Мати.

Образок з народного житя

І.

В хатї Василя Гильчишина було гамірно і глітно.

В світлици на дубовій скрини, застеленій білою скатертю, поставлено хрест з церкви і дві свічки та хлїбів три бохонки. Відтак до тої скринї приступив священик з дяком і став правити панахиду. Цїла світлиця наповнила ся людьми, котрі стояли поважно в святочних одежах, півголосом шептали молитву і зітхали часами. Тим чином они поминали покійну Василиху, котру може перед годиною відпровадили на місце вічного спокою.

Биля скринї, так близько самого пан-отця, що дотикав ся єго риз священих, стояв муж покійної, вдовець Василь Гильчишин. Він уважно слухав слів панахиди і раз-у-раз обтирав правою рукою сльози. Був то мужик в середних лїтах, сильний і здоровий.

По парастасї, коли дяк здійняв з священика фелон і взяв з єго рук кропило, появили ся на тій самій дубовій скрини свіжі горячі страви і ґазда запросив чесних кумів та сусїдів, щоби сїдали та живили ся. Випрошуючись і припрошуючись засїли они до стипи і живлячи ся раз в-раз згадували покійну добрими словами.

— Так, так, — заговорив і священик — добра була покійна! Дві хоругви до церкви купила, най з Богом спочиває, земля їй пером!

Всї присутні зітхнули, повторяючи за пан-отцем: "Земля їй пером, няй з Богом спочиває!"

В мешкальній хатї гостив молодий вдовець жінок та гocпoдapiв молодших і не так вже поважних, як ті, що сидїли разом з пан-отцем за одним столом в світлици.

Між тим двері з-надвору були відчинені і через них безнастанно входили люде як по свячену воду. Они приходили пожалувати бідного кума Василя і потїшити єго в тяжкій утратї. Він дякував им сердечно, цїлуючи ся з ними в плече, і всякого гостив чаркою і пирогами.

Так трівало аж до вечера. Під вечір пан-отець відїхав домів. В хатї Василя Гильчишина зробило ся свобіднїйше. Бесїди йшли голоснїйші і не так уважливі, як перше. З-часта вивязували ся дрібні суперечки а не обійшло ся також без жартів та сміхів, щоби, як то кажуть, сумного потїшити. Бо і то христіяньска повинність...

Господар ходив від стола до стола і з кута в кут. Доливав, частував, принуку давав і просив, щоби вибачили, коли не догодить.

Пізно в ночи приєм скінчив ся, гостї стали розходити ся домів. Господар випровадив их без шапки аж за ворота на вулицю. Тут вони ще раз стали і перебалакали не малу годину.

— Бідні ви, куме Василю! — казаха сваха Горпина — дуже ви бідні. Така хата, такі статки... Не дасте собі ради, ой не дасте. І троє дїтей маленьких... хто тото обійде? хто обпере, обшиє, хто голову змиє? Бідні-ж ви, бідні!

— Нема що Василю! — заговорив і єї муж — вам ґаздинї треба, і то сейчас, бо всьо пійде за марне. Сватайте Стецеву Гапку. Дївка старша і робітниця добра, як раз для вас, Василю. А старий богач! о, що богач, то кажу... Дасть дві ниві, і пару волів, і дві корови і скриню. Як гадаєте, зле?

Вдовець вислухав супокійно тої поради а відтак махнувши рукою сказав:

— Дайте спокій, куме сусїдо. Де там менї до того... Ту ще ладаном пахне, а ви про весїлє... Де там!

— Ну годї, годї! — потїшала єго сваха Горпина при помочи мужа. — Живий живе гадає... так те-ж і ви. Покійниця няй з Богом спочиває... праведна була, то всякому звісно... але вам треба про себе подбати і про добро. Вона сама не схотїла би, щоби ваш маєток пійшов отак... фу-у! [Тут Горпина приложила долоню до своєї губи і дмухнула по нїй, показуючи Василеви, як єго добро розкотить ся, коли він не візьме Стецевої Гапки.] Ну, а врештї дїти... Що, гадаєте, дїти? Дадуть собі раду? Де там! куди им до того! Та то ще дріб, такій дріб, що аж жалісно дивити ся. Им конче ґаздинї треба, щоби их обійти знала. А Стецева Гапка як-раз до того. Дївка старша, і робітниця добра, і...

Добрий кум, виручаючи жінку, взяв ся наново вичисляти всї красні прикмети Стецевої Гапки. Та лишень красні! А не сказав того, що вона цокотуха, і побігуща, і як гадина недобра. Та й дала-ж би вона тим дїтям, ой дала! Та й змила-ж би вона их, он змила! Та й оббирала би вона их що днини... кулаками... ой оббирала!

— А втім як гадаєте, — кінчив невтомимий сват, — робіть як хочте. І не думайте, що то моя сестрінка та я за нею потягаю... Борони Боже! Я чисто з серця, з доброго серця. Бо виджу, що вона для вас як-раз припала. Кажу вам, дві ниві, і пара биків, і дві корови, а врештї як гадаєте, а я з доброго серця... Ну, бувайте здорові! А не сумуйте! Нехай вас Бог потїшить. Здорові будьте!

— Йдїть здорові! — відповів вдовець і розпрощали ся.

Зачинивши ворота, Василь повільною ходою ишов до хати, роздумуючи над радою доброго сусїда.

"Дві ниві, і дві корові, і пару биків... нема що казати, річ добра. Не без того воно, щоби старий Стець і готівкою де-що не дав... на то вже свати. Аж тогди можна би наймита знайти і сїножатку докупити..."

Наймит і сїножатка з давна була горячим бажанєм Василя Гильчишина, але через покійну жінку, котра взагалї не любила жадних новостій і бояла ся их, вони не могли здїйснити ся. За те тепер отвирала ся перед Василем Гильчишиним певна надїя, що буде міг знайти собі наймита і купити тоту сїножатку, котру ще єго покійний батько зачав торгувати. Аж тогдї би він всїм показав, що то значить господар...

З такими гадками клав ся він на постелю.

Дїти вже спали — сном праведних, спокійним, таким, як лишень дїти уміють спати. Их легоньке храпанє розходило ся по хатї та зливало ся з голосом цвіркуна і нічної мушки.

Довго в ніч — геть по за північ не міг Василь Гильчишин заснути, на переміну згадуючи свою покійну жінку і Стецеву Гапку. Він чув Гапчин голос крикливий і злісний, але враз з тим він видїв, як вона виринала перед ним в темряві ночи кругла і роскішна, прикрашена парою сїрих биків і двома бочистими коровами на тлї филюючих золотом пшеницї двох довгих і широких нив...

(Конець буде.)

[Дѣло, 20.08.1896]

II.

А тимчасом Василиха проводила першу ніч у новій хатї. Cумнo там було і лячно і одиноко. Анї вікон не видно, анї дверей, анї людского духа не чути. Замість стріхи груба верства землї — холодна, мовчалива.

Довкола хати берези ростуть а в их тїни стоять деревляні хрести. Ось рушають ся білі берези і вітями своїми, як руками, доторкають ся з-легенька хрестів. Они показують на нову Василишину хату і питають ся: хто в нїй замешкав. Докола могили висока трава росте і пахучі цвіти щойно теперь підносять свої голови дрібонькі, стоптані за дня, підчас похоронів. А долом, долом по при саму землю вітер летить і гладить свіжу могилу своїм холодним крилом і потїшає єї і каже: "Не бій ся!" А відтак летить, кидає ся докола, збирає пахощі й росу і обливає ними свіжу, непорослу могилу. Не бій ся!...

. . . . . . . . . . .

О півночи, заки кури на селї запіяли, над тою могилою підняла ся хмарка. Блїда, маленька. Така, як часом над водою стає або по опарах лїтає. Вітер підбіг, піднїс єї на крилах і поставив на ноги. Заколисала ся вона немовь з безсиля і стала. На голові рантух, в руках свічка з ярого воску, руки на-вхрест. Всьо з хмари.

Глянув місяць — сховав ся. Зірвала ся сова, розплющила очи, зверещала і, бючи широкими, тяжкими крилами, полетїла в лїси.

Хмарва рушила з місця. Білів ся рантух, білїла ся погашена свічка в руках, а руки держались на-вхрест.

Куди вона летїла, трава до землї прилягала, дерева розгинали своє галузє, листєм тремтїли — дорогу робили. Летїла по-над збіжа — колосє филювало без шуму.

Ввійшла в село.

Перед церквою зупинила ся на хвилину, мабуть змовила молитву, і дальше йшла.

Вартівникам волосє дубом ставало і, хоть не видїли нїчого, тремтїли на тїлї і хрестили ся, щоби страх відогнати.

Крізь заперті ворота перейшла як промінь місячного світла; не відчиняла их, бо були скрипливі.

Ввійшла.

Вірний пес, що спав біля порога, пізнав єї. Пізнав свою ґаздиню. Зірвав ся, з радости зacкoмлїв весело і кинув ся до неї. Але дарма! Она не погладила єго, як перше, не похвалила єго вірности собачої, не глянула навіть на него. Він хотїв доторкнутись єї одежі, поласитись хотїв, — не міг. Перед ним не було нїчого, і собака заскомлїв тревожно, шерсть насторошив і, піднимаючи голову на місяць, став вити.

Она ввійшла в хату. Ввійшла тихо, незамітно, знов наче те місячне промінє, що крізь вікно продирає ся в кімнату. Всї спали — сном твердим, спокійним. Двоє дїтей старших на лаві, мале, наймолодше в колисцї, батько на постели, з котрої недавно єї забрали і положили в труну.

По-під стелю докола стїн висїли образи святих, немов сторожі сонних. В місячнім світлї видно було их очи грізні і огнисті, що дивили ся на ню і немов питали: чого прийшла? чого?

Она підійшла до двох старших на лаві. Они спали, підібравши під голови руки, бо подушок не було.

— Бідні ви! — сказала. — З-зараня прийде ся вам зазнати людского горя, хлопскої недолї. З-зараня руки попадають ся від працї, попухнуть ноги від утоми. З-зараня! Жаль менї вас, дїти, та що-ж я вам поможу? не в моїй се силї. Та не жахайте ся ви мої, я буду з вами!

І она нахилила ся над их уста-коралї і зложила на них свій поцїлуй бездушний.

Вони порушили ся крізь сон. Здрігнулись, кинули собою раз, другій, хотїли встати, збудитись, — дарма! Зітхнули лише і дальше спали усміхаючи ся солодко до любої появи.

Біла тїнь повернула, майнула собою по хатї і зупинилась над дитиною в колисцї.

— Як тобі твердо, моє ти маленьке, як тобі твердо! Гірка-ж твоя доля сирітска, гіренька! Таке маленьке і таке безсильне, моє пташатко, хто-ж тебе обійде? Тверді в людей руки і щирости не мають. Зломлять тебе як тую билину крухоньку, бідне моє! А серця их ще твердші від рук. Горе тобі!

І нахилила ся над колиску дитини, а розцїпивши свої руки закостенїлі, поправила дитинї постелю, щоби твердо не було і щоб не давило єї ягідки малої.

А воно, бідне сирітство, ручки витягло до неї і устами, як двома листочками рожі, трепетало: — Возьми мене до себе, возьми! Не дай мене на поталу мачухи лихої, не дай!

— Не дам дитино, — відповіла тїнь біла і приступала до постелї.

Василь спав, храпаючи здорово крізь сон, і усміхав ся до двох нив широких та наймита годив і торгу за сїножатку добивав.

Она не промовила до него нї слова, лишень вдивила ся в него своїми очима розбільними так сильно, що він не втерпів.

— Не віддам! — крізь сонь промовив.

Нї, не віддам! Не бій ся, Гандзю, не дам я знущати ся над дитиною нїкому і не позволю робити їй кривди. І Гапки я не возьму, бо вона язя.

А она в-друге глянула на него поглядом таким тужним а сердечним і щирої вдячности повним, що в него серце з болю заскиміло і він припідняв повіки. Глянув по хатї — нїчого не було. Очи протер — нї, нема нїчого. Лише місяць до вікна заглядає і сверщок цвірінькає в кутї. На подвірю пес виє.

Свят, Свят, Свят! — говорив хрестячи ся Василь. — А я би був присяг, що вона була... А може й була?..

. . . . . . . . . . .

На другій день здибав ся Василь зі своїм сватом биля кирницї. Напували конї.

— Слава Богу!

— На віки слава!

— А де! пррру кара! куда лїзеш? гнїда! гей до води... Ну що-ж там чувати?

— Та нїчо. А щож-би? біда та й годї.

— А скучно вам, куме?

— Своя річ, що вкучно.

— Та воно правда, але що-ж робити? Всьо Божа ласка... Куди лїзеш гнїда?..

По такім офіціяльнім вступі приступили до річи.

— Но як же Василю?