Образок з сїльского житя
І.
Знаєте може карпатске село — тихе, дрімуче? Високі гори вічно зеленїють, десь близько неба у білих хмарах купають ся... В самій долинї над крутим потічком розложились маленькі "хижі". У серединї села стоїть біле з великими коминами попівство, визначуєсь простора коршма з пейсатим Лейбою, пострахом усїх. На горбочку блистять хрести невеличкої церкви, що від старости лїт похилилась і до землї припала. Биля церкви старушки розстелив ся окружений вербами та вільхою громадскій цвинтар. Могили та могили — одна по при другій ховають в собі цїлі поколїня бувших мешканцїв села... І добрі і лихі люде сплять побіч себе сном вічним. Всї вони через короткій час свого житя радїли та сумували, сміялись та плакали, — всї вони пережили одну велику драму, що спільна богатому і убогому, і сему, що почиває на мягкій постели, жиє серед блискучих хоромів, і тому, що у ночи замість подушки кулаком голову підпирає. Може тихше, спокійнїйше жиють-проживають мешканцї високих гір. Але страсти, болїзни та втїхи у низьких курних хижах, у глухих селах суть подібні, навіть ті самі, що й в містах величавих та в марморних палатах!...
Ось послухайте, що вам розкажу.
В селї Камянках під самим лїсом, троха на боцї від инших, стояли дві хати. А жила в одній вдова Василиха з сином Максимом, в другій лїсний, єго жінка та троє красунь-дївчат. Вдова була хоровита, не могла тяжко працювати, відпускала свій невеличкій ґрунтець за малі гроші сусїдам. Сама шила, пряла, а коли наскучилось сидїти у хатї, брала Максима, відвідала знакомих, а найчастїйше найблизших — лїсного Олексу і єго Олену. Бувало зимовими, довгими вечерами сїдали Василиха та Олена коло теплої печи... За роботою розказувала одна другій, що купила в місточку на торзї, кого та що там побачила, як Климів Гриць здорово напив ся й много, премного иншого. Лїсний, мужчина кремезної будови тїла з довгим кучерявим волосєм, стругав щось у кутику, та час від часу позирав хитрими зеленковатими очима то на обі ґаздинї, то на свої доньки та Максима, котрі разом забавлялись і на переміну то голосно плакали то сміялись.
— Гей, Орисю, та дала-б собі спокій, не мучила-б Максима — говорила Олена до найстаршої доньки, що повісилась на шию хлопця та не думала відчепитись.
— Ей бо, мамо, він такій добрий, менї нїчого не робить — казало сміючись дївчатко.
А Максим дїйстно нїчого не робив, не боронив ся, але тілько перед Оришкою, — двом другим нераз добре відплачував.
— Гарна була б з них пара, не правда Василихо? — казала жартом Олена.
— Та оно так, щоб тільки щасливо годувались наші небожатка!
— Дай Господи милосердний! — зітхала Олена — та обі матери дивились з любовію на своїх дїточок.
Коли из Угор подули вітри, теплі, легонькі а полонини вкрились травою, коли на вершках і шпилях гір загомонїли сопілки, загреміли трембіти — гей, що за радість, що за утїха була у сусїдів! Мовчаливий лїсний ишов на цїлий день у гори — а дїти бігли у лїс, збирали цвіти, вили вінки, имали метеликів. Ясненьке сонце світило, гріло, лїс пахучій шумів і пташенята співали-голосили славу Всевишнього. Чистий потічок журчав у ярі, а звук сопілки та сумний голос церковних звонів плили широко-далеко. Коли втомились, сїдали одно коло другого, виймали шматочки хлїба, котрі добрі матери не забули им за пазухи сховати.
— Максимцю, любий Максимцю, скажи нам яку казочку — може тую о святім Петрі — просили дївчатка старшого Максима.
А він робив поважне, дуже поважне лице і зачинав казку, котрою ненька нераз до сну єго колисала: — Давно, давно ходив святий Петро по земли і видїв раз чоловіка, що пас білі круторогі воли...
І так плили минали години й днї, щасливі золоті лїта дитячі!...
Перейшло лїт кільканацять скоро, непостережено. Коло хат сусїдів, котрі троха почорнїли, стояв той самий, вічно зелений, густий бір. Кождого року у весняний час вкривали так само пахучі цвіти, трави глубокі, яри, високі полонини — так само співали пташки, світило сонце, грали потоки... І усе навкруги було подібне — та тільки люде змінили ся. Максим виріс на гарного паробка. До війска єго не брали, бо був одиноким у матери-вдови, що тїшила та радувалась ним мов найбільшим скарбом на земли. У лїсного повиростали доньки милі та красні мов весняні цвітки у зеленому гаю. А вже найкрасша з них — найстарша Орися. Коли прибересь, причепурить ся, то паробки дивлять ся на ню мов на образ, а вона знає о своїй красї, позирає гордо, з-висока на усїх. Добрі куми кажуть матери: — Гарну, прегарну маєте доньку... — От така собі — відкаже почервонївши, — як і другі дївчата...
А що дїє ся на музицї, то й не кажи. Хлопцї липнуть до Opиcї мов пчоли до меду; не дають відпочати, раз у раз беруть до танцю. Але нїхто не дивить ся так палко, не танцює так часто, як Максим. Ще за дїтиньства найрадше з нею бавив ся, найрадше приставав. Тоє, що в молодости було привязанєм — виросло, перемінилось в щось иншого, в любов. І любив Максим Орисю цїлим серцем — горячим, молодим серцем.
Одного разу вечером сидїв Максим з Василихою перед хатою. На дворі було тихо. Місяць ще не зійшов, а тільки зорі мигтїли на небі, всміхались ясним, біленьким личком. Тихо розмовляли син та мати про домашні справи, про свою долю-недолю. З сусїдного подвіря обізвав ся дзвінкій голос: — Ну-те, сестри, заспіваймо — голосила Оришка — але такої, щоб сподобалась Максимови. Дївчата засміялись і незабавом понесла ся шумна пісня:
Ой я вчера пряла клочя,
А нинї повісмо:
Сядь си любку коло мене,
Хоть нам буде тїсно!
Ой сядь собі коло мене,
Присунь ся близенько,
Як упаде веретенце,
Склони ся низенько!
На голос піснї зрадїв, звеселїв Максим. Серце в него забило, він забув про все, а думав тільки о красивій Ориси. — Гей, Максимцю соколику, як же, подобаєсь тобі Оришка? — спитала нечаяно Василиха. — Люблю єї мамо, вона або жадна — казав сміливо Максим. — Знала, я знала, щоб тільки усе добре зложилось — говорила мати і приголубила сина одинака.
З по-за гор, з по-за лїсів зійшов на небо срібний місяць-князь, освітив полонини, високі гори та низькі хатинки. Заглянув також у садки та подвіря, станув та придивляв ся неодній парі, що горячими поцїлунками свою любов виявляла.
Згодом післав Максим сватів до найстаршої красної доньки лїсного — і сватів приняли. Хитрий лїсний не такого бажав собі зятя. Він волїв, щоб прийшов богатий, менша річ чи добрий, чи злий, чи гарний чи нї, щоб тільки грішми звонив. А такій не трапляв ся, а дївчат було три, ґаздівство мале, нужденне. Треба було годитись, дякувати Господу. Олена рада була Максимови: вона єго давно виглядала, не раз, не два натякала об тім Василисї. Вдова кивала головою, а нишком думала: "Нехай мій соколик робить, як хоче, а менї вона не в подобу; така горда, пишна, а все би прибирала ся, на музику ишла." Питала мати в Оришки: — Як тобі, голубко, подобаєсь Максим? — Нїчого мамо, гарний — та тільки бідний він, бідний; не панувати менї за ним, не ходити у дорогій одежи — єй, щоб так богатий! І сміялась доня, а мати зітхала. — Не в богатстві щастє, а в любови, — серця, мовляють, не купиш золотом нї сріблом.
Хотїли давати на заповіди, а ту грошей нема. Треба панотцю, треба весїлє справляти, ще й податки платити — роби що хоч! І погадав Максим: "Пійду за Бескид, буду через жнива заробляти, привезу грошей чимало, розвеселю усїх, а потім зробимо весїлє, гучне, величаве, що у селї такого ще не бачили, не видали!" — Як почув те лїсний, аж поцїлював Максима, а зелені очи огнем замигтїли. Василиха відраджувала, мовила, що можна дещо продати, поле заставити. Але Максим упер ся на своїм, бо й Орися дізнавшись про се, казала: — Добре, добре, Максимцю, а вертай з дарунком, з грішми...
Любий вечір настав. Тепленькій вітер віяв з полудня. Легонько хилилась трава і сонні цвіти тулили головки, щоб відпочати по горячім дни. Над керничкою стояв Максим та Орися. Блїдий місяць позирав цїкаво на молодят. А гарна, на причуд гарна була з них пара. Обоє стрункі, високі. В него вус чорний і ясні очи, мов ті зірки на блакитному небі. В неї личко румяне і стан гнучкій, розкішний, очі карі і брови чудні, прекрасні. — Досить, досить, Максиме, не цїлюй так дуже, пусти до дому, вже й так пізно, пусти бо, — казала Оришка... І тихо, солодко засміялась. А в Максима не було на думцї випускати. Притискав, цїлював чорні брови, красне личко, а на серцю було єму легко, весело мов на Великдень. — А будеш ти вірна, додержиш слова, моя голубочко? — Додержу, не бій ся, а тям, привези що гарного на гостинець... Співаючи вертав залюблений до дому.
На другій день рано раненько схопив ся Максим. Усе було приладжене, усе готове до дороги. Старенька мати поралась коло снїданя, та час від часу споглядала на Максима. Важко, дуже важко було їй на серцю і горячі сльози падали по зморщенім блїдім лици. Звичайно, як мати, боялась вона, щоби щось злого не трафилось синови між иншими, чужими людьми, щоб, борони Боже, не захорів єї добрий Максим. І він волїв би може лишитись дома близь любої Орисї, але потреба, тяжка потреба гнала єго на заробок. З села вибирали ся ще два паробки на таку, як він, роботу і они вступили по Максима. Сумна, заплакана прощала Василиха свого одинака. Не помагали слова Максима, що старав ся потїшити, втихомирити неньку. Віще серце матери відчувало щось лихого недоброго. — Боже помагай, а не бав ся там довго мій соколику! — казала она крізь сльози. — Не лякайтесь, мамуню, верну скоро здоровий, з грішми... Довго, довго стояла Василиха на порозї низенької хатини, дивилась за відходячими. А вони заспівали, затягли сумної — що по чистій блистячій росї плила лугами, горами. Вже пісня прогомонїла, затихла, вже сховались паробки у темний бір, а вдова стояла на тім самім місци задумана, прибита і — дивилась перед себе червоними від слїз очима.
(Дальше буде.)
[Дѣло, 22.06.1896]
IІ.
На кінци Камянок, над потоком, стояв просторий млин. Старі люде все однаковим єго памятали та розказували дивні-дивні річи про мелників. Повідали, що отець теперішного властителя, старого Михайла, був чоловік бідний, не мав навіть хатини а коморував і заробляв тяженько на кусничок хлїба. Наразї, за помочію нечистого, котрому запродав свою душу, став богатим, найбогатшим в цїлім селї — купив поле, поставив млин великій, гарний на усю околицю. І було в него грошей скринями, але щастя, веселости не було... Грижа сумлїня замучила єго, незабавом помер. А дух помершого блукав по млинї, страшив добрих людей — говорили старі, досвідчені куми... Від батька перейшло дїдицтво на сина Михайла. А був той Михайло чоловік незвичайний. Усе ходив злий, нахмурений... Скупий був і шматка хлїба не дав би бідному. Казали, що й свою жінку тяжкою роботою та лихою стравою на другій світ вирядив. Мав троє дїтей — двоє дївчат і сина Миколу. Дївчат не любив, скоро повидавав аж у трете село, дав сякій-такій посаг, та чути про них не хотїв. За тоє сина, котрий потроха вдав ся у вітця, любив пристрастно. Хоч скупий, не жалїв єму грошей, виповняв часто єго чудні забаганки.
Коли Миколу взяли до війска — Михайло не їв три днї, ходив блїдий та понурий, що аж страх брав дивитись на него. Вже надходив час, коли син мав вернути під батьківску стріху. Старий мелник розяснив лице, зробив ся добрий, веселий. Челядь дивилась на него та своїм очам віри не ймила, так дуже відмінив ся... Коли вернувсь син, спросив отець знатнїйших з громади і частував, гостив з превеликої радости. Коли гостї розійшли ся, Микола ляг спати, а мелник закурив коротку люльку і вийшов на двір оглядати обістє.
Тихо, ясно було на дворі. Зорі поблїдли від блеску місяця, що в цїлій своїй красї викотив ся на небо. Велике млиньске колесо раз у раз крутилось, вода шуміла-гудїла. — Тайна, велика краса природи подїлала на камінну душу старця. Мелник при сїв і віддав ся глубокій задумі. Перед ним пересувались спомини з лїт давнійших — і спомини ті були невеселі. Мати скоро померла, а отець не приголубив, не розважив малого хлопця. Ходив сам — гуляв сам. Потім оженив ся; правда що з богачкою, але нелюбою. Лїта минали на вічній сварцї, незгодї, поки одно з них не вступилось на віки. Думав собі Михайло: — Мій вік, моє житє марно проминули, не зажив я щастя, не зазнав веселости. — Коби хоч Миколї добре дїяло ся. Дам єму увесь маєток, нехай вибирає жінку, яку сам схоче, хоч би найбіднїйшу — не буду боронити. І почав перебирати сїльскі дївчата: — Війтова донька негарна, суха мов тика; Подолякова Антошка велике ледачо, лїниве, за роботу брати ся не хоче; Дякова Марина вже незабаром віддасть ся; доньки лїсного гарні, але до найкрасшої вже присватав ся Максим, а шкода, може Миколї була би сподобала ся; щоби так скорше, може він був би там дістав ся. Дївчина нїчого, хотяй бідна, то роботяща і добра була би з неї невістка... І мрів дальше старий мелник, як то оженить ся Микола, як осолодить вітцю послїдні лїта житя; мрів та всміхав ся, і поволи, поволи задрімав. Нараз пробудив ся, став на рівні ноги. Здавалось єму, що небіжка жінка блїда-блїда з розпущеним волосєм перед ним станула, та по имени закликала. Нїкого не було видко — вода шуміла, місяць плив дальше по безхмарім небі. Михайло перехрестив ся, сплюнув та пішов у хату.
Була недїля, тихій, ясний день. Сине небо відбивало так красно від зелености лїсів та лугів! Проміня сонця дрожало в чистім воздусї а легонькій вітер знимав ся зі сходу, хилив незначно старенькі верби. Церковні дзвони загули і нарід покотив ся у церков. Мало хто лишив ся в хатї, усе, що жило, старі, молоді поспішили. Зібрав ся мелник Михайло, підголив ся, причесав ся, а син Микола закрутив вуси. — Гляди сину — казав всміхаючись отець — може сподобаєсь тобі яка дївчина, справимо весїлє. Микола й собі лукаво усміхнув ся, вказуючи ряд широких здоровезних зубів. Вступили у церков. Людей було повно-повнїсенько. Дяки співали, витягали "Єдинородний Сине". Світло горіло, дим кадила вкривав хмарою престол. Мелник та Микола висунулись на перед (звичайно як богатирі), поклонились святим образам та стали молитись. По хвилинї оглянув ся Микола у сторону, де були дївчата і зір єго попав як-раз на Оришку, що стояла на самому передї. "Не вже-ж то вона, тая маленька, чорнява Орися така гарна зробила ся, так дуже за той час змінилась! Ей, щоб таку жінку дістати!"— подумав Микола і очи заблиснули в него пристрастно, пожадливо. Цїлий час дивив ся на ню одну — так, що аж паробки почали шипотїти та нишком сміятись, глузувати з Миколи. Відправа скінчилась і люде начали розходити ся. Паробки та дївчата витали ся, радили раду, веселу раду. Микола мав охоту приступити до Оришки, що стояла з сестрами, але отець потягнув єго за рукав та оба пійшли домів. По дорозї заговорював мелник до Миколи, але той ледви відповідав — ишов мовчки, задуманий. Перед очима стояла єму Оришка.
Чепурна дївчинка сподобалась Миколї і не сходила єму з думки. На кожду згадку о гарній дївчинї кров в него грала, филювала.
Мелник завважав зміну в Миколї і таки того самого дня спитав в свого одинака: — Чи не впала тобі в око яка дївчина? — скажи сину. — Та оно так, але що робити, вже мабуть заручена — кинув слово Микола. — Лїсного Оришка? — Так татуню. — Правда, що заручена, але заручений далеко, а я знаю хитрого Олексу, може з ним дещо вдїємо. — А як мати не схоче? — Нїчо. Коли отець та дївчина будуть за нами, то пропав Максим, а наше горою. — Щоб так поговорити розумне слово з Олексою — казав дальше Михайло — то може був би хлїб з тої муки.
Якось небавом привіз лїсний збіже до млина. Мелник зрадїв. Ити самому до Олекси або кого посилатн, було акось нїяково, а ту він як на щастє прийшов. Втїшений, веселий вибіг Михайло на стрічу гостеви, привитав ся так дружно та приязно, що лїсний, знаючи мелника, добре здивував ся. До тепер позирав з висока богач на бідолаху, рідко коли заговорив, ще рідше стиснув руку. "Що єму зробилось, чого так відмінив ся?" — заходив в голову Олекса. — Здорові були, здорові, так довго ми не бачились, ходїть но близше Олексо. — Та на дворі стоїть фіра — відпрошував ся лїсний. — Нїчого, нїчого. Вступіть бо до хати, зробіть честь — просив Михайло. Побачивши лїсного, почав Микола й собі обіймати ся та здоровкати. Поставили чарку, погостили. Коли Олекса попоїв, напив ся, зачав Михайло: — Знаєте, маю до вас важну cпpaвy.
— Слухаю, слухаю — відказав Олекса та нащурив уха і осторожно обернув ся. — Я не люблю з далека заходити, скажу просто, від разу. — Кажіть, прошу, кажіть. — Одже чуєте Олексо: Мій Микола полюбив Оришку, повідає, що без неї нема єму веселого дня і години... може би их побрати?...
Лїсний мовчав. Єго хитре лице мінило ся, блїдло, червонїло, вявляло радість і недовірчивість. Радував ся, що він бідолаха міг би видати доньку за найбогатшого в селї, за мелникового сина, радував ся та не вірив такому щастю і погадав, що закпили з него. Але мелник не мав наміру глузувати. Бачив він в лиця Олекси недовірчивість, тож боржій запевнив єго о своїй добрій воли. І почали радити, як би все уладити, устроїти. — Не бійте ся братчики — казав вкінци сильно підхмелений лїсний. — Я знаю, що Оришка буде за нами, жінки не бою ся, нехай противить ся, коли така єї воля, а що скаже дрантивий Максим, та ще дехто — дурниця.
Пізно в ночи приїхав лїсний до дому. Жінка ще не спала. Побачивши свого мужа, аж перехрестилась. Почервонїле лице Олекси викривилось неприємним дурним усміхом, мутні очи дивилась без виразу, а ноги то в право то в лїво завертали.
— А тобі що сталось Олексо?
— Що менї сталось? — нїчого, нїчого голубко, тільки от так троха погостили чесні люде, Бог дав би им здоровля! Де-ж Орися? Гарного буде мати жениха, першого богача! Не дурно кажуть люде, що мелник знюхав ся з нечистим. О! він має гроші, а й нам буде добре, стара...
Олена здрогнула. "Що він плете якісь нїсенітницї; з відки єму прийшло се до голови?...
Лїсний ляг на постїль та так захропів, що аж стїни потрясли ся. Через сон бурмотїв загадочні для жінки слова: "Миколо синку! А дивіть люде, якого богатого маю сина!" Олена не могла спати, чула щось недоброго. Чула і не помилилась... На другій день розказав лїсний, вже по тверезому, усе. Оришка всміхалась. Мати зблїдла мов хустка, заломила руки.
— Як то, та вона вже заручена, Бог нас проклене!.. Таж ти Орисю прецїнь любиш Максима?
Донька мовчала, бо рада була такій відмінї. Не поміг плач матери. Оришка заручилась з Миколою, дали на заповіди та про весїлє думати почали.
[Дѣло, 24.06.1896]
III.
В саме полудне наближав ся Максим до Камянок. Тепло та гарно світило ще сонце, хоч се був початок осени. Весело було на світї і весело в серцю Максима. "Ось, ось моє село, моє рідне, любе село — думав паробок. — Як ярко проти сонця блистять банї та хрести, як красно вє ся потічок! А от вже видно мою та лїсного хатину! Цїкавий я, що робить тепер моя люба, єдина Орися. Певно з туги змарнїла, тож втїшить ся дуже, коли мене побачить... Боже! яка мила моя любка. За нїщо в світї не покинув би я, не відступив єї! Щоб тільки вже раз дійти..." І хоч втомлений поспішив Максим скоренько к селу. Через лїто заробляв і придбав грошей. Хоч важко, дуже важко жити в чужинї, далеко від своїх, таки переміг себе, таки дочекав кінця. Коли часом відходила єму охота до безвпинної працї, то згадував Орисю, згадував те щастє, ту розкіш велику, невисказану, коли то він верне під стріху родинну, приголубить, притисне до серця кохане дївча.
В селї було тихо. Люде вийшли на поле. Чим близше підходив Максим до своєї хати, — тим живійше било єму серце. Нїкого не було видно, нїхто не вийшов на стрічу. Максим відчинив двері сїней, а ті заскрипіли сумно, непривітливо; переступив поріг та зачудований пристанув. На постели лежала єго мати жовта, прежовта мов той віск.
— То ти Максиме? Хвала-ж Тобі Го сподоньку святий, Боже милосердний!.. Я собі гадала, що вже тебе не побачу — казала піднимаючись старенька.
— З чого ви захоріли, що вам такого мамуню?
— Нїчого синку, то так з туги за тобою; тепер менї вже лїпше, лїпше — відказала і цїлуючи сина з радости заплакала.
— Може води, може страви вам треба?
— Нї, сину, не треба; перед хвилькою була Олена та менї все давала. Сїдай лиш тут коло мене, нехай придивлюсь, чи не змарнїло, не поблїдло красне личко в мого Максима.
І дивилась вдова на свою дитину і гладила, цїлувала єго втомлене лице.
— Що тут коло вас чувати, як вам ся жило мамунцю?
— От як звичайно, біда, тай годї.
— А що в лїсного чувати, що порабляє Орися?
— Хто? Орися? — не згадуй про ню мій сину — говорила мати та гірко засміялась...
— Як? що? моя мамо? — допитував Максим, а лице в него нараз побілїло, ноги задрожали.
— Цить, цить, мій соколику. Не бери собі того всего до серця, не жури ся — чей Господь ласкавий і нас не полишить.
— Та кажіть бо, не видержу.
— Та що маю казати, найшлись лїпші, богатші від тебе, прийшов мелників Микола і вже вийшла перша заповідь. Олена страх як не хотїла єго, але Оришцї він сподобав ся — не дуже гарний, але богатий, мовляла. Ще й Олексї припав до серця — не було що робити.
— Га, так вона відплатила за мою любов, зa щиру, горячу любов! Грошей, богатства хотїла — казав жалібно і заплакав, заридав нещасливий. Але незабавом засвітились в него очи, мов у дикого звіра, а лице кровью набігло...
— Пожди но, пожди, красна, зрадлива гадюко, покажу тобі, що значить ломати присягу — крикнув що сили і вдарив кулаком о стіл.
Мати вмовляла, як могла, прийшла і Олена, просила, благала, щоб він не сердив ся, не журив ся. Але Максим був на те все мов глухій, мов не бачив нїкого коло себе, підпер голову і стовпом дивив ся у стїну.
Хора вдова подужала, встала з постелї, але смуток, горе не минуло, не пропали, ино вдвоє збільшились. Дивна переміна зайшла з Максимом. Добрий роботящій паробок став ледачим, пяницею... Таки першого дня пішов у коршму, найшов компанію, та десь по півночи ледви доплентав ся до хати. І було се, повтарялось кождого дня — цїлий вже тиждень. Пішла про Максима лиха недобра слава по селї. Казали собі старі та молоді, паробки та дївчата, як він помаряний, без капелюха, лежав на вулици... Найшли ся добрі, немов приязні люде, що то в очи найлїпші, найсолодші, а нишком з тебе глузують — і ті говорили Василисї те, що вона сама знала; збільшали жаль та журбу у серци нещасливої матери. Пропив Максим дорогі коралї, що привіз Оришцї, пропив і хустини шовкові, а своєї журби-біди на запив, не втопив. Біль та жаль за стратою щастя кріпшали, а в раненім серцю розвивалась чим-раз дужше та дужше жадоба помсти на невірній, зрадливій дївчинї. А вона голосно з него сміялась, вона ждала того дня, коли повінчаєсь з мелниковим сином, стане вживати богатства, вбиратись в гарну одежу, старшувати над другими. Василиха знала, длячого змінив ся так Максим, гадала, що згодом полекшає єму, що забуде Оришку, стане таким самим, як передше, і хоч докоряла, та не дуже. А він не зміняв ся. Цїлий божій день сидїв у жида, частував себе та таких товаришів, що ранше й позирати на них не хотїв.
І от зійшли ся вони усї одного вечера у коршмі. На дворі було погано. Небо закрилось чорними хмарами і дощ лив струями. Люде сидїли по хатах. Нїхто й носа за поріг не вихилив би, крім тих звичайних, сталих гостей Лейби, що не вважаючи на нїщо, усе сходили ся. — Не було тут Максима? — питали вони хитрого Лейби. — Не було єще, но було, але він прийде — говорив шинкар та не помилив ся. Ледви увійшов Максим, зрадїло товариство, почало з ним витати ся, здоровкати. А він майже не дивив ся на них. Казав дати горівки та сидїв при чарцї мовчки, нахмурений. Прикро було дивитись на него. Жовте лице натягло ся, губи посинїли, очи зробились якісь мутні, втратили свій блеск та красу. — Гей Максиме, та не сумуй так тяжко, напий ся з нами — просив Фесько Кузїв. Максим вихилив в мить одну чарку. — А ну, бо, напий ся єще — казав Иван Сирників. І Максим пив що раз то більше, а лице єгo почервонїло, краснїло, очи набирали блеску, язик розвязував ся. — Чому ти, Максимцю, не покинеш вже раз думати про Оришку — дурна дївчина; щоб так на мене, — балакав жидівскій слуга — то відплатив би здорово за єї зраду, а потім лишив. — Твоя правда, відплачу їй, відплачу — притакнув Максим та якось дико засміяв ся. — Гей, пиймо братя, що хто зможе, пиймо та не журімось! — докінчив.
Незабавом був у Камянках празник. День випав погідний, гарний, то й не дивниця, що над вечер зійшло ся до коршми "на музику" чимало людей. Красні, позаквітчані, в чистенькім платю дївчата збились у купку, та своїм звичаєм піднесли сміх та таку вже голосну раду, що усїх перекричали. Паробки перечились з ними, а старі мами і куми сїли за довгі столи і чаркою свої сили скріпляючи, почали мудре премудре слово розказувати. Молодї хотїли погуляти та нетерпеливо ждали, виглядали старого музики.
— Чому-ж бо вони вже раз не приходять? — казала Оришка до Миколи.
— А тобі вже так дуже хоче ся танцювати?
— Хоче ся, хоче з тобою Микольцю — відповіла Оришка та прелестно засміялась. Але нишком так і думала: Нинї другу заповідь проголосили, щоб найскорше третя і весїлє прийшло, — а потому не сушила би так зубів до мерзкого Миколи.
— А дивись Орисю, як сердито позирає на тебе Максим.
— Та і він тутечка?
— От там при дверех напиває з компанією.
Оришка звернула очи у тую сторону — звернула та й побілїла. Максим насупив брови і дивив ся так гнївно, так злобно на ню! — Хлопцї зачали кричати: "Музики, музики идуть!..." Гамір троха притих, молоді серця стрепенули. Музики сїли та заграли дрібно, дрібнїсенько... У просторій великій коршмі задуднїло, зашуміло. Пари за парами помайнули, вили ся, крутили. Поважані куми, побачивши отсе, почали згадувати свою молодість. І жалко зробилось им на спомин тих днїв щасливих. Парашка обняла Настю та журливо промовила: — Насте, Насте! де подїли ся, чом так скоро проминули наші лїта молоденькі? — і сльози закрутились сердечній кумі у очах. — Не так то, не так за наших часів, кумонько голубко, бувало — напиймо ся Парашко! — відказувала Настя... І чарки дзвонили — а куми обнимались чим раз частїйше, та голоснїйше нарікали. — А музики, добрі музики ще раз красше вигравали — баси ревіли-гудїли, скрипки тонко-тоненько витягали.
Максим сидїв сумний. Перед ним крутились пари свобідних, безжурних паробків, дївчат, що в тій хвили дивились на себе палкими очима, шепотїли любі, coлодкі слова. Позираючи на них, згадав бідолаха той час, ще так недавний і вже на віки пропавшій — коли то і він зі своєю любкою веселив ся, кохав. Згадав та похилив голову і невисказаний жаль хопив єго за серце. "Що-ж я їй завинив? — думав паробок — чому вона невірна менї світ завязала, мою долю талан закопала?" Але небавом виринула, виросла і друга думка: "Як то! я мав би їй простити, я не пімстив би ся на нїй?! Через ледачу дївчину сміють ся з мене люде, мати гризе ся, — а їй нїчого, їй байдуже, ось як гуляє! Нинї або нїколи покараю єї!" І видивив ся на Оришку таким страшним поглядом, що під нею, коли се побачила, аж ноги підкосились, а усміх застиг на лици.
На дворі уже смеркло ся. Небо вкрилось хмарами і тільки час від часу засвітив місяць та зірки засіяли. Охота змагала ся. Хоч піт лив ся струями, хоч було горячо мов у печи, — танцювали безвпинно. Микола змучив ся, зборів та сїв як раз недалеко Максима.
— Як ся маєш, Миколо! — крикнув Максим і приступив до него.
— Що хочеш від мене, чого тобі треба?
— Менї нїчого, бігме нїчого, а тільки хочу тобі сказати, що чічана Оришка то погане, ледаче насїнє, то зрадливий вуж, що повзає тихонько та нечаянно кусає...
Оришка почула ті слова і кров в неї заграла. — Мовчи пянице, тобі нїчо до мене — ходи Миколцю, не вважай на те, що каже отсей волоцюга!
— Хто? — я волоцюга, — заревів не своїм голосом Максим, — ти будеш менї се говорила? — і кинув ся на Оришку. Але Микола та инші заступили дорогу і Максим викрикуючи рад не рад поплентав ся на своє місце.
"Вона мене волоцюгою, пяницею назвала — не дарую, не дарую" — бурмотїв за столом. Пізно в ночи почали люде розходитись. — Ще хоч хвилиночку моя мамо — просила Оришка. — Нї, вже не можна, вже пізно — казала Олена. — Тільки ще дрібку, идїть, а я вас здогоню — відповіла донька і пустилась у танець.
Скорим кроком вертала Оришка домів; думала про Максима та нишком єго проклинала. Нараз недалеко вже від хати, в місци де розходились дороги, вискочив хтось з по за верб, вхопив єї за горло так сильно і кріпко, що аж кости затріщали.
— Боже святий, люде ратуйте! — кричала Оришка хриплим, приголомшеним голосом...
— Можеш кричати, скільки хочеш, нїчо тобі не поможе...
— Максимцю, голубчику, не губи мене, а я вже не піду за Миколу, а за тебе — пусти, на Господа пусти!...
— Ха, ха, ха — засміяв ся диким голосом Максим... Ти кажеш, що підеш за мене, а не знаєш, чи я схотїв би. Памятаєш вража дївчино, як клалась, присягала менї віру, а коли трафив ся богатий, ти мене чим скорше покинула, ти мене на сміх на ганьбу виставила. Через тебе житє менї омерзїло, я ходив мов божевільний, розпив ся, зледачів. Не поможе нїчо, не поможе просити — тут твоя смерть!..
Оришка напружила усї сили, щоби видерти ся з рук Максима, — але він переміг єї, повалив на землю та з цїлої сили душив за горло. Місяць вийшов з по-за темних хмар і освітив блїде лице Максима та страшне лице Оришки, у котрої очи на верх виступали, щоки посинїли а губи скривились... Хоч Оришка вже не пручалась та голосу не видавала, тримав ще Максим свою жертву в руках і тиснув, давив однаково.
Під церквою закликали вартівники, а их прошибаючій голос вразив Максима. Якійсь великій страх хопив єго за серце і він лишив трупа дївчини та почав щосили утїкати. В своїм бігу минав горбки та яри, дебри та луги — і пристанув, опинив ся аж на краю лїса. Сильний, холодний вітер дув з півночи і лїс гудїв та жалібно тужно шумів. В тім шумі почув Максим тяжкі, передсмертні стони Оришки. Велика розпука заняла місце попередної жадоби пімсти на невірній любцї. "Чи заслужила вона на таку страшну кару, чи винна вона, що зробила так само як много инших дївчат? — Не вже-ж я мав право єї так тяжко карати? А може дїйстно їй Микола сподобав ся? Я, я винен, що полишив єї, пішов за Бескид..." Столїтні дерева раз-в-раз гудїли-стогнали, мов би хотїли кликати страшне слово: "Убійник!"...!
Максим хопив ся за голову, що тяжїла мов камінь, а пекла мов розпалене зелїзо і пішов дальше краєм лїса.
Ишов і думав, що нема єму чого на світї жити, що все для него скінчилось, минуло — і ті надїї і те щастє, о котрім мрів, і все, усе... Лїс кінчив ся глубокою пропастію, серединою котрої плив потічок. Там станув Максим. Вітер перестав дути. Темні хмари розійшли ся. На сходї гасли вже зірки і ранна зоря звіщувала схід сонця. Прелесно, приманчиво шумів потічок, неначе казав: "У моїй чистій мов слеза водї найдеш спокій, найдеш солодкій відпочинок..." Максим не довго надумував ся, перехрестив ся та скочив у пропасть. Задуднїло, загуло у темнім ярі, кілька камінцїв покотило ся і тихо, тихо назад стало. Ясне, величаве сонце зійшло небавом, освітило лїс та яр де в долї лежав мертвий Максим.
IV.
Пара великих, сивих волів везла Оришку на цвинтар. Старенькій панотець ховали гарно гарненько, людей було много, дяки жалібно співали. Максима найшли аж за кілька днїв, поховали тихо-тихенько без співу, без гомону дзвонів. Бідна вдова ломила руки та плачучи голосила: Максиме, сину мій єдиний, чому опустив, полишив ти мене? Чи не жаль тобі було старої неньки, що для тебе неодну нічку не доспала, що тебе пестила, голубила?.."
Прийшла весна, красна чарівна. Новим житєм почало жити усе. Веселі хлопцї вдарили у трембіти, свобідні піснї поплили горами, а в хатї Василихи було тихо та глухо. Ще в зимі пійшла вона за своїм сином, за котрим все плакала, тужила. Поле вдови розхопили свояки — хата пусткою лишила ся.
[Дѣло, 25.06.1896]
25.06.1896