеніальному Гансу, делегуються ті пекельні повноваження (і в нього не питають згоди на те): бути достовірним свідком жахів війни.  

Щодо «Пекло увійшло до раю» Богдана Лебля, ми точно знаємо, що з тієї «змодельованої» дитини війни виросло. Автор не приховує, що в цьому тексті відтворений його власний досвід. І ми точно знаємо: Леблева дитина, яка виросла у війну і у війні, знайшла в собі сили і бажання свідчити. Зрештою, ми ж цю книжку читаємо зараз – вона і є тим свідченням. А твір якраз і розповідає про «вагоміші злочини», досі не до кінця усвідомлені. У «новеньке» українське видання Богдана Лебля увійшли перші дві повісті автобіографічної тетралогії: «Золота сурма» (Złota trąbka, 2003), «Пекло ввійшло до раю» (Piekło weszło do Raju, 2013), «Ріка дитинства», «Прощання з батьківщиною». (Втім, і «Сурму», і «Пекло» можна читати в цілком автономному режимі щодо інших книжок циклу). Юзьо – головному герою Лебля – тут вісім років. Триває 1939 рік: від зими до зими.

На східних кресах живе родина лісничого й учительки. Він – поляк, колишній легіонер маршала Пілсудького, вона – українка. У них є маленький син, хворобливий «метис» Юзьо. Він дружить з місцевими українськими хлопчаками і закоханий у польську панночку, яка живе по сусідству. Але зрештою не є інтегрованим ані у польське, ані в українське середовище. Від українців його відокремлює його «панство»: ця дитина не знає, що таке важка праця і голод, натомість багато читає і вихована на історіях про переможну війну поляків і більшовиків у 1918-у. Але і з поляками малому паничу не легше. Почнемо з того, що в його селі поляків дуже мало: окрім його родини, ще родина батькового начальника – надлічничого; там є двоє хлопців і двійко дівчаток, майже всі старші за нього. Для них він просто мала нецікава дитина, та й ще й «недополяк», напівкровка.

Тут дві сцени ідуть одна за одною, показово.

Перша – хлопці шмагають вербовими патичками ропух на річці. Юзьо разом із другом Василем приєднуються до них після служби у церкві. (Греко-католицької, до речі, яку у Лебля дуже довго звуть православною, і аж згодом пояснять – православних на селі катма). Василь вирізає малому таку паличку, за одно забирає собі його ножичка, і розвага починається. Юзьо тут бути не хоче: він боїться жаб і крові. Але він приєднується до ватаги і дивиться, як стікає кров’ю забита ропуха. Через деякий час він на березі залишається сам та йде додому. Він знає: попереду покарання від батька, бо забарився з церкви, забруднив чоботи – і головне, неозвучене: не спромігся стати своїм у хлопчачому колективі, частиною котрого і не мусив би хотіти бути. Малого не було покарано, до речі. Та його мрія про батькові різки мала б тільки означити забавку з українськими хлопчаками як спокусу, котрій він піддався (гріх, саме він).       

Друга – родина лісничого візитує родину пана надлісничого. Малого заводять до кімнати, де діти смакують какао і тістечка, та й залишають там. Хлопці, зауваживши його інтерес до Крисі, починають Юзя дражнити. Він розбиває одному з них обличчя і дивиться, як зі зламаного носа юшить кров. Втікає додому і ховається у стайні, бо знає: покарання від батька не забариться. Покарання знову не було (до речі, це лютий жах малого: батько січе його; але жодного разу протягом книжки той жах не був реалізований в дії; припущу – це фантазія). Теж розповідь про спокусу та ініціацію, котра мала б його долучити до певної групи, але не вдалося.

Ці дві історії – то ще й моменти катарсису, який мав всі підстави реалізуватися, але так і не відбувся. Нав’язлива наразі думка: Юзьо винен і на нього очікує покарання. Дві синонімічні цій думці сцени – споглядання крові, що тече з живого тіла. Ще є і третя, така: в маренні хвора дитина стусає батька, і той кидає малого на підлогу: кров тектиме з руки Юзя. Природа нашого співчуття до героя тут мала б виходити якраз за рахунок впевненості: малий в чомусь винен, і зараз ми дізнаємося, в чому саме. Але на те дитину і роблять розповідачем творів про війну (ба більше: про громадянський конфлікт і міжетнічні загострення на прикордонних територіях!). Щоб не виникло думки про винуватість героя; побіжна дія наразі – ми співчуваємо йому і надалі, але не маємо змоги позбутися страху за нього (ці читацькі емоції завжди йдуть «причепом»).

Дія «Сурми» починається десь в лютому 1939 року. І протягом всього часу – до вересня – Юзьо фіксує, як наростає загроза (десь в середині твору ми почуємо разом із ним вперше голос Гітлера – по радіо; символічно, що малий спочатку сплутав його з голосом польського президента). Але загроза іде не від німців і росіян. Безпеці Юзьо загрожують місцеві: в його жахах головний злом стає батько друга Василя, агресивний п’яниця Данило Смик. І небезпідставно: «Убий ляха» в цій книжці волають аж ніяк не військові-зайди, а місцеві селяни.

«Пекло» охоплює наступні пару місяців, коли владу в Ясені на Станіславщині утримують червоні. Батько малого зник із міста і з художнього простору повістей. Мати намагається налагодити співпрацю з Совєтами, як і раніше вчителюючи у місцевій школі. (Вона українка, тож майже у безпеці поки що). Повість закінчується вторгненням до села німецької армії.

Дитина на війні – тема настільки популярна і так глибоко опрацьована, що, коли з’являється черговий такий твір, варто звернути насамперед, як цю історію розказують, а не про що ця історія.

«Золоту сурму» уже від моменту появи оригінальної версії стабільно порівнюють із «Бляшаним барабаном» Граса, бо і там, і там наявний відчутний фантастичний елемент. Бо і там, і там світосприйняття дитини – це така собі гра у «вічно маленького дорослого». Здається мені, це порівняння нічого до розуміння повістей Лебля не додасть. Бо перший важливий етап їхнього читання: збагнути, що це – суто реалістичні повісті (психологічний реалізм, в сенсі). Тут немає фантастики чи містики. Це автобіографічна (почасти викривальна, почасти сповідальна) історія, в який людський голос (основний інструмент розповідача, котрий повідомляє щось важливе й інтимне) не має жодного привілею. Хто вміє говорити, той навчився брехати. Тому замість голосу – погляд і скрик: щось, що є настільки ж нераціональним, наскільки пов’язаний із раціо людський голос. 

Поглянемо, наприклад, на фінал «Сурми» – неймовірно потужний. В селі зупинилася польська армія, яка прямує до кордону з Румунією. Малий тим часом вирішує перевірити, чи не сховалася, бува, десь в будинку надлісничого маленька Крися (ясно що вона евакуювалася). Він залазить у покинутий хазяями пару днів тому будинок, і знаходить його порожнім. Куди поділися речі, він не знає. Знаємо ми: маєток розграбували українські селяни. За пару хвилин Юзьо вибирається з того дому, і тут реальність «спресовується» на кшталт марень, котрі хлопчина пережив під час запалення легенів. Тоді була реальна хвороба, зараз відбувається щось таке, що можна описати виключно в метафорах відхилення, патології, реакцій хворого тіла. Отже, обійстя і вулиці села порожні – військові зникли. Хата батька порожня – зникли батьки і служниця. І є поруч тільки одна людина: старший Смик. «Юзьо дивився на золоту сурму, що сяяла в руці Данила, і плекав кволу надію, що сонце, котре вже хилилося до гір, іще встигне її розжарити, і гаряче золото обпече цю величезну, порепану й почорнілу від праці на землі й вирубці лісу, лапиську, і Данило покине золоту сурму, але той підніс її до губів, і Юзьо почув, як повітря розітнуло квичання недорізаної свині», – майже фінал (прибережу для вас задоволення від суто фіналу, але цю «недорізану свиню» запам’ятайте).  

Та сурма, яку тримає в руках Смик і яку в фантазіях малого він поцупив у харцерів, що сховалися від загрози в горах, – це золота сурма з назви повісті, ясно. Її час від часу чує малий у моменти, які загрожують його безпеці. Вона попереджає, щоб у фіналі перетворитися на зброю у руках ворога-який-був-другом (Данило насправді тримає в руках багнет, це ясно з сюжету). Асоціація з «сурмою архангела» тут хоч і не повна, але правомочна. Війна, яка зруйнувала рай маленької дитини (що мало взагалі-то на рай скидався і до того) – про неї провіщає так само золота сурма. І ми правильно читаємо: сталося якесь глобальне зло, воно позначило закінчення «міфічного часу» дитинства. І почалося «теперішнє», яке ми уже здатні з Юзем розділити. 

До речі, ще один момент. В тому інтродукційному маренні під час хвороби у хлопчика фігурувала платівка, яка відділилася від грамофону і, прирісши зубцями, відтяла голову батькові. Ця платівка дасть про себе знати ближче до фіналу другої повісті. Є там десяток сторінок, побудованих виключно на повторах з рефреном «Батька немає». Й інший десяток – з рефреном: «Мене тут немає». Саме так, платівку заїло. (Юзьо в цих сценах з повторів зазвичай п’яний; в «Пеклі» кожному реальному моменту є реальне пояснення – дитина дорослішає і вчиться говорити так, щоб ми її зрозуміли).

Голос – це щось раціональне (наполягаю я), він буквально свідчить про здатність дорослої людини опановувати мову і говорити від першої особи, і бути відповідальним за повідомлення. В світі Лебля замість голосу – сміх, плач, звук сурми. Голос не має привілеїв. Саме так: автобіографічна розповідь про катастрофу, в який раціональне не має привілеїв. Тому – хоч-не-хоч головним героєм такої історії може бути тільки маленька «неініційована» дитина. Тому головним питанням, адресованим дорослим героям цієї книжки (та й читачам разом із тим) і мусить бути: «Невже вони цього не бачили?».

Щодо ініціацій: Юзьо вісім років, а ініціація випадає на сім, знаємо. Але в повістях кілька разів скажуть, що малий не був хрещеним і до школи не ходить. Він не має можливостей перейти до іншої соціальної і статусної групи, адже замкнений у своїй родини (буквально – більшу частину художнього часу малий сидить у зачиненій заради його безпеки кімнаті).

Родина – з соціального погляду структура жорстка і жорстко конкурентна. Молодші тут підпорядковані старшим, і очевидні для них, але не навпаки. Природа конфлікту Юзя з батьком так само очевидна для дорослого і незрозуміла для дитини: «Мама лежала у своєму ліжку, Юзьо знав: лише в її обіймах він перебував у цілковитій безпеці, та поміж ним і мамою був ліс, у якому зі стовбурів дерев замість гілля виростали ладні схопити його батькові руки (…). “Мамо!” – але голос його заглушила музика й схожий на гавкіт сміх пана лісничого». І ці стосунки трішки парадоксально, але здебільшого передбачувано мають аналогію: взаємини польської та української громади на передвоєнних кресах.

Читати Леблеві повісті саме українському читачеві: а) необхідно, бо корисно; б) складно, бо травматично.

Пункт А: коли між народами залишаються непроговорені образи, тоді між ними стається те саме, що і між двома людьми, які накопичують взаємні кривди. А між українцями і поляками – не найпростіші взаємини, що останній часом стає все більш очевидним. Повісті Лебля – це нагода почути і усвідомити те, якими вони нас бачать. І відтак – якими нас прагнуть. Хай ця картинка нам і не полестить, не поспішаймо називати ці твори антиукраїнськими. Все значно-значно складніше.

Пункт Б: герої-українці і герої-поляки в «Пеклі» і «Сурмі» створюють те, що один розумник вдало назвав соціальною і культурною «ієрархією меншовартостей». Найбільше ми спостерігаємо за Василем Смиком, який вимагає у малого материні цигарки і краде в домі лісничого їжу. За родиною Смиків, де є ще старший брат і батько-п’яничка та вічно бита мати. Є тут ще Параска, служниця, яка злягається з лісником Вроною у стайні серед тварин і краде їжу, щоб нагодувати коханця. Буде студент Василь, наречений тітки, в родині якого переховуватимуть Юзьо (який відтепер зватиметься Васильком-Тарасиком) – білорукого панича, якого, якщо викриють, то покарають саме родину Василя. Є сестра Василя, яка безсоромно роздягається перед малим. Ні, йдеться не про секс, а про те, щоб уберегти від дощу святковий одяг. Всі ці українські персонажі мають спільну природу – вони такий собі одомашнений ворог. Коротше: вони – раби. Показово: предків, якими можна пишатися і перед якими можна звітувати у досягненнях, має тільки Юзьо – гонорову польську бабусю-баронесу. Наприклад, про Василя такого не скажеш – тільки батько-бурлака. Родину Параски ми взагалі не побачимо. Ефект знеособлення, відомий нам з орієнталізму та відповідної прози «білої людини».

Українці в повістях Лебля – хтось, хто стає частиною «родини» не зі своєї волі, бо належить до іншої, ворожої, культури. Вовки у шкурі овець. Хоча, ні – оригінальна метафора тут уже була згадана: недорізана свиня.

Батько і мама Юзя міркують про сільських хлопців, до яких тягнеться Юзьо, і батько перший називає українців свинями. Це пролог. Далі розгортається історія. Юзю з ліса приносять маленького завошивленого веприка. Мама і Параска відмивають тваринку від вошей, так само чистять малого. Веприка поселяють у коробку, де він на ранок і помре. Юзьо його поховає. І кульмінація: на могилі поросятка Юзьо хреститься – як він звик, підглядаючи за Василем і Параскою: тричі, складеними у пучок пальцями, з права – наліво.

Раб позбавлений можливості вибудовувати стосунки з іншими людьми, обходячи владу хазяїна. Такої самої можливості позбавлена і дитина щодо батька в родині. В тексті, який намагається нам передати погляд на доленосні події саме дитини, його прямі антагоністи, його вороги наділені такими самими обмеженнями і статусами: вони – як діти. Текст, вибудуваний на цьому діалектичному протиставленні, спирається на думку: смисли ситуативні і непередбачувані. Тому, до речі, складні оповідні техніки Лебля намагаються описати через фантастику чи магічний реалізм: бо всі стосунки, всі смисли тут є акцентовано ситуативними, непередбачуваними – химерними. Спрощую: саме так Юзьо бачить світ – і нам доведеться пристосуватися.

Втім, дитина рано чи пізно подорослішає. Хоча… Є варіанти активного спротиву і для раба; але таких тільки два – втеча або бунт. Отож. «Золота сурма» – історія про саме такий бунт. «Пекло ввійшло до раю» – історія про саме таку втечу.

Війна малого Юзя, технічно зображена його «дорослим уповноваженим» Леблем – це не імпровізація на доречну і звичну щодо воєнних спогадів тему: «Не убий!». Радше йдеться про інший біблійний вірш: «Ти вбив, а тепер хочеш посісти?». Невдовзі після розділу Польщі десь на східних кресах маленький хлопчик грає солдатиками «у войнушку». І аби «уникнути братовбивчої війни» половину з них він пофарбував на чорне. А що буває з розфарбованими (птахами), нам інший поляк уже колись розказав.