Замітки про нову повість І. Вільде
Вже понад десять років працює в літературі Ірина Вільде. Має вона значний творчий доробок. Ім'я автора повістей «Метелики на шпильках», «Б’є восьма», «Повнолітні діти», «Історія одного життя», частково опублікованого роману «Сестри Річинські» та інших творів широко відоме читачам.
Недавно у львівському видавництві «Вільна Україна» вийшла нова повість І. Вільде «Ті з Ковальської».
Цілком природно, що новий твір привертає до себе увагу громадськості, яка не тільки читає його, а й дає оцінку, як цей твір відображає життя, наскільки він задовольняє ідейні й естетичні потреби народу. Це в дусі тих взаємин, які існують у нас між літературою і громадськістю, між читачем і письменником. Поява ж нової повісті відомого автора викликає думки про його творчий розвиток. Тим більше, коли перед нами письменник, що пройшов не малий і складний шлях. І якщо ми хочемо повніш розглянути й оцінити новий твір Вільде, то пригадаймо той шлях, який вона пройшла.
Ірині Вільде довелось жити в капіталістичному суспільстві. В дрібнобуржуазному літературному середовищі з притаманними йому націоналістичними рисами вона почала свою творчість.
Певна річ, що обставини, в яких працювала письменниця, вузьке коло її спостережень перешкоджали глибше пізнавати життєві явища, накладали відбиток на її твори. Та чим далі І. Вільде приглядалася до життя, поширюючи круг тем і образів у своїй творчості, тим глибше замислювалась над осоружними явищами тодішньої дійсності.
Ірина Вільде належить до тих письменників, які матеріал для своїх творів черпають безпосередньо з життя. З перших творів вона виявила себе не тільки обдарованим спостерігачем. Відображаючи життєві явища, письменниця дає їм свою оцінку.
Не дивлячись на деяку обмеженість, реалістичні повісті Вільде є цікавими документами минулого. У них ми бачимо, як капіталістична дійсність спотворювала життя людей, калічила їх кращі якості, як в затхлому кутку міщанського побуту й дріб'язкових егоїстичних інтересів нівечилися людські характери.
Не випадково Вільде зосередила вже тоді творчу увагу на житті молоді. Талановита письменниця бачила, як порочний капіталістичний лад не давав розвиватися молодим силам і руйнував їх, заглушував і вбивав високі почуття й прагнення. Змальовуючи у творах формування характерів і світогляду юнаків та дівчат, Вільде підносила важливі громадські, побутові й етичні питання. Письменниця без жалю розкривала потворні явища життя і тим самим заперечувала капіталістичну дійсність. Хоч не завжди Вільде до кінця й вірно розв'язувала поставлені питання (як, напр. взаємини між різними національностями в повісті «Б’є восьма»), та вона ніколи не мирилася з капіталістичною дійсністю.
З року в рік, у міру збагачення життєвого досвіду письменниці й ідейного її зростання, посилювався критичний характер її творів. Вільде шукає виходу, все більше звертає свій погляд до тих, що протестують. В громадській тематиці творів Вільде народжується тема боротьби, але письменниця ще не звертається до гострих класових протиріч, революційна боротьба трудящих ще не входить у її твори. І саме тому в творах Вільде 30-х років відчувалася безперспективність.
Соціальний і національний гніт у панській Польші та боярській Румунії ставав все важчим, нестерпнішим. Саме життя, до якого прислухається письменниця, неминуче повинно було привести її до протесту.
З щирою радістю зустрічала Вільде восени 1939 року прихід радянської влади в Західну Україну. Перед письменницею відкрилось нове життя. Воно давало неосяжні творчі перспективи й можливості.
Ті величезні економічні, соціальні і культурні зміни, що стались на західно-українських землях, привернули до себе громадську і творчу увагу письменниці. Вона віддається творчій праці, розуміючи, що для того, щоб відображати нове життя в художніх творах, треба глибоко знати його. Вільде сумлінно й уважно вивчає радянську дійсність.
Особливо багато працює Вільде після визволення Львова від німецьких окупантів. Не піддавшись отрутній пропаганді націоналістичної зграї, вона ще тісніше єднається з народом. Письменниця бачить, як докорінно змінилось життя. Мільйони нових радянських громадян стали до соціалістичної праці, щоб перетворити відсталий, гноблений панством на протязі віків край, в економічно й культурно передовий.
Живим втіленням геніальної сталінської програми, волею і працею народу древній Львів з його вузькими вулицями, старими кам'яницями, дрібними майстернями перед очима письменниці перетворюється в могутній індустріальний і культурний центр. Змінюється життя міста. У творчому труді на благо своєї соціалістичної Вітчизни, в боротьбі з рештками минулого змінюються й люди. У них народжуються нові риси характеру, нові громадські й етичні якості.
Хіба може справжній письменник пройти повз усе це? Адже він покликаний показати життя народу, створити типові образи свого часу, бути носієм передових ідей епохи.
В центрі творчості Вільде завжди була людина. Особливо ж тепер не могла письменниця стати осторонь величної боротьби і праці народу, лишатися десь на околицях вируючого життя.
А між тим, відображення нового викликало в письменниці певні труднощі. Шлях був нелегкий. Потрібно було не тільки глибоко пізнавати сучасність у її складності і багатстві, а й відійти від колишніх уявлень, понять, піднестись над минулим. Треба було оволодіти методом соціалістичного реалізму.
Здоровий талант і нерозривний зв'язок з народом допомогли письменниці знайти вірний шлях. Розуміння того, що особливо тут, в західних областях України, література покликана допомогти соціалістичному перевихованню трудящих, які жили в умовах капіталістичного суспільства, де їхня свідомість отруювалась буржуазним націоналізмом, — вело Вільде до активної участі в творчій і громадській праці.
Значною кількістю публіцистичних статей і нарисів, надрукованих у радянській пресі, Вільде допомагала звільненому народові зрозуміти нове радянське життя.
Шлях до художнього відтворення нашої дійсності йшов через участь Вільде в радянській пресі.
Рік тому Ірина Вільде видала свій перший твір про радянську дійсність. Це невеличка повість «Історія одного життя». У ній змальована типова біографія трудящої жінки-галичанки, що зазнала утисків, образ і визиску в панській Польщі. Тільки в умовах радянського ладу Олена Йосипівна (так звуть героїню) стала справжньою людиною, знайшла своє щастя. Відмовляючись відповісти англійському реакційному журналістові, панові Сміту, на питання, яке відношення галичан до радянської влади — вона каже:
— Яке може бути моє відношення до влади, яка дала мені і моїм рідним працю й хліб? Яке може бути моє відношення до влади, яка дала мені найбільше щастя для жінки на землі, — змогу бути матір'ю? Яке може бути моє відношення до влади, яка вернула мені, споневіряній і прибитій, людську гідність й віру у свої сили?»
Читачі прихильно зустріли цю повість. Вона здобула популярність серед трудящих.
Новим у повісті було те, що Вільде, змальовуючи минуле, розкривала класові суперечності між українськими трудящими і українськими експлуататорами, які облудливо прикривалися патріотичною балаканиною. І Вільде майстерно викрила брехливий буржуазний патріотизм. Це був поступ письменниці вперед. Громадськість мала підставу сподіватися, що в наступних творах Ірина Вільде ширше відобразить нове життя трудящих в західних областях України.
Але за «Історією одного життя» з'явилися такі твори І. Вільде, як «Три вузли», «Наші батьки розійшлись». Після них виникало занепокоєння про долю наступного твору І. Вільде. Чи зможе письменниця стати на рівні потреб народу і завдань, поставлених у рішеннях ЦК ВКП(б) і ЦК КП(б)У?
Та здоровий талант письменниці, живе чуття нового і зв'язок з народом перемогли. Про це свідчить її нова повість «Ті з Ковальської».
Цей твір є, безперечно, великим кроком вперед у творчому розвиткові письменниці. І хоч Вільде повертається в ньому до відображення минулого, але це минуле нею розкривається не так, як у попередніх творах.
Знаменним є те, що Вільде звертається до життя робітничого середовища. У ньому вона знайшла своїх героїв — носіїв високих і благородних людських якостей.
У повісті «Ті з Ковальської» показано життя двох робітничих родин, — української і польської — залізничника Кравчика і друкара П'яста. Однакове соціальне становище зближує їх. І хоч у свідомості, зокрема, старшого покоління ще є старі поняття і погляди, як наприклад, релігійні забобони, віра у всевладність грошей і багатства, надії на доброзичливість буржуазії «своєї» національності й недовір'я українців до поляків і навпаки, та життя поволі руйнувало їх.
Письменниця показує, як у панській Польщі передвоєнних років встала робітнича молодь, що не могла і не хотіла коритися капіталістичній дійсності. Пориваючи з старим, ця передова, трудяща молодь шукала виходу в активній боротьбі з капіталістичним ладом. Вона знала, що є такий суспільний лад, де нема гніту й експлуатації. Свідомість того, що поряд існує соціалістична радянська держава, в якій життя будується на нових підвалинах, зміцнювала сили в боротьбі і віру в перемогу.
Вільде в повісті «Ті з Ковальської» ставить ряд важливих моральних і соціальних проблем. В центрі повісті образи молодих робітників: Марта Кравчик, Казимір П'яст, Ривка Зальц. Це сильні, здорові натури, які формуються і виростають у боротьбі. Через них письменниця розкриває стремління до волі, до здійснення кращих людських прагнень і надій.
Головний образ повісті — Марта, від неї й ведеться оповідання. Зростаючи в робітничій родині, Марта замислюється над тим, чому так недоречно, всупереч здоровим поняттям, влаштоване життя. Вона не хоче погодитися з тим, що «заради хліба деякі люди відмовляються від своїх переконань, нехтують власною гідністю, як це зробили двоє вчителів-сусідів. Допитливий розум дівчини шукає відповіді на пекучі питання, які ставить життя. Дійсність вражає гуманну натуру Марти, спонукає її діяти. А невблаганне життя завдає недосвідченій дівчині удари один за одним. Та Марта не падає під ударами життя — бо не належить до слабких натур. Сильні натури в боротьбі з життям тільки зміцнюються, збагачують досвід.
Звикла з ранніх років приглядатись до життя і взаємин близьких їй людей, прагнучи зрозуміти явища, в яких так багато несправедливості, Марта рано виробила у собі звичку самостійно думати. Але це не були холодні й пасивні міркування, бо справа йшла про людей, з якими були пов'язані її почуття й інтереси. Марта не може зрозуміти для чого та ненависть, яка існує і культивується між українцями і поляками в Польщі. Розум і гуманна вдача Марти не можуть погодитись з цим. Вона думає про взаємини з П’ястами: «Та хіба наші сусіди чим небудь кривдять нас. Хіба ми ненавидимо їх?» Але й себе Марта ловить на тому, що вона криє перед подругами-українками товаришування з Марилею П’яст.
Марта не може кривити душею і робить висновок, що людина повинна бути насамперед сміливою і тоді їй не треба буде йти проти своїх переконань та почуттів.
Життя примушує Марту глибше замислитись над тим, що діється довкола. Ось у родині П’ястів мати Казиміра, нехтуючи своїми почуттями, згодилась розлучитись з єдиним улюбленим сином і віддає його до багатого дядька в надії, що колись Казимір теж стане багатим.
Марту обурює те, що люди задля грошей нехтують переконаннями, почуттями. Вона не може миритися з цим.
«Невже тільки гроші можуть дати людині щастя? Стрівайте а як же в такому разі буде зі мною, з моїм братом? Як же це так? Виходить, що Казік вхопить колись щастя за бороду єдине тому, що в нього будуть гроші? А що мають робити такі, як я? Я теж хочу, та ще й як хочу бути щасливою... Отже що мені робити? Виходить, що це справді якась виняткова щаслива нагода, коли можна себе запродати за долари».
Сестра Казіка Марилька — подруга Марти, покохала молодого офіцера. Він її теж ніби кохав, у всякому разі говорив про це багато. Здавалося, ніщо не могло стати на шляху їх одруження, їхнього щастя.
Та молодий офіцерик не одружився з дочкою робітника. Задля кар'єри і грошей він відмовляється від своїх почуттів і приносить в жертву долю Марилі.
Найсильніше була вражена Марта. Її енергійна вдача не мирилася з пасивним терпінням, яке було властиво Марилі. Бажаючи допомогти подрузі, вона поїхала до Варшави, щоб відшукати Казіка і з його допомогою дістати у багатого дядька грошей для Марилі. Раптом вона у Варшаві довідалась, що Казік кинув дядька і, не дивлячись на те, що справа з грішми не вдалася, зраділа цьому. На вулиці Марта зустріла Казіка. Та перед нею був не молодий буржуа, вихованець багатого дядька, а здоровий юнак, свідомий робітник, який ступив на шлях революційної боротьби, впевнений у правоті своєї справи і в силі робітничого колективу.
У Варшаві Марту вражають широкі вулиці з розкішними вітринами крамниць, наповнених золотом, хутрами, одягом; пишні пани і пані, які гуляють на вулиці. Марта навіть розгубилася від цієї зливи розкошів. Але водночас вона побачила й іншу Варшаву.
По одній з вулиць котився віз, у який були запряжені чотири чоловіка. Ззаду пхали воза жінки, за спідниці котрих тримались діти, а на возі лежало убоге майно цих безробітних, — їх викинули з мешкання за несплату комірного.
Казік, не думаючи, прилучився до дивної процесії, а за ним і Марта. Вони допомогли спровадити воза за місто, до руїн цегельні і там улаштували безробітним робітникам захист.
Перед товаришами Казік назвав Марту своєю нареченою. Це здивувало і схвилювало її. Вона й сама відчула, що тільки такого б покохала. Це не егоїстичний, слабодухий офіцер Янек. Казік не зрікся б нареченої заради грошей і кар'єри.
Прощаючись з Мартою, Казік сказав, показуючи на високе дерево: «Пам'ятай: як цьому дереву рости, так нашому коханню бути». Марта вірить Казікові, але ще не розуміє всього змісту цієї фрази. Вона не догадується, що єднаючи свою долю з долею Казіка, тим самим виступає проти панівної у капіталістичному суспільстві буржуазно-націоналістичної моралі.
Сповнена коханням, Марта йшла, як їй здавалось, назустріч щастю. А Казимір не нагадує Марті про те, що доведеться їм відстоювати право на своє кохання, бо воно суперечило старим поняттям, традиціям — навіть у власній родині.
Перебування у Варшаві багато дечому навчило Марту. Вона побачила, що поруч з розкошами панської столиці існує інша Варшава — місто нужди, соціального і економічного гніту. Побачила Марта й боротьбу трудящих з експлуататорами і панською владою.
Повернувшись додому Марта вже не крила ні перед ким. що вона заручилася з поляком, хоч її батьки були проти цього. Довелось Марті пережити гіркі хвилини. Згодом одна з її товаришок — купецька дочка Оксана Максимович — дізнавшись, що Марта заручена з поляком, оголошує їй бойкот. Це спершу злякало Марту. Але одразу ж розгублення змінилось бурхливим протестом.
«Я на хвильку наче розгубилась. Як? За що бойкот? Мені дуже було неприємно і до сліз досадно. Мене образили так, як ще й досі ніхто не наважувався. За віщо?
Але вже в наступні хвилини врівноважився мій розум і розсудливі думки припливли до нього.
Ах ти стерво багатійське (тепер я вже не розбиралася в словах), та твій батько Навіть крамниці під власним прізвищем не держить бо занадто воно вже гайдамацького походження і може образити «національні почуття» його польської клієнтури. Та ти сама як стоїш за прилавком, то кожну польську панусю «цалуєш рончки» вітаєш... і ти ще почуваєш моральне право бойкотувати мене!
Вражена й обурена Марта розповідала про цей випадок Казимірові. Казік допоміг їй глибше глянути на цю сутичку і не сприймати її так близько до серця. Він відкриває Марті очі на те, що в даному разі йдеться не тільки про їхнє особисте кохання, бо їм доводиться робити злам у поглядах оточуючого середовища, розчищати шлях у гущі шовінізму і релігійного фанатизму. Їх кохання має громадське значеня. Підбадьорюючи Марту, Казимір каже їй:
«Ми перед цілим світом покажемо, що в деяких випадках шлях від серця поляка до серця українки може бути коротший, незрівняно коротший, ніж та відстань, що відділяє Марту Кравчик від панни Оксани Максимович».
Але те, що було зрозумілим і ясним для Казиміра, не могло заспокоїти Марту. Марта живе почуттям. Її натура боляче сприймала кожний новий удар оточення. Але, наносячи удари, життя вчило Марту, розвіювало ілюзії. Марта пересвідчується, що стремління до особистого щастя пов'язане з боротьбою проти гнітючого суспільного ладу. Вона намагалася виховати у собі мужність.
Згодом від Марти відвернулись її давні й близькі подруги. На цей раз вона навіть не поскаржилась Казимірові, бо бачила, що нелегко і йому.
«Я ніколи не припускала, що аж такою дорогою ціною доведеться мені сплачувати своє кохання».
І от ми читаємо, як постійна боротьба з консервативним оточенням у родині і поза нею поволі знесилює Марту. Хоч Казимір прикладав всіх зусиль, щоб полегшити її становище, Марта починає відступати. Вона хоче виїхати з Станіслава, просить батька допомогти їй знайти посаду десь на провінції. Вона навіть готова піти на те, щоб приховати свої взаємини з Казіком і оселитись на новому місті самій, а Казік приїздитиме до неї.
Почались політичні ускладнення. Влада, підприємці і націоналістичні організації розпалювали шовінізм і міжнаціональну ворожнечу. Це передалось і на родину П'ястів та Кравчиків. Тільки Казимір стійко тримався і навіть докоряв Марті за те, що вона ладна відступити без боротьби.
Та сталося так, що Казік повинен був виїхати до Львова в організаційних справах. Марта залишилась сама. В цей час її батька звільнили з роботи. Надії на одержання посади не було. І от під впливом обставин, натиском батьків, Марта зовсім знесилилась. Вона мовчазно погоджується розірвати з Казиміром, повертає П’ястові перстень і не суперечить, коли батько написав від її імені листа П'ястам про остаточний розрив з Казиміром.
Як бачимо, Марта зробила вчинок подібний до тих, проти яких сама раніш протестувала. Вона пояснює це своїм знесиленням та втомою від переживань.
Ми розуміємо бажання письменниці показати трудність обставин, в яких опинилась Марта. Ірина Вільде розкриває страшну силу забобонів, буржуазної моралі, що загострювали ту драму, яку переживала Марта. Марта не змогла вистояти проти старих, віджилих традицій і поглядів.
Але не можна не сказати, що це трохи суперечить характерові Марти. Нам здається, що це порушує цільність її характеру, суперечить тим якостям дівчини, які письменниця з такою майстерністю розкривала в Марті спочатку повісті.
Письменниця залишає її розбитою, зневіреною в свої сили. Марта здалась на волю батьків і сліпої долі. Чи могло таке статись з Мартою, яка з ранніх років виробила в собі самостійне мислення, свідоме реагування та бажання діяти в найскрутнашому становищі?
Через короткий час Марта опинилась у Львові в родині українця-банкира Заславського, який з «доброзичливості» взяв Марту до себе, пообіцявши допомогти їй навчитись кравецтву.
У Заславських Марта терпить образи, а згодом довідується, що ці пани готували їй страшну долю. Для своєї розваги «добродійники» хотіли розтоптати її почуття і дівочу честь. Втікши від них, Марта опинилась на вулиці без грошей і паспорта, перед загрозою, що її схопить поліція, як вуличну жінку.
Марту врятовує знайома, молода робітниця Ривка Зальц. У тісній і бідній кімнатці Ривки Марта знайшла притулок, співчуття і допомогу. За порадою Ривки вона пішла працювати в кравецьку майстерню Зільберкранца (де вже працювала її товаришка). Від нових товаришів Марта довідалась, що Казимір П’яст за свою революційну діяльність ув'язнений в Березі Картузькій. Тепер він став ще дорожчим для неї.
За цей час у Львові Марта пізнала хижацтво, моральний бруд і підлість своїх «добродійників» Заславських та хижака Зільберкранца. Вона остаточно довідується, що не національні ознаки поділяють людей, а їх становище в суспільстві. Тут, у майстерні, серед свідомих робітниць, Марта глибше пізнає причини явищ, які хвилювали її колись у Станіславі. Для неї стає ясно, що суспільство поділено на два табори: в одному вона, Ривка Зальц, Казимір, її подруги-робітниці, з в другому — ворожому, польські пани, українці заславські, єврей підприємець Зільберкранц, панська влада з поліцією і Березою Картузькою.
Далі письменниця змальовує бурхливі події, які настали в 1939 р., з початком війни. Розпалася панська Польща, радіо принесло радісну звістку про те, що Червона Армія вже визволяє Західну Україну. Настав великий день, коли на вулицях Львова з'явилась Червона Армія. Почалось нове життя.
Колись Марта питала подругу «хіба може так бути, щоб життя перетворилось на казку, а казка на життя?» Воно здавалось не можливим, але тепер це сталося. Молоді робітниці аж розгубилися від несподіваного щастя. Вони вже мріють про майбутнє життя, про навчання.
«А ми просто не могли охопити все те нове, що було перед нами. Ми ходили як очманілі. Наше безбарвне життя раптом заграло такою райдугою барв, що ми неспроможні були впоратися з такою кількістю вражінь заразом. Мружили очи від блиску і сміялись від радості.
Ми йшли вперед, як новопрозрілі, простягти руки вперед, не звиклі ще, але такі всім серцем відкриті».
Справді, чи можна краще передати оті перші відчуття трудящої молоді, яка з захопленням зустрічала Червону Армію, і перед якою раптом наче змінився світ.
Змінилося життя і Мартиного батька, безробітного залізничника Кравчика. Тепер він працював бригадиром на залізниці. В радянських умовах він наче прозрів, побачивши, що трудящі українці, євреї і поляки можуть жити між собою в згоді. Він побачив, що капіталістичний лад різнив їх. Радянська ж влада повернула йому працю і хліб і гідність людини. Приїхавши до дочки, він каже Марті, що за радянської влади людина стає людиною.
Та для Марти свято було затемнено несподіваною вісткою, що загинув Казік. І загальна радість затьмарилась перед її очима. Але ось повертається Казимір і вони починають своє спільне нове життя. Щастя у їхніх власних руках — це допоміг Марті зрозуміти Казік.
Ми докладно зупинились на образі Марти, бо це не тільки головний і найповніший образ повісті, а й естетично найвищий образ дівчини в творчості Вільде. Тільки звернувшись до робітничого середовища письменниця змогла знайти там образ, який приваблює нас своєю органічністю, моральною чистотою. Марта — це народний характер. Вона не розмінюється на дрібнички, не грузне в тихій заводі міщанського побуту. Життя вестиме її вперед і вперед.
Правда, Ірина Вільде трохи зайво надала цьому образові сентиментальних рис.
Читач, який прихильно сприйматиме ніжність і чуйність Марти, не поставиться схвально до зайвої сентиментальності образу.
Поруч з Мартою, в центрі повісті поставлено образ Казиміра П'яста. Це, власне, перший в творчості письменниці образ свідомого робітника-революціонера, в якому поєднуються високі громадські й етичні якості. Казимір — людина сильної волі, свідомого почуття свого громадського обов'язку, непримиримий до соціальної несправедливості і брехливої буржуазно-націоналістичної моралі. Шкода, що в повісті І. Вільде все ж не досить широко розгорнула цей образ.
Образи Казиміра і Марти втілюють у собі новий естетичний ідеал письменника. В цих образах письменницю, як і читачів, привабила чистота і сила почуттів, краса справжнього високого кохання, яке вище над релігійні і національні забобони, та над буржуазною моральністю. Ідеал особистого життя поєднується в них з високим соціальним ідеалом.
Цими образами письменниця поставила і вирішила важливе питання, що тільки в середовищі трудящих можливі чисті почуття, висока моральність і передові громадські ідеали. Це поступ в ідейно-творчому зростанні Ірини Вільде.
Не раз в своїх попередніх творах Вільде ставила питання про міжнаціональні взаємини українців, поляків, євреїв, румунів. Але, перебуваючи в умовах капіталістичного ладу, дрібно-буржуазного літературного середовища та виходячи з тодішнього розуміння національних взаємин, письменниця не змогла вірно розв'язати це питання. Тільки радянська дійсність розкрила письменниці очі на те, що можна побудувати такі взаємини, де немає міжнаціональної ворожнечі.
В умовах радянського ладу, в оточенні радянської громадськості І. Вільде незрівняно зросла ідейно і творчо. В своїх повістях «Історія одного життя» і «Ті з Ковальської» письменниця зуміла правильно відобразити в художніх образах, як однакове соціальне становище й спільні інтереси в боротьбі проти капіталістичного ладу єднають працюючих різних націй.
В образах Казиміра, Марти і Ривки ми бачимо, як передова трудова молодь, стаючи на шлях революційної боротьби, звертала свої думки, погляди і сподівання до радянської держави, до радянського народу.
Таким чином, Вільде поставила в повісті важливу тему про революціонізуючий вплив самого існування і процвітання радянської держави на трудящих капіталістичного світу. В жодному з попередніх своїх творів Вільде не підносилась до таких узагальнень.
Героями колишніх творів Вільде була, переважно, дрібно-буржуазна молодь з властивим для неї вузьким колом інтересів, приверженістю до міщанського побуту та з ідейною обмеженістю.
Тільки в роки радянської влади, коли Вільде зустрілася з новим читачем, пильніш почала приглядатися до життя трудящих, вона помітно звільняється і від власної обмеженості. У центрі її творів стають нові герої — передова працююча молодь. Появі цих нових якостей письменниці значно допомогла її публіцистична праця в радянській пресі.
І. Вільде належить до тих письменників, які зміст своїх творів беруть з самого життя. Кращі стремління й естетичні ідеали письменниці не знаходили для себе матеріалу в капіталістичній дійсності.
У статті «Про соціалістичний реалізм» О.М. Горький писав:
«Для того, щоб отруйна каторжна мерзотність минулого була добре висвітлена і зрозуміла, — необхідно розвинути в собі вміння дивитись на нього з висоти досягнень сучасного, з висоти великих цілей майбутнього».
Можна сказати, що в повісті «Ті з Ковальської» Ірина Вільде зуміла з висоти досягнень сучасного, з висоти великих цілей майбутнього глянути на минуле. Це свідчить про те, що письменниця значно одійшла від попередніх своїх поглядів, творчих уявлень і дала твір нової якості. Є всі підстави говорити про значне піднесення в творчості Ірини Вільде. Воно відповідає тому загальному піднесенню в нашій літературі, яке почалось після історичних постанов ЦК ВКП(б) і ЦК КП(б)У по питаннях літератури і мистецтва.
Буває так, що письменник, щоб краще усвідомити сучасність, підходить до неї від минулого, і разом з тим, з висот сучасності яскравіше й вірніше розкриває минуле. Подібний процес ми спостерігаємо у Вільде.
Повістю «Ті з Ковальської» письменниця ще раз кинула погляд у той час, у ті обставини, які зображувала в попередніх творах. Цю повість ми сприймаємо, як підсумок роботи письменниці у відображенні минулого. Цей твір ми сприймаємо, як результат ідейно-художнього зростання письменниці в радянських умовах. Були на цьому шляху й невдачі. Про них Вільде може сміло говорити, вона їх переборола. Повість «Ті з Ковальської» знаменує собою початок нового вищого етапу у творчості Ірини Вільде.
Є підстави сподіватися, що, підвівши такий підсумок минулому і поставивши своїх героїв в умови радянського буття, І. Вільде не зупиниться на цьому. У вируючому довколо нас творчому радянському житті зростають і стверджуються нові громадські, моральні й етичні якості людей. Соціалістичний лад зміцнює людину, дає всі можливості для її розвитку. В радянське суспільство влилися мільйони нових громадян. До цих молодих радянських громадян належить і сама письменниця. Кому ж, як не їй, яскраво видно, як змінюються люди в нових умовах радянського і соціалістичного буття?
Казимір П'яст, Марта Кравчик, Ривка Зальц і їх друзі живуть і працюють разом з нами в новому радянському Львові. Письменниця Ірина Вільде зможе з успіхом відобразити їх сьогоднішнє життя, їх працю, побут, навчання і все те, що з'явилось нове в цих хороших наших знайомих. Цілком органічно перед Вільде виростає нова тема — тема сучасна.
Будемо сподіватися, що ця тема ще з більшою повнотою й художнім багатством розкриється в найближчому наступному творі талановитої письменниці.
[Радянський Львів, №2-3, лютий-березень 1947]
11.02.1947