Минулої ночі відійшов у засвіти Григорій Шумейко... Народний артист України, режисер та актор Національного театру імені Марії Заньковецької, засновник театру «Мета», перший постановник «Марусі Чурай» і творів Валерія Шевчука – заслуги і титули можна перечислювати й перечислювати.
Для мене ж найперше відійшов вірний приятель, цікавий співбесідник і просто добра людина. Коли б мене не заносило до Львова, він завжди по-щирому радів нашим зустрічам, нашим кавуванням і розмовам про літературу та театр. Його ентузіазм, творча енергія, начитаність, любов до мистецтва, здавалося, були невичерпними.
Цього разу, коли по приїзді я зателефонував Грицеві, аби домовитися про зустріч, голос уже був іншим: десь поділися дзвінкість та завзяття, натомість відлунювали печаль і втома...
Зустріч виявилася останньою: ми таки говорили про його улюблених Валерія Шевчука та Айріс Мердок (я взявся знайти її драматургію), згадували давніші часи та спільних друзів.
Я ще обіцяв зайти і зробити інтерв’ю з нагоди його творчого ювілею. Не сталося...
Григорій наче передчував останність цієї зустрічі. І, уже як прощальне не-забудь, подарував аркуш Софії Караффи-Корбут з її графічного циклу «Іван Вишенський». Григорій, як завжди ґречний та уважний, казав, що чимось цей образ асоціювався йому зі мною. Для мене ж відтепер і довіку це – присутність Григорія не тільки у моїй пам’яті, а й у моєму просторі.
Я сподіваюся, що таки ще не раз навідаю наш Львів. Але він буде набагато порожнішим без Тебе, Друже...