Їржи Гаїчек. Риб’яча кров / Переклад Ірини Забіяки. Київ: Комора, 2017. 352 с.
Вона сідає в потяг «Прага – Чеські Будєйовіци». У південній Чехії не була п'ятнадцять років зі своїх сорока одного. В цій подорожі у неї є два правила: не брехати і не плакати. В її руках папірець зі списком імен: «Тато, Гонза, Анна, Мілада, Зденєк, Тушл, Докторка, Бертак, Хозе, Надя, Петр, Оліна». Всього – дванадцять. Можливо, це така собі метафорична родина – до третього коліна: ті пращури, історії яких ми здатні утримати безпосередньо в своїй пам’яті. Можливо, це така собі символічна тайна вечеря, де уже розсілися за столом необхідна кількість апостолів. А отже, їй залишається на вибір одна з двох ролей – Христа чи Іуди, спасителя чи зрадника. Доведеться обирати. Зрештою, в нумерології число «дванадцять» пов’язане якраз із необхідністю вибору… Історія почалася.
Роман чеського прозаїка Їржи Гаїчека «Риб’яча кров» (Rybí krev, 2012) так само, як його героїня, тримається двох правил: не брехати і не ридати. Ані героїв, ані ситуацію, в якій вони опинилися, Гаїчек не прикрашає – в цілому «Риб’ячу кров» населяють люди пересічні і малосимпатичні. Історичне подієве тло дає всі підстави впасти автору в патетику і сльозливу ностальгію, тим більше, що стосується безпосередньо пережитого досвіду (доля безіменного «романного» села спіткала і містечко, де виріс письменник). Але Гаїчек – скупий на емоцію оповідач. І до того ж, робить головною героїнею жінку (очевидно, щоб дистанцювати її не лише від себе, а й від протагоніста свого найпопулярнішого роману про село «Сілезька пастораль»).
Гані Томашковій було шістнадцять (1983-й), коли вибухнула новина, що уже добрий десяток років палахкотала регіоном. Їхнє село і три-чотири селища поблизу підуть на злам або будуть затоплені, бо треба звільнити територію для новобудови АЕС. Йдеться про Темелін, пару разів в романі безпосередньо названий: власне реактор, охолоджувальна водойма (під нею опиняється півсела Гани) та трикілометрова зона відчуження (це і є основне місце дії роману). Гана спочатку занадто юна, щоб перейматися техногенними катаклізмами, але поступово втягується в громадський опір. Але більше їй, чесно кажучи, болять напружені стосунки брата і батька, в результаті яких 18-літній Гонза грається в «бунтаря на мотоциклі» і потрапляє з друзями в аварію, в котрій гине людина. Попереду у нього – в’язниця і повний розрив із родиною. Є ще Зденєк, Петр і Оліна: разом із Ганою вони створять динамічний любовний чотирикутник. Від психічно проблемного Зденєка вона піде до Петра, відбивши того у Оліни.
Молодь багато п’є і робить один одному бід без ліку – від вимушеного безробіття та безперспективності. Мотив «селянин без землі перетворюється на собі-ворога» Гаїчек опрацьовує в найкращих традиціях народницької прози (добре, що в «Риб’ячій крові» це зовсім не головна тема).
Наприкінці 80-х більшість людей із селищ «під знесення» переїхали до міських квартир, Гана ж з Петром залишилася жити в його хаті. Поступове спустошення малої батьківщини і поступове охолодження бурхливих любовних пристрасних стосунків; поступовий відчай у нерівний боротьбі з чеською енергопромисловістю. Так триватиме до 1993-го. Цього року місцина остаточно знелюдніє (не без допомоги мародерів, на діяльність яких держава закриє очі). Гана виїде не просто з села, а з країни. І от, нагулявшись такими екзотичними краями, як Нова Зеландія, 2008-го жінка повертається додому. Щоб зустрітися з усіма своїми привидами.
Додому?
Навряд: тієї країни, яку вона знала, тієї родини, якої їй бракувало навіть коли була жива мати і поруч був брат, – їх більше немає. І бути не може. Затоплена. А навзаєм бракує навіть дешевої електроенергії, яку обіцяли будівники АЕС. Є в романі одна така несамовито прекрасна репліка в необов’язковій розмові: обіцяли, що «затоплені» регіони будуть платити за електроенергію менше, така собі квота. А виявилося: платять найбільше з усіх областей, бо ті регіони вкрай малонаселені. Конкретна достовірна інформація і неочевидна метафора – на такому сполученні Гаїчек і опрацьовує свій далеко не ідилічний сільський пейзаж, з яким прийшов час проститися, без рясних сліз і хибних спогадів.
Прощання (через переосмислення) з соціалістичним минулим Чехії – одна з очевидних тем «Риб’ячої крові». Це питання в романі непросто вирішене і на рівні суто літературних зв’язків. У людини, «зрощеної» на соцреалістичному каноні (тобто, у читача, до пам’яті якого Гаїчек апелює), сюжет про затоплене село мусить викликати стійку «книжкову» асоціацію. «Прощання з Матьорою» Валентина Распутіна – класика радянських «дєрєвєнщіков». «Риб’яча кров» свою спорідненість з «Матьорою» не приховує. Не тільки очевидна суголосність сюжету про село, яке піде під воду, щоб постав натомість значний індустріальний об’єкт; не тільки люди і родини, які через те буквально і метафорично втрачають ґрунт під ногами; не тільки подібність анти-сентиментальної риторики (емоційна скупість там, де природним був би надлишок емоцій). Є в обох текстах і сильний, скажу так, міфологічний складник. З одного боку – примара техногенної катастрофи (у Гаїчека вона матеріалізується з аварією на ЧАЕС саме в той час, коли активно будується АЕС в Темеліні). З іншого, загублене рай-місто (чи є в чеській міфології свій Кітеж-град?) – утопія, якої і не було, але мрія про яку потрібна, щоб могла утворитися людська спільнота. В романі Гаїчека спільноту (родину, село, державу) творять якраз спільні страхи, що мають реальні підстави, і мрії, які ніколи не справдяться.
Текст Распутіна, «вшитий» в сучасний чеський роман, потрібен тут як факт тієї реальності, з котрою треба грамотно попрощатися – обдумавши її, описавши іншими слова, переживши ще раз, уже дистанційно. Такий «інтертекст» стає способом, в який і живуть герої «Риб’ячої крові». Кожен прагне по-своєму пере(про)жити чуже життя. Чи вдало? Зрештою, роман Гаїчека має на позір щасливий фінал.
Я переповіла фабулу. Сюжет роману виглядає інакше: послідовні події минулого «переривають» історії з 2008 року, де Гана за своїм списком відвідує близьких. Намагається порозумітися з батьком. Мириться з подругою дитинства. Викриває зрадливого друга. Фіксує соціальні успіхи приятельок. Відвідує могили. Знаходить брата. Всі ці, «сучасні», події інтриги позбавлені. Навіть головне детективне питання: «Що ж саме сталося під час аварії, яку скоїли три підлітка?» – навіть воно необов’язкове, позаяк відповідь ми знаємо уже з першого розділу, либонь. Значить, ці форвардбеки Гаїчека мають іншу мету, ніж рухати сюжет. Гана, до речі, порушує своє правило «Не плакати» – ридма ридає чи не за кожних відвідин минулого. Здається мені, порушує вона і другу свою заповідь «Не брехати», при чому, систематично порушує.
Почнемо з того, що із дванадцяти людей у списку Гана ігнорує щонайменш п’ятьох-шістьох. Начебто прохідні героїні Докторка і Надя – серед них. Докторка свого часу запевняє малу в думці, що з села треба їхати. Надя допомагає Гані вперше виїхати за кордон. Обидві вони дають поради про стосунки з чоловіками (одна) та про робочі стосунки (друга). Одна з них незаміжня, друга – безробітна, до речі. З одного боку, це спокусниці, котрі напоумили дівчину схибити з праведного шляху сільської берегині. З іншого – провідниці, які вивели юнку з зони відчуження. Агенти соціалізації, так би мовити. Вони свою роботу уже виконали, зустріч із ними насправді не потрібна. Так?
Нині Гана точно знає, що робить: має добру роботу, підходящу для життя країну, успішні романтичні стосунки. А тепер детальніше: перекотиполе Гана тимчасово опинилася в Голландії, де є співвласницею малоприбуткового хостелу, яким володіє разом із теперішнім коханцем – дуже юним чоловіком, котрого її посткомуністичні травми не торкають. Непереконливе теперішнє щастя. Сталася помилка десь на самому початку шляху, – ця думка голосно звучить в Ганиній біографії. Це, власне кажучи, головна тема роману: генерація нинішніх «40+» починала своє життя в системі неправильних виборів. Через брак інформації, через суспільний тиск, через докорінну інфантильність – причин багато (аж забагато). Нинішня робота цих уже зрілих людей – зрозуміти ту помилку, з якої все пішло. Але зрозуміти – не значить мати можливість виправити; це ясно. От і з тими двома жінками, які стояли на самих початках і підштовхували до вибору, Гана зустрітися знову не годна. Бо знову доведеться вибирати. А наразі нема з чого. Саме так: тоді, в задусі комуністичного минулого, вибір у героїв Гаїчека був; зараз його немає. Свобода в несвободі – це ще одна ідея «Риб’ячої крові».
І тут виринає наступна двійка зі списку. Бертак і Тушл – односельчани-активісти, вже пристаркуваті навіть на початку роману. Бертак в 2008-му мертвий: його заповідне бажання, що спонукало до спротиву владі – бути похованим поруч із рідними – воно здійснилося. Тушл – хронікер села. Ці двоє – втілені історична пам'ять та тяглість генерацій. Тушл (в інтерв’ю Гаїчек часто наполягає, що цей герой має реального прототипа) послідовно і безстрасно записує всі дрібні і значні події села: від мобілізації юнаків на фронти Першої світової до хрестин останньої народженої в селі дитини. Після затоплення він живе в квартирі, з якої 15 років не виходить – навіть не підводиться з ліжка. Бо тоді він побачить краєвид із вікна: іронічно – його вікна виходять на АЕС. Але Тушл продовжує писати хроніки уже неіснуючого села.
Консервація історії – це щось протилежне пам’яті. Робота Тушла – запам’ятати, не будучи свідком. Робота Гани – забути, будучи безпосередньою учасницею. Їхня зустріч неможлива: вони існують у різних площинах подій. Історія в світі Гаїчека не корелює напряму з пам’яттю. Так, у 2008 році батько повідомляє Гані, що нарешті реабілітували його засудженого у 1950-і батька. І тепер він може повернутися законно до своїх земель на селі. Чоловік, який помер 45 років тому, може працювати на землі, яку затопили 15 років тому. От це і є тут ходом Історії.
Назва роману – алюзія до чеського прислів’я про мешканців півдня: вони такі неемоційні, як риби, мовляв. Гана про свою родину говорить: батько – земля, мати – вода, брат – вітер. Собі залишає вогонь. А над їхнім минулим розлився резервуар для охолодження АЕС. В родині Гани є дві визначальні книжки: «Швейк» Гашека – ним зачитується молода генерація, та «Ян Цімбула» Баара. Книжка про паливоду-антигероя, що тиняється світами – і у такий спосіб зберігає себе. І книжка про статечну людину, чистісінького собі героя, який працює на землі і має від неї свою силу. Це улюблена книжка батька. І тут би уже подумати про продуктивний конфлікт генерацій, але нам підкажуть: «Я знаю твого тата, знаю, що кажуть, як повелися з його сім’єю тоді, у п’ятдесятих. У дечому його просто не можна звинувачувати». Безвідповідальність молодих героїв Гаїчека за суттю успадкована. Покоління читають різні книжки, але роблять з них ті самі висновки.
Значить так: зі списку Гани «зникають» люди, які втілюють складне майбутнє, і люди, які втілюють давно минуле. Це оптимістично, припустимо? Жити виключно теперішнім – чим не рецепт? Аж-от остання пара проігнорованих імен: Зденєк і Петр. З ними Гані роль спасительки не вдасться. Вона – зрадниця, буквально. От таке її (та і всього покоління) теперішнє: перелякані зрадливці; теперішнє, якого теж треба уникати, – задля безпеки і примарного гепі-енду.
Високі любовні і занадто-людські пристрасті в «Риб’ячій крові» де-факто такими не є. Загадки тут не потребують відповідей – й без того очевидні. Села, що мають зникнути, і атомна електростанція, яка має постати на їхньому місці – це не тло для рефлексії стосунків в межах замкненого кола однієї родини і одного села. Це і є головна ідея роману, а уже оті людські маленькі-низькі пристрасті тут – точно тло. До роману є показове передпосилання: «Села, що опинилися в небезпеці, не мають у цьому романі назв, але вони існували насправді. Люди в романі мають імена, але це, насправді, вигадані персонажі». Щира правда, «Риб’яча кров» – реалістична і достовірна історія не людей, а атомного реактора, у чиє поле тяжіння потрапляють не здатні чинити спротив люди, що своїх історій або не мали, або позбулися.
АЕС в романі Гаїчека поперемінно стає метафорою то Держави, то самої Історії. Замкнена система. Ланцюгова реакція. Чому у Гани немає майбутнього і є теперішнє, яке легше проігнорувати? Чому щось для неї існує тільки в той момент, коли його треба забути? І то індивідуальна робота самотньої людини: зрештою, вона намагалася писати сімейний роман – не склалося. Чи тому, що комуністи відібрали у доброго селянина землю і спустошили його рід? (це історія Ганиного батька). Тому, що юнак в 1980-х тільки й мав справ, що бухати, красуватися на чужому авті, прямуючи на танці у сусіднє село? (це історія Ганиного брата). Тому, що жінка має родити дітей, і по всьому? (це не тільки Ганина історія). Тому, що одного дня ти раптом довідався: твій дім буде віднині глибоко під водою, щоб міг робити свою справу атомний реактор? Головний принцип роботи АЕС? Ланцюгова реакція поділу ядер атомів, відомо.
В її списку було дванадцять імен. Тринадцяте, незаписане – це якраз АЕС. І вона туди, до речі, навідалася. І от там, дійсно – не плакала і не брехала. Бо навіщо?
18.07.2017