Уривок з повісті «Ті з Ковальської»
Війна.
Досі я ніколи не уявляла собі, що можна прагнути війни. Адже від самого дитинства навчали мене, що війна це зло, нарівні з голодом і чумою. Хіба ж не співала я колись сама побожно: «от повітря, глада, огня і войни сохрани нас, господи»?
А тепер вістка про те, що Польща втягнута у війну (до якої довели її, нікуди правди сховати, панове беки, ридзи-сміглі) сповнила мене таким підйомом, що я не могла стримати себе і аж схопила Рифку в обійми і обкрутила її, як дзигу.
Я не мала й на мить сумніву в тому, що ця війна принесе розвал шляхетської Польщі, а тим самим і... розвал Берези Картузької.
Мій вибух видався Рифці навіть підозрілим.
— Я не розумію, чого ти так радієш? — спитала мене з стягнутими бровами, досить холодно увільнившись від моїх рук. — Ти ж знаєш, що коли Польща програє, то прийде сюди для окупації гітлерівська армія... Чого тут радіти? Хіба ні? Чи ти може, — і її очі звузились так, що тільки крізь щілини проходило світло від них, — чекаєш німців?
Я нічого не сказала на це, тільки подивилась, як то кажуть, з серцем так, що Рифка без слова зрозуміла мене.
— Пробач мені, — схвильовано перепросила вона — я знаю, що ти не така. Але між вашими націоналістами... це у повітрі відчувається... є багато таких, що чекають німців, як спасіння... Вже відчувається в місті антисемітські настрої... Я боюся, Марто, ой, як боюся...
— Чого ти боїшся? — спитала я і одержала хоч не пряму, але яку ясну відповідь.
— Хто цього не хоче? Я теж хочу, щоб Казимир повернувся з Берези Картузької живим і здоровим.
Не зважаючи на воєнну суматоху та перші транспорти поранених і біженців з Познанщини, в нашій майстерні все буцім-то з вигляду йде старим порядком, з тією різницею, що... не приймаємо нових замовлень (в дійсності ніхто їх не робить) та що наш шеф став до всіх без винятку, навіть до такого «сміття», як я, незвичайно ввічливим.
Характер наших різних клієнток теж дає себе знати.
Одні панії вже в перший день мобілізації прибігли захекані й повідбирали недокінчені, часто без рукавів ще, сукенки; інші знов химерять, як на зло так, наче б війна в ніякому разі не могла зачепити їхнього буття.
Пані X. вперлась за всяку ціну мати сукню з викінченими тюлем рукавами і "шийку" каштанового кольору. Отже ми з Мариною вже другий день бігаємо по місту за... каштановим тюлем.
В нормальних часах панна Міся нізащо в світі не пустила б за такою дрібницею аж дві учениці разом. Але тепер вона дивиться крізь пальці.
Вулиці Львова нагадують собою карикатуру карнавалових днів. Рух на них справді незвичайний. Навіть відчувається якесь загальне піднесення. Тільки все це якесь ніби не серйозне, до смішного неймовірне. Наявні протилежності, які найкраще документують наші дні.
На одному мурі розклеєні великі, немов плахти, плакати, які сповіщають, «українсько-польське замирення» і братське єднання в обличчі небезпеки, а протилежним тротуаром озброєні жандарми ведуть колону закованих українських селян.
Польські «орльонта», тобто фашистські паничики, вештаються по місту з червоно-білими пов'язками на рукавах і тичуть кожному, хто хоче і не хоче, листівки про те, що «польське моцарство» розіб'є ворога в пух і прах, у той час, коли вулиці Львова дослівно забиті недобитками війська і цивільними втікачами з західних окраїн Польщі.
Врізалась в пам'ять одна легкова автомашина, вщерть навантажена валізками, жінками й дітьми, з прив'язаними до крил подушками... З сел зганяють щораз то нові, під посиленим ескортом, сотні мобілізованих в той час, коли Львів роїться від військових недобитків, яких немає кому сформувати. Вони волочаться по місту, тільки підсилюючи його хаотичний характер.
До мене й Марини підходить якийсь хлопець. З одягу пізнати, що з Покуття: — Ба, чи далеко звідси буде до Снятина? — питає.
— Навіщо тобі Снятин? — питаємо в один голос з Мариною.
— Ей, бо я виджу, що тут ані раз нема порядку, а мене дома там робота в полі чекає... Та доки ж я буду попід чужими мурами волочитися? Га?
Перекидуємось поглядом з Мариною і опускаємо очі. Жодна з нас не знає, що порадити хлопцеві. Коли б знати, що він уникне воєнного суду, то... Вкінці заспокоюємо свою совість тим, що докладно пояснюємо хлопцеві, як йому найкраще добратись до Снятина.
— Чи ти не думаєш, що ви, українці, повинні б піти солідарно з поляками проти німецьких фашистів? — не спускаючи з мене пильного ока, запитує Марина. Не можу вгадати, скільки в ньому щирості, а скільки дружелюбної провокації, мовляв, щоб змірити грунт мойого світогляду.
— Марино, — кажу, — ти нещира зі мною. Ти все ще маєш мене за дурненьку дівчину з провінції. Що значить «поляки»? — Смігли теж поляк, правда? Я думаю, що при теперішній владі, яку має польський народ...
— Ти права, — не дає докінчити мені Марина, тисне мене за руку і ми, ніби змовившись, приспішуємо кроку.
Сімнадцятого вересня, — я й до сьогодні не можу пригадати собі хто перший приніс цю вістку, — весь наш гурт не говорив уже про нащо інше, тільки про промову Молотова. І тут, кожний вбачав і свою, сугубо особисту часточку.
Рифка підстрибувала з радості, що Гітлер, тобто німецько-фашистська армія, не окупує Львова. А я... я виміряла на карті скільки кілометрів віддалює Березу Картузьку від кордону Радянського Союзу.
Вісімнадцятого вересня ми, за звичкою, вийщли на роботу і — застали зачинені двері нашої майстерні. Двері, мабуть, були зачинені з середини, бо там було чути якесь шарудіння. Але ми вже й не цікавились цим. Наші єдинокровні брати ішли нам на допомогу. Весь український народ по цей і по той бік Збруча переживав віками леліяну історичну хвилину, — отже при чому тут пан Зільберкранц, чи панна Міся? За кілька днів хтось приніс вістку, що Червона Армія вже у Винниках підо Львовом.
— Слухай, ходім переконаємось, чи це правда, — не може стерпіти Рифка. — Я мушу побачити їх на власні очі.
Ледве я переконала її, що така цікавість ще дуже ризиковна. Дорога до Винник веде через ліс, а в лісі тепер вештаються різні підозрілі типи.
А втім, ми ще цього ж таки дня побачили у Львові двох радянських командирів. Приїздили на дипломатичні переговори з командою польської військової залоги у Львові.
Я не знаю, чи ті два командири насправді були виняткової чоловічої вроди, чи тільки ми з Рифкою бачили їх такими через призму нашої душевної настанови. Досить, що ми були зачаровані ними.
— Ти, — щипала мене Рифка, як непритомна, — ти бачила який благородний в них вираз обличчя? Слухай, той молодший, це певно ад'ютант, хіба ні?
Переговори закінчились успіхом, бо ще того ж дня ввечері заговорили у місті, що «Львів здався без бою» і вже з Личакова в'їжджають у місто радянські танки.
Як виявилось, людські бажання випереджували факти, бо танки в'їхали в місто тільки наступного дня на світанку.
Попереднього дня ми з Рифкою, забувши про те, що за прийнятим звичаєм люди обідають, прошвендяли по місту до самої ночі.
Я вже згадала про те, що Львів у ті дні нагадував якийсь кошмарний карнавал. На власні очі я бачила, як якийсь, з дівочим личком (трохи нагадав він мені Марильчиного Янека) польський офіцерик стояв на розі вулиць Академічної та Легіонів і, схопивши обіруч голову, питав крізь сльози невідомо кого:
— Гей, що ж це таке? Господи, що ж воно діється?
Городецькою вулицею над'їхала валка військових возів з гвинтівками, коли раптом, якраз напроти костела Єлизавети, перейшла їм шлях група військових, чи не наших селян у польських мундирах. Одні схопили коней за вуздечки, інші викинули зброю на тротуар і після того посідали на вози, завернули коней і — поїхали додому.
На Мар'яцькій площі група юнаків обскубує пеларгонію на газоні під фігурою «матки боскої» і заквітчує ними десь знайдені карабіни, демонструючи таким чином свій революційний настрій.
— Які ще вони дітваки! — обурюється чогось Рифка.
Заспокійливо беру її під руку:
— Дай спокій, всі ми тепер потроху, як діти...
На світанку Личаківською вулицею в'їжджають у місто наші, радянські танки. Дві ночі і два дні безперестанку проходять через Львів моторизовані частини Червоної Армії.
Видовище таке незвичайне, таке грандіозне для нас, які досі звикли оглядати на парадах з нагоди державних урочистостей польську армію, що дехто аж не годен повірити, що це дійсність. Хтось (не важко здогадатись, що не друг нашої справи) розпустив чутку, мовляв, все це обман, та й тільки. Одна й та ж колона танків об'їжджає, мовляв, вже два дні замкнутим колом Львів. Ще хтось (знать практичніший!) радить позначити якось один з танків, чи запам'ятати собі обличчя танкіста, щоб вкінці, до холєри ясної (як це кажуть поляки), знати правду...
Прибігає Марина (теж з червоною квіткою у волоссі і червоною стрічкою на грудях) дати нам знати, що на площі Смольки оргкомітет профспілок бере на облік всіх бувших членів профспілок, та що на Бернардинський площі оргкомітет ЦК комсомолу реєструє всіх бувших комсомольців.
— Я вже зареєстрована тут і там! — кидає вона на бігу і тільки тепер я довідалася, що Марина була комсомолкою.
— Ага, ще одна справа, — повертається вона вже з порога, — мені казала Рифка, що тут, поруч є вільна квартира якогось офіцера на пенсії. Займай її Марто, хай Рифка хоч раз вигідно виспиться на ліжку.
Квартира ця мала ту добру вигоду, що одними своїми дверима (досі ще закладеними стружками і заставленими шафою) виходить до квартири тітки Теми. Марина планує, що я могла б там жити разом з Рифкою. Мені теж до вподоби така перспектива, але я ще маю деякі вагання.
— Чи не буде це самовілля?
— Але ж не будь дурна! Самовілля буде тоді, коли ти не зареєструєш своєї кімнати в житлоуправлінні й відмовишся за неї платити.
Кімната навіть не порожня. Є в ній, висловлюючись львівським жаргоном, «грати», тобто меблі, яких не встиг, чи не мав змоги вивезти пан шляхтич.
— А як буде з цими речами?
Тут вже і Марина не знає, що порадити. Але як-не-як це вже тепер державне майно. Можливо, що є десь пункт, де реєструють, чи звозять такі речі...
Біжимо з Рифкою реєструватись на площу Смольки до оргкомітету профспілок.
Перша підходить до стола Рифка. Їй і по-праву належить першість. Вона вже понад два роки є членом профспілки. Це справляє дуже добре вражіння на тих, що реєструють. Стою збоку і помічаю, як Рифку не просто реєструють. В неї розпитують і дещо про її життя. Вона має прийти сюди завтра ввечері. Напевно для того, щоб одержати якесь доручення, чи що.
Рифка іде від стола з сяючим і задоволеним обличчям. Тепер моя черга.
— Ваш стаж?
Не розумію значення цього слова.
— Скільки років ви у профспілці?
— Років? Я всього чотири місяці, як член спілки, але це тому...
Та мене про вияснення ніхто не питає. Ніхто також мене не питає про моє життя, не каже приходити ще раз.
— Хто черговий? — питають уже поза моїми плечима, а я ще стою на місці. Я почуваю, що мені завдали моральної кривди. Чим же я гірша, менш гідна довір'я від Рифки? Тим, що маю нареченого у Березі Картузькій? Почуваю, як щось лихе приходить в мені до голосу. Сльози напливають до очей, але це не сльози жалю.
Втім чиясь рука ніжно відтягає мене вбік. Щойно тепер помічаю, що я своєю закам'янілою постаттю здержую чергу.
— Що сталось? — питає мене російською мовою якийсь літній уже з добрячими голубими очима чоловік. — Ви чимсь дуже схвильовані...
Тепер я вже не витримую і починаю плакати з жалю, мов дитина, яку пожаліли у невластиву хвилину. Згодом оповідаю йому історію з Зільберкранцом так, як вона й була. Якби не те, що я мусила послужити товаришкам притокою до організованого виступу, то я сьогодні мала б цілорічний стаж (я вже засвоїла це нове слівце) членства в профспілці і... до мене тепер ставилися б з більшим довір'ям.
— Та це «чепуха», — сміється мій оборонець, чи як його назвати. — Для тих, що хочуть віддано працювати для народу і радянської влади завжди знайдуться доручення, будьте певні в цьому. Ця реєстрація покищо тільки формальна... Для орієнтації, на перший раз... А там виявиться хто заслуговує на довір'я, а хто проліз у профспілку для інших цілей... Чекайте... тільки чекайте... Ще вас так завантажать громадською роботою, що будете аж порятунку просити... Ну, ладно, — він, на мій сором, навіть обтер мені сльози своєю хустиною.
— Що він тобі говорив? — запитує мене Рифка, що весь час приглядалася до мене. Не маю охоти повторювати розмову їй, Рифці, яку аж розпирають гордощі від того, що нею спеціально поцікавились в оргкомітеті.
— Що казав, то казав. Біжімо тепер кудись реєструвати меблі в моїй кімнаті.
Воно і дійсно смішно було б в ті дні сказати «ходімо». Хто тоді у Львові ходив? Хіба старики, або каліки, бо всі інші, як не літали, то бігали.
Забігли ми з Рифкою до Тимчасового Управління і там стали питати, де це можна зареєструвати залишені панами меблі. Але й тут нам не повезло.
Якийсь літній, з нахмуреними бровами чоловік (мені він нагадав нашого вчителя математики), замість похвалити нас за таку ревність, подумайте тільки, ще й вилаяв нас порядно:
— Що це у вас, дівчата, роботи немає, чи що? Бігаєте по установах задравши хвости! Он місто вже третій день без води й світла... Вчора якісь злочинці підложили бомбу під оргкомітет наросвіти, випадково не вибухла. А з редакції «Вільна Україна» нам тричі на годину дзвонять, щоб негайно знайти їм машиністок. А вам, видно, робити нічого. Що ж ви до цього часу робили? Кравцювали? (Тобто він не сказав кравцювали, а «портничили», — з чого нам стало так смішно, що ми по дурному бризнули сміхом. Бо ж зрозумійте, що по-польському портки — це штани). — А чи ви цікавились, що діється з вашою майстернею? Адже вона тепер ваша, чи так?
Справді, як могли ми забути про свою майстерню! Цікаво, що робить, коли не втекла, наша «золота» панна Міся.
— Ти знаєш, — слушно зауважує Рифка, — ми з тобою нагадуємо тих замріяних філософів, що задивившись у небо, спотикаються об придорожні камені, бо не бачать того, що під ногами діється. Хіба ні? Якже ж могли ми забути про свою майстерню! Ну, хіба ні?
Я цього не сказала Рифці, але подумала, що в цьому, що ми так забули свою майстерню, діє ще одна причина.
Ця майстерня в пам'яті кожної з нас в'язалася з такими неприємностями, що коли прийшла нагода, ми намагались хоч би думками не повертатись до неї.
Напевно воно так було.
Все ж таки ми пішли туди. Двері вже були навстіж відчинені. Як можна було здогадатись з робіт, що тут провадились, наша майстерня перетворилася в артіль (увага, запам'ятаймо це нове слівце!).
Ми (ні, це дійсно був наш найдурніший виступ за цілий день) спитали про Місю і Зільберкранца. Ні, ніхто їх тут не бачив. Котрась з наших дівчат мала вістку, що Міся разом з сім'єю Зільберкранца втекла до Румунії.
Що ж? Щаслива їй доріженька.
До нас підійшла жінка у військовій шинелі, ймовірно майбутня керівничка артілі, і запитала, чи ми не хочемо залишатись тут працювати.
— Ні, — відповіли ми в один голос.
Не знаю, чим керувалась Рифка, коли вимовляла це «ні», але я хотіла починати «нове життя», одрізавши від себе все неприємне, що гнітило мене в минулому. А крім того... я не належала тільки собі. Десь поліськими болотистими дорогами ішов до мене мій Казимир і я підсвідомо чекала на нього.
— Як же це так? — спитала мене жінка в шинелі. — Ви досі ніде не працюєте? Просто дивно.
Я розумію, що для декого моє теперішнє «безділля» могло видатися дивним. От хоч би цій жінці. Що ж? Вона приїхала сюди організувати життя, чи, точніше, перекинути сіть мережі готової вже радянської системи і на нашу землю, тоді, коли ми просто не могли оговтатись від нового.
Ми ходили, як очманілі. Наше безбарвне життя раптом заграло такою райдугою барв, що ми, не можучи впоратись із такою кількістю вражінь нараз, щулили очі від блеску і сміялись від радості.
Ми ішли, як новопрозрілі, з розпростертими руками, незвичні ще, але вже довірливі...
Треба лише знати, як воно було.
О десятій зранку колишніх профспілчан зібрали у залі ратуші. Я теж з ними. Йдемо з Рифкою сходами наверх і тільки поштовхуємо одна одну ліктями: чи думали ми коли-небудь, що будемо засідати в цій залі.
Це о десятій зранку.
О другій годині урочисте відкриття палацу піонерів (тільки подумайте, як це приємно звучить!) у колишньому палаці князя Любомірського. Чи не є ми в дійсності ще — піонери? Чи можна стриматись від спокуси, щоб не піти на це відкриття?
О шостій в залі філармонії буде виступ радянських письменників з Києва. Чи можна пропустити таку нагоду? А ввечорі у Великому театрі буде якась радянська п'єса. Крім того, я кожної хвилини чекаю повороту Казимира. Рифка принесла звідкись вістку, що повертаються вже «березняки». Добра тітка Тема довідалась навіть про адресу одного такого поворотця.
Була де якась вулиця святого Мартина, ген аж за жовківською рогачкою. Але яку роль може відогравати в таких випадках простір?
Накидаю пальто на плечі, хустину на голову і крізь сніг з дощем добираючись до тієї вулиці.
По довгих шуканнях виявляється, що мені подано зовсім не той номер дому. Знаходжу вкінці цю людину. Ви самі можете уявити собі, з яким почуттям я постукала у його двері.
Тільки ступила я за поріг і вже без запитання знала, що трапила. На постелі лежав блідий, як стеарина, з ямами замість щок, з хворобливо блискучими очима чоловік, а напроти нього сиділа жінка з цілим подолком газет. Вона вголос читала йому.
Попросивши пробачення, я спитала про Казимира. Він зразу ж пригадав це прізвище. Казимира звали в Березі «круль» і звідси він так добре запам'ятав собі це прізвище. Тільки ніяк не міг пригадати собі образу, з яким в'яжеться воно.
Я намагалась допомогти йому: високий, синьоокий, ясноволосий, широкоплечий, горішня губа ніби трохи закопилена вгору.
Так довго наводила я йому образ Казимира перед очі, що він таки пригадав. Згадав і зразу ніби померк.
— Не знаю, чи ви ще побачите його колинебудь...
— Замучили?
— Ні, це був міцний чолов'яга, міг не одне витримати. Але справа у тому, що ми там останній тиждень, крім нечистої води, нічого не їли і коли вийшли на волю, то дехто з наших зразу кинулися на сало, яким частували нас селяни й червоноармійці. І так догодили собі хлопці... Скоро кілька померли. Але «круль» ще тримався. Заїхали ми з тими важко хворими аж над якусь річку і там мусили залишити їх у селян, бо вже не було сили тягнути їх. Пригадую собі, дуже добре пригадую... «Круль» лежав чорний, як земля. Це було все, що я довідалась про Казимира.
Вийшла я з тієї хати і чую, як уся завмираю. Поволі стікає з мене і радість життя.
Он проїжджає колона танків. Дівчата махають їм руками, обкидають даліями, хлопці на танках весело відповідають їм. А я стою, як стовп, і не в силі зрозуміти чому тут радіють.
Ось переді мною високо на стіні незакінченого будинку великий плакат. Ще півгодини тому його не було тут. Чому не зупиняюсь? Чому не читаю?...
Ось тротуаром проходить довгий шнур дітей садка, чи школи. Наші, львівські діти співають уже радянські пісні. Чи не новина? Чи не диво? Прохожі зупиняються і підбадьорливо плещуть дітям в долоні. Чому ж я не плещу?
Дома мене чекає чергова несподіванка. Не встигла я доторкнутись дзвінка, як мені назустріч вибігає тітка Тема:
— Ай, ай, хто до нас приїхав! Ай, ай, які гості!
Гості цим разом дійсно незвичайні. У кімнаті тітки Теми за склянкою чаю сидить мій батько в уніформі радянського залізничника.
Кидаємось в обійми і я чую, як щось тепле слизить на моїй щоці. Мої очі сухі, а мужчини ніколи ж не плачуть. Такої мудрості навчали мого братика, коли йому було чотири роки.
Батько потім довго і підкреслено витирає носа.
— Набрався я десь нежиту по дорозі, — виправдовується він.
Це зайво, бо я його й так розумію. Я може ще глибше розумію, ніж він сам себе. Радянська влада принесла йому не тільки працю і хліб, але й гідність людини.
Ось дивіться на мене, — говорять його щасливі очі. — Я вже більше не непотріб, якого викинули поза борт життя, а старший бригадир на залізниці!
— Ну, як же вам тату, подобається нова влада? — запитую, бо знаю, як він боявся більшовиків.
Батько дивиться на мене примруженим оком:
— Ти що, на спитки береш рідного тата, га? Сказати тобі правду? Мені тепер приходить часто на думку одна приказка, здається, що я десь в тебе навіть таку книжку бачив. «Хіба ревуть воли, як ясла повні»... Агі! Дайте людині те, що їй потрібно для життя, і людина буде людиною, а не вовком... Чи не так? Коли я тепер придивляюсь до життя, як воно і куди, то, чи знаєш, до якого висновку приходжу? Коли б ніхто не цькував одних проти одних націоналізмом, то простий народ завжди може жити у згоді. Біг-ме. Я це бачу тепер сам на собі і по своїх колегах-поляках. Бачиш, я навіть тепер дивлюсь інакше на твоє кохання з Ка... — урвав раптом батько, спохватившись. Але було вже пізно... Я глянула на батька всією душею, і він мусив закінчити:
— Так, — відповів він на моє німе запитання, а потім додав: — мама веліла не говорити тобі, але вже всеодно не затаїш. П'ясти одержали дуже сумну вістку...
— Не живе? — спитала я ще і тільки бачила, як батько садовив мене на стілець.
— Надійшло сумне повідомлення із лікарні в Рівному...
***
Тут, у цій хвилині, у цій кімнаті позначується нова границя в моєму житті. Я вже не та, що була півгодини тому. Я вже хтось зовсім інший... Людина, яку щойно повідомлено про те, що вона втратила все своє майно. Ні, це порівняння не витримує критики. Я тепер — людина, яка загубила кращу половину себе.
Люди дивувалися з боку, чому я не включалась у працю, чого це я, така непосидюща, тиняюся з місця на місце. А це в мене нуртував неспокій від очікування.
Досі я чекала. Всім серцем. Кожною ниткою нервів. На яву і в сні. Я не мала відваги зробити щось на власну руку, бо не відчувала себе самітньою. Це не була якась залежність, що могла б принижувати. Ні, це було глибоке відчуття взаємної приналежності. Я знала лише те, що — що б то не було, я завжди ітиму поруч із Казимиром. Ми будемо працювати поруч і — на всю пару, як-то говориться. Я не знала, яка це буде праця, чи по вуха пірнемо у громадську роботу, чи захочемо наздогнати на полі освіти те, що втратили через так звані «обставини». Я знала тільки те, що — ми мали бути разом.
І раптом, замість широких просторів прекрасних можливостей, переді мною виросла непрохідна стіна.
Його нема і — ніколи не буде. Кінець. Кінець його життя. Кінець моїм мріям і бажанням. Живу в таких думках, у яких людина нічого не бажає для себе.
Приїжджає батько і хоче забрати мене додому. Не хочу. Бачу гіркий докір у батьковому погляді, але навіть він не в силі збудити в мені бажання поїхати до Станіслава. Я ж — людина, позбавлена всяких бажань, чому ніхто цього не хоче зрозуміти?
Як же можу я їхати до Станіслава, де все: стрічні обличчя, кожний будинок, кожний камінь, кожна деревина нагадувала б мені його?... Чи могла б я виглянути через вікно нашої хати без того, щоб не згадати слів, яких він мені ніколи не скаже: «Як цьому дереву рости, так нашому коханню бути»... А те дерево росте собі далі під вікнами нашої хати...
— Таки не поїдеш додому? — запитує востаннє батько.
— Не маю охоти.
Батько втягає голову в плечі і якимсь старечим кроком покидає мою кімнатку. Я завдала йому біль, але хіба я в цьому винна?
Рифка записалась до якоїсь школи й тепер спокою немає за стіною від цього досягнення. Вона з тіткою Темою буквально по цілих ночах перешіптуються про плани на майбутнє.
Рифка зовсім здурніла від успіхів. Вона сама не знає, яке звання обрати їй у майбутньому. За рік вона закінчить середню школу й тоді вона, Рифка Зальц, могтиме вчитись і на лікаря, і на педагога, і на інженера. Вони з тіткою Темою так багато розмовляють про це, що оце «вчитися на лікаря» набуває свого посмаку.
— Ну, а ви? — запитує мене тітка Тема, якій хочеться тепер бачити тільки щасливих людей — чому ви не хочете вчитись? Ви теж могли б бути доктором...
Добродушній тітці Темі здається, що вона відкрила Америку, усвідомивши мене, чим я можу тепер бути.
Та мене не чіпляються мрії. Кажуть, буває таке, що людина загубивши все своє особисте, з подвійною енергією кидається у вир громадських інтересів. Але я так не можу. В мене занадто тісно пов'язувалось особисте щастя з громадськими ідеалами, і тому я тепер така каліка. Дослівно, наче б хтось відтяв мені праву руку.
Живу ретельно з дня на день. Працюю «помбухом» у трамвайному тресті (чомусь це підприємство мені найбільше подобалось. Чи не тому, що воно нагадує мені залізницю, де працює мій татко?). Сумлінно, як мені здається, виконую свою працю і — вважаю, що нікому нічого не винна. А те, що я не можу горіти так, як тисячі-тисячі нововизволених людей нашого міста, а те, що я не фантазую так по ночах, як Рифка, — це вже не від мене залежить.
В мене тепер народжується якийсь неприємний стан, з яким я свідомо борюсь, мов із найлютішим ворогом. Чим більше розгортається наше життя, чим бурхливіша течія заливає наше місто, тим глибший сум лягає на мою душу. Є це якась нелогічна, позбавлена глузду заздрість, за те, що інші мають можливість захоплюватися новим життям тоді, коли ця можливість повинна б належати в першу чергу Казимирові...
А життя те кругом не біжить, а горить. Люди, які стільки років, сторіччя цілі витривало чекали на день свободи, тепер стали якісь такі нетерплячі, мов діти.
Все їм раптом і вмить давай тут же. Зустрічаюсь з проявами якогось наївного, нереального поняття про власну державу. Багатьом нашим людям своя держава видавалась якоюсь добродійкою-фундаторкою, яка прийшла до них з країни казок для того, щоб тут же наліво й направо давати їм всякі блага без їхньої співпраці.
Як поставився б до цього факту Казимир?
Перш два місяці в нашому місті не було державних крамниць з мануфактурою і взуттям. Це ж зрозуміле. Приватники зліквідували свої «інтереси», а держава ще не встигла організувати своєї торгівлі.
Господи, скільки коментарів, скільки претензій, скільки колючок на адресу «їх» (тоб-то більшовиків) довелось почути!
Навіть тітка Тема почала висловлювати своє нетерпіння:
— Я вас питаю, що тепер буде? Я хочу знати, як воно тепер буде? Полиці крамниць — порожні, як у лисого голова. Як же це так? Ми не звикли до пустих вітрин!
Печуть на цьому свою печеню й ворожі елементи. Ось що я почула якось на трамвайній зупинці (розмовляли між собою дві панюсі):
— Прошу пані, це ж відомо, куди ступить їх нога, то «золоті верби ростуть»...
— Чого пані дивується? Маємо рай на землі... Ходитимемо у фіговому листку, замість спідниці.
Але не минає і два місяці, як у нашому Львові відкриваються універмаги, про які львов'янам навіть не снилося.
Рифка (сама признається до цього гріха), як ошпарена, бігає з поверха на поверх по універмагах і, хоч сама ніби з «свідомих», дома не може надивуватися разом з тіткою Темою, що у... пролетарській державі так високо розвинута побутова культура.
Ох... ох... які вона ленінградські пудернички бачила! Рожева емаль з золотом. Цяця, не пудерничка. Ох... ох... а яку жіночу білизну! Мрія, поема, а не білизна. А які занавіски на вікна! Мамочко, чи ти уявляєш собі? Блідо-блідо голубий, «файного» гатунку тюль, а на ньому золоті бджілки.
Це — Рифка. Це оте в ній, за висловом Гейне «вічно жіноче». Є й інші справи, що замість радості, проймають мене глибоким сумом. На цьому тижні їде до Ворохти в Карпати у санаторій для туберкульозних другий «помбух» нашого тресту.
Хлопчисько за сталого режиму був сім літ безробітним (жарти сказати — сім літ в особистому житті людини!) Під час безробіття він захворів туберкульозом, а сьогодні його посилають у санаторій. Директор тресту (ви, мабуть, знаєте його — такий статний, високий з русявим чубом росіянин, він часто виступає на міських зборах) вручає йому путівку, а наш Олег Петрович стоїть, мов закам'янілий.
— Бери, Петровичу.
А він не рухається з місця, тільки губами ворушить. Тоді я підходжу до директора, беру в нього путівку і пхаю у руку Олегові.
— Що з вами? — нахиляюсь до нього.
— Нічого, — і безрадний рух пальцями по чуприні, — я не можу... Ця Ворохта — моя обітована земля.. Стільки років добиватись і ось.... Я дуже дякую, товариші...
Всі (навіть у нашого бухгалтера тремтить борода) переживають незабутні хвилини зворушення. Тільки я, мов окаянна, маю біль в серці: чому не дожив до цієї хвилини мій Казимир?
Буває зо мною таке: йду вулицями міста і відвертаю голову, щоб не бачити вітрин, плакатів, звернень уряду до народу. Затикаю вуха, щоб не чути пісень, якими шумить тепер рідний Львів. Мені дуже боляче спостерігати, як розцвітає моє місто, бо — немає біля мене того, який так прагнув і вірив у це.
— Ти якась неможлива, — каже мені Рифка.
— Правда, — погоджуюсь. — Але це не від мене залежить.
До мене тепер причепилась нова ідея: знайти людину, при якій вмирав Казимир, або яка знає щонебудь про його Смерть.
— Я вам допоможу. Я тепер маю різні знайомства, — заспокоює мене тітка Тема, а я намагаюсь вгадати, звідки це йде. Маючи під боком щасливу Рифку, їй заважає те, що хтось страждає.
— Я вже маю навіть на приміті одну таку людину... А тимчасом ви не сидіть вечором сама.. Заходьте до нас. Я навіть маю до вас одне прохання... Ви ж знаєте... я тепер завідую крамницею галантерії. Тільки ви не смійтесь з старої...
— Яка ж ви стара, тітко Темо!
— Ну, коли вже чоловік немолодий, то він старий, чи не так? Я хочу просити вас, щоб ви мене підучували по-українському писати i читати... Я трохи вмію, але на такій посаді, ви розумієте? Я повинна б краще вміти. Рифку вчить один росіянин по-російськи. Слухайте, Марточко, він військовий, чи... це нічого не шкодить? Він заходить до нас. Вони часом так дивляться одне на одного, що мені страшно... Він військовий, офіцер, але... Я вже мала такий випадок у своїй рідні, і тому боюся. Що ви думаєте про те, Марточко?
— Я думаю, тітко Темо, що ви не зовсім усвідомили собі в яких часах і в якій державі ми живемо.
— Чому ви так думаєте? — трохи що не обурюється тітка Тема. — Чому вам здається, що я стара не знаю, що тепер діється? Ну, як можна таке! А я вам скажу, що двічі на тиждень я ходжу до нашої домоуправи слухати лекції про конституцію. Ви чуєте?...
Нічого не кажу, тільки нишком думаю, що в нашій добрій тітці ламається старе з новим, як ложка у шклянці води.
Чи дійсно мала когось тітка Тема на приміті, чи тільки прагнула так розрадити мене — досить, що одного дня вибігла мені назустріч і з радістю сказала мені, що в неї сидить людина, яка знає дещо про Казимира. Разом з тим запросила мене до хати.
— Зараз, хай скину пальто, — сказала я, йдучи до своєї кімнати. Але тітка Тема вчепилась мені за рукав і силоміць заволікла до себе в хату. Тут уже плечима до дверей сидів якийсь мужчина. В мене серце завмерло: з плечей, голови, з кольору волосся — це був Казимир.
Потім — таких хвилин ніколи не можна докладно запам'ятати, — велетень підвівся на ноги, обернувся обличчям до хати і... Ну, ви й так уже догадались, хто був цей «незнайомий».
Такий був кінець моєї драми. А попередили її ось які факти: Казимир дійсно так, як розповідали мені, захворів на шлунок. Разом з ним друзі залишили тоді ще одного хворого. Згодом виявилось, що цей хворів тифом. Люди, в яких залишили березняки обох хворих, були бідні поліські рибалки, вони навіть не мали чим накрити несподіваних гостей. Коли Казимир трохи очуняв і вгледів, що друг його тіпається весь в лихоманці він зняв свою куртку і накрив нею хворого. По кількох днях захворів тифом і Казимир. Радянські бійці забрали їх обох до госпіталя. Очуняв він в інфекційному відділі в Рівному... Казимир вважав, що його побратим, мабуть, помер, бо інакше батьки не одержали б документів сина і повідомлення про його смерть.
Отже горе, як видно, спричинила куртка, якою Казимир накрив того бідолаху.
Ще цього ж таки дня ми вирішили завтра зареєструвати своє одруження в ЗАГСі...
Я така щаслива, що слова гублять свій сенс. Є тільки саме почутті глибокої, грайливої радості від життя.
Дивлюсь на свого чоловіка і маю враження, що нас від останньої зустрічі ділить не рік, а цілі віки. Це вражіння має таки якісь реальні підстави. Адже ми востаннє бачились за Польщі, а тепер ми фактичні й формальні громадяни Радянського Союзу. Чи не овіває цього факту подих віків?
Я не можу не розповісти Казимирові про перші дні волі і радості у Львові. Розповідаючи, я наче знов переживаю все. Трохи образливо, що Казимир, саме він, для кого я берегла цю радість, мов золоту пташку, якось дуже спокійно сприймає моє оповідання.
— Ти втомлений, — кажу я йому. — Ну, ясно, ти ж не спав цілу ніч...
— Не спав, то не спав, але справа не у втомі. Я трошечки дивуюсь тобі, Мартусь. Ти так розповідаєш мені всі новини, ніби з фактом утворення радянської влади на цих землях автоматично зникла й класова боротьба та старі забобони. Ти береш за приклад свого батька, який, вірю тобі, щиро поставився до нового ладу, і на цьому одному прикладі робиш узагальнення. А це вже не відповідає дійсності. Добре, що твій Зільберкранц чмихнув за кордон, але скільки таких зільберкранців сидять ще тут, у Львові!.. Маю на думці всіх колишніх власників націоналізованих фірм і підприємств... А скільки різних націоналістів лишилося тут для дії! Хоч би українські націоналісти, які служать усякому чортові та моляться Гітлеру. Думаєш, не треба вже з ними боротися? Ой, Мартусь, треба нам тепер добре рукави закотити, щоб вороги не псували нам радості.
Ми гомоніли до пізньої ночі, доки втомлений Казимир не заснув так таки, сидячи.
Я постелила йому своє ліжко, а сама, на зорі вже, сіла писати листа до своєї матусі.
На другий день ми мали розписатися з Казимиром у ЗАГС'і й мені дуже хотілося напередодні цієї знаменної події в моєму житті бодай на віддалі побути з мамою.
***
Тітка Тема вбирає мене «до шлюбу» і від цього мені трішки плакати хочеться. Бо, хоч яка вона добра й прихильна до мене, все ж таки не рідна мати. А мені, хай це буде пересуд, хай це пережиток старого світогляду, дуже хотілось би тепер відчути руки матусі на голові.
Казимир трохи жартує собі з моєї «сентиментальності».
— Бачиш, таки на моє вийшло. Наші дітки таки будуть «хрещені» у ЗАГС-і.
— Ай, діти, — підхопила тітка Тема. — Вони тепер повинні на камені родитись. Я ще не бачила держави, щоб так падькалась над дітьми, як наша...
Вечір після нашого одруження був дуже милий — тобто всі вони: Казимир і Рифка, і тітка Тема звивалися біля мене, як вміли, щоб тільки я не поринала в «сентиментальний настрій». Звичайно, перебільшували мої друзяки, бо я була бадьора, як ніколи.
Чого ще мені хотіти?
Мій вистражданий друг і милий не зводив з мене ока і теж, мабуть соромлячись своєї «сентиментальності», маневрував так, щоб ні Рифка ні тітка Тема не помічали, що він під столом тисне мою руку в своїй долоні.
Либонь добре грузинське вино справило те, що тітка Тема далась намовити заспівати навіть єврейських (ох, і яких же сумних!) весільних пісень.
— Чого вони такі сумні? — спитав Казимир, який, видно, не міг зрозуміти, як можна погоджувати такі дві протилежні речі, як весілля і смуток.
— Ви ще питаєте! Ай, ай... А хіба колись так одружувалися люди, як ви тепер? Хіба ж могла бути мова про яке небудь кохання до вінчання?
— А по вінчанні, тітко Темо? — трохи злобно запитав Казимир.
— Ну, що ж по вінчанні... Звикалось і терпілося. А ви ще питаєте! Ось тому і сумні наші весільні пісні.
— Тепер ми вже складемо інакших пісень, — обізвалася Рифка. Але тітка Тема зацитькала її: — Ай, мовчала б ти, Рифко, така ти вже в мене розумна! Ти так багато... так зразу все хочеш на раз. Щастя людське полохливе... Воно любить, щоб з ним обережно поводитись. Поволі,. дитино, поволі...
Ми переглянулись з Казимиром: чи це було сказано і до нас? Казимир схопив під столом мою руку і міцно стиснув її своєю. Я зрозуміла, що він хотів цим сказати — щастя наше у наших руках...
[Радянський Львів, №1, січень 1947]
05.01.1947