Катерина Калитко. Земля загублених, або Маленькі страшні казки. Львів: Видавництво Старого Лева, 2017. 224 с.
У реальний світ втручається магія. У найкращому випадку – так стається диво. У найгіршому: світ раптом постає таким, яким був задуманий і створений. І складається небезпідставне враження, що на нас в цьому сотвореному магічному світі не очікували. Земля загублених Катерини Калитко – саме така. Там панує свого штибу магія – навіть не ворожа, а нестерпно нейтральна. І люди неспроможні їй підкоритися чи опанувати її (пробували колись взаємодіяти з чимось індиферентним щодо вас?). Отож, живуть виключно гострим відчуттям власною чужості. Чужі цій землі. Чужі одне одному. Чужі самі собі. Вони – номади. Навіть якщо міцно замуровані в стіни міста-фортеці. Навіть якщо насаджені на палю у вигляді висушеного морським вітром черепа. Замкнені в підвалі. Прикуті до інвалідного візка. Світ суцільно недолюблених дітей-сиріт. Бо силам, які той світ творять, до їхньої потреби бути любленими глибоко байдуже.
Нова прозова збірка Катерини Калитко «Земля Загублених, або Маленькі страшні казки» (складається з дев’яти оповідань) формально може нагадати магічний реалізм. Але це не він. Тобто, про притчі і вічний пошук домівки на тлі неминучості Історії, не йдеться в принципі. Історія з великої літери здатна відбутися, поки існує довіра її головному суб’єкту – людині. А така довіра в світі Калитко давно втрачена. Натомість є, власне, неминущі історії. Людина на посаді «суб’єкта історії» тут ввічливо посунута. Ні, не магією; природою. Була б спроможна аж так фантазувати, назвала б «Землю загублених» екологічним реалізмом.
«Вера і Флора» – останнє оповідання в збірнику. Не найкраще, але його завдання – бути сильно кодою для книжки. Свою функцію воно вдало виконує: завершує збірник на високій ноті, підхоплює всі мотиви і теми попередніх текстів, та прояснює їх. (Не кажіть, що ви не любите читати книжки з кінця).
Вона живе на острові, який зветься Важкий Пісок. Вона може хворіти і одужувати, коли помирають від регулярних епідемій інші мешканці острову. Вона не здатна старіти. Вона може закохуватися – у жінок і чоловіків. Її звуть Сиротою, хоча вона мала батьків, і саме вони привели її на острів і зробили його її землею. Батько «придумав» для неї Важкий Пісок. Єдина умова: не ховати в землю мертвих, бо тоді острів починає змивати в море. А «нові люди щоразу гірші за старих», бо щоразу втікають від якоїсь війни і хочуть тільки мирно померти на острові.
Важкий Пісок – частина Землі Загублених. Сирота не бувала на материку, але татуює на своєму тілі карту вітчизни, орієнтуючись на розповіді зайд. Згодом вона це все побачить: «Я проминула ті місця, які колись витатуювала на руках, ще не знаючи, як вони виглядають. Гори Сонцестояння, і Змієву Шию, і Кам’яне Око, і Фортецю Самітника, і Місто Сімох Братів, і Ліс Повішаних, і Проклятий Хутір, і Долину Голодних Собак. Довго йшла понад Триріччям – наша темна ріка нижче від Важкого Піску справді ділилася натроє, ніби й собі розкидала коріння. Поміж цим корінням я й вийшла до моря». Ясно, з острова їй довелося піти. Її коханець і коханка, виявилося, мають більше спільного один із одним, ніж з нею. Зрештою, Важкий Пісок – єдина частина Землі, де не було війни. А ті двоє повернулися з війни – при чому, на ній вони були ворогами. Отже, подвійна зрада примушує її полишити домівку.
Сирота – буквально хтонічна богиня. Вона потребує обожнення людським тілом – бажано тілом-в-агонії (годиться й тіло-в-оргазмі). Коли вона хворіє, то це хвороби її землі. Поруч із нею – пихаті люди, які думають, що можуть керувати хтонічними силами. От її коханка Флора, скажімо, професійний ботанік: класифікує і описує рослини – претендує на прямий доступ до чужих таємниць. І тільки Сирота свідома: природа має права на таку саму, як людська, рівноцінну чужість – «Для цієї землі я просто паросток, не хазяйка». Ті двоє, які їй зрадили, зрадили не тому, що переспали одне з одним, а тому, що змогли порозумітися, ігноруючи право один одного бути незрозумілими. У сюжеті це зроблено просто і елегантно: Сирота бачить коханців, які сплять разом у ліжку – в обіймах. Вона сама полишає коханців відразу після сексу. Сирота має привілейовану здатність сприймати все навколо (людей і не-людей) як автономні суб’єкти. І все це в такий спосіб автоматично стає їй Чужим – така побічна дія її божественних привілеїв.
Трішки нав’язлива оповідь, вона використовує саме ці можливості (повтори, рефрени, розлогі описи, непотрібні пояснення, обриви наративу в неочікувані моменти, зависання і напливи тощо) як спосіб «підірвати» зсередини наші очікування від розповіді про Богиню-матір і Богиню-коханку. Хтоніка струнких законів «сюжетотворення» не знає. Тут сама Сирота задає правила, ми їм можемо тільки підкоритися. А далі все – як в дівчачій грі. Є таке в психології взаємодії: коли граються хлопці, і хтось порушує правила, то гравці домовляються про нові правила, і гра триває. Коли граються дівчата, і хтось порушує правила – гра тут же припиняється. Головне правило тут: шанувати право Іншого бути Чужим. І знову елегантний хід: Сирота мандрує з дівчиною, кора навіть імені не має; її звуть просто Восьмою (народженою в багатодітній родині дитиною).
Спосіб взаємодії зі світом у героїв Калитко є чуттєвим, більше – еротичним. Те, що розумники називають «необмеженим епістемологічним доступом» дає збій саме тоді, коли ми наближаємося впритул до двох речей – магії (бо ми не можемо її пояснити, і звемо продуктом уяви) і природи (бо ми не можемо її пояснити, і звемо себе її господарями). Отже, персонажі, котрі заселяють «Землю», насправді дуже іронічні. І це, скажу, не робить їх щасливим людьми. Скоріше, просто людьми.
«Екосистему» Землі загублених Калитко порушує саме поява такої, узалежненої, людини – від чого б вона не потерпала: від інших людей, від релігій (є чудова оповідка про мироточіння африканської ікони), від держави (не менш цікава історія вояка з ПТС) тощо. Інколи це екосистема без лапок: так острів Сироти поступово «змиває» у море, і це починається відтоді, як в землю заривають небіжчиків; так вмирає від спраги залежне від примхливого гірського озера місто-фортеця. Але частіше все ж йдеться про метафору: «екологічний» у світі Калитко значить «етичний». І це злегка специфічна етика, вона буквально між людьми – посередник, медіум, типу повітря. До речі, серед гармонії стихій «Землі загублених» повітря немає. Є натомість буря (вода плюс повітря) і сухий вітер (повітря плюс вогонь).
Земля – настільки очевидно, наскільки очевидна назва збірки. Вона і є темою книжки: те, що нас поглинає (без альтернатив, до речі), мусить перед тим нас узалежнити. Вода і вітер – це дві панівні стихії оповідань. Тут багато моря, а ще більше – води, яку можна ужити, і тому вона така цінна: озера і річки. Зрештою, відкриває збірник оповідання з назвою «Вода». Хоча, єдиний із самогубців в «Землі» намагається саме втопитися. Але (що показово) йому це не вдається. Де четверта стихія? Де вогонь? – Маю наразі два варіанти відповіді: війна і пристрасть.
Є такий дуже розповсюджений сюжет: молода жінка переодягається на воїна-чоловіка, і з’являється на полі бою поруч із коханим, за яким на війну і пішла. Паралельно і ненавмисно вона просотується (цілком чоловічою) воєнною героїкою, отже, рятує не тільки свого пасію, а й свою країну. Калитко цей ладно скроєний бродячий сюжет вивертає просто швами назовні. Є дівчина, переодягнена хлопцем. Вона усиновлена сирота в Змієвій шиї, місті-фортеці. Місто має Східні і Західні ворота, у котрі регулярно проникають вороги, якими місто оточене (але мені сильно не хочеться трактувати цю прозору аналогію як метафору нашої війни).
Прийомні батьки не хотіли ростити дочку, тому виховували хлопця. В результаті – «воно чуже виросло» (саме так батьки звуть Лалу, воно-чуже). Вона занадто тендітна для хлопця-воїна, тому може бути хіба що помічником водовоза. Вода в системі символів є суто жіночим знаком, знаєте? Вперше переодягнений хлопець усвідомлює себе дівчиною, коли її друзі роздягаються і купаються в озері. Вона, нажахана раніше не очевидною різницею їхніх тіл, залишається на березі. В її місті водовоз – то вельми почесна робота, бо воду городянам доставляють з таємничого гірського озера Кам’яне Око («кам’яне» на позначення «прозорого»? – красиво).
Коли фортецю беруть в облогу вороги, ця травесті «здає» місто їхньому воєначальнику. Бо, по-перше, вона закохалася. По-друге, він впізнав в ній жінку (не відразу, спочатку він забажав її як хлопця). По-третє. Так, є ще й таке. Вона золотава зеленоока білявка в місті, де всі смагляві і чорноокі (вона – «дитина війни», продукт зґвалтування з попередньої навали ворогів, очевидно). А той полководець ворожої армії – однією з нею «масті».
Кілька очевидних висновків із цієї продуманої гри з розповсюдженими сюжетами. (Окрім добре прихованого романтичного мотиву про інцест брата і сестри, які жертвують заради своєї любові обов’язком перед родиною. Калитко може дозволити такі двозначні ігри, і не зашкодити елегійно-драматичному пафосу «Землі», адже в її світі «довкола було багато сиріт»). Наразі це конфлікт зовнішнього і внутрішнього: статі і гендеру, походження і виховання, пристрасті і обов’язку. Зовнішнє – це за суттю не частина твого Я, ти можеш просто його не визнавати. І отже зовнішнє переді Мною абсолютно беззахисне: Я можу його проігнорувати, підкорити, знищити (не помічаючи, що у такий спосіб воно стає чимсь сокровенним, внутрішнім, навічно частиною Я). Внутрішнє ж загрожує уже Мені, бо не надається до контролю через те, що його неможливо передбачити. Лала зве себе «євнухом, який чоловіком навіть не народжувався». (В феміністських студіях є поняття «жінка-євнух», воно тут допоможе). Отже, стосунки з невідомим в принципі можливі. Але вони принципово не матимуть очевидного і втіленого результату. «Адже любов не обирає», а точніше так: адже обирає не любов.
Ця захоплива любовна історія про дівчину-трасгендера на війні (я сильно спрощую, свідомо) відбувається в просторі між безпекою і непередбачуваністю. Лише один прозорий момент: потаємний шлях, котрим вона приведе ворогів в місто, використовують, щоб доставляти в місто воду.
Герої Калитко з усіх сил намагаються збагнути, за рахунок чого те, що ми не розуміємо, і те, що нас контролює, є Чужим? Чуже – це щось на нас несхоже? А як можна рівноцінно взаємодіяти з чимось, апріорі невідомим, неоднозначним, незрозумілим? Як варіант: його можна любити. Або – його можна зрадити.
Легко і красиво зроблений гомоеротичний мотив «Води» не довго залишиться легким і красивим. Скоро в оповіданні «Вітер у порожній очниці» нам розкажуть про смерть Лали. В її коханця там само залюблений його військовий побратим. Вони обоє сироти, котрі зростали разом (той самий сюжет самотності та інцесту). Жінка-хлопчик стає ворожим подразником в злагодженому до того війську. І Ердаль (розповідач) використовує це як привід і нагоду стратити ту, до котрої люто ревнує. Так, до речі, він дізнається про її стать. Насправді, це правильне рішення: у такий спосіб вони виграли битву і війну, та відновили рівновагу сторін. А саме цієї рівноваги потребує Земля загублених.
Щоб війна тривала вічно, і на кожну нову генерацію приходилася нова хвиля боїв, суперники мають бути рівними. А війна Загубленим необхідна. Це єдиний момент, котрий робить їх чимось, рівним природі – значущим в момент свого помирання. Убита Лала метонімічно стає водночас черепом, випаленим сонцем і очищеним морським вітром (це череп її вбивці, правда), і символічно – золотим «Ахілловим» щитом для горе-коханця, де впаяні смарагди нагадують її зелені очі. Епічна історія битви без залишку дорівнює ліричній історії кохання. Мабуть, не треба питати, що править за стихію вогню в Землі загублених – війна чи пристрасть. Тут це абсолютно тотожні поняття.
У збірнику є щонайменше два оповідання, з умовно-магічним світом Землі загублених напряму не пов’язані. Вони реалістичні, навіть гостро соціальні: «Володарка зміїв» та «Хлопчик і син». Вони і прояснять нам природу тієї симпатичної магії, на якій зведено Землю загублених у всій її повноті. Логіка наразі проста: той Світ від моменту свого створення заборгував щось своєму Творцю. (Знову зверну увагу: Мати-деміург тут названа Сиротою, і це прізвисько її люто дратує. Бо так вона відірвана ґвалтовно від своїх батьків, але й від своїх «дітей», котрій воліють підмітити її «кревну самотність», а не визнати її своєю матір’ю, котрою вона є за фактом). Ти чогось позбавив свою матір? – Тепер маєш це якщо не повернути, то хоча б відшкодувати збитки. Про це і розповідають ті два на позір «чужі» в книжці оповідання.
Хлопчик-підліток із «Володарки зміїв» пережив сильне потрясіння і втратив розум. Тепер, безумний, він розповідає, що трапилося. Ближче до фіналу розповідач (майже непомітно, зауважу) міняється: історію до кінця нам розкаже мати жертви. Хлопця зґвалтували. А влаштувала зґвалтування дівчина, котра продавала на ринку повітряних зміїв, і в яку він був закоханий. Малолітнього кишенькового злодія піймали на гарячому, і добродійка запропонувала йому все залагодити: продавши сексуальні послуги 14-літнього юнака жертві крадіжки (чоловіку). Він до останнього не розуміє, що це насильство; момент усвідомлення приходить тоді, коли стає ясно: це гомосексуальне зґвалтування. От тоді починається пекло. Три жіночі постаті – мати, дівчина-зі-зміями, і та, на візит якої він чекає (а прийде її чоловік) – вони час-від-часу зливаються в одну. (Розповідь безумця, чого ви хочете?). У фіналі хлопця-інваліда базаром веде за руку мама, а він все ще бачить перед собою володарку зміїв – дівчину, яка тримала в руках повідки повітряних зміїв. І юнаку вже навіть зрозуміло: він і є тим самим повітряним змієм. От-тільки ті іграшки – контрольовані і призначені на «роботу щедрого дару» – все ще здаються йому нестерпно прекрасними.
(Тут скористаюся нагодою проілюструвати майстерність авторки. Пара, що спричинила зло хлопчаку, описана так: «Он, бачиш мужика у майці Чикаго Булз? Той, із жінкою, такою коровою пергідрольною... У нього гаманець витягни». Все ясно, і по-хорошому кумедно. Але риємо глибше, і докопуємося водночас і до Золотого тельця, і до геральдичного бика, котрий є символом землі і плідного (!) сексу).
19-річний юнак не так давно втратив матір. Останні дні про стару піклувалася місцева дівчина Зоя. (Вона, на щастя, є ще в одному творі – персонаж дуже привабливий і продуманий). Зараз мати, котра була щаслива лише на усамітненій (чужій) віллі в горах над морем, померла. Її доглядачка вагітна – здається, в результаті зґвалтування (там буде історія-синекдоха з дитинства хлопчика, коли майже зґвалтували його сестру). Щодня вагітна дереться на гору, до церкви Марії Сніжної, захисниці породіль. Щодня Тео, який працює рятівником, те спостерігає. Він і допоможе народитися тій дитині – сину. Тео перестає бути «єдиним чоловіком у сім’ї» (це його наразі найглибша травма), коли з’являється новий син. І отже, можна навіть не звернути уваги, що сім’ї немає. Бо ясно, далебі, одне: «Чоловікам належали всі ганебні таємниці в роду, а жінкам – привілей пам’ятати або забувати». Народження «сина» не викриє таємницю матері Тео: від чого ж залежало її щастя насправді? Сильно схоже на недоопроявлену магію Сироти? Очевидно, невипадково. Не те, щоб вона, та «магія смислових лакун», для цього світу неприродна – навпаки. Але настільки забута, що сприймається як карго-культ. Відрізнити справжнє від штучного надскладно, коли це все – там сама річ.
Про «землю» і «загублених» начебто поговорили. А чому «маленькі», «страшні» і «казки»? Це ж не казки. Кожен твір збірника переконливо свідчить про кризу «великих утопій», міркуючи водночас про необхідність системного творення таких собі мікро-утопій. Щоб і Чужим бути, і насолоджуватися тим станом. Сирота покидає Острів, щоб створити оазу в окремо взятій домівці в густо заселеному портовому місті. Мир дому твоєму, безжальна Богине! Те згадане «жіноче» (тобто – здатне до самовідтворення) право забувати – за суттю, право залишатися незрозумілим. Велика Історія прогресу закінчилася; лишилася Маленька Казочка ходіння колами. А це таки сильно страшно (за відсутності звички мислити свої проблеми не в космічному масштабі, а в такому, який є насправді – мікроскопічному).
Саме це робить «магію» Калитко дієвою у своїй граничній нейтральності. Бо йдеться тут саме про границі. У цьому твореному надприродним світі уже недостаньмо зрозуміти, що домагання раціо мусять мати межу. Треба навчитися знати, як людському розуму існувати в рамках, котрі йому задала природа. Людська природа, зокрема. Є в книжці ще один добре опрацьований персонаж («Каштелян»). Юнак з генерації, котра вперше зустрічає війну. Він певний: якщо його замурують в кріпосну стіну, де він молитиметься за те, щоб люди вижили і стіни встояли, вони виграють бій. Стіни встояли, він важко і страшно з них вибирається. І він єдиний, хто в місті вижив. Зупинитися, сховатися, ставати залежним від чиєїсь волі в «Землі» значить – і не врятуватися, і не врятувати… У цих Землях загублених ніхто не потребує бути знайденим, розумієте?
22.05.2017