Іво Брешан. Азартні ігри з долею / Переклад Ірини Маркової. Чернівці: Книги–ХХІ, 2017. 176 с.
Двоє чоловіків зустрічаються за столиком у кафе на галасливій вулиці Дубровника. Один із них щойно прочитав газетну передовицю. Десять років тому, навесні 1993-го, в містечку Пакрац було знищено десять мирних громадян; акцію ініціював і провів той, кого серед хорватських військових знали під іменем Дуда; і тепер є п’ятеро очевидців, які можуть і готові засвідчити злочин. Жінка-журналістка, боєць, котрий брав участь у акції, і ще троє місцевих чоловіків. Залишилося хіба що того Дуду знайти.
І читачу газет тепер хочеться поговорити про те, наскільки біди і трагедії, що випадають на долю людини, визначені самою долею. Він прагне потеревенити про передбачення наслідків своїх дій та про особисту відповідальність людини за них. Його співрозмовник (старий професор філософії та аматор стоїків) теж не проти долучитися до цих «порожніх теревенів». Вони переконують один одного у докорінній пасивності людини і активності вищого розуму (Логосу), котрий вчинками людей керує. І розходяться з миром.
Це сильно нагадує інтродукцію хічкоковських кінострічок, коли двоє випадкових співрозмовників мусять віднині фатально вплинути на життя одне одного. Затемнення – крупний план: сталося вбивство. І це сам лиш початок детективного роману хорвата Іво Брешана «Азартні ігри з долею» (Kockanje sa sudbinom, 2002). Якщо на перших п’яти сторінках роману нам ввічливо повідомляють, про що ця книжка, – чекаймо пастки. Тим більше, якщо основна тема твору – визначеність подій і детермінованість ідей. Або – нам направду розказали детально, про що книжка, і дали вказівку, як її мусимо читати, ще на перших сторінках роману. У такий спосіб проілюструвавши основну тезу твору: все визначено наперед, очевидного не уникнути… На який із двох варіантів ставите ви? (Я – на другий).
Отже, поговорили – розійшлися. І було б по всьому, аби професор Тюдор не виявися затятим ігроманом і не припустив, що в цій історії є для нього адреналінова пожива. За цікавістю Ретеля до потрактування стоїками теорії неуникненності, – подумав чи додумав Тюдор, – крилася спроба самовиправдання. А що, як Ретель і є Дудою? До того ж (як скоро виявилося) і про Ретеля, і про Дуду (на початку 1993-го в Дубровнику і навесні 1993-го в Пакраці) збереглися слово-в-слово ідентичні показання очевидців: «Він врятував місто», «очистивши його від неблагонадійних». Тюдор, отож, б’ється об заклад зі своїм приятелем Бонетті, що доведе провину Ретеля.
На щастя чи на нещастя, обоє вони походять з «певної категорії людей, схильних до ризику (азартних гравців), які спокушали долю». Ті двоє по черзі і за вигаданим приводом викликають в Дубровник свідків, які можуть злочинця впізнати. У результаті гри – хтось із двох цікавих старих стане власником 50 тисяч, а країна отримає покараного вбивцю «зі своїх». Першою в Дубровник прибуває Ана, журналістка, яка була колись закохана в Дуду. Зазначу тільки один момент: це єдина з очевидців, яка прагне дати свідчення – і то добровільно; але офіційні інстанції її воліють не чути. Ще один із самовидців до Дубровника не доїхав, нагло помер удома. Та можна вже сміливо припускати, здається: візити свідків у Дубровник закінчуються серійними зникненнями і вбивствами.
Сценарій «десяти негренят» (о’к, п’яти) завершується, як і годиться детективу «за моделлю Агата Кристі», розлогою сповіддю-самовикриттям злочинця, який пояснить спраглому читачу свої мотиви і дії. Професор Тюдор натомість послідовно продовжує виконувати роль ексцентричної місіс Марпл.
Хорватські читачі побачили в історії вигаданого Брешаном Дуди очевидну вказівку на різню в Госпіче.
Нагадаю. В жовтні 1991-го хорватські військові вбили більше ста (точно не відомо) мешканців Госпіча і сусіднього Карлобагу. Наказ про знищення мирного населення віддав генерал Мірко Норац. Розслідування злочину почали ще 1991-го, зупинили, поновили 1993-го. Проти Нораца дала показання Фатима Скула, що тоді працювала в такий собі прес-службі генерала; знову пауза. 1997-го свідчив колишній боєць з людей Нораца, Мійо Байрамович. Зголосилися відтак ще троє очевидців, котрі бажали підтвердити слова про злочинні дії генерала. (Саме так, всього п’ятеро свідків, серед яких одна – жінка). Один із них – Мілан Левар – був убитий відразу після того, як розказав про злочин у Госпіче. Офіційне розслідування почалося у 2000-у, за рік стартував судовий процес. В 2004-у Нораца засудили до дванадцяти років ув’язнення, але на момент оприлюднення роману Брешана суд ще тривав.
Для зіставлення злочину в Пакраці та різні в Госпіче є підстави, і цілком певні: занадто вже очевидні збіги. Але Брешан сильно заперечував, що його Дуда має прототип, і говорив, що авторським завданням було не викрити і звинуватити реальних хорватських військових, які коїли злочини під час війни (це природно, бо на те й війна, – наполягав в інтерв’ю відомий автор). Його як письменника цікавило (казав) те, які світоглядні підстави можуть взагалі мати люди, здатні на переступ.
Судячи з хвилі негативної читацької реакції на «Азартні ігри», Брешан був почасти змушений так говорити. Його роман і без того сприйняли як зраду – бо хорват написав, що хорвати «негідно» поводилися у війні, в якій були «праведною стороною». А в той час, між іншим, на захист Нораца виходили тисячні демонстрації його земляків. Якби Брешан ще й анонсував свій твір реакцією на конкретний і сильно дражливий судовий процес, на неготовність хорватів визнати й власні військові злочини в Югославських війнах, наслідки банального «філософського детективу» були б небанальні. Це не зробило би слабку книжку сильною, але бодай – соціально і політично значущим висловлюванням.
Мабуть, нам варто дослухатися до рекомендацій автора: мати на увазі реальне історичне підґрунтя роману, але продовжувати його читати саме як роман, а не як історичне свідчення.
Фото: MATKO BILJAK, Slobodna Dalmacija.
Брешан – плідний прозаїк, але більше відомий як драматург і сценарист. Його основна театральна спеціалізація сильно вплинула на «Азартні ігри». Це детективний роман, в якому нічого безпосередньо не відбувається. Нам про все лише повідомляють в розлогих, неправдоподібних щодо мовної характеристики героїв, діалогах. Так наче легким порухом п’єсу для читання перетворили на роман (дуже просто, до речі – зробивши ремарки розлогішими і менш інструментальними). Розмови на кшталт Брешанових мають мало шансів відбутися у реальному житті. Зате штучність, безкінечність діалогів дозволить кожні дві-три сторінки знову повторити нам: «Доки знову не відновиться рівновага. Опріч того, грати азартно та зі схильністю до ризику, проте розумно і з певною осторогою. Це стало для нього святим правилом у проходженні крізь ниву життя, особливо через те, що не знав, чи є він сам низкою випадковостей чи чимось, що відбувається за невблаганними законами неминучості». Поки ця сумнівна життєва позиція не буде засвоєна як істинна. І тоді прийде час її розвінчувати.
Власне, не тільки щодо оповіді, а й щодо сюжету «Азартних ігор», це є головним авторським прийомом. Примітивність, передбачуваність, умисна простота, умисна штучність (тобто: ординарність як така) стають у Брешана формою екстраординарного дискурсу. А останнього вимагає дражлива тема: військовий злочин, який спричинила армія твоєї ж країни у переможній війні.
Є в творі одна метафора (те, що це метафора, сам оповідач разів сім-десять скаже). Тюдор щовечора (і під час війни так само) гуляє понад прірвою. Зупиняється максимально близько над урвищем, в повній темряві, і балансує там пару хвилин. Тут все: і туга за гострими відчуттями, коли смерть і життя залежать не від тебе, а від того, у кого зараз в руках зброя (дослівно, і в непрямому значенні). І азарт того, хто вижив, і спокушає й надалі долю. І складена відповідальність за своє фізичне життя. І нарешті та мить насолоди, коли розумієш: ще не твоя черга падати вниз. Ми про Тюдора знаємо, правду кажучи, дуже мало. Хіба збирати якісь уламки і обмовки. От заходить він до кімнати, де влаштували лютий розгардіяш. Перша реакція була б: пограбування. Але не у Тюдора. Його перша реакція: обшук поліції. Цікаві досвіди проступають, еге ж? Як ті рутинні стояння над тією прірвою. Головне, що маємо помітити: «отримати», «здобути», «втратити» – в грі і в реальному житті мають для нього зовсім інші значення. Ця місцина (урвище), до речі, стане місцем дії останнього акту Брешанівсього детективу.
Коли пишеш про детектив, головне – не «спалити» у рецензії злочинця. Я з усіх сил намагаюся цього не зробити. Зрештою, і так уже час полишити любителів детективів – і то вкрай розгубленими. «Азартні ігри» як роман-викриття і роман-розслідування нецікаві абсолютно. Це проста і неплідна маніпуляція читачем: дати впізнавану обгортку популярного жанру, щоб змусити прочитати «непопулярний» інтелектуальний роман ідей. А початкова установка уже такого роману: історію Балканської війни треба читати виключно символічно, а не через автобіографічну перспективу.
Одна деталь, яка варта цього роману. Бонетті і Тюдор, щоб заманити у Дубровник майбутніх жертв, влаштовують акцію «Виграй тиждень у крутому готелі». У цьому готелі працює Бонетті (і Ретель теж, між іншим). Розкішний п’ятизірковий готель, який місцеві собі дозволити не можуть – хто опиратиметься такі спокусі? Скажу так: цей готель насправді в Дубровнику існує і правда, так і зветься. «Аргентина». Але наші перші асоціації – і правильні асоціації – тут мусять стосуватися нацистських злочинців, які переховувалися від правосуддя в гостинній Латинській Америці. Це страшно ризикований для автора хід. Адже Брешану йдеться не про чорно-білу картинку по Другій Світовій, де ясно і законодавчо підтверджено: нацисти коїли злочини проти людства і мусять бути покарані. Він пише про хорватських військових злочинців, ставлення до яких не визначене й досі, а тим більше в Хорватії. Згадаю ще один такий «підводний» натяк. Ретель, щоб спростувати свою участь в розстрілах в Паркаці, надає алібі: в цей час він був в Осієку. Поблизу Осієка, втім, відбулося масове вбивство мирного населення з сербів (різня в Паулін-Дворі).
Цей фешенебельний готель «Аргентина» як основне місце полювання на Дуду, та Осієка як алібі для військового злочинця – тонка й елегантна гра (гра уже не Тюдора, а самого Брешана). Тут звучить максима, яку ніхто наразі в межах легковажного детективного роману вголос не скаже. Порушення законів і звичаїв війни, в котрих звинувачують військових злочинців, унормовує війну як факт. Звинуватити за відхилення від чогось, що само собою є відхиленням – то екзистенційна і філософська безвихідь. І ще одне, напрочуд важливе (це буде озвучене між іншим): за військовий злочин офіційно встановлена не лише індивідуальна відповідальність, а й колективна.
Тюдор весь час наголошує – я скептик, не стоїк. Мені це виглядає простіше: він просто не має відповідей. Тим більше на питання, які боїться озвучити. Тож, нам тут залишається хіба читати вивіски на п’ятизіркових хорватських готелях. Бо будь-який, навіть безпосередньо пережитий досвід, має потенціал стати символічним, а в світі Брешана – мусить ним стати.
Друга тема «Азартних ігор» як роману ідей: у який спосіб можна відокремити проблему моральної відповідальності від проблеми свободи волі і детермінізму? Тут (слідом за автором) доведеться прикликати дух Гегеля (Гегель і Толстой – Брешанівські улюблені автори, це видно опосередковано й з «Азартних ігор»). Я говорю про «дух часу», або «дух історії». Сильно спрощено: існує ірраціональна сила, яка, виходячи з умов нашого існування, надиктовує нам єдино правильну поведінку відповідно до цих (часових і тимчасових) умов. Вона ж її, поведінку, контролює, беручи за «темники» уже якісь ті ірраціональні засади. Тюдор знову і знову нам втовкмачує: «Як відомо, життя плине за якимось невблаганним законом чи є якоюсь низкою випадковостей, і в ньому порівну, тісно-тісно переплелися правда та брехня, і час від часу то одна, то інша вимагають свого податку. Доля і тій, і тій дає рівномірні, однакові шанси».
Модифікую питання про сенс буття в сюжетну конкретику детективного роману. Чому Тюдор, запідозривши в злочинній подвійній грі колишнього свого учня, не робить найочевиднішого кроку – не звертається до поліції? В «Азартних іграх» є безпосереднє пояснення. Навіть два. По-перше, хорватська поліція корумпована. По-друге, в повоєнній Хорватії у вищих ешелонах влади залишилися ті самі люди, що були там і до війни, і під час війни. (Тюдор має повне право не довіряти поліції, як виявиться кінець-кінцем). Його Ана, яка «за допомогою іноземних сил криміналізує та опорочує Вітчизняну війну», – ідеальна перша жертва. І наразі менш очевидне пояснення: поліція – це територія Закону. А зараз триває Гра. Гра і Закон – засадничо різні категорії, буквально – антиномії. Закон можна порушити, бути за це покараним, але твої «трансгресивні» дії Законом передбачені, а отже, на його існування не впливають. Гра таких опцій не має. Порушиш правила Гри – і гра закінчиться тут же. На дні провалля, наприклад.
Отже, «Азартні ігри з долею» від класика повоєнної хорватської літератури Іво Брешана.
Добра новина: через десять років по війні з неї можна спробувати робити невибагливу релакс-прозу.
Погана новина: безуспішно.
А убивця – ясна річ, дворецький.
26.05.2017