Оповіданнє
Відзначене першою премією на конкурсї редакциї "Зорі".
І.
Хутір Маленький так названо тим, що в йому було всього три хати. Та згодом він іще поменшав, бо зосталось тільки дві: одна згоріла і чоловік не схотів більше на хуторі жити, а подав ся назад у слободу.
Степова, не дуже велика, річка крутила ся туди й сюди серед рівної площини та й проробила собі якось дві дороги: одну в той бік, де було село, а друга була, сказати-б — балка. В старовину як води в річцї було мало, то і в балцї сухо було; а як її більшало в річцї, то вона заливала й балку, а в великі дощі розливала ся широко й далеко по стену, топлячи хлїб. Колись, за панського ще права, пан ізвелїв насипати добру греблю, щоб загородити річцї дорогу в балку. Тепер уже не могла річка розливати ся на бік. Балка була завсїгди суха, — тільки погожа вода з холодної кринички протїкала по їй дзюркотливим струмочком. Панови сподобала ся дуже ця балка і він почав заводити там хутір. Уже він посадив там трьох хазяїнів, аж тут вийшла воля і більше нїхто не пішов у балку. Хутір стали звати Маленьким і звали так і тепер.
Дві хати стояли одна від одної далеченько. Одну однїй видко було добре; як гукнеш, то чути голос, а слів, хоч скільки гукай — не розбереш. Більша стояла по один бік балки, геть вище вгору й ближче до греблї. Друга менша, притулилась із другого боку балки, мало не на самому днї, біля кринички.
Більша хата була гарно обгороджена, у дворі було повно повіток та хлївів, а в їх товару та коний багато. Там жив заможний господар Корнїй Ґонтаренко. Він був непитущий, працьовитий господар, трохи скупий і добре вивчив приказку: "хто шага не береже, той сам шага не вартий". І він дуже беріг того шага, може аж надто дуже, бо коли-б менше, то більше-б Корнїя люди любили, був би він сам добрійший. У декого з своїх громадян він купив кілька надїлів, а потім у одного панка невеличкий клаптик землї, і було в його таке господарство, що люди приходили в його ласки, помочи запобігти, а сам він думав розкидати стару хату та вибудувати нову, кращу. У село він вертати ся не хотїв, бо був відлюдько великий. Нїколи нїхто не бачив, щоб він сьміяв ся, — тільки всьміхав ся часом своїми твердо стисненими устами зза чорних вусів та бороди, а його неласкаві темні очи завсїгди так дивили ся, мов би він усе гнївав ся. Він трохи не такий був, поки жила його жінка. А як вона, молода ще, вмерла, він осмутнїв відразу. Але ще більше він осмутнїв, як померло в його два дорослі сини. Синів любив Корнїй дуже і смерть їх важка йому була. Він їм дбав господарство, думав їх повиводити в люди. Як вони повмирали, Корнїй не занехав господарства, понаймав наймитів і хазяйство все кращало, та сам господар зовсїм похмарнїв, відлюдьком зробив ся. Тепер тільки й було в хатї веселого, що Марта, найменша, — і єдина тепер, — Корнїєва дитина. Поки сини живі були, — Корнїєви якось байдуже було до дочки малої: він знав, що дївчина — чужа користь і мало про неї думав. Але як сини повмирали, то він потроху став прихиляти ся до дочки. А дочка зросла і почала сама господарювати; розцьвіла і почали на неї роздивляти ся бачучі на красу парубоцькі очи. Та тільки богатий був Корнїй, то не всякому вільно було й зводити очи на його дочку.
На селї Корнія не люблено, але трохи його всї бояли ся.
— Цей такий, що як уже чого схоче, то й воду запалить, аби свого доскочити! — казали про його люди.
І Корнїй жив собі сам із дочкою, та ще в його хатї була наймичка та два наймити. Було в тій хатї сумно, — тільки Марта весела та щебетлива звеселяла її. Та останнїми часами щось і Марта притихла й осмутнїла...
Стоячи на горі, згорда позирала добра Корнїєва хата на поганеньку хатчину, що тулила ся на днї в балцї. А хатчина була справдї поганенька. Маленька, з трьома віконцями слїпими, зморщила ся вона якось, іскорчила ся — три чисницї їй до смерти. І замолоду вона була поганенька, а тепер уже й зовсїм як стара баба зігнула ся. Огорожа погана, на дворі мало будівлї, ще менше живого: тільки коняка показувала там свої ребра та Рябко худий сновиґав по двору.
І не диво, що хата була вбога. Покійному Грицькови хазяїнові її не щастило, а тодї він умер, а вже хіба вдова з малим сином що зробить? Правда, син Демко зріс, гожим та хазяйновитим парубком став — може-б тодї й покращало жити, дак удові доля увірвала нитку: засипала сира земля спрацьовані руки, виплакані очи.
Зостав ся цієї весни Демко сам та й став думати-гадати, що йому в сьвітї робити. У його був старший брат, записаний у ревізию, та вмер. Через те Демко мав два надїли. Та другий надїл не могла вдова оплатити і його купив Корнїй. До кожного надїлу мусить бути двір. Та один двір, Грицьків, там, на селї, уже хтось забудував, бо вдова не могла обстояти його, зостав ся тільки двір у балцї. Корнїй як купив надїл, то спершу мовчав, а тепер став домагати ся й місця на селитьбу: давай, бери де хоч, щоб було! І дуже йому хотїло ся забрати в Демка оце дворище, що в балцї, бо воно з його селитьбою сумежне було. Демко й Корнїй зазмагали ся, запозивали ся...
Ото сяде Демко в сьвято під хатою та й почне думати, як то йому з недолї вибити ся. І спершу думає про господарство, про коняку, про поле, а тодї вже починає думати про сонце ясне — і як це воно сьвітить і що воно там сьвітить? А оте небо блакитне, чи правда-ж, що воно скляне? От якби в його були крила, — полинув би він туди до блакитного неба, купав ся-б там у соняшному сьвітї — як ота пташечка-щебетушечка в йому купаєть ся. А тодї полинув би вище, вище, вище аж до Божого престола спитати ся, чому нема правди на землї? І як його так жити, щоб по правдї жити? Демко силкуєть ся се робити, але робить якось помацьки, не розуміючи, що й до чого. Хоч би читати вміти — мабуть по книжках видко, як з правдою не розминати ся. А ще краще, якби могти злинути туди, високо, аж до неба — там би про все, про все можна дізнати ся...
І довго сидить отак Демко, втопаючи своїм ясним поглядом у глибоку блакить небесну, слухаючи пташок щебетливих, і ласкаве сонце перебігає промінем золотим по його молодому обличчю, трохи блїдому, але чепурному та привітному, з високим лобом, з рівним носом та з маленькими вусами темними. І дивить ся Демко замисленими очима на небо, про все забуваючи, аж поки схаменеть ся з якої несподїванки і знову до гірких дум про своє господарство вернеть ся.
Ох, це господарство! А тут іще Демкови до голови думка увійшла одна, і через ту думку хотїло ся йому, щоб у його хата була не на курячій ніжцї, а саме така, як у Корнїя, щоб він міг рівняти ся з Корнїєм заможністю. Хотїло ся йому цього не тим, щоб він уже такий прихильний до богатства був, а через те, що й він був із тих, кому не вільно було зводити очи на Корнїєву дочку, Марту. Але-ж дївчина була така гарна, так ясно блищали її веселі карі очи, так любо всьміхали ся її уста червоні!... І Демко, скоро де стрівав Марту, зводив на неї очи...
Ох, це було негарно, дуже негарно, бо тим Демко робив зло Мартї. Що разу, його зустрівши, вона чогось червонїє, чогось турбуєть ся і в ночі не спить, а завтра в ранцї встає блїда і очи в неї погасли... І дивуєть ся соняшний промінь, що тільки він сам сияє у Корнїєвому садку, і смутнїють пташечки, що тільки вони самі щебечуть-висьпівують, життє молоде та соняшне та веселе вславляючи...
Ох, як то дуже погано робив Демко! Але він про те не думав, — його недобре серце хотїло ще більшу шкоду зробити бідній дївчинї. І він став із нею забалакувати, і вони почали на левадї під вербою довго стояти. Стоять та розмовляють, а проміння над їми сияє, а пташки примовкнуть та й слухають... та й слухають... І їм, сьпівочим пташкам, стає дуже заздрісно, бо чують вони, що Демко з Мартою висьпівують одне одному такі піснї, що таких нїколи не здолають засьпівати вони, щебетливі пташки.
Але-ж після тих пісень ще смутнїйше ставало і Мартї й Демкови, бо Марта була богацька дочка, а Демко — сирота-харпак. І пташки, дивлячись, як молода пара сумуючи розходила ся, починали радїючи щебетати:
— А так-так!... цїнь-цїнь-цїнь!...
То визначало: так тобі й треба! Кинь, кинь, кинь сю думку!
Але нї Марта, нї Демко кидати її не хотїли.
І що-ж із того стало ся?
Старий Корнїй був письменний. Він навіть любив письменство. Обидвох синів він понавчав читати, а писати й сам не дуже вмів. Як повмирали сини, то почав Корнїй думати про дочку не як про чужу користь, а почав гадати про зятя в прийми. Йому схотїло ся й Марту навчити письма. А дївчина вдала ся тямуща, то й навчила ся.
Демка-ж письма нїхто не навчив, бо батько Демків був неписьменний. Але Демкови страх як хотїло ся вміти книжки читати, і одного разу він сказав Мартї:
— Яка ти щаслива, що вмієш письмо!
З цього повстала розмова про письменство, а з тієї розмови повстало ось що.
II.
Одного разу Корнїй поїхав у недїлю до міста на базар, Марта зостала ся дома. Випадком стало ся так, що вернув ся він ранїйше, ніж звичайно.
У хатї нїкого не було. Розпрігши коня, повів його на леваду пасти ся. А на левадї, саме над річкою, була купка дерев, шматочок гайку маленький. Підходить Корнїй до тих дерев і чує, — щось балакає. Він пустив коня, а сам прислухавсь.
— Ну, читай оце! — каже Мартин голос.
— Вірую во єдиного Бога... — читає повагом парубочий голос. Нїби той голос і знайомий Корнїєви, але хто саме це — не вгадає він.
— Кого-ж се вона вчить? — подумав Корнїй і не міг зрозуміти. А тим часом школяр прочитав уже якусь там частку "Вірую".
— Любий, що я тобі казати му... — перепинив Мартин голос читаннє.
— А що?
— На що ти гнїваєш батька?
— Як?
— Та так!... Он ізнову позавчора прийшов батько з громади такий сердитий. Прийшов удвох із Панасом і почали тебе лаяти.
— За що?
— Та що ти за Секлету оступавсь.
— Ну й якже менї було не оступати ся, Марто? Хоче громада в неї землю забрати, бо багато за жінкою недоплатків. А що-ж бідна вдова тодї з малими дїтьми робити ме? Твій батько каже: треба забрати, бо не повинні-ж ми за неї викупу платити та відбутки відбувати. А я кажу: нї, се не по правдї буде. От-от син у неї підросте, на той год уже з його робітник, тодї вона потроху й оплатить ся, а тепер як віднїмете, — що-ж їй — у шум з головою? Це буде, кажу, не по правдї. А батько твій: ти знаєш правду! Тільки патякати вмієш!... Ну й зазмагались...
— Ото-ж і погано!...
— Ну, а скажи по правдї: чи можна менї було не оступити ся за жінку?
— Та нї, не можна... Ох, і на що батько так роблять!... А що то ми робитимем? Ну, годї, читай далї!
— Е, нї! Це теж буде не по правдї.
— Чому?
— Ти-ж сама казала, що як прочитаю о-поки, то поцїлуєш.
— Ач який памяткий! Це так знаєш!... Ну, та нема вже чого з тобою робити!...
Почув ся поцїлунок.
Корнїй уже знав, хто сей школяр. Він кинув ся крізь кущі й став перед молодою парою. Марта з Демком посхоплювали ся.
— Дак он хто тут ходить! Ах ти-ж гольтїпака, обідранець нїкчемний! І сьмієш ти сюди лїзти? Геть ізвідси зараз, злодїяко!
Демко відразу зблїд, а потім почервонїв.
— Дядьку, я не злодїяка: Ми з Мартою...
Але Корнїй не дав йому побалакати.
— Геть, ледацюго, щоб твого й духу тут не було! — грімнув він на парубка.
Демко побачив, що з Корнїєм тепер нїчого не добалакаєш ся, а сварок він не любив. Жалїючи він глянув на бідолашну Марту й пішов із левади, промовивши:
— Нехай иньшим часом побалакаємо, дядьку, як ви добрійші будете.
Батько й дочка зостали ся вдвох на левадї. Марта стояла, спустивши очи, крутячи в руках нещасливу граматику, що призвела до такого лиха. Корнїй дивив ся на дочку кільки часу мовчки.
— Марто! — озвав ся врештї.
— Чого, тату?
— Гляди, щоб я більш нїколи не бачив його й близько біля тебе.
— Тату, я його люблю.
— Ти думаєш, що я тебе за його за харпака, за ледацюгу віддам?
Спущені до долу дївочі очи глянули благаючи на батька.
— Хіба-ж Демко ледацюга, тату? А що він убогий...
— Мовчи вже! Нїколи ти не будеш за їм. Кинь сї думки і не сьмій і дивити ся на його.
Батько повернувсь і, не глянувши й разу на дочку, пішов до хати. Дївчина зостала ся сама.
"Не сьмій нї думати про його, нї дивити ся на його!" Он що каже батько. Може-б вона й не сьміла думати, также не може не думати. І хіба батькови жити з Демком? Не батькови-ж, а їй. І вони будуть жити вкупі, будуть! Але-ж який сердитий сьогодня батько був, який сердитий!
І бідній дївчинї відразу так важко зробило ся на серцї, що вона впала знову на траву й гірко заплакала. Вона плакала, а сонечко сяло над нею з неба, а пташки щебетали. Маленькі веселі пташки, — вони тепер жалїли бідну дївчину і щебетали, щоб її розважити...
А тим часом Корнїй ішов до хати. Він був страшно сердитий. Як він сьмів, оцей харпак! Невже він думає, що Корнїй віддасть за його свою дочку? Але не дурний: уміє зазїхати на чуже добро, знає, що єдина дочка, що все їй буде. Та тільки облизня піймає!...
Скільки йому цей Демко дошкуляє в громадї своєю "правдою", а оце ще й сюди притис ся, і тут спокою не дає! Нї, треба вже його викурити відсїля! Час уже і добро своє, дворище, в його забрати!
Дуже сердив ся Корнїй і днїв скілька з дочкою зовсїм не балакав, а сам усе думав про те, якби йому відсїля, з хутора, Демка витурити, бо він добре знав, що поки Демко жити ме так близько, то не вглядиш за Мартою. Перш Корнїй допоминавсь дворища Демкового, та не дуже наполегав. Але тепер треба за се дїло добре взяти ся. Корнїй пішов до писаря на пораду, але той не міг нїчого певного сказати.
— Воно, Корнїю Семеновичу, звісно, що вам того дворища треба, бо полагаєть ся воно при надїлї, — та й йому-ж полагаєть ся так саме, і якже його вигнати з тієї селитьби, де він живе, коли в його є надїл? Воно, звісно, можна-б спробувати, та... ви самі знаєте, який сей Демко зубатий у громадї, то він і по судах собі дорогу знайде. Треба щось вигадувати, треба думати!
Корнїй дав трохи писареви, щоб веселїйше думало ся й пішов до дому ще сердитїйший. Вернувши ся до дому пізно у вечері, він побачив, що Марта йшла від Демкової хати.
— Ти куди бігала? — грімнув він на дочку.
Та зблїдла, але відмовила твердо:
— До Демка.
Корнїй спалахнув з гнїва, і почав лаяти дочку: і як їй не сором самій бігати до парубків та ще до такого ледацюги! От як попаде він її за коси та як дасть матланки!
— Чуєш ти? — кричав він, — чуєш, що я тобі кажу: я на ломаку поламаю, коли ти туди ходити меш! Викинь його з думки!
— То ваша сила, тату: хочете бити, то й бийте, та тільки ломакою з душі нїчого не вибєте.
Усю ніч виплакала Марта: нїколи батько так до неї не балакав! А Корнїй сам собі казав, що хоч як, а мусить він витурити Демка звідси.
Але-ж як се зробити?
Корнїй у голову заходив, способу до того вигадуючи, і нїчого не міг вигадати.
[Далї буде]
[Зоря, ч. 8, 27.04.1896]
[Далї.]
ІІІ.
Літо було дощове. Дощів ішло скрізь стільки, що корита маленьких степових річок виповняли ся каламутною сїро-рудою водою, маленькі річечки ставали справжнїми річками й заливали слободи, городи. Але хутір Маленький був безпечний, бо його захищала висока гребля. Та коли-б і гребля не вдержалась, то страшно було самій Демковій хатї, а Корнїєва стояла так високо, що вода не могла до неї досягти.
Була субота. Марта випрохалась у батька на завтра до церкви і вдвох із наймичкою пішла на село звечора. Вона мала там переночувати в подруги, щоб завтра рано вранцї поспіти до утренї.
Дївчата пішли з дому вже смерком. Щебечучи збігли вони на гору й подались понад балкою. Скоро високий горб закрив від їх батькову хату. На дворі вже зовсїм було поночи.
— Ну, тепер уже я сама піду, — промовила Пріська-наймичка.
— Ну, іди-ж, сестричко, сама, а я туди піду.
— Та гляди-ж, не бари ся, сестричко! — перестерегла Пріська Марту. — А може-б я підождала тут?
— Нї, не треба, бо може загаю ся. Я й сама прибіжу.
— Ну, гляди-ж!
Дївчата розлучили ся. Пріська пішла управоруч до села. Марта постояла трохи, а тодї звернула влїворуч і почала збігати в балку.
Вона вже заздалегідь умовила ся про це з Пріською. Мартї треба було побачити Демка. Треба було через те, що їй хотїло ся цього; потім іще хотїла сказати Демкови, як батько казав, що цїєї осени мають старости в їх у хатї бути. Від кого — батько не казав, але се було Мартї байдуже, бо знала, що не від Демка. Про се та про багато ще иньших дуже, — дуже, дуже важливих — річий і мала побалакати Марта з Демком. Все це не давало їй спокою. Вона дві ночи майже зовсїм не спала за всякими думками. Побачити ся з Демком інакше не могла, бо батько так за нею й зорить, — то мусїла випрохати ся до церкви, щоб по темному забігти до Демка й розказати що треба.
Демко-ж тим часом справдї вже був дома. Він мав сьогодня їхати в город на ніч та облишив і тільки з'їздив на село купити соли та ще дечого. Тепер, упоравши ся, сидїв на приспі та думав. Думав про Марту та про те, що вони мають робити... про своє письменство... він уже навчивсь від Марти читати, а самотужки й писати вивчив ся, добув у дяка зразок і доти працювавсь коло його, поки подужав хоч трохи писання... У його вже є кілька книжок, ще й у людий бере читати... тільки нїяк він не знайде такої книжки, щоб там посписувано було, як по правдї порядки громадські завести... і як вона зветь ся?...
Білий сьвіт відразу осяяв Демка. Він глянув угору. Було хмарно й темно, а тепер хмари порозходили ся й випустили на волю місяць. Білолиций глянув на землю і його погляд упав на неї сріблястим сьвітом.
— Демку, чи то ти? — почув ся біля парубка тихий голос.
Демко стрепенув ся й глянув. Перед їм, уся в сяєві, стояла Марта.
— Марто!...
— Тихо, не кричи! — прошепотїла дївчина. — Та ходїм швидче в хату, а то так видко, — іти ме хто стежкою, то й побачить нас.
Проз Демкову хату була стежка через балку. Хоч і не часто там ходжено ввечері та все-ж Демко повів дївчину в хату.
Сьвітити не треба було. Сївши біля вікна закохані дуже добре могли бачити одне одного, бо місяшне сьвітло не тільки їх повивало, але й заливало всю хату.
Парубок та дївчина сидїли й балакали тихо, майже пошипки. Інодї слова стихали зовсїм, як двоє уст доторкали ся одні до одних. Про що вони балакали?
Вони переказували одне одному ті старі, як сьвіт, слова, що завсїгди стають нові, скоро серце прихилить ся до серця. І їм ті слова були тепер нові, і через те вони обоє були щасливі.
— Марто, коли батько не згодить ся, — давай утечемо!
— Я спершу кину ся батькови в ноги, буду прохати-благати; а може вони зласкавлять ся над нами.
— А як нї? Тодї втечемо?
— Куди? чого?
— Кажуть у городї є такий батюшка, що вінчає без батька.
— Ох, а як же то проти батька йти, закон ламати?
— То не ламай закону, — тодї підеш за нелюба.
— Нї, за нелюба не піду. Нехай хоч убють. Сьвідчу ся тобі Богом. Або твоя, або нїчия!...
І тодї полили ся ті старі, але такі дорогі, такі любі, такі нові слова про те, що він її любить без міри, а вона його без краю, і уста шукали уст, а соловейко, сидячи біля хати в кущах, голосно та радісно видзвонював їм до тих слів свою соловіну музику...
Спершу Марта щебетала жваво й весело, але де далї почала притихати. Її обнїмала втома. Вона прихилила ся на груди Демкови й замовкла.
Демко пригорнув дївчину до себе, зіпер ся на лутку, і так вони сидїли тихо, тихо, нїчого не кажучи, але щасливі, спокійні...
Інодї нахиляв ся Демко й доторкав ся своїми губами до уст дївчини, і ті уста злегенька відповідали йому поцїлунком, а очи всьміхали ся.
Тиша була в хатї...
Молода пара забувала, де вона й що з нею...
Демко ще раз нахилив ся поцїлувати дївчину, але її уста не поворухнулись. Він глянув на її очи — вони заплющились.
Дївчина спала.
Демко сидїв не ворушучись. Нехай відпочине, бо казала, що не спала дві ночи.
А йому так гарно, так любо почувати біля свого серця дороге серце.
Убога Демкова хата, звичайно повна самотности й суму, тепер здавала ся йому царським палацом, бо в їй було його кохання. Се був палац, небесним сріблом побиваний.
Демко прислухав ся до Мартиного дихання, інодї тулив ся злегенька щокою до її голови. Чи довго так було, — він сам не знав. Він зовсїм забув, де він і що він. Чув тільки, що без міри щасливий.
Далї він помітив, що сріблястий сьвіт погас, — хмари знову закрили небо.
Марта все спала.
Потім Демко чув щось невиразне, — так мов лїс десь шумів. Він хотїв подумати, зрозуміти що воно, але вже не почув нїчого.
Щасливі закохані спали. Вона в обіймах у його.
А ніч обнїмала їх обох.
IV.
У день Корнїєви трапило ся йти через греблю. Ідучи він тудою помітив, що в одному місци крізь неї дзюрчить вода.
— Бач, таки пробило дїрку! — подумав Корнїй, — треба забити.
І він обглядїв те місце, де йшла вода. Воно було недалеко від поверху і через те дуже небезбечне. Коли його зоставити як є, то за кільки часу вода пробє більшу дїрку і нарештї зірве в цьому місци верх із греблї, — тодї вся річка пирне в балку.
— Треба забити дїрку, — думав Корнїй, ідучи до дому, — а то вода заллє балку й Демкову хату.
А воно й не погано було-б, як би залила. Вода-б збігла, розвалявши хату, двір зостав ся-б Корнїєви, a Демко подав ся-б куди інде, то й не було-б клопоту з Мартою. І це так легко могло зробити ся: нехай собі вода тече, — вона зробить своє дїло...
Корнїй вернув ся до дому і не йшов лагодити греблї. Яке його дїло? Йому байдуже, до його вода не сягне, хоч у річцї її тепер і багато: мабуть десь угорі дощі великі йдуть, — тим вода все прибуває та прибуває. Ну й нехай вона робить що робить! Хіба Корнїя приставлено греблї доглядати, що він має її лагодити?
Ну, а як вода заллє балку в ночи, то вона тодї потопить і того, хто в хатї.
— А менї яке дїло? — подумав Корнїй, але зараз же почув ся, що йому до сього дїло є. Він може обратувати чоловіка, та не хоче — хіба це не однаково, що прийти та самому його втопити? Треба-б піти на греблю або послати наймита полагодити.
— А що, дядьку, — запитав ся його в дворі наймит, — чи ми на завтра не їдемо в город ?
— Чого?
— Та на базар.
— А чого ми там не бачили?
— А хіба я знаю? Може чого треба?
Корнїй знав, чого наймитови було треба: по дорозї в город була його слобода, і парубкови хотїло ся в город, щоб заїхати до дому. І Корнїй відмовив:
— Нїчого там не треба!
Наймит помовчав, а тодї додав:
— А он сусїда їде.
— Демко? А ти почому знаєш?
— Сам менї казав.
Корнїй мовчки відійшов геть, але на греблю не пішов і наймита не післав.
То й добре! Нехай собі Демко сю ніч їде, а тим часом вода зробить своє дїло. Він вернеть ся, як уже його хата буде в водї. Аби вода була добра, то її зовсім розваляє, бо то хатка на курячій ніжцї. Та, здаєть ся, вода таки добра, бо в річцї її дуже багато. То й гаразд!
Корнїй повештав ся ще по хазяйству, зробив дещо, а думки все не покидали його.
Добре-ж, як за сю ніч вода розмиє греблю та заллє балку, а як нї? А як на ту ніч? Тодї вже Демко буде дома.
Нї, так не можна!...
Або ще й так може бути, що завтра вдень, вернувши ся Демко з города помітить, що греблю розмиває і полагодить її сам. Тодї нїчого й не станеть ся і все буде, як і досї.
І так не годить ся! Так довго Корнїй дошукував ся способу спекати ся Демка і тепер так легко це робить ся, саме робить ся, — і може з цього нїчого не вийти! Треба якось зарадити.
Але як?
А в тім... почому він знає, що Демко тодї тут не жити ме. Корнїй сам на себе розсердив ся за цю думку: ну, певне не жити ме. Як розвалить йому хату, хлїви, замулить садок, то тут, щоб направити все знову, стільки буде працї та клопоту, що не варто буде й панькати ся. Певне подасть ся в безпечнїйше місце — на село. Корнїй сам дбати ме, щоб громада дала йому, там хоч поганенький двір.
То треба так зробити, щоб таки подав ся.
Але як же його зробиш?
Ну, сказати, там не багато й роботи: копирснув зелїзною лопатою раз та вдруге та витяг скільки там гнилих хворостин, та й годї, а те вже все вода сама зробить.
Хіба розкопирсати?
А що-ж це воно буде? Хіба-ж не однаково, що хату підпалити, що се? А хіба-ж він хотїв бути палїєм?... Нї, нехай йому всячина! Облишити про се й думати.
Корнїй знову заходив ся коло свого дїла, а сам тим часом усе поглядав на Демкову хату. От він бачить, що Демко викотив насеред двору воза. Далї веде коня запрягати. То наймит не збрехав — справдї поїде в город.
Корнїй бачив, як Демко запрягав коня, ходив у хату, знову виходив і таки поїхав.
Тим часом прибігла Марта просити ся на ніч на село, щоб завтра піти до церкви. Знаючи, що Демка немає дома, то й не може він істрітити ся з дївчиною на селї, Корнїй не сперечав ся. Марта побігла від його весела.
"Еч, яке козиня! Як за їм углядиш, коли цей шибеник буде тут?"
Корнїй ще походив, подумав і гукнув до наймита:
— Степане, запрягай коня!
— Якого?
— Гнїдого.
— На що?
— Поїдеш у город.
— О, ба! Я-ж казав, що чогось та треба буде.
Їхати не треба було, але Корнїй вигадав потребу; нехай цього Степана не буде дома, а то він такий, що всюди свого носа так і вткне. Марта з Пріською підуть. Правда, ще другий наймит зостаєть ся дома, але він спить на току і так добре спить, що хоч у дзвони бий над їм, то не збудиш.
Швидче наймит повечерявши, рушив у дорогу. За їм, трохи згодом, подали ся Марта з Пріською.
Уже смеркало ся. Другий наймит пішов спати на тік. Корнїй зостав ся сам.
V.
На небі було хмарно. Корнїєви се було добре. Але треба було трохи підождати: часом бувало, що і ввечері йшов хто греблею з хуторів на село або з села на хутори. Як уздрить хто, то буде зовсїм кепсько.
Корнїй пішов у хату і ліг на полу. У голові в його мов стукало щось. Але він усе думав про своє дїло. Він візьме зелїзну лопату й копирсне кільки разів. Буде досить.
А що се? Відразу ясне сьвітло впало в хату.
Корнїй глянув у вікно й побачив, що хмари розійшли ся і засияв місяць.
Лиха година його просила! — подумав Корнїй розсердившись. — А се-ж гріх так на місяць казати!... Та тільки-ж на що він саме тепер із хмар випірнув? А що, як він усю ніч отак сьвітити ме?
А в тім — можна зробити дїло, як він зайде. Тільки треба не лежати, а то як заснеш, то ще проспиш, а другої ночи такої вже може нїколи не буде.
Але даремно Корнїй бояв ся заснути. Йому було не до спання. Мов пропасниця починала його трусити: то морозом сипне зза спини, то полумям у голову вдарить.
"Чи се я не занедужав часом?" — думав собі Корнїй. — "Та нї, се дурниця! Тільки хоч би швидче! Хоч би цей місяць за хмари зайшов".
А місяць і не думав заходити: гордо та ясно сяючи, тихо він плив на просторі серед блакитного неба. Хмари, правда, були, але з другого боку.
"Хоч би вітер відмінив ся та знову погнав назад хмари!" — і вийшов з хати подивити ся, звідки вітер. Вітер наче й справдї відмінив ся, і хмари тихо-тихо, ледві помітно знову почали насувати на місяць.
"Ще трохи перечасувати, — подумав Корнїй, — то й можна буде йти".
Він вернувсь у хату і сїв за стіл. Далї схопивсь і почав сновиґати по хатї. Неспокій усе більший та більший обнїмав його. Він зазирав у вікно, — чи не нахмарило вже. Але там було ще й досї ясно.
"От усе складаєть ся менї на шкоду!" — думав сердито Корнїй.
Але трохи згодом він побачив, як біле проміннє, що лежало на всю хату, почало тремтїти: то пригасало, то знову сяло, — то хмарки невеличкі набігали на місяць і пропливали далї. Але потім мусїла насунути вже велика хмара, бо сріблястий сьвіт відразу погас, а далї й зовсїм у хатї поночи стало.
"Уже час!" — подумав Корнїй, насунув шапку на голову, взяв у сїнях лопату і тихо-тихо відчинив двері. Він визирнув спершу, чи не видко кого. Не було звісно нїкого і було таки добре поночи. Місяць потоп у широкому морі темних хмар, що залягли пів неба.
Корнїй постояв ще в дворі й послухав, чи не чути наймита з току. Тодї помалу пішов до воріт. Тільки взяв ся за фіртку — щось іззаду обхопило його за стан. Корнїй так і похолов. Але за мить він уже зрозумів, що то собака: здоровий пес Хапай мав звичай обнімати своїми кудлатими :лапами.
— Геть, ідольська тварюко! — сердито відіпхнув його Корнїй.
Ображений Хапай повернувсь і пішов геть.
Корнїй вийшов із двору й швидко пішов до греблї. Чоботи гупали і Корнїєви доводило ся здержувати ноги, щоб тихше йти.
"І що-б то було роззути ся!" — подумав Корнїй, але зараз ізгадав, що босому погано копати.
Він зійшов із скосогору і наближив ся до греблї. Поспішаючи ся зійшов на неї. От погано він учинив, що не зробив нїякого прикмету на тому місци, де вода тече, а тепер як його поночи знайдеш. Корнїй знав, що се було мабуть по серединї і вийшов на середину. Почав прислухати ся, чи не дзюрчить вода — не чуть. Пройшов трохи далї і тут почув. Він тодї лїг грудьми на землю і перехиливсь у прірву, шукаючи рукою, чи не намацає, де вода тече. Нема! Він перехилив ся ще дужче і, колючи руку об колючки, сягнув нею далї. Холодна течія облила йому руку.
"Е, добре!..."
Він підвівсь і глянув на річку. Води ще побільшало. Як би ще на пів аршина піднялась у гору, то полилась би через греблю. То треба пособити їй, коли вона сама не може полити ся.
Корнїй узяв лопату в руки і спинивсь. Він глянув округи. Скрізь було темно; балка лежала перед їм якоюсь глибокою чорною смугою; з правого боку вгорі чорнїла його оселя; вода в річцї ледві блищала. Корнїй прислухав ся й нїчого не чув. Тільки здалека, з слободи, чути було собаче гавканнє, та й те стихло.
— Ну, Боже поможи! — промовив Корнїй і поставив лопату під ногу.
"Боже поможи!" — чи то-ж можна тут казати так? Хіба-ж Бог може пособляти на таке дїло? Адже се однак що підпалити, а хіба палій може кликати собі на поміч Бога?
Корнїй спинив ся. Чи не кинути? Еге, кинь! А він же не кине твою дочку з розуму зводити та й зведе, а ти, старий дурню, сидїти меш сам та кулаки гризти меш. Коли в його не буде хати, то може він і зовсїм повієть ся з села на заробітки, щоб на нову хату гроший заробити, а Корнїй тим часом віддасть Марту, — тодї вже край буде. А коли тепер він його не вижене, то нїчого доброго з Мартою не буде. Та й не з його, а з своєї землї він його вигонити ме, бо він, Корнїй, цю землю купив. Чи-ж то він винен, що Демко такий упертий і не хоче йому віддавати того, що треба. Сам заробив!...
Корнїй натиснув ногою лопату. Суха, втоптана та прибита ногами й колесами земля була тверда, як камінюка, і лопата не йшла в глиб. Поки Корнїй прокопав перший рівчачок упоперек греблї, то добре впрів. Але треба його ширшого зробити, а то й не розкопаєш. Там далї повинно бути мякше. Але-ж і клята лопата, яка тупа!
Налягаючи Корнїй з усїєї сили зробив ширший рівчачок, тодї пробив іще далї в глиб. Потім уже був гнилий трухлявий хворост. Корнїй викидав його то лопатою, тo руками. Тодї знову була глина, тільки вже мякша, з нею легко впорати ся. Нахиливсь і взяв ся руками, — глина й хворост, що під нею, були мокрі.
"Хвала Богови, вже докопав ся!" — подумав Корнїй і знову згадав, що цї слова тут не годить ся казати. Він ізвик прикладати їх до всїх своїх звичайних дїл, до своєї щоденної важкої працї, але тут вони не прикладали ся. І Корнїєви ставало якось моторошно, як він думав про те, що робив дїло — без Бога...
Він положив лопату, став навколїшки й почав руками ламати й витягати мокрий гнилий хворост. Трохи чути, як тріщить. Коли-б хто не почув!...
Нарештї Корнїєві руки увійшли в холодну течію. Тремтячими руками Корнїй почав уже не витягати, а якось ірвати цурупалок за цурупалком, поспішаючись, щоб швидче, швидче зробити. Трапилась якась велика ломака, що не ламала ся відразу. Корнїй з усеї сили смикнув її й переломив, розідравши собі руку так, що аж кров потекла. Але скоро він викинув ломаку, його уха враз почули, як вода задзюрчала жвавійше й голоснїйше.
Корнїй спустив лопату в прокопаний рівчак. Він був завглибшки з пів аршина.
Ще ширше й глибше! Корнїй що трохи покопавсь. Вода вже не дзюрила, а шуміла, пливла з річки.
"Овва! треба самому тїкати, а то як зостану ся по цей бік балки, то зараз люди знати муть, чого вода греблю поламала".
Він перестрибнув через воду й побіг до дому. І відразу страх якийсь обняв його, обсипав його холодом. От-от доженуть, от-от побачуть, що се він, — у тюрму закинуть!... Корнїй біг не озираючись, як божевільний, і вскочив у свій двір, так що перелякані собаки загавкали були, але зараз позмовкали, пізнавши хазяїна.
— Цитьте, кляті! — грімнув Корнїй на їх, — чого ви?
Тільки тепер він схаменув ся. Чого він біг? От, дурний, наче хто гнав ся за їм! Гнїваючись сам на себе, пішов у хату й кинув ся на піч, але не міг заснути й схопив ся знову. Який час він сидїв на полу й дививсь у темряву.
А що там вода? Вийти-б послухати. Він вийшов.
Вода шуміла.
Корнїй вернувсь у хату і сів на полу. І відразу він почув, що сила покидає його, що йому байдуже до всього, до всього!... Вода... Марта... Демко... знову вода, вода через греблю... Боже мій! на що це все? Ох, не того йому треба, а того, щоб серце не болїло. Так болить!...
Корнїй схилив ся і впав на піл. Сон подужав його.
А вода шуміла, розривала греблю, заливала балку і хатку, де, на грудях у свого милого, спала чистим невинним сном Корнїєва дочка.
[Конець буде].
[Зоря, ч. 9, 13.05.1896]
[Конець.]
VI.
Демко прокинув ся, бо почув, що йому в спину холодно. Від його руху прокинулась і Марта.
— Оттакої! поснули!... — промовила вона сьміючись і стала, але зараз же скрикнула: — Ой лишечко! чого се вода в хатї?
Демко тим часом, лапнувши себе за спину, почув, що вона мокра. Мацнув по вікну — і там вода.
— Оце диво! — промовив парубок і глянув у вікно. — А що це? — скрикнув він раптом.
— А що там? що? — питала ся злякана Марта.
Демко показав їй на вікно. На дворі було темно, хмарно, але все-ж було вздріти, що під самим вікном колихало ся щось темне, наче вода.
Демко черкнув сїрником. Захищаючи його рукою, щоб не погас, парубок глянув по хатї. Долї скрізь було води на четверть; з вікна дзюрила вода й стїкала на лаву.
Сїрник погас, Марта та Демко зостали ся в темряві. Який час вони стояли мовчки, прислухаючись, і чули, як на дворі круг усеї хати щось нїби терло ся об стїни. Тодї парубок знов прихиливсь до вікна. Він уже догадавсь, що се було.
— Так і є! — промовив, — вода, по самі вікна вода.
— Та де-ж вона взяла ся? — питала ся не ймучи віри Марта.
— Греблю прорвало.
— Та невже? А чому-ж у хатї так трохи води?
— Бо двері добре причиняють ся; що натекло крізь щілини, тільки те й є. А от, як розібє часом шибку, то зараз повна хата буде. На горище, швидче на горище!
Брьохаючись по хатї, Демко знайшов сьвітло й засьвітив. Відчинив у сїни і там була так саме вода. Тільки надвірні двері вдержували ще ту силу води, що так би й линула в хату, скоро двері відчинили ся-б.
— Треба поспішати ся! — сказав Демко й глянув по сїнях. — А бодай йому! — нема драбини, зостала ся на дворі. Ну, та дарма! Ставай, Марто, на дїжку, я тебе підсажу.
Марта стала на дїжку, що стояла в сїнях, перевернена до гори дном, а за нею злїз туди й Демко. Він узяв дївчину на руки й підняв у гору. Марта вхопила ся за горище. Демко ще підсадив — і вона вже була там. Тодї Демко скочив із дїжки.
— Куди-ж ти, Демку? — злякала ся Марта.
— Я зараз! — відмовив Демко й кинувсь у хату.
Там у скринї лежало двадцять і пять рублів гроший, — з своїх важких заробітків Демко почав приховувати на нову хату. Поспішаючись відімкнув парубок скриню, знайшов гаманець, привязав до його мотузочок і надів на шию. Ну, тепер на горище, глянути, що poбить ся.
— Де ти, Марто? — спитав ся він злїзши.
— Та ось, — відмовив дївчинин голос у темряві. Голос той трохи тремтїв, — дївчина бояла ся.
— Треба продерти кришу та подивити ся з хати, що воно там робить ся, — казав Демко, находячи Марту. Дївчина так і припала до його.
— Так темно-ж на дворі, нїчого не побачимо. Місяць уже зайшов.
— Нї, денеде сьвітять на чистому зірки, то трохи видно. А ну лиш, давай!...
Вони вдвох почали продирати покрівлю, обдряпуючи собі руки об солому та об дерево. Продрали таку дірку, що можна було вистромити голову. Демко висунув ся, глянув, але нїчого не побачив.
— Треба вилїзти, — промовив Демко й почав продирати ширше. Трохи згодом він уже сидїв на хатї, аж біля димаря.
Пів неба було чистого, на йому мигтїли зірки і при сьвітлї від їх Демко побачив, що греблї вже не видко було. Вода лила ся через неї, поняла вже всю балку й текла по їй широкою каламутною річкою. Денеде щось чорне швидко пливло по водї, то зринаючи на гору, то знову потопаючи.
— Мабуть з греблі повикручувала вода, — подумав Демко. — Бач, як швидко пливе, — се-ж вода так прудко йде.
— А що там, Демку, — питала ся Марта, стоячи біля дїрки.
— Скрізь вода. От як би човен!
— Що-ж ми будемо робити?
— Треба щось вигадати.
— А в хатї все загине.
— І справдї треба-б хоч дещо з хати повитягати на горище, — сказав Демко й хотїв лїзти назад. Але саме в цю мить щось дзенькнуло, тодї зашуміло.
— Шкода вже! Пропала вся худоба нї за цапову душу! Уже якоюсь ломакою розбито шибку, —; тепер у хатї повно води.
Жалїючи та нарікаючи, Демко швидко злїз назад на горище й глянув у сїни, повисши головою вниз над дверима в хату. Але за стїною він нїчого не побачив у хатї, побачив тільки воду. На столї в хатї ще горіло сьвітло і видко було, що вода стояла вже високо. Враз лямпа пихнула й зовсїм погасла, — вода залила й її, то-б то підняла ся вище від стола. Зробило ся зовсїм поночи.
— Пропало все! — промовив іще раз сумно Демко. — Ну, нема чого робити, треба дивити ся, щоб хоч самим не пропасти. Знаєш що, Марто?
— А що?
— Коли вода так прибувати ме, то ми не всидимо й на горищі.
— То треба лїзти на хату.
— Балка глибока, а хата низенька й маленька, та й стоїть у найглибшому місци. Можемо не всидїти й на хатї.
— Ой Боже мій! що-ж його робити?
— Треба щось вигадати.
Обоє замовкли й почали думати в темряві. Марта тремтячими руками держала ся за Демка.
— Погукати-б треба! — промовила вона.
Почути їх могли тільки з Корнїєвої хати, та й то голос, а не слова. А все-ж треба було це зробити. Демко вилїз на хату і що є сили заходив ся гукати: "Ратуйте!" Але вода шуміла на греблї так, що біля греблї, у Корнїєвій хатї, його не могли почути. Могли тільки побачити вранцї, як розвиднить ся. Демко вернувсь назад і знову стали думати. Але з дум нїчого не виходило. Добре-ж, як вода не сягне високо до ранку, то їх побачать і помочи дадуть, а як же сягне? Як би він був сам, то не побояв ся-б кинутись у воду, щоб добитись до сухого, але Марта майже не вміла плавати.
— Стрівай! — нарешті промовив парубок і знову полїз у дїрку.
— Чого ти?
— Треба глянути.
Він видер ся на хату й пролїз на той причілок, що був від греблї. Там, біля причілкової стїни, у його лежала деревня, що він її почав уже потроху купувати на хату. Він хотїв подивити ся, чи її ще не занесло водою. Нї, не занесло. Зверху на високій купі лежала біля самої стїни здоровенна вербова колода. Вона вже хитала ся на водї, але не плила, бо вода прибивала її до стїни. На щастє тут саме й драбина стояла.
— Не журись, — розважав дївчину Демко, вернувшись на горище, — у нас човен добрий буде.
У сїнях на кілку висїли в його віжки. Демко досяг їх рукою й зняв. Тодї знову подавсь до деревнї, злїз до неї по драбинї і привязав колоду на один кінець вірьовки, а другий привязав до димаря. Тодї вернувсь на горище.
— Я привязав нашого човна, щоб його не занесло водою. Як набереть ся води стільки, що й на хатї не всидимо, тодї попливемо.
— Куди?
— Спробуємо впоперек до берега, а коли не зможемо, то куди вода понесе. Там далї, в степу, вона повинна розлити ся вшир і де далї, то все ширше, — то вже кудись нас прибє, до якогось шпиля, чи до скосогору.
— А здержить же нас двох колода?
— Здержить, бо здорова. Та чого ми стоїмо? Давай сїдати, а то ще натомимо ся, як плисти доведеть ся.
Вони посїдали. Марта притулила ся до Демка. В ночішний холод, переляк — все вкупі примушувало її тремтїти.
— Змерзла, моя голубко? Дай рученята, я нагрію! — казав Демко, голублячи дївчину.
Вона нїчого не відмовляла, тільки дужче тулила ся до його. І вони сидїли мовчки, слухаючи, як під їми й навкруги їх клекотїла, булькала й шуміла вода. Ця вода забрала, знищила майже все, що мав Демко. То був убогий, а тепер уже такий, що мотузком хлїб доведеть ся різати. Усе, що було в хатї, — у воді, хату, мабуть розваляє, бо хатка благенька, а деревню порозносить. Тепер гинули всї надїї на те щоб Корнїй віддав за його Марту. Гіркі думки снували ся в Демка в голові, пекли йому душу. Він не витерпів.
— А що, Марто: то був убогий твоєму батькови в зятї, а тепер уже й поготів, бо всього рішив ся.
— Коли Бог дасть виратувати ся, то підемо вдвох та впадемо батькови в ноги. Коли Бог над нами зласкавить ся, то може й батько змилосердить ся.
— А як нї?
— Тодї підождемо трохи... А тодї побачимо... Тільки знай: або твоя, або нїчия.
Демко дужче пригорнув дївчину.
А вода все клекотїла, все плюскала та шуміла і нарештї сягнула до горища. Демко й Марта повинні були вилїзти на хату. Там вони сидїли кільки часу біля димаря і в темряві бачили, як вода сягала все вище, вище й вище. Привязана колода підняла ся вже аж на хату.
— А що, серце, мабуть уже треба тїкати з хати, — обізвав ся Демко.
— Та вже мабуть не всидимо тут.
— Ну, то на відчай Божий!
Демко роззув ся, скинув із себе жілєтку. І Марта роззула ся.
— Ex, жалко чобіт та черевиків, а не минеть ся кидати! — промовив Демко, — бо як часом доведеть ся обернути ся, то погано взутому плисти. Куди-ж їх дїти? А положу на димар, — може води там не буде.
І він положив зверху на димар Мартин керсет, свою жілєтку, тодї обуву. Потім він притяг колоду ближче. Води було так багато, що колода вже била ся їм об ноги. Демко спершу сїв на неї сам. Марта сїла позад його й обхопила його руками. Колода одним кінцем трохи пірнула у воду.
— Ой лишечко! — скрикнула Марта.
— Не бійсь! Пересуньмось дужче на середину, то буде краще.
Вони посунулись і потоплий кінець ізнову зачорнів над водою.
Демко ще ранїйш виламав собі на горищі доброго дручка, щоб керувати своїм хімерним човном.
— Марто, добре сидиш?
— Добре.
— Держись за мене дужче!
— Держусь.
— Ну, Боже поможи!
Демко розвязав віжки на колодї, — тепер вона була вільна. Тодї відштовхнув ся від хати. Спершу вода бігла прудко і колоду понесло так, що аж закрутило. Демко хотів був привернути колоду до берега, та колода — не човен, а дручок — не весло, і вода погнала їх геть далї. Колода була мало не вся в водї. До того вона хитала ся і як Демко або Марта перехиляли ся дуже, — пірнала тим або тим кінцем у воду. І парубок, і дївчина були мало не по пояс мокрі. Від води їм було холодно. Але вони на те не зважали, з усеї сили пильнуючи тільки одного, — як би не обернути ся. Демко часом сягав дручком у воду, думаючи досягти дна, але не знаходив його. Та далї балка ширшала, то й вода мусїла розливати ся де далї все ширше.
Проїхавши ще трохи, Демко знов сягнув дручком у воду.
— Хвала Богови! є дно! — скрикнув він радісно. — От коли-б швидче на мілкійше місце!
Вони проїхали ще трохи і враз почули, що вода дужче заклекотїла у їх біля ніг, і колода поплила прудче. Демко спробував дручком, — дна вже не було.
— От тобі й маєш! Чого-ж се воно?
А колода ще дужче почала поспішати ся. І Демко відразу пригадав, що се: колода звернула не праворуч, а лїворуч. Демко похолов. Балка тут розходила ся двома гілками, і лїворуч було глибоке проваллє. Туди несла вода їх колоду. Коли їх кине в те проваллє, то вже вони живі не будуть. От дурень клятий він! Чому він і досї не згадав про це, чому він не силкував ся навернути колоду праворуч, а тепер занапастив і дївчину і себе.
А тим часом проваллє наближало ся. Його не видко, звісно, було, але вже виразно чути було, як шуміла вода, спадаючи на кілька сажень у глиб. Треба було щось робити.
— Марто, а чи ти знаєш, куди нас жене?
— Знаю, — у проваллє.
— А знаєш, що буде?
— Знаю... — потопнемо...
І дївчина ще дужче притулила ся до Демка.
— Голубе мій, молись, щоб Бог нас простив, бо скоро смерть.
— Слухай, серце: я добре вмію плавати. Я кинусь у воду й попливу, а ти держись за мене.
— Куди-ж ми плисти мем?
— Тут у праворуч шпиль. Будемо нацїляти так, щоб виплисти на його. Може потопнемо, а може й випливемо. Вже коли в кручу шубовсьнемо, то не випливемо.
— Добре, кидайсь, бо ось-ось круча.
— Господи, поможи!
Демко перехилив ся з колоди і, простягти руки, ліг на воду, впоперек течії. Вода гнала його назад, але він боров ся з нею, розбивав її грудьми. Марта однїєю рукою держала ся за його, а другою пособляла собі плисти. Вони били ся так який час, перерізуючи течію впоперек, і дуже мало посунули ся наперед.
Та таки-ж посунули ся! Що вони справдї посували ся, це їм видко було, бо якісь чорні речі — дерево, гілки, чи ще шось, — пливло їм на зустріч і минало їх, швидко линучи до кручі. Демко добре плавав і хоч майже нїчого перед себе не бачив, але плив і плив.
— А що, Марто, важко?
— Нї.
— Гаразд!
Але де далї сили меншало, — це вже починав Демко почувати. Та за те й вода мов не так прудко стала йти. Враз Демко почув, що його нога черкнулась об щось тверде. Він спробував ногою.
— Шпиль!
І справдї це був шпиль. Демко й Марта могли стати по пояс у водї й відпочити.
— А що тепер будемо робити? — спитала ся дївчина.
— Он що! — і Демко показав рукою.
Марта глянула і в темряві замаячило перед нею дерево. Відкіля се? А, вона згадала: це той дуб, що сам росте на степу. Тепер він їх обратує.
За кілька хвилин наша мандрівна пара вже була біля дерева, а потім і на дереві...
VII.
Корнїй прокинувсь, як уже зовсїм розвиднило ся. Може-б і ще спав, та застукано до його в вікно. Він схопивсь і вибіг з хати. Там стрів наймита.
— Біда, дядьку!
— Яка?
— Греблю прорвало й балку залило.
Корнїй повернувсь і глянув на балку. Демкової хати не видко було зовсїм. Сіро-руда широка течія виповняла балку, текла прудко і простягалась аж геть-геть у степ. Гребля була вся в водї.
— І Демкову хату потопило. Оце лихо! А я встав та пішов до волів, коли дивлюсь...
І балакучий наймит почав розказувати, як він побачив уперше воду, як ізлякав ся, як застукав у вікно. Він за своєю оповіддю й не помічав, що Корнїй мовчить і нїчого йому не каже. А в тім Корнїй і завсїгди був мовчазний, — не було дива, що й тепер мовчав.
— Треба буде на село бігти, людий оповістити, а то тут мабуть не без нещастя, — казав далї наймит.
— Яке там нещастє!
— Та хто-ж його знає, що воно з Демком стало ся. Може заснув, а вода його й теє...
— Демко поїхав у город.
— Ба нї, не поїхав. Тільки думав їхати, а не поїхав.
— Що ти плещеш! Я сам бачив, як він виїздив з двору.
— Та то ж він не в город... Я спершу сам думав, що в город, а тодї дивлюсь, — уже як спати на тік пішов, — аж він їде до дому. То я й думаю собі: то виходить він не в город їздив, а на село. Та вже й не знаю, що він далї робив, бо заснув.
— Так біжи-ж на слободу швидче! — звелїв Корнїй. — Та швидче-ж, кажу тобі, — чого ти бариш ся, бісова личино! — грімнув він зовсїм несподївано.
Наймит кинув ся з двору.
Корнїй пішов у хату й сїв, зіпершись на стіл.
Він бачив, що наймит казав правду, що Демко справдї ночував сю ніч дома. І коли він спав, то міг і не вийти з хати.
Цього Корнїй не сподївав ся. Він хотїв знищити хату, прогнати з своєї землї того, хто [він так думав] не мав права на їй жити, прогнати геть настирного парубка, щоб він не вяз до його дочки, — але смерти його він не хотїв, він цього гріха на свою душу не бажав.
А зробив!...
А може-ж іще й не зробив? Може Демко виратував ся? Нї, коли спав, то не виратував ся: хатка низенька, у темряві вода на неї шугнула — і край!
А він, Корнїй, душогуб.
Господи, невже цьому правда? Нї, сього не може бути! Парубок здоровий, плавати вміє, — чого йому топнути? Запевне, виратував ся. Що там іще вигадувати.
І Корнїй силкував ся сам себе впевняти, що так саме зробило ся, як йому хочеть ся.
Щось затупотїло біля вікон. То поприбігали люди. Треба до їх вийти. Корнїй вийшов, силкуючись не виявляти перед їми свого непокою. Тодї, вкупі з людьми, він пішов ближче до води. Там стояли, балакали про те, чого се греблю прорвало та як се її прорвало. Одні казали, що вона вже була стара, а оця велика вода від дощів як наперла на неї, то й прорвала; другі доводили, що треба було частїйше обглядати греблю; треті клопотали ся, щоб пошукати, де Демко. Ну, то вже коли в хатї зостав ся, то туди не можна було лїзти, поки вся хата була в водї. Нехай вода спаде, тодї й можна буде. А може поплив і коли не виплив, то гляди, чи не пригнало тїла до берега. Кільки чоловіка пішло вздовж балки понад водою, а иньші зостали ся вкупі з Корнїєм, стояли й балакали про нещастє. Раз-у-раз приходили з села нові люди дивити ся на лихо, — чутка про його вже розкотила ся по слободї. Коли враз почуло ся, що хтось біжить, почув ся крик, чи плач якийсь. Корнїй озирнув ся й побачив, що з шпиля збігала його наймичка Пріська.
— Ой Боже-ж мій! Ой лишенько-ж менї! Ой що-ж воно тепер буде? — голосила дївчина, надбігаючи до людий.
— Чого ти кричиш? — спитав ся Корнїй.
Але вона нїчого не відмовляла, тільки дивила ся на воду, а тодї враз мов упала до долу й сїла, обхопивши колїна руками. І припадаючи головою до колїн, почала тужити.
— Ой Марточко-ж моя, лебідонько моя, сестричко моя! Ой на що-ж я тебе пускала, на що-ж я тебе з собою не забрала, а тепер поняла бистра вода твоє білеє тїло!...
Корнїй кинув ся до неї і вхопив її за плече.
— Що ти кажеш, дурна? Га? — Він трусив її за плечі, штовхав. — Кажи зараз, чого ти виєш?
— Ой як же менї не плакати, коли там Марта, коли там моя сестричка!... — відмовляла дївчина тим же голосїннєм.
— Де — там?
Дївчина махнула рукою на воду.
— Чи ти не здуріла? Вона-ж пішла з тобою до церкви.
— От як би-ж то вона до церкви пішла, а то-ж вона мене саму відіслала, а сама до Демка на часиночку, на хвилиночку забігла, та й досї її нема!...
— Брешеш, іродко! — крикнув несамовитим голосом Корнїй. — Брешеш! Кажи менї зараз правду, а то я тебе тут і вбю! Де Марта?
— Пішла до Демка та й не вертала ся.
Корнїй поточив ся, але вдержавсь, повернувсь і пішов до хати.
Люди, вражені, мовчки стояли на березї, а серед їх сидїла дївчина. Її голова, зіперта щокою на лїву руку, то припадала до колїн, то знову піднїмала ся, і сумний голос витяжний не переставав.
— Ой сестричко-ж моя, лебідонько! Золоте моє зернятко, дорога моя душечко! Та ти-ж менї вірненькою подругою була, раз-у-раз мене поражала, а тепер ти не та стала: нї словом до мене не промовиш, нї оченьками не зглянеш!... Поняла тебе вода бистрая, холодная, твоє білеє тїло занесло...
VIII.
Корнїй увійшов у хату. Що се стало ся? Щось страшне.
Еге-ж: він утопив свою дочку.
А з нею ще одну людину.
Він утопив свою дочку. Як вона була мала, йому було байдуже до неї. Але як вона зостала ся в його одна, то всю ту любов, що на неї була здатна його горда й похмура душа, він віддав їй. Правда, він не попускав їй волї, він не хотїв віддати її за Демка, але то було його батьківське право, йому здавало ся, що їй буде краще за Демка не йти. Він був з нею похмурий, але се така вже його вдача була. А тепер, як він утратив її, — тепер тільки він зрозумів, яка вона йому дорога була! Тепер вона була йому незмірно, без лїку дорожча, нїж як була жива.
Та ще й як утратив! Своїми руками штовхнув у яму, втопив!
От до чого довела його гордість та прихильність до богатства. За той нещасний двір він ізненавидїв Демка. Його-ж зненавидївши, а богатство злюбивши, не схотїв і Марти за його віддати, схотїв прогнати парубка і геть ось прогнав!
Убив двох людий і з межи їх одно — то найдорожче, що мало його серце на сїм сьвітї, то його дочка!
Душогуб, двічи душогуб!
Корнїй упав на піл і застогнав. Тяжким, нестерпучим болем тупим згнїтило йому серце, душу. Він мов перестав розуміти все, що круг його було, що робило ся, перестав розуміти, що він живе і чув тільки одно: біль, біль отой страшний...
Наймити кілька разів зазирали в хату і дивили ся, що там, а Корнїй нїчого не чув і лежав, упавши обличчєм ниць на піл, мов мертвий. І справдї, все в йому на той час умерло, тільки той страшний біль і був живий.
Прийшов час обідати, і один наймит зважив ся покликати хазяїна в другу хату до обіду. Се очутило трохи Корнїя. Він підвів ся і махнув рукою.
Наймит вийшов. Корнїй устав і сїв на лаві. Уривки з думок почали снувати ся у його в голові.
Важко йому жило ся завсїгди. Непривітний він був, похмурий до всїх. Такий і до жінки, і до дїтий. І так думав і вік жити. А тепер чує, — так жити не можна. Хоч би трошки чогось ясного, спокійного!...
Минуло ся, все минуло ся.
І що він скаже перед Богом? Бог його спитає, як Каїна: Де ти дїв свою дочку? — і що Корнїй скаже на страшному судї?
Ох, як би він міг вернути те, що було! Демко був би йому таким любим сином, як Марта дочкою.
Демко? Марта? Вони сплять на днї у тій балцї. Корнїй тепер знає, що се так.
Він ізнову застогнав з того страшного болю.
Хто се плаче? чого? Корнїй силкуєть ся пізнати цей голос і таки пізнає: се плаче наймичка. Вона так любила Марту. І думає, що вона тут винна. І от ще й цю третю людину він нещасливою зробив: вона карати меть ся увесь вік, ізгадуючи про Марту.
Чи і в неї так болить, як і в його? А хіба вона вбила свою дочку та її судженого?
Як довго тягнеть ся!... І доки-ж воно так тягти меть ся?
Піти йому, пошукати їх. Нї, нї, він не може, не може! Бачити, як їх витягають із води розпухлих, мокрих!...
Він стогнав, він вив від нестерпного душевного болю і сам не помічав, як бив ся головою об стїну.
Насунула темрява, ніч, — Корнїй зостав ся сидїти, як і сидїв. Його очи нїчого не бачать і він не хоче нїчого бачити...
Нї, щось є. Щось довге. Білїє. Корнїй силкуєть ся розглядїти його і нїяк не може зрозуміти, що воно. А воно мов виростає, стає перед їм і йде до його, і йде. То людина. Тільки яка чудна людина: одутла, пухла. Чого вона мокра? І з зеленими очима... От вона зняла руки, простягла до його. І Корнїй пізнає, що се: се втоплений Демко. Ох, як він на його дивить ся, як горять у темряві його зелені очи!..
Несамовито скрикує Корнїй і кидаєть ся з хати. Помацьки хапає в сїнях налигач і тїкає з сїний.
Швидче, швидче, а то він, той Демко, його дожене! А треба від його втекти, треба ратувати ся від його, а то він і його, Корнїя, затягне в ту воду. Не страшна вода, але страшний той Демко. Нї, не Демко, тільки його очи, зелені очи, як у жаби...
Корнїй побіг у хлїв. У темряві привязав до бантини налигача, зробив петлю.
А стривай: тут його нема?
Корнїй озираєть ся і знов помічає те біле й довге. Він, він!... Нї, не він... Се — Марта. Ух, уся розпухла, у водї... Очи і в неї зелені, так і горять...
Корнїй не міг уже й скрикнути, тільки кинув ся геть із хлїва. Він спинив ся серед двору. Вночішний холод трохи очутив його. Нї, треба бути на дворі, а то в хатї він іздуріє. Тут небо, зорі...
Корнїй зостав ся на дворі. Він увесь тремтїв, з острахом невимовним озирав ся, але не бачив тут уже нїкого. Потроху притомність вернула ся до його, він почав думати:
— Се вони по мою душу приходили. Смерть моя недалеко. Тільки-ж ставати на Божий суд — душогубом!...
Як би на його накинуто яку кару тут на землї, щоб він, поки вмре, міг спокутувати свій тяжкий гріх. Тодї-б лекше було йому ставати перед Бога. Але хто-ж на його накине кару? Нїхто-ж не відає, що він се зробив. Хіба покаяти ся перед людьми?
Корнїй думає про се і ця думка нї трохи його не лякає. Ще й мов якусь полегкість у душі почуває. Так і зробить: покаєть ся, нехай зашлють його в Сибір, — може він хоч трохи спокутує свого гріха.
Але не верне дочки з водяної труни!...
Він застогнав...
Уже свитало, як він вернув ся знов у хату. Він підождав трохи, поки зовсїм розвиднить ся. Тепер треба йти.
Він устав і почув, що в дворі щось загомонїло. Може то вже дізнали ся, хто зробив, то прислано його звязати? То й краще: швидче буде.
Він відчинив двері і став на порозї. І відразу побачив, що двоє впало перед їм навколїшки.
— Тату, помилуйте, не занапащайте нас!...
Темрява обнїмає Корнїя і як підтятий дуб він падає перед Мартою та перед Демком...
Поминуло кільки часу. В балцї вже нема хатки, — то її вода розваляла, а то таки й не треба було: Демко хазяйнував тепер у Корнїєвій хатї.
Після того страшного випадку Корнїй довго був хворий. Як він устав, то це вже була зовсїм иньша людина. Він посивів, ізгорбив ся. Але його похмурість ізникла: він і зостав ся неговіркий, як був, але тиха ласкавість виглядає йому тепер із очий.
До хазяйства він не мішаєть ся. Усїм порядкують Демко з Мартою, і люди не жалїють ся на їх, а знають, що в їх завсїгди можна засягти братерської помочі.
А старий Корнїй утїшаєть ся онуками...
1895. II. 4 (16).
[Зоря, ч. 10, 27.05.1896]
01.06.1896