Костик заплескав рученятами й, підстрибуючи на одній нозі, вискочив до передпокою: він зачув, що з школи повернувся татко.
— А подивись, що я тобі привів! — озвався ласкавий татів голос.
— Де, де?
— Як, де? Хіба ж ти не бачиш?
Костик дивився татові в очі, заглядав у рота, глянув на руки, але й справді, не бачив. Зрештою він кинув погляд додолу: і — радість! Яка ж радість!...
Там, весело махаючи на всі боки закрученим вгору хвостиком, ворушилося жовтеньке, пухнате, як опука з вовни, щеня.
Скільки було клопоту й метушини!... Поперед усього треба було його нагодувати, але ж треба одночасно й роздивитися, всього обмацати, полапати чорне, пружковане піднебення, подержати в руках ту рожеву, теплу стьожечку, якою воно так майстерно підхоплювало з мисочки молоко. Одно слово, була з ним сила й турботи, й роботи.
Цілий день Костик не бачив нічого по-за щенятком. А вночі так само не міг про нього забути й кілька разів зхоплювався з ліжка, щоб переконатись, що цуценяті вигідно лежати під піччу на старім маминім "бурнусі". Крім того, увесь час треба було його прикривати, бо ж "не можна спати зимою без ковдри".
— Як же ти його будеш кликати? — питалася вранці матуся. — Не можна ж усе тільки цюцюкати: так усих собак кличуть, а кожна повинна мати свою назву.
— А яку? — запитав Костик.
— Я не знаю, яку. Це твій собачка, то й назви його, як сам хочеш.
— А як? Як?.. Скажи, мамусю, як?
Мама засміялась.
— Та не знаю ж я. Як ти хочеш, так і назви. Ти ж знаєш, що бувають: Жучки, Сірки, Бровки, Османи, Самзнайчики, Дзвінки і всякі инші.
— Нехай буде "Жовток"! — помисливши, сказав Костик. — Він такий, розумієш, жовтий, жовтий!..
Прийшов тато.
— Наш собачка буде "Жовток", — заявив йому Костик.
— Це ти сам його так назвав?
— Я! — задоволено відповів Костик.
— А мені не подобається. Жовток — то у яєчку. Як тебе мама спитає, чому ти не їв жовтка? — то ти й не знатимеш, про що саме йде мова.
Костик спочатку засміявся, міркуючи, як то було б кумедно, коли б мама подумала, що він може їсти "свого" Жовтка, але ж потім замислився.
— Ну, а як же? — спитав він тата.
— Та ти поміркуй, подлубай в голові. Пригадай якесь таке гарне-гарне слово, що видається тобі красним і ласкавим, так і назви.
Костик сів у куточку й думав. В його голівці перелітали ріжні красні й ласкаві слова: мама, тато, няня, цукерки, чоколада, молошний кісіль, — але ж він сам тямив, що все те не годиться. Нарешті він радісно підплигнув і заплескав в долоні.
— Алілуя, Алілуя, Алілуя! — закричав він на всю хату.
Мама від того несподіваного крику за малим не впустила тарілок, що становила на стіл, готуючи обід, а тато зареготав, почувши слово, яке так кумедно згучало в устах п'ятилітнього хлопчика.
— Алілуя, Алілуя, Алілуя! — тим часом стрибав Костик.
— Що бо ти там, якусь службу правиш? — спиталася мама.
— Це мій "Жовток"! Тепер буде — "Алілуя", — повідомив Костик.
Батьки щиро сміялися, однак рішучо запротестували. Та тільки хлопцеві страшенно сподобалася вигадана ним назва й він ні за що не хотів її змінити на жадну иншу, хоча тато й мама вигадували силу всяких найкращих собачих імен. Доходило до сліз:
— Та сількись, нехай собі! — сказала нарешті мама. — Алілуя — то й Алілуя.
— Ні, не можна, Наталочко! Хтось почує, підуть гомоніти, що вчитель глузує з святощів. Ти ж знаєш, що нам все поставлять руба пошмейстер, смотритель, то що. Будемо кликати його "Ґалілей", то воно якось і вийде на щось середнє.
Але компроміс не поміг: у "Жовтка", який до сьогодня не мав ще й одного наймення, одразу стало два. Старі звали його Ґалілеєм, а Костик уперто — Алілуєю.
***
Тато мав рацію: непорозуміння почалися дуже швидко.
Як тільки вдарили перші морози й надворі затужавіло невилазне багно, — Костик, одягнений у в'язані теплі штанці, таку ж куцинку й вив'язану шапочку, вибіг на вулицю. За ним котився по груддях жовтий клубочок — Алілуя.
Оббігавши скрізь біля школи, Костик подавсь майданом до ставка. Ставок замерз міцно, але не рівно. По чистому льоду мороз вимальовав не то пальмові, не то — папоротневі листя. З гатки видавалося, що там, по шкляній поверхні, походила якась велетенська, лапата птиця й лишила сліди своїх величезних ніг. Костик скочив на лід, й по ставку гулко задріботіли його закаблуки. Бронзові та жовті листочки зривалися з понадбережних вільх, та осокорів й, сковзаючись на льоду, танцювали під подихом різкого вітру.
Алілуя та Костик ганялись за ними, намагались вловити, бігали, падали. Це було весело, але ж тяжко: листочки наче навмисне підпускали до себе дуже близько, а коли тільки простягалась до них хлопчикова ручка, зривались і летіли далі, мов горобці. Костикові швидко набридло таке полювання, а натомість зацікавила думка: чого по-під берегом лід такий гнідий та виглядає, мов палений на свічці цукор? Це треба було висвітлити й перевірити.
Костик став на всі чотирі й притулив носика до холодного люстра ставка. І в цей мент вчув, що відділяється від криги, а підноситься в повітря. Було цікаво, тільки трошки різало в живіт, бо чиясь рука вхопила його за штаненята саме на попереку й так тримала в повітрі. Він голосно засміявся й побачив, що держить його бородатий пан, у кожусі з великим, рудим коміром.
— Що то ти робиш, хлопчику? — спитав той пан по московському, ставлючи його на ноги. — Чий ти?
— Я — Кость Петрович Костенко! — враз відрапортував хлопчина.
— А! То, виходить, — вчителів, — усміхнувся пан. — Що ж ви тут робите, Костянтине Петровичу?
— Я нюхав лід.
— Ну, й чим же пахне?
— А який у вас кожух жовтий!... Як Алілуйка! — замість відповіді скрикнув Костик і простяг рученята до коміра.
— Що таке? — не зрозумів пан.
Але ж Костик, згадавши про цуценя, вже забув, про що йшла мова з паном. Він крутнувся на закаблуках й почав кликати:
— Алілуя, Алілуя!.. Алілу–у–я!..
Пан ніяково заморгав очима. Це був шкільний "отець наблюдатель", що приїхав ревизувати школу. Маючи звиком налітати "внезапно", він біля ставка виліз із саней і йшов пішки, щоб не зачули в школі поштових дзвінків. Незвичайний кінець розмови з Костиком його роздратував, бо йому видалося, що хлопчик, побачивши попа, почав його дражнити.
Вшколі було все справно. Однак наблюдатель не висловив задоволення, навпаки — чіплявся до всякої дрібниці. Вчитель не розумів: чого йому, власне, треба? "Напевне — вже якийсь наклеп!" — помислив сам собі й чекав прикрости. І справді. Прощаючись, ревизор відмовився від снідання, а, дивлючись зизом на вчителеву вишивану сорочку, запнуту стьожечкою, сухо спитав:
— А то ваш синок бігав на ставку, в такому в'язаному вбранні? Костиком зовуть...
— Мій, — трівожно відповів учитель.
— Не добре, робите, пане Костенку, що навчаєте своїх дітей не поважати духовного сану!..
— Тоб-то, як? — здивувався вчитель. — Він у нас дуже ввічливий і до всіх ласкавий.
— А хто ж то його навчив, що, як побачить духовну особу, зараз гукає алілуя, алілуя?!
Костенко прикусив губу, щоб не пирскнути. Але враз стримався й зблід: він уявив собі, що могло б вийти, коли б наблюдатель знав, до кого стосувалось те слово.
— Ні, ні, пане наблюдателю! То — непорозуміння. Ручуся, що хлопець без жадного наміру те сказав. Часом, знаєте самі, малій дитині ускочить щось у голову. До того ж, напевне, він не пізнав, що ви — священник: вузькі рукава, незвишний комір...
— Можливо, — згодився ревизор. — А мені чогось видалось, що то — навмисне... Втішний хлопчисько, нюхав кригу: чим пахне!.. Хе–хе–хе!.. — похвалив він, щоб замняти свою очевидну недоречність.
Ревизія пройшла добре, а все-таки по школі тато вернувся додому незадоволений.
— Слухай сюди, Костику. Коли ти не перестанеш кликати Ґалілея — Алілуєю, то я його віддам дідові Пилипові. Розумієш? У нас його більш не буде.
— Чому?
— Тому. Пам'ятай, що я тобі сказав.
— Коли?
— Як, коли?
— Зараз.
— А що?..
В передпокої заторготіла клямка: мабуть прийшов Грицько й приніс ключа від школи. Тато вийшов — й розмова лишилась не скінченою, а справа — нез'ясованою.
Коли ж тато повернув до їдальні, Костик кинувся йому на руки й почав росповідати:
— Розумієш, я ковзався на льоду з смотрителятами. Одно смотрителя упало й набило от-таку-у ґулю!.. Тоді, розумієш, прибігла ота... ота...
— Яка?
— Ота, розумієш, смотри... телиха...
— Може: "смотрителиця"? — засміявся тато.
— Ну, да — смотрителиця й почала скубти Витьку за вухо... Я й утік...
Одно слово, пригода з наблюдателем сама собою відійшла на задній план.
***
Другого дня заслабла мама. Їй було дуже погано, бо вона плакала й кричала кілька день, аж поки не пожалів її лелека й не приніс Костикові братика. Однак лелеки Костик не бачів, бо його забрав товстий дядя — фельдшер, що приїздив рябою конякою без візника, вдень і вночі. Костик взагалі не любив цього нахабного дядю, що завжди, коли в нього боліло горло, лазив йому в рота, розтуляючи зуби ложечкою. Тим то він навіть не здивувався, що той забрав "їхнього" лелеку: від товстого дяді можна було всього сподіватись! Але, куди саме було лелеку відвезено? — роспитатись не пощастило: всі були якісь незвичайні, увесь час цитькали на нього й махали руками...
Правда, в тих незрозумілих подіях був і добрий бік; на Костика не зважали, не набридали з носовою хусткою, не мили губкою за вухами, й він міг з Алілуйкою цілі дні ковзатися на ставку та лазити по снігу. Навіть ніхто не довідався про те, що він підбив сніжкою око одному "смотрителяті", а коли його — Костика вхопила за вухо смотрительша (видко, що вона мала таку вже погану звичку!) — він довго потім показував їй язика й сто разів гукав на неї — "смотри — телиця'"! аж поки вона не сховалась у хату...
На Миколи був храм та именини настоятеля церкви — отця протоєрея. Тато з мамою довго радились: чи йти їм у гості, чи не йти, — то, чи брати Костика, чи покликати бабу Яришку, щоб вона доглядала дома дітей? Звісно, Костик обстоював, що конче треба йти, й конче — з ним.
— Не підемо — гризтимуть, що гордуємо, цураємось... А підемо — наслухаємось всякої гидоти... Ну, та вже нема чого казати: мусимо!.. Тільки ти, Наталю, підеш швиденько додому та забереш і "його" з собою. А я вже буду за "козла отпущенія" — сказав нарешті татко, надягаючи на руки якісь білі молошники без дна й без вушок.
Костик розумів, що те — "забереш його з собою" стосується не до кого иншого, як саме до нього, але ж діскусії не розпочав, бо всамперед цікаво було довідатись, як тато буде "за козла", а тут ще його враз роздягли й почали шарувати губкою за вухами...
У отця протоєрея були повні хати дядів і тьоть. Костик всім давав ручку й "шаркав" ніжкою. Товстий дядя — фельдшер вхопив його на руки й почав допитувати, скільки йому років? Костикові було незручно, "матроска" лізла до гори, під пахви, й, щоб від'язатися, він мовчки показав одну ручку, розчепіривши всі п'ять пальчиків та ще один пальчик — з другої. Але в цей мент здалеку зачув голоси "смотрителят" та протоєреєвого Жоржика й почав видиратись, вимахуючи руками й ногами. Потім його ще затримала мама, бо відорвався блакитний бант біля "матроски", яким він зачепився за срібну свинку, що висіла на ланцюжку товстого дяді. Поки насажували на своє місце того банта, Костикові дуже кортіло роспитатись про "їхнього" лелеку, але ж, крім "розумієш, розумієш?'" нічого він не міг сказати, бо забув, як лелека зветься. Та ще саме в той час мама неприємно витирала йому носа. Тільки після тої довгої проволоки його повели до "дєтської", але ж ще й подорозі треба було знову давати ручку, з кимсь цілуватись, "шаркати" ніжкою, відповідати на цілком зайві питання: як його зовуть? скільки йому років? і навіть на таке, вже зовсім дурне: "чи він козак, чи дівчина?.." Нарешті Костик добився таки до дітей.
Що робилося по инших хатах — йому було байдуже. Хіба що цікаво було подивитись, що саме становили на столи в їдальні, та заглянути до кухні, де було багато машталірів з чудовими батогами, які вже тримав в руках Жоржик. Принаймні він в тому заприсягався. Однак з тих хат його й всіх инших товаришів негайно випихали знову до "д'єтської"...
***
Тим часом по инших кімнатах стояла незносима, як казали семинаристи, — "зелена" нудота. Позбіралися люде, що або ж кожного дня бачили один одного, або ж були з багатьма "в сорі", тоб-то в сварці й уникали одно одного. А взагалі, як звичайно, до вечері розмова не клеїлась, в хатах панувало святочне очікування: що ось-ось відчиняться двері в їдальню. По-за тим дуже ще стримувало всіх, що межи гостями були такі високі особи, як отець наблюдатель і "сам" ключарь катедрального собору, що приїхали аж з ґубернії (за 14 верстов!) вшанувати пан-отця Миколая й його "благовірну" Варвару Петровну, іменини якої святкувались "за-ради економії" одним заходом.
Високі гости грали з господарем "в пульку". Грали "чинно й благоліпно" й тільки один пошмейстер — місцевий штукарь і паливода — вигукував безнастано:
— Хід їхненький, а ремизик — нашенький! Прокативайтесь, отче імениннику!..
Навколо грачів стояло кілька чоловік, заклавши руки за спини, й мовчки заглядали до карт. Коли ж хтось лишався "без своїх" — голосно сміялись. Зовсім одиноко, в самому темному кутку, сидів молодчий пан-отець, підручний протоєрея, і вдавав, ніби роздивляється пошматаний та заялозений родинний альбом, всі фотоґрафії якого знав на пам'ять. Це була його мовчазна демонстрація, бо він завжди був у оппозіції до "отця настоятеля" головним чином за те, що його й досі — вже третій рік — тримали "на дияконскім содержанії" й видавали відповідно менчу частку "з кружки".
В другій кімнаті, що зпоконвіку звалася "баришенською", на старосвіцькому довжелезному дивані, під великою вилинялою олєґрафією Клевера, на якій палала червоно-бурякова пляма — "Захід сонця зимою", — рядочком сиділи дами, мов ластівки на телєґрафному дроті. Вони тихесенько розмовляли про сільські новини, а під грубою, підперши щоку рукою, стояла товста проскурниця — неодмінна участниця всіх сільських балів.
В другому кутку, під високими фікусами скупчилися семинаристи й панночки. Там бубонів молодий басок, зривався короткий зойк, що також раптом затихав, як зненацька й вибухав. То — був найвеселіщий куток, бо семинарист Шпичовський майстерно передражнював ректора семинарії, наддаючи з усих сил, щоб подобатись Тонічці — господаревій доньці.
Від гуртка до гуртка поважною ходою пересувався отець диякон, кощавий, високий і рівний, як тичина, за що селяне прозивали його "рожном", а молодий дяк, що конкурував з ним своїм басом, говорив не инакше, як "наш напряженний диякон"...
Учитель Костенко не мав що робити. З пристойности він трохи затримався біля грачів, але, нічого не тямлючи в картах, відступився й здибав у передпокої "рожна", що з байдужим виглядом розглядав на стіні вишиваного бисером лева. Вони спинилися й почали говорити про значіння літери ять та про її потребу в правописі. Властиво, вчительові було цілком байдуже до тієї дурної літери, але з професійної повинности він енерґійно обстоював її конечність.
— А як же ж ви напишете без ять — "солнце сѣло за село?" — Нарешті знайшов він убійчий арґумент.
"Рожен" змів з чола довге волосся, хвильку подумав і влучно відбив напад:
— Треба писати, як говоримо: "сонце сіло за село" — й край...
— Е-те-те!.. То ж буде по нашому, по українському, а не по російському! — голосно відповів Костенко саме в той мент, коли "виходящій після здачі" наблюдатель встав з-за столу й спинився біля них.
— Що це: по вашому, по українському? — з притиском спитав він.
Костенко зашарівся, зніяковів й почав з'ясовувати тему розмови.
— Н-да! — тільки й встиг промовити наблюдатель, бо його вже кликав пошмейстер:
— Пожалуйте, отче наблюдателю, понаблюдайте, як отець іменинник сіли без двох на семи!..
Костенкові було враз зіпсовано лишки доброї налади. Він вже далі не чув, як завзято нападав на ять "напряженний диякон", який давно вже був би панотцем, коли б ще в бурсі та рогата літера не стала йому поперек дороги. Костенко тільки тупо дивився на незґрабне дияконове "адамово яблуко", що за кожним словом плигало вгору та вниз над його папіровик комірцем, а потім урвав розмови й пішов нагадати жінці, що вже їй час йти додому.
Треба було довго й докладно пояснити причину господині й усім домочадцям, які по черзі "не розуміли, як можна тікати від столу, коли вже на нього поставлено хліб-сіль?" Потім зачалася безуспішна боротьба з Костиком. Ставало очевидним, що без насильного чину й певного скандалу його не пощастить виволокти з "дєтської". Всякими принадними обіцянками повелося виманити його до передпокою, де вже стояла одягнена мама. Але ж тут Костик зручно викрутився й з войовничими вигуками знову чкурнув у "дєтську". Щоб не підкреслювати його упертої неслухняности перед усима гостями, які, справді, побачили в тій події розривку в своїм безкраїм чеканні, довелося здати позіції.
— Нічого з хлопцем не вдієш, коли він має тут таке миле товариство! — сказала мама вимушений комплімент. — Приведеш його, "Петю" сам; тільки наглядай, щоб не заснув по дорозі.
А Костик дуже вчасно виграв справу: в "дєтській" саме зачинався звіринець і його самого враз зробили "єгипецьким ведмедем"... Забава була чудова, особливо, коли горила-Жоржик почав (замість дерева) дратись на грубу, тікаючи від кота, що повинен був грати ролю молодого тигра. Всі визнавали за велику шкоду, що в цей мент не було тут Алілуйки, яка знаменито надавалася до пантери, коли б її поплямити атраментом, як радив "смотрительонок" Гриша...
***
Саме, коли проскурниця Дарья Савеловна, затуливши рукою рота, голосно позіхнула, — широко відчинилися двері до їдальні й напорозі з'явилася іменинниця — Варвара Петровна. Видимо, вона сама не сподівалася, що двері розчиняться так нагло й вона не скінчить долаяти наймички, тим то в перший мент, як об'явилася господиня, всі бачили на її обличчі злісний вираз роздратування. Але ж у гостей ще не встигло скластися жадної думки з цього поводу, як в одну мить перед їхніми очима той вираз змінився в саму ласкавість та привітливість.
— Господа, пожалуйте закусить, чим Бог послав! — мняко прозвучав її солодкий голос. — Николай Іванович! — звернулась вона до чоловіка, — проси уважаємих гостей!
— Зараз, зараз, душко!... Дві піки мої! — озвався він, не повертаючись. — Зараз кінчимо... Пас... Проси гостей... Чий хід?...
Гості повільно підводились, обсмикувались, чоловіки відкашлювались, дами витирали схованими в кулаках хусточками куточки губів, — але ніхто не рушив з місця. Була ніякова хвилина, коли "з-за приличія" доводилося зтримувати себе й ковтати слину, що буйно котилася, роздратована довгим чеканням й виглядом довжелезного столу з силою пляшок та цинових коробок з ріжними маринадами й консервами. Старий смотритель бурси, що жив тут на пенсії, нетерпеливо й цілком одверто причмокнув губами й пожадливо промовив:
— Боже праведний! Колико яствій і пітій!...
В цій хвилині з грюкотом розчинились протилежні двері, в їдальню влетів ошалілий кіт, а за ним, мов з мішка, висипали дітлахи й з галасом кинулись під столи та довгу канапу ловити свого "тигра", на якого вони полювали. Костик, найменченький, зачепився за Жоржикову рушницю, ростягся на підлозі й зчинив крик. Під носом у нього показалася рожева плямка. Тато метнувся до нього, але підскочила Тонічка й повела потерпілого мисливця знову до "дєтської".
Гості умощувались.
"В голові столу" посідали ґуберніяльні пан-отці: ключарь та наблюдатель, потім — становий пристав, що приїхав саме на вечерю; господарь; його престара мати й смотритель бурси зі своєю повновидою, досить молодою панею, що таки, й справді, нагадувала породисту телицю. До сільських "панів" примостився й пошмейстер. Далі сиділи: фельдшер з фельдшеркою, пошмейстерша, дві вдови попередніх бувших пан-отців, що були завжди вкупі й через те звалися "дві матушки". Молодчий пан-отець, демонстративно чекаючи, щоб його попрохали сісти, проморгав зручне місце й опинився попліч "напряженного", якого ненавидів. З другого боку диякона сидів учитель Костенко, а біля нього — вчителька ткацької школи "Симочка-дєва", суха й маніжна, непевного віку. Дарья Савеловна опинилася в товаристві дяків і волосного писаря. Ці три норовили сісти конче вкупі й ближче до семинаристів, бо їхньою спільною метою були не бляшанки з маринадами, а — "батарея" пляшок. Далі сиділа молодь, що враз почала хихикати й шушукатись. Всіх було тридцятьтри душі — порахував опозіційний пан-отець і для самовтіхи в думці додав: "і майже всі — сволочі!"...
Розуміється, одного довгого стола не могло вистачити, тим то з половини починалися ширші додаткові ломберні столи, убруси на яких були посколювано між собою пришпильками.
***
Бенькет почався мовчки. Тільки чути було дзенькання пляшок об чарки: наливали.
— Прошу ж, кушайте пожалуста! — почала примовляти господиня, обходючи стола, мов квочка гніздо з курчатами.
З чаркою в руці підвівся отець ключарь й обвів стіл очима, що видавалися неприродно великими через дуже побільшуючі, круглі шкла очок, в жовтій роговій оправі. Всі захвилювались, не знаючи: чи то ж їм теж підводитись, чи сидіти? Але ж, коли побачили, що встав пошмейстер та фельдшер, які розумілися на "бон-тоні", всі також звелись на ноги й взялись за чарки. Правда, у "рожна" вже була порожня, бо він не сподівався тостів й "роздавив" свою негайно, по першому запрошенню господині.
— Щоб не скисла, або ще розіллєш ненароком! — прошепотів він на вухо до сусіди — вчителя, й взяв її повною жменею, щоб не помітили инші.
Промова була непотрібно довга й не знать, коли б вона зкінчилася, як би один з дяків — басистий — не придушив рукою краю ломберного столу, дека якого дуже легко звелася, й по похилій площині до необачного дяка раптом посунулись коробки, пироги, пляшки. Господарь кинув в той бік погляд, повний зневаги й обурення, але саме в цей мент очкатий ключарь виголосив "четі достойних іменинників многа літа".
Гості повним голосом гаркнули многоліття, яке покрив густим басом винуватий дяк, щоб принаймні тим затушкувати свою вайлуватість...
Голосний спів привабив дітвору, яка знову висипала до їдальні.
Костик, углядівши близько тата, кинувся до нього. Він звик вечеряти, сидючи у нього на колінях, а тому й тепер конче хотів додержати доброго звичаю. По короткій дебаті, вчитель мусив взяти його на руки...
Знову в хаті затихло: тільки цокотіли чарки, брязчали ножі, зо смаком чавкалось і цмокалось, а на тлі тої тихої музики виводила соло господиня, припрошуючи до страви гостей, та коли-не-коли виривався давно всім відомий дотеп пошмейстера.
Костик їсти не хотів: він же до схочу наївся цукерок та горіхів, але ж його дуже цікавили всякі невидані речі, що були на столі. А, як гола татова відповідь йому мало-що висвітлювала, то конче кортіло за все подержатись рученятами. Невільно він забрав на себе увагу всіх ближчих сусідів та молоді й цілком заплутував становище татка. Далі стало гірше, бо "в голові столу" зачалася та поважна розмова, якої найбільше татко боявся. Пошмейстер обернувся до нього й голосно запитав, як треба справно говорити: малоросійська чи українська ковбаса? Костенко вдав, ніби не чує, але ж мова "в голові" враз перескочила на "сепаратизм", "Шевченков язик", "мазепинство". Швидко розмовою опанував отець наблюдатель. Він почав говорити про самостійницьку пошесть поміж вчительством й недвозначно кілька разів поглянув у Костенків бік.
— Понавішують портрети революціонера Драгоманова, понадягають вишивані сорочки з стьожками... А в кого є діти — так жадного слова "по-русскі" не вміють... — плила його рівна мова.
Всі слухали й більшість суголосно хитала головою.
— Тату! А то — сова? — несподівано вирвався Костик, вказуючи пальчиком на отця ключаря, очки якого нагадали йому малюнок в букварі над літерою "С".
— Ти не вмієш себе тримати в товаристві! — незвичайно різко й хрипко промовив тато по московському, а сам увесь почервонів.
"Й чого, чого я сюди приперся?" — картав він себе, не знаючи, як вийти з цього скрутного й прикрого становища.
Поважні гості примовкли; на краю молоді хтось приснув. Підпилий вже дяк, передчуваючи скандальчик, не втерпів, і в тій тиші, мов єрихонська сурма, прогудів його бас:
— Що ти сказав, козаче? Хто — сова?
— А отой! — щиро показав ще раз пальчиком Костик на отця ключаря.
Між молоддю вибух стихійний сміх. Костенко зірвався з місця й потяг Костика до передпокою. Видимо, притис йому ручку, бо хлопчик враз вчинив плач.
Ключар розгублено блимав своїми великими очима, роблено усміхаючись, а його довгий ніс посинів, мов кишка у гиндика. Господарь і господиня почали заминати скандал... "Дві матушки" та проскурниця хором ахали...
— За здоровя високочтимих гостей! Ура, панове! — гукав отець Миколай...
***
Костенко з сином більш до столу не вернулись. Але ж, видимо, всі цього боялися, бо пауза тривала, поки змінили кілька потрав. Нарешті перший не міг стримати свого обурення отець наблюдатель.
— От, панове мої, і маємо живий приклад тому, що я перед цим говорив!...
— М-да!... — спинив його уражений отець ключарь. — Однакоже, отче Августине, — то ж ваші підчиненні, за котрими ви ж сами й наблюдаєте. Видко вже по цьому, якої доброї науки вони чужих дітей навчають, коли своїх так виховують!...
Загальна стриманість враз прорвалася, мов гатка в ставку. Кожен вже мав готову думку й всі заговорили одночасну перепиняючи один одного.
— Атеїст і мазепинець. Од'явлений мазепинець! — найголосніще гукав пошмейстер, у якого вже подвоювались речі перед очима. — Просто непонятно, куди тільки наша власть дивиться?! — шпигнув він на адресу пристава. — Почитали б ви, які листи йому пишуть!... На картках, навіть на откритих картках й то так нахабно — "вельмишановний" та "з глибою учтою"!... А хіба то не соблазн всьому народу, що він кощунственно назвав собаку, можна сказать предпосліднюю тварь — божественним словом — "алілуя"?!...
— Не може буть?...
— Чи ж видано, чи слихано?!
— Ах, ах! — заахали знову "дві матушки".
— Чистеє скушеніє! — витерла губи проскурниця.
— Дозвольте! — озвався "рожен". — Тут — ошибка: то синок його говорить по дітському — "Алілуя", а сам вчитель зве його — "Галилей", бо ж то не сучечка, а песик, і повинен мать мужецькоє ім'я...
— Не має жадного права й на Галілея! — раптом розпалився пан-отець Миколай. — Єжелі "Алілуя" — блюзнірство, то — "Галілей" — зневага до науки!...
— Ну, да! — перервав його пристав помалу обертаючи язиком. — Коли б не було б Галилея, може б і наша земля б не крутилася б...
Однак по тому гармидеру, що зчинився за столом, досвідчені семинаристи враз вирішили, що земля під гостями крутилася швидче, як треба. Горілка підігрівала почуття образи, яку чомусь всі відчували спільно, галас розпалював, виникали дикі ідеї...
— Необходимо намедлено прекратить безобразіє! — раз-у-раз кричали волосний писарь та пошмейстер, наступаючи на пристава.
Зкінчилося тим, що пристав здався. Ледве тримаючись на ногах, він забрав замість понятих пошмейстера та басистого дяка й пішов з ними негайно робити у вчителя трус...
***
Цієї ночі, вперше в житті Костика били...
Били й ще раз, коли на Свят-вечір таткові прийшов папер, в якому був наказ негайно, до Водокреща, переїхати "для пользи служби" до иншої школи на глухі Шкурупіївські Хутори.
Того ж таки вечора прийшов з мішком дід Пилип і забрав собі "за-для баштану" ні в чому неповинну "Алілую" чи "Галілея"...
Костик гірко плакав. Не так від того, що його наплескали, як за милою Алілуйкою. Він плакав, затинав свої маленькі кулачата й грозився вікном дідовій спині, на якій, теліпаючись на всі боки, мов живий, ворушився клунок...
___________
Любий Костику! Не затинай своїх кулачат. Затнеш їх тоді, коли виростеш та довідаєшся, як часто й безневинно били твого татка по найчутливіших місцях його душі.
[Воля, 01.05.1921]
12.05.1921