Далеко розкинене лежить село Дихтинець між верхів'ями буковинських Кapпaт, пів днини доводиться йти суголовками й плаями, щоб добитися до рідні чи знайомих.
Молодий дяк Федір Берізка від самого ранку йде до Дарадуди. Вечір ось-ось западе, а ще добру годину треба караскатись у верх.
Федір ішов до Дарадуди читати псалтир і не міг з дива вийти, що Дарадуда вмер. Він же, Baсиль Дарадуда, характерник і ворожбит, з самим люципером мабуть знався; з усіх закутків Буковини збігався до нього народ, хоч боявся його, бо Дарадуда вмів прогнати нечистого, лікував збішених, наказуючи чортові вийти з чоловіка, робив чудеса — бавився в піжмурки з нечистою силою. Аж оце помер. Страшний Дарадуда вмер, лежить на лаві, як кожний інший мертвець, і він, Федір, буде цілу ніч біля нього сидіти й читати псалтир. Але Федір не лякається цього, він ні в які чари й бісові сили не вірить, він на все те махає рукою.
Сумно дрімала в сумерку Дарадудова хата. Ніхто не прийшов відвідати Дарадудиху в її горю. Вона самітня, од палець, привітала Федора:
— Ходи, ходи ближче, дєчку, здоровий би-с був!
Федір переступив доріг і перехрестився. В хаті було темно й тихо. Під стіною, на лаві, лежав мерлець. На грудях його блимав сточок і кидав бліде світло на обличчя. Мабуть, що Дарадуда сконав з відкритими очима, бо Дарадудиха пoклала по "ґрейцареві" на них.
Федорові зробилося якось моторошно, він відогнав погані думки від себе, розвинув хустину, витягнув з неї псалтир і приступив до мерця. Дарадудиха подала йому стільчик, сама вийшла на обору й двері з-надвору засунула.
Федір залишити сам-на-сам з покійником. Спер книжку царя Давида на ребра трупа, щоб світло від сточка освічувало кафтизми, читав псалтир і бив поклони, а як кінець сточка догоряв, він розвивав далі восковий звиванець і насторчував його.
Саме догоряв сторцований кінець і Федір, нахиляючись відтягнути його, мимохіть глипнув на вмерлого і зжахнувся. Мерлець вишкірив зуби, немов підсміхаючись злобно...
У Федора затряслася рука на сточку. Дарадуда неначе здригнувся. Два "ґрейцарі" покотилися з очей.
Федір скам'янів. Очі Дарадуди визвірилися з-під густих брів. Скляні, мутні, вирячені — впилися у Федора й немов приковували до себе. Федір насилу відірвав погляд від очей трупа, але його зір упав на вишкірені зуби. Затрясся ввесь. Щось зашелестіло й упало. Псалтир. Федір тричі перехрестився й на хвилину ніби полекшало, попустив ляк; підняв псалтир, вийняв з кишені дві малі монети й знову накрив очі покійника. Але читати чомусь не міг. По кутках стояла темрява, надворі скавулів вітер і термосив вікном. Сточок кидав лише слабке світло і здоймaв пoзa спиною Федора високу тінь, що сягала стелі й ломилася на сволоках.
Федорові було маркотно. Та він знову сів на стільчику дочитувати кафтизму. Сточок палахкотів; блимав, курів і миготав каправим світлом по засмальцьованих сторінках псалтиря.
Та нараз щось зашаруділо. Сточок залопотів своїм язичком, намов би хтось струсонув ним. Федір підняв очі від псалтиря. Бачить — "ґрейцарі" з очей мерця скотилися знову додолу і знову загарячились страшні очі Дарадуди.
У Федора зимний піт виступив на чолі, мopоз пішов по цілому тілі. Він здавав собі справу, що тепер навіть не торкнувся мерця, а "ґрайцарі" спали з очей. Але знасилував себе: таки відорвав погляд від несамовитих очей Дарадуди, втопив спітнілі пальці в шкіряні палітурки псалтиря, і вперто, ще голосніше став читати псалтир далі.
Але хтось зітхнув. Виравно хтось зітхнув. Федір з жахом глянув на мерцеві уста. Вони сміялися. Дарадуда сміявся. Реготав, хіхотав: зубами, ніздрями — на всю роззявлену губу. Проте не рухався. Лежав. Хвильку. Бо потім заскрипіла лава і Дарадуда ворухнувся! Ворухнувся, аж затрясся сточок. І знову лежав спокійно. Тільки сміявся. А потім із своїм опирячим сміхом у очах розхилитався та почав зсуватися з лави на Федорові коліна...
Федір заревів. Зірвався з місця, як опарений. Сточок згас. Щось гепнyлo — мабуть труп Дарадуди.
Тихо. Та ні! Щось ходить по хаті... Наближається...
Федір кинувся до дверей, але вони були засунені з-надвору. Жах пройняв його. Несамовитий ляк запер віддих, пішов морозом аж у п'яти: Дарадуда! Дарадуда наближається...
Хоч пітьма у хаті, але Федір бачить виразно, як Дарадуда регоче й підступає щораз ближче. Ноги у Федора задеревіли, не може рушитися. Дивні кроки по хаті, немов стрибком підходять. Ось уже зблизилися. Федір чув виразно таємний якийсь, нелюдський віддих...
І, як на диво, опритомнів Федір. Зібрав усі сили і, сягнувши рукою поза себе, намацав маґлівницю. Вхопив і — обома руками бахнув опиря, що аж заревів у пітьмі. Скінчилося. І тихо...
А за хвилину ввійшла Дарадудиха. Засвітила й задеревіла: біля лави лежав мерлець на землі, під дверима Федір і маґлівниця, а напроти — запаморочене теля.
[Краківські вісті, 20.02.1944]