Ідеальний початок

Анджей Стасюк. Як я став письменником / Переклад Богдана Ославського. Брустурів: Дискурсус, 2017. 128 с.

«Бляха, ніхто тоді на таксі не їздив, принаймні ніхто з нас. Таксисти були підозрілі. Та й коли тобі шістнадцять, то більшості не довіряєш». Ви як хочете, я ж переконана: це ідеальний початок письменницької автобіографії – жанру, в якому за визначенням головний герой повинен не тільки мати гідну сюжетної динаміки біографію, а й мусить уміти розказати її як історію літературної творчості. Або – по-хуліганськи зробити щось прямо протилежне, як в цьому випадку. Бо йдеться не просто про письменницьку автобіографію, а про завжди екстравагантну, точніше – (буквально) ексцентричну прозу Анджея Стасюка – про «Як я став письменником» (Jak zostałem pisarzem, 1998).

Але чому ж це ідеальний початок? Кому цікаве те варшавське таксі, дороге для підлітків? Дайте шанс, зараз доведу «ідеальність».

«Бляха» – це не слово; в сенсі, не є одиницею інформації. І все таки, це найперше слово в автобіографічному романі. «Бляха» тут може просто не бути, і без нього повідомлення залишиться змістовним і експресивним. Власне, це стосується і самого роману (бодай на рівні сюжету): він в цілому не робить ставку на інформативність чи змістовність повідомлення. Пристойний солідний письменник ніколи не почне свою інтелектуальну біографію з «бляха»; значить, одне з двох: або не інтелектуальна біографія, або письменник не-пристойний (тут обидві версії правильні, до речі).

Але «бляха» на початку все ж є. Вона тут для того, щоб між автором і читачем утворилася буквально з першого слова книжки ситуація, котру інколи називають «розуміти одне одного з півслова». Розуміємо одне одного з пів-лайки, яка і словом-то змістовним не є. В прозі так твориться особливий режим читання, котрий в реальному житті ми назвемо «однодумці».

Всі більш-менш значущі етапи біографії героя пов’язані з усвідомленням себе частиною якоїсь групи, детальним аналізом цієї ситуації включення (як при монтажі – розібрати на фрагменти) і добровільним та болісним виходом з колективу. Для початку він кинув школу – просто одного дня туди не прийшов. Так само не прийшов на роботу. Дезертирував із армії. «Ладнав» собі регулярно одиночні карцери під час ув’язнення. І ці системні втечі від формальних колективів зводяться до марного пошуку однодумця. Ним і пропонують нам стати наразі (і теж, до речі, за допомоги інвективи): «Але взагалі-то, по правді сказати, я мав нев*бенний напад нудьги й нехоті до якраз доступної форми реальності».  

«Ніхто… ніхто з нас». Ми – це герой роману. Тут рідко зустрінеш Я. Каже: «Пишу в множині, бо не люблю зізнаватися».

І навіть є спроби описати, хто такі Ми конкретно. Стасюк розказує коротко історії найближчих своїх «пацанів». Он де, наприклад, Ясьо, якого всі мають за схибленого – і небезпідставно. Ходить зі Святим Письмом і нагадує Чарлі Менсона з села під Любліном. Охрестив всю малолітню тусівку християнськими іменами, але навернути нікого не вдалося. На роль апостолів малі хіпі не надавалися. Але від суми подібних колоритних персонажів ніяке Ми не з’явиться, то ясно, – герої в романі зникають раптово і масово.

«Ми… з нас» на початку роману – це заявка на креативну генерацію, від якої автор говорить на правах самопризначеного голосу покоління. Книжка Марека Гласко про «Красивих двадцятилітніх» в романі Стасюка вирине не раз, всерйоз і зі смішком, її назвуть і непрямо зацитують – молодь Гласко є протомоделлю юних бунтівників Стасюка, буквально – старшим поколінням. Але там, де Гласко більш-менш впевнено почуває себе в ролі «делегата від молоді», герою Стасюка явно некомфортно. Те «ми» в романі використовується не для гучних заяв і важливих повідомлень, а для інформації на кшталт: ми купили дешеве пиво, ми прогуляли школу, ми не мали грошей, ми булі ідеалістами. Тому є якесь «нас» в першому реченні, але поруч конкретне «ніхто». Якщо генерація Стасюка (поляки, народжені в 60-х) і надається до опису, то тільки апофатично, через відкидання.

Що це за покоління? – Воно не схоже на молодь 50-х, от і вся відповідь. І йому випало стати історично значущим поколінням Солідарності. Тож розповідач (який уже знає про майбуття своїх героїв) стривожено кілька разів зазначить: «Ми виглядали старшими». Звучить навіть підвищено. Аби далі таку саму кількість разів (десь чотири) не була озвучена ще одна спільна риса тривожної генерації: складні стосунки з особистою гігієною. Це перша польська генерація, – збиткується герой «Як я став…», – яка не смерділа. Певно, тому що молоді.

Так чи інакше, але щоб утворити певну спільність, мінімальних однак для юних героїв Стасюка досить: вони виглядають старшими і добре пахнуть. І вони мусять зробити щось важливе, бо уже померти швидко молодими (як Гласковим юнакам) не вдасться – і не те, щоб вони не старалися: «Найохочіше ми курили екстраміцні без фільтра, бо найдужче шкодили».

 «Як я став…» неперевершено використовує монтажні техніки оповіді (мені здалося, що навіть краще, ніж у пізніших текстах Стасюка, який взагалі на монтажі знається). Створюється такий собі ефект прогулянки, де всі дрібнички, деталі, сценки (вони і творять сюжет) ми бачимо не через героя, а разом із «кіно-оком». А це ж автобіографія: героєм і режисером є та сама людина на різних вікових етапах. Персонажі Стасюка перетинаються, взаємодіють, конфліктують і розходяться далі, скажімо, вуличками Праги (що у Варшаві) – а ми бачимо в цей час загальний план рідного автору міста, не без ностальгії. Якось так. Сильно нагадує клішовані через кіно 50-х пішохідні прогулянки головного героя рідним містом; виправдано нагадує – бо герої «Як я став…» якраз те кіно дивляться і обговорюють.

Культурне споживання – це єдиний критерій, за яким герой роману годен себе презентувати як частину якоїсь групи (окрім дармового пива і цигарок, ясно). Майбутній письменник слухає музику і читає – безсистемно, багато і сильно критично. Музика: «Треба, щоби було довго, нудно й серйозно. П’ять хвилин гітарного соляка зовсім нас не влаштовували. Найліпше, якби десять і на перкусії. Як Пьотровський із Апостолісом на стадіоні Леґії». Література: «Читали Кортасара. Як і всі. Ми мали би читати щось інше. Кортасар був як Музична пошта УКХ. Кожному щось до душі. Псував нам характери». Достоєвський, Гласко, Стемповський, Борхес, Керуак, Фолкнер, Бакунін, Сартр, Воячек, якого читають виключно, щоб шокувати маму, та ін. (і з усіма щось не те, – скаже, подорослішавши). Перелік лектури Стасюкового юного героя і його однодумців чим далі, тим більше нагадує один химерний ритуал обміну, різновид потлачу. Два племені спалюють на очах один одного своє майно – таке собі колективне жертвоприношення. Завдання: змусити іншого спалити щось цінніше, ніж те, що знищив ти. Так твориться спільність: хто спалив ті самі книжки, той тими книжками відтак і само-визначається. 

Іронічний заголовок «Як я став письменником» (ну ж бо, як з цієї книжки видно: не став, і не так, і не письменником) сполучається зі злегка-цинічним підзаголовком «Спроба інтелектуальної автобіографії» (бо не інтелектуальна, а по суті і не автобіографія). При тому це не жарт, а вдалий спосіб шокувати читача. Ми можемо інтерпретувати авторський текст відповідно до свого читацького і життєвого досвіду, і матимемо свою спробу, неадекватну авторському посланню. Він (автор, в сенсі) може з самого початку обмежити нашу свободу, вказавши: я пишу безпосередньо про свій досвід, я і є тим текстом, котрий пишу. Чим значно лімітує нас у потрактуванні. Хоча й щиро визнає: це тільки його спроба інтерпретації-себе.

Книжка про вивільнення особистості, в якій читача уже від назви беруть в заручники? – Так, іронічно і злегка-цинічно. До речі, подібні сентенції Стасюк озвучує і понині чи не в кожному своєму інтерв’ю: проза, відверто пов’язана з життям письменника, глибша в процесах читання за «умовно-літературну».

«Тоді». В цій мемуарній книжці нема Історії. На її місці тут – Повсякдення. Художній час твору припадає на історично дуже непрості часи: кінець 1970-х - початок 1980-х, але, по правді, тут начебто нічого і не відбувається. Тиха рутина пересічного побуту; підлітково-тусівочного, армійського, тюремного, андеґраундного – але все ж побуту, все ж рутина. Порядок денний у тюрмі буде описаний так само детально, як вечір з друзями у Барбакані чи тиждень навчання у вечірній школі. Це Історія має Події, в світлі яких чітко відмежовується «до» і «після». В Повсякденні нічого не починається і не закінчується, а тільки триває і триває.  

До речі, саме тому в книжці принципово немає любовних і еротично-романтичних сюжетів, на чому розповідач наголошує не раз. Історія прекрасно уживається з карколомними вивихами мелодрам. А-от повсякденню зась до високих пристрастей і жадань. У нього своя особлива поетика. Замість кохання тут алкогольне сп’яніння, наприклад (а радше: тривалі забухи); замість героїчної самопожертви – щоденні ескапади. Вічнонульовий простір – так один французький розумник визначив хід часу у повсякденні. От тільки біда: в Повсякденні романів не напишеш – хіба що щоденник, ба, «Спробу біографії». Герой «Як я став…» і не написав романів, чого ж там.

Повсякдення за природою своєю протиставлене катастрофічному світосприйняттю. Оповідь про ціни на цигарки («Каро були в м’яких блакитних пачках, коштували двадцять злотих. Клубні – чотири п’ятдесят») і пиво («по десять злотих») природно протистоїть оповіді про апокаліпсис комуністичної системи. До речі, як кажуть прискіпливі польські рецензенти «Як я став…», з цінами Стасюка пам'ять підвела: невиправдано дешева його пізніьосоціалістична Польща. Але розповідачу «Як я став…» йдеться не про історичну правду, а про критичне нарощування фактажу, який має засвідчити міцне укорінення героя в тогочасному побуті – героя за визначенням номадичного і бунтівного.

Саме те, що минуло, дає дорослому автору роману відчуття стабільності. Автоматично це відчуття делегується і собі тодішньому. Хай там армійка і тюрма, але «Каро» завжди були (а в сотвореному світі «Як я став…» і завжди будуть) в м’якій блакитній пачці. 

Час (уточню: художній персонажний час) в цій автобіографії організований непросто, навіть вишукано. Зі свого майбутнього автор намагається контролювати минуле свого автогероя. І надати цьому минулому, якщо не раціональне пояснення типу «причина-наслідок», то бодай якийсь порядок. Ясно що сам відбір фактів біографії, про який іде мова, уже цей порядок творить. І що це? Гулянки поблизу Варшавського Барбакану – покинув школу – гіпівські мандри Польщею – пішов до війська – дезертирував – ув’язнений як дезертир – звільнення – навчання у вечірній школі – участь в дисидентському русі. Романів все ще не пише.

Але потужний акцент (власне, кульмінація цього показового ряду) припадає на одну-однісіньку подію: повернення з тюрми до рідного міста. Він їде попутками і впізнає поступово рідні місця: це перший спогад, який йому хочеться рефлексувати як не-власний досвід – хтось повертається додому. Травматичне минуле героя начебто анульоване цим поверненням. Аж раптом його пробують ексгумувати в романі, що ми його читаємо. Уже як минуле письменника, як історію його творчості.

Найзатребуваніша синтаксична конструкція роману виглядає так: «тоді ми думали, що…» – «тепер я знаю, що…» (Клубні не схожі на Жетани, Совєти не схожі на наці, Вісконті не схожий на Бунюеля, секс не схожий на кохання, «тоді ми думали, що це свобода» тощо). І показове наразі: тоді були Ми, тепер є Я, який щось точно знає. До речі, чим є насправді те, що тоді уявляли як свободу, він і нині прямо не скаже; хоч і знає.

 «Коли тобі шістнадцять». Герою роману на початку твору шістнадцять (ясно уже), наприкінці – трішки за двадцять. Вік (мені так здається принаймні щодо «Як я став…») є тим елементом репрезентації автобіографічного героя, з проголошення якого починаються драматичні конфлікти. Оголосити в першому ж реченні свій вік – значить, автоматично наразитися на звинувачення, і бути готовим себе захищати. Біографічна зрілість автогероя свідчить про упередження щодо безапеляційності його життєвого досвіду. Юний герой, як-от у Стасюка, перманентно «винуватий» у недосвідченості. «Коли тобі шістнадцять», ти завжди винний: тобі бракує знання, ініціативи, практичних навичок, права на висловлювання, здорового глузду, грошей на таксі, врешті-решт. Коротше: тобі бракує кодифікованого життям-у-суспільстві досвіду. Як про це говорить сам герой роману, «тоді говорили про найважливіші речі, а тепер радше це згадуємо. Так, тоді менше згадували».

Власне, «Як я став…» – це і є спроба виправдати себе в потоці таких (бодай потенційних) звинувачень. Чого-чого, а життєвого досвіду, часом гранично екзотичного, автору «Спроби інтелектуальної автобіографії» не бракує. Інше питання, що цей досвід так і не став матеріалом для художньої прози (принаймні в цій книжці герой, що-стає-письменником, ним для успішного письма не прислуговується).

От, наприклад. Тюремний досвід, про який він згодом розповідав приятелям «на волі», привернув увагу, і йому порадили написати про це. Написав – цілий зошит за пару днів. Приятелі почитали і тактовно помовчали. Хорошої книжки не написалося. Чому? Є відповідь: «Уже тепер бачу, що моє життя складалося з подій. Колись мені здавалося, що з думок і відчуттів. Принципова помилка». За місяць по закінченню художнього часу «Як я став…» вийде його перша книжка.

«Більшості не довіряєш». Що роблять «усі ті» в романі Стасюка? – Сидять і розмовляють про гроші. Критерії, яким тебе визначає оточення, ти автоматично переносиш «всередину» своєї особистості; Великий Брат поселяється у тебе в голові – це і є молодість. Навчитися не відповідати чужим приписам і очікуванням – це дорослішання. Роман, в назві якого є формула «Як я став…» – це роман дорослішання, роман становлення, очевидно ж. Отже. Як я став письменником? – Я навчився ним не бути.  

Жартівливі, іронічні, часом саркастичні репризи Стасюкового біографічного героя не так аж приховують його трагічну природу. Це історія нелегкого дорослішання. І буквально трагічного: юнак проходить добровільно через конфлікт свого «внутрішнього» і «зовнішнього» Я (а обоє є неприродними конструктами, він того свідомий). Щоб зрештою зрозуміти – примирення між Іншим-як-Я та Іншим-як-Чужим досягнути неможливо. І тоді – знову два варіанти на вибір (вибір у світі Стасюка завжди є, зауважили?): стати самому собі чужинцем або «забити» назавжди на цю моральну дилему.

Дорослішання – це система виборів, до яких тебе примушують. Твоя свобода в цьому процесі полягає в тому, щоб осмислити заборони. І віднайти способи їх обійти: махлювати, обманювати, конфліктувати, відлинювати, втікати. Ну от, власне, я перелічила повний спектр «революційних» дій, які реалізує герой «Як я став…» протягом роману. Саме так проявляється його «інстинкт дітей периферії».

До речі. Це і є насправді те, що вони, молоді, вважали свободою – інстинкт виживання, «інстинкт дітей периферії».    

«Таксисти були підозрілі». А от за варшавських таксистів трішки образливо, звісно. Нічого поганого вони герою не зробили (хоч не без того, щоб до кінця книжки чекати появи поганця-таксиста, обіцяного в першому абзаці). Герой Стасюка поступово і болісно вчиться не відповідати чужим очікуванням. Стасюк-автор те вже добре вміє: зраджувати очікування читача. Але й без підступних таксистів роман склався цікавезний.