(До 90-річчя з дня народження)
І.
На схилі невтомного життя, сказав Франко народові устами свого «Мойсея»:
Я ж весь вік свій, весь труд тобі дав
У незламнім завзяттю,
І ти підеш в мандрівку століть
З мого духа печаттю.
Так, дійсно з його «духа печаттю» йшов народ Західної України — гноблені і визискувані селяни і робітники революційним шляхом до свого соціального і національного визволення, до віками мріяного возз'єднання. І коли в чадній темряві останніх десятиріч трудящі Західної України знайшли цей вірний революційний шлях до волі і возз'єднання, то величезна заслуга в цьому Івана Франка. Він бо тут був одним з перших, що ламали вікові пута не тільки неволі загарбників, але і політично-вбивчої галицької сплячки й реакції. Франко також був одним з перших хоробрих, що безстрашно підняли в Галичині революційний прапор боротьби за визволення гноблених і визискуваних.
Після смерті поета-демократа і революціонера, понад два десятки років кружляло над його пам'яттю крикливе стадо галицького буржуазно-націоналістичного гайвороння. Українські клерикали й націоналісти верескливо замазували демократичну творчість і діяльність Франка, обдирали його з усієї революційності і бунтарства, силоміць тягнули пам'ять поета на свій нікчемний смітник націоналістичного лакейства і зради. Щоб не дозволити широким масам трудящих гідно вшанувати пам'ять поета, львівські попи й буржуазні націоналісти навіть служили кожного року церковні «панахиди» на могилі Франка і писали про нього скирти паперу з метою замазати його творчість клерикально-реакційним чорнилом. З Франком робили в Галичині достоту те саме, що церква й суспільна реакція завжди робили з людьми прогресу і науки: за життя цькували і переслідували, а по смерті брехливо славословили й перекручували творчість поета, щоб тільки притупити і погасити її вогнисті ідеї.
Хто ж був Іван Франко для широких мас українського народу? Яке було життя й діяльність цього великого письменника-демократа й невтомного діяча-громадянина? Які заслуги поклав він у справу визвольних прагнень західно-українських трудящих, цих мільйонів робітників і селян галицьких міст і сіл?
Щоб відповісти на це питання і з'ясувати всю вагу значення Франка для політичного пробудження поневолених і гноблених галицьких трудящих — мусимо глянути дещо в минуле, на 80-ті і 90-ті роки минулого століття. Саме в ті роки найпотужніше проявився цей могутній революційний дух Івана Франка, що збудив мільйони робітників і селян із вікової темряви й сплячки та пірвав їх на широкий шлях боротьби за «поступ, щастя і волю». Не згадавши тих років, не пізнавши тих часів і обставин, в яких поет працював і боровся, важко уявити собі справжнього Івана Франка — революціонера.
ІІ.
Іван Якович Франко народився 27 серпня 1856 року в с. Нагуєвичі, Дрогобицького повіту, в хаті селянина-коваля. За вісім років перед народженням поета — в 1848 році — скасовано у Галичині панщину, після чого селян оголосили «вільними» й почалося так зване «галицьке відродження». В дійсності «воля» для селян була дуже куценька. Панщину, правда, скасували, але земля, оця єдина кормилиця мільйонів селян, і надалі залишалася панською власністю. Економічний стан українського селянства в Галичині цілком не змінився після 1848 року, а коли й дещо змінився, то звичайно на гірше. Бо вся післяпанщизняна «воля» селян була в тому, що до 1848 року панські гайдуки й атамани гнали їх на лани силою, а після скасування панщини вони вже мусили йти на лани «добровільно», щоб загинути з голоду в хаті. Ось як бачив Франко цю «волю»-селян:
Стогін іде по селищах убогих,
Діти гуртами на задавку мруть,
Сіна нема й стебельця в оборогах,
Гине худібка по долах розлогих,
Води ревуть.
Або:
З голоду й нужди вмирає мужик,
Здирства, грабунки, весь край — один крик.
Мати вбиває голодну дитину,
Батько кидає кохану родину.
Як кровний син оцих селищ убогих і болючий спостерігач масового голоду, нужди, визиску, здирств та відчайного крику мужицького, Франко уже на світанку своєї творчості бачив, що селян тільки одурено волею. Бо хоч і працює селянин важко за «кусник хліба», хоч піт кривавий ллє, орючи землю тужливо, але ж оре він не собі. Цей труд його тільки «панам панування дає» по всіх-усюдах:
Чому ж він зрібною сорочкою окритий,
Чому сіряк, чуга
На ньому, мов на старцеві, з пошарпаної свити?
— Бо наймит він, слуга.
Слугою родиться, хоч вольним окричали
Багатирі його,
В нужді безвихідній, розпуці і печалі
Сам хилиться в ярмо.
(«Наймит»).
Не «вольним» бачив Франко селянина, тільки наймитом у поміщиків після 1848 року. Це тільки пани брехливо окричали його «вольним», позбавивши землі і цупко тримаючи в тенетах визиску й безпросвітньої темряви. Скасування панщини було тільки новим ярмом для селян, які мусили «добровільно» вже гнути шию у нього.
Як «хлопський син» Франко вже на шкільній лавці мусив відчути увесь цей безмір визиску, приниження й погорди від поміщиків, якими вони переслідували селян на кожному кроці. Чи то буде картина змальована Франком пізніше в оповіданні «Олівець», чи характеристичні «Грицева шкільна наука» або «Гірчичне зерно» — всі ці події засівали в душу поета зерно протесту проти суспільної несправедливості, кривди й принижування. Погорду для «хлопа» та рук з мозолями Франко бачив на кожному кроці також під час свого навчання в гімназії. Пани і поміщики вважали селян своїми рабами, вони навіть вважали трудящих за безголосе «бидло», яке повинно тільки працювати на них з ранку до ночі.
Таке було економічне становище народних мас після «волі» 1848 року. А як же була тут справа з культурного боку? Весь народ гинув у страшній ночі безпросвітньої темряви. Тодішня галицька українська інтелігенція, що складалася переважно з попів та небагатьох «світських людей», була просякнута згори до низу клерикалізмом, церковщиною, заскорузлістю, реакційністю і «рутенством». Об'єднувала їх усіх дивовижно-святоблива пошана до митрополичого престолу й безмежна «рутенська» вірність «татові цісареві» й Австро-Угорській монархії. Велич цісаря та митрополита були для цієї «інтелігенції» найвищим життєвим ідеалом; поза церковщиною та вірнопідданчими заявами для віденського трону вона і світу не бачила. Бурхливі революційні події, що трусили вже здавна Францією й іншими феодальними державами, не зробили на цих «підпорах Русі» жодного сліду — майже безслідно пролунав також для них бунтарський голос Шевченка з України. Це була не інтелігенція в справжньому розумінні, тільки череда надимлених жаб у типічно-галицькій калюжі, яку створили для неї Відень і польська шляхта. Представники так званого галицького українського «відродження», що в притаманній формі виявили себе так темпераментно в 1848 році, впали згодом в оцю калюжу і заскорузли в багні. Ось як про цей період пише Іван Франко в 1878 році:
«Цілий тридцятилітній протяг нашого так званого «відродження» відзначаться дивною пустотою думки, пустотою бесіди і пустотою слова та не зродив він ані одного видатного письменника або вченого, не зродив ані одного розумного політика-діяча. Правда, були в нас у той час свої домашні «пророки», «поборники», «батьки народу» — але як придивитися ближче до них, то один удостоївся назви «пророка» за свої гроші, другого величають «отцем Руси» за його німецький титул «барон», третій славиться тим, що вміє дурити народ у вічі своєю псевдонаукою і псевдонародолюбством, а поза очі він величає цей самий народ «хамами та мургами, задля котрих не варто й рот відчиняти»*).
Правда, ці пани залюбки звали себе патріотами і підпорами Русі, вони залюбки теж говорили нераз про народ. Але ж цей народ був для них — лінюхи, п'яниці, худоба, для якої потрібна передусім — релігія. Ці «патріоти», як говорить Франко, базікають про народ або тоном протекційним, або добродійським, або гнівно-обуреним. «Як, хлопові наука?!» — обурювався один з видатних «батьків народу» того часу. — «А хто ж буде працювати на нас, як він навчиться книжки читати?» Ось які були погляди на поневолений, визискуваний і незрячий народ у більшості тодішньої української інтелігенції в Галичині. Не дивно, що з «усіх катедр, амбон ллєсь темнота, не ясний світ», як писав згодом Франко, — і таким же духом були просякнуті і всі українські товариства, що організувалися «для народу» після 1848 року. Діяльність цих товариств обмежувалась до пустомельства про всякі «народні хиби» та його темноту й до видавання церковно-проповідницьких «книжечок для народу». «А народ навіть не знає про ці товариства та про своїх «підпор» — пише Франко в «Молоті» 1878 року.
Дуже характерно для діяльності різних українських товариств того часу змальовує Франко загальні збори «Просвіти» в 1876 році.
«Я й досі не можу забути тих селян, що були на цих зборах» — пише він у «Молоті» 1878 року. «Посадовили їх на передній ряд — ладно. Ех, як почали різні правники, педагоги, панотці та “високоповажники” рубати по-своєму — і параграфи, і лічности, і формальне трактування — спорять, говорять та й ще просять слова і говорять чорт зна про що. А селяни сидять-сидять, слухають-слухають, а далі встають і прощаються.
— А може — перепиняють їх “високоповажники” — може б і ви щось сказали від себе? Ось тут про книжки буде мова, яких би книжок ви найбільше хотіли?
Селяни поставали тихенько, а один каже:
— Та ми просили би, коли можна, таку книжку аби там були наші права, щоб так-о народ не здирали.
Після цього загальні збори «Просвіти» ухвалили видати й поширити в книжечках... громадську уставу».
Ось яку «просвіту» давали народові склерикалізовані товариства. І ясно, що і з такими «просвітителями» молодому Франкові було не по дорозі. Він міг тільки боротися проти них за справжнє слово науки і прогресу для всіх гноблених і визискуваних.
III.
На початку 1876 року молодий Франко приїхав до Львова вчитися в університеті. Тут він вступив до гуртка прогресивної студентської молоді «Академіческий кружок» і в органі цього гуртка — журналі «Друг» надрукував свої перші літературні твори. Вже в цих перших літературних спробах позначається Франкова за долю «рідного краю», проривається його прагнення до чогось великого і самовідданого.
Земле пречудна, земле широка,
Мій рідний краю.
Чом ти для мого серця і ока
Мряки вкривають?
Чом не встаєш ти, чом не спішиш ти
Довгим походом,
Там, де блеск сонця сяє вогнисто
Над ясним сходом?
У Львові, за посередництвом редакції «Друг», Франко починає жваве листування з М. Драгомановим і, під впливом його листів та ідей, він спрагнено вивчає прогресивну російську й світову літературу і водночас знайомиться з ідеями міжнародного соціалістичного руху**). Ці ідеї — ідеї прогресу й боротьби за права трудящих припадають Франкові до серця і він віддається їм усією душею. Вже під кінець 1876 року поет пише славну поему «Наймит», в якій революційно зображує соціальну й національну неволю трудящих мас України, а незабаром після цього появляється спід його пера широка картина з бориславської праці і визиску «Боа констріктор» та низка оповідань з життя робітників і селян. Усі ці твори Франка просякнуті яскравими малюнками гіркої дійсності трудящих робітників і селян, вона сповнені гарячим протестом проти всякого поневолення, визиску і кривди. В тодішній українській літературі Галичини Франкові твори вперше пролунали революційним закликом до трудових мас, щоб «не ридать, а здобувати».
Крім інтенсивної літературної роботи та перекладів кращих творів російської і світової літератури, Франко водночас поринає у вирі наукової й громадсько-політичної діяльності. Він знайомиться з тодішніми польськими соціалістичними гуртками, бере участь у їх зборах та дискусіях, виступає з доповідями та лекціями серед студентів і в робітничих товариствах. Серед такої енергійної літературно-громадської діяльності паде на нього «немов грім з ясного неба» арешт у 1877 році. Австро-угорський уряд обвинувачує поета за членство в таємних соціалістичних організаціях та за зв'язки з видатними соціалістами за кордоном — і Франко опиняється в тюрмі. Важкий тюремний побут показав поетові ще одну ненависну сторону капіталістичного ярма на шиї народу. І він запитує себе за ґратами:
За що мене в пута скували?
За що мені волю забрали?
Кому я і чим завинив?..
І сам відповідає собі на те:
Бажав я для скованих волі,
Для гноблених кращої долі
І рівного права для всіх...
Але ж в капіталістичному світі не може бути рівне право для всіх. Хоч фактично Франко не був членом жодної соціалістичної організації, проте його засуджують на 9 місяців тюрми — і довелось йому на власному досвіді взнати всю гнучкість класової справедливості. Ставши мимоволі «злочинцем», Франко кидає своїм суддям з призирством:
Ви підступом змогли мене, без бою...
Ви — права сторожі? Ні, право в вас
Лиш щит, котрим неволю закривавсь,
Судіть мене, та вас огудить час.
Суд і в'язниця ще виразніше підкреслили Франкові, що існує класовий поділ суспільства. Коли досі ще молодий поет міг думати, що існує якась вселюдська справедливість у класовому суспільстві, то після арешту, він на своїй же шкірі переконався, що такої справедливості немає, що право «в них» є тільки «щит» для охорони своїх грабіжницьких інтересів. І тому цей гіркий вислів засудженого Франка про підступ і перемогу над ним «без бою». Бо після засуду йому вже стало ясно, що тільки боєм трудящі можуть здобути свої права. Франко зрозумів, що єдино в революційній боротьбі народ може знищити ненависні пута соціальної і національної неволі. Такі думки піддавало йому саме життя.
ІV.
Я блукаю, мов звір серед гір,
Серед шуму вулиць містових.
В серці чую слова, мов докір:
— Ти — проклятий один серед них.
Так пише Франко після виходу з тюрми в 1878 році. І дійсно, після арешту і засуду поета, він опинився «проклятим серед них» — серед туполобих, лакейських, реакційних галицько-українських міщан-інтелігентів, оцих безславних батьків пізніших мельників, кубійовичів і бандер. Клерикально-міщанське, з дозволу сказати, «громадянство», що звало себе «патріотами» і «батьками народу» відреклося Франка як зачумленого. Перелякані судовим процесом «страшних змовників проти цісаря і монархії» — соціалістів, керівні кола тодішньої галицької інтелігенції поставили Франка під бойкот, викинули його з «Просвіти», заборонили поетові взагалі приходити до українських товариств і клубів. Таким чином Франко мусив відчути, що всі «порядні люди» бояться його, як вогню, та що він — «проскрибований».
В цей незвичайно болючий період життя постали перед Франком дві можливості: або покаятись і шукати ласки в зненавидженого всім серцем інтелігентського «громадянства», або залишитися вірним своїм величним ідеям і піти на боротьбу також і з «патріотичною зграєю». І поет без вагання вибрав останнє.
Він пише:
Обриваються звільна всі пута;
Що в'язали нас з давнім життям.
З давніх брудів і думка розкута
Оживемо, брати, оживем!
_ _ _ _ _ _ _ _
Ми ступаєм до бою нового
Не за царство тиранів царів,
Не за церков, попів ані бога,
Ні за панство неситих панів.
Наша ціль — людське щастя і воля,
Розум владний, без віри основ
І братерство — велике, всесвітнє,
Вільна праця і вільна любов.
Ось шлях, на який відважно стає Франко, закликаючи до нього весь народ. Для нього вже очевидне, що тільки революційним шляхом боротьби, шляхом упертих класових боїв український народ може позбутись ярма і добитися визволення. Разом з тим Франко знає, що ця боротьба буде не легкою.
Треба твердо нам в бою стояти,
Не лякаться, що впав перший ряд,
Хоч по трупах наперед ступати,
Ні на крок не вертатися взад.
Це ж остання війна, це до бою
Чоловіцтво зі звірством стає...
І до такої війни Франко закликає народ гартувати дух. Він кидає бальоро всім уярмленим:
Вічний революціонер —
Дух, що тіло рве до бою,
Рве за поступ, щастя, волю,
Він живе, він ще не вмер...
З оцим революційним духом розпочинає «проскрибований» Франко другий період своєї кипучої літературно-громадської діяльності. Нав'язуючи ще тісніші зв'язки з львівськими робітниками, пишучи для них соціалістичні книжечки та брошури він у тому ж часі видає, за допомогою Драгоманова, журнали: «Громадський друг», «Дзвін» і «Молот». В названих журналах вміщує Франко ряд статтей на різні громадсько-політичні теми, друкує також цілий цикл своїх революційних поезій з «життя робучого люду».
В 1880 році Франка арештовують вдруге за «приналежність до соціалістичної організації, що має на цілі революційну зміну суспільного ладу». Але цей раз арешт уже не був для поета несподіванкою. Знаючи за віщо він опинився за гратами, Франко кидає панським суддям відверто:
Та ще скажіть, за що хотять
Перетворити лад цілий.
За те, що паном в нім — багач,
Слугою ж гнеться люд німий...
Відсидівши вдруге у в'язниці, Франко не кидає своєї революційної діяльності письменника і громадянина. Оголосивши клерикалам і реакційним «патріотам» війну і не маючи ніде заробітку «серед своїх» у Львові, поет хоч-не-хоч мусить іти «в найми до сусідів», як це він назвав згодом. Франко одержує роботу в редакціях польських демократичних газет і цілий десяток років друкує в них низку своїх інтересних статтей на різні теми, наукові розвідки, поезії, оповідання, повісті. Разом з тим Франко не кидає також видавничої діяльності, поскільки це було можливим. В тих роках вийшла (в Женеві) збірка його прекрасних оповідань «В поті чола», книжка бориславських оповідань «Полуйка», революційні вірші й поеми «З вершив і низин», відома повість «Борислав сміється». Літературні твори Франка цього періоду — найкращі його літературні твори за все життя. В них піднявся Франко до вершив революційного пафосу, досягнув шпиля художньої майстерності. Революційними поезіями, повістями, оповіданнями Іван Франко перший поставив українську літературу на грунт нового класу, перший увів до неї нового героя.
Не Баярд, борець непоборимий,
Не Дон-Жуан, жіночих серць побідник
Героєм наших днів, а продуцент, робітник — говорить Франко всім українським літераторам. І дійсно в його творчості перше місце займає цей уярмлений тоді, гноблений і визискуваний робітник, трудящий селянин — пролетар. Франко незвичайно яскраво показав, як шалений тиск капіталістичної машини примушує сільського пролетаря позбуватися неповоротких мужицьких думок та навиків і непомітно підводить його до класової свідомості пролетаріату. Саме на базі цієї класової свідомості трудящих міст і сіл змогла більшовицька партія повести згодом український народ до переможного Жовтня і до віками мріяного возз'єднання в одній щасливій радянській сім'ї.
V.
Галицькі клерикали та вся свора буржуазних українських націоналістів завжди прикривала свою продажність австро-німецьким і польським імперіалістам фразами про свій, ніби-то «національний патріотизм», про свою ніби-то «любов для України». Ненавидячи народ, ці «ботокуди» тим більше ненавиділи Франка — революційного письменника, діяча, громадянина. Все життя вони ганебно кидали Франкові колоди під ноги, весь час намагались ці «черви» не допустити його полум'яного слова до народу. Важко в одній статті змалювати всю підлість, яку робили ці ботокуди Франкові не тільки за життя, а й по смерті. Вони перші цькували його за демократизм, ревалюційність і віддане служіння народові. Вони перші старались заморити його голодом за полум'яні гасла всенародної боротьби з капіталістичним поневоленням, визиском, безправством. Ці «патріоти» синьо-жовтої ганчірки в німецько-польському чехлі перші також постаралися не допустити, щоб Франко став професором у Львівському університеті.
— Бійтеся бога, як можна того чоловіка допустити на університет!? — говорив у 1895 році один з «відповідальних» галицьких українців-«патріотів». — Дивіться лише, в якому він подертому сурдуті ходить!
І говорив це — як потім писав Франко — цей самий «брат русин, який за свою "патріотичну» діяльність около добра Австрії шість чи сім платень побирає». Ось який був «патріотизм» у галицьких політиків-русинів, вірних підданих австро-угорського імператора.
Ясно, що таких русинів, такої «Русі» ФранКо не міг любити, він міг тільки їх ненавидіти всією душою. Коли ж галицькі ботокуди накинулися на Франка з лайкою за те, що ніби у нього немає любові до України, він відповів їм відверто:
Ти, брате, любиш Русь,
Як воли і корови —
Я ж не люблю її
З надмірної любови.
Бо можна було Україну любити і «любити». Можна було «любити» Україну і так, як українські буржуазні націоналісти типу Грушевського, допомагаючи загарбникам душити її народ на кожному кроці, і можна було любити її так, як Франко і «гавкати, щоб вона не спала» в убивчій атмосфері панської неволі і гніту. Поняття любові до України тісно в'язалося у Франка з любов'ю до її трудящого люду, тоді ще поневоленого, визискуваного, обдурюваного і поневолювачами, і «своїми» ж лакеями австро-німецьких і польських загарбників. Франків патріотизм був не хліб, не сало, не урядова посада, тільки невтомна праця над розбиттям тієї гранітної скали, що лежала на шляху визволення України, на шляху волі і незалежності її народу. І не для слави, не для почестей Франко розбивав цю скалу, бо ж:
Кожний з нас те знав, що слави нам не буде,
Ні, пам'яті в людей за цей кривавий труд,
Що аж тоді підуть по цій дорозі люде,
Як ми її проб'єм та вирівняєм всюди,
Як наші кості тут під нею зогниють.
Ось Франків патріотизм до батьківщини. І треба було бути дійсно великого гарту духа, дійсно борцем-революціонером, щоб у часи найчорнішої реакції в Галичині піднести вгору революційний прапор боротьби за визволення і волю українського народу. Мати проти себе всі темні сили напівфеодального державного ладу, страшну темряву і забобони, клерикалізм і реакційність та зрадництво різних «батьків народу» — мати це все проти себе і не зламатися в нерівній боротьбі — для цього треба було таж палю любити нарад, як любив його Франко.
На допомогу своїм господарям — німецьким імперіалістам — українські буржуазні націоналісти, починаючи від мазеп, орликів, грушевських, дорошенків, коновальців аж до наймерзенніших запроданців Гітлера — шептицьких, кубійовичів і бандер, весь час намагалися викликати ненависть українців до росіян, ворожнечу до братнього Україні народу, який дав людству таких велетнів духа як Пушкін, Чернишевський і Горький, як геніальні Ленін і Сталін. Розуміючи історичне споріднення обох братніх народів, а також те, що тільки за допомогою свободолюбного російського народу український народ зможе добитися визволення і волі, Іван Франко говорив націоналістам відверто: «Я русофіл, чуєте? Русофіл!». З цією думкою поет перекладає кращі твори російської літератури, нав'язує особисте листування з передовими діячами російської культури, відважно стає на захист переслідуваного царським урядом Максима Горького.
Навіть на склоні свого життя з початком імперіалістичної війни, хворий Франко рішуче засуджує германофільські теорії націоналістичного історика Грушевського, на яких вилупилось кубловище зрадників на службі австро-німецького імперіалізму «Союз визволення України». В листі з 1915 року до одного з керівників цього «Союзу» українсько-німецького запроданця В. Дорошенка — Франко, засудивши зрадницьку політику «Союзу визволення України» писав про Грушевського: «Не знаю так чи дуже потрібно на різних язиках товкти і перемелювати фальшиві (підкреслення Франкове) історичні конструкції професора Михайла Грушевського, яких слабість та нетривкість уже тепер відчуває кожний історик».
Німецький запроданець В. Дорошенко пояснював таке рішуче негативне ставлення Франка до історичних концепцій Грушевського та зрадницької германофільської політики українсько-німецьких націоналістів під час першої імперіалістичної війни «наслідком хвороби поета». Але від німецького запроданця Дорошенка не можна нічого іншого й сподіватися, адже писав він ще в 1943 році на догоду німецьким окупантам у Львові. Дивно, що засуджених Франком, як фальшивих і антинаукових історичних концепцій Грушевського ще й сьогодні тримаються навіть такі видатні досліджувачі творчості Івана Франка, як академік Михайло Возняк! Зважаючи на те, скільки лиха завдали українському народові націоналістичні запроданці, наша радянська громадськість має сьогодні повне право обурюватись на таких вихованців «школи» Грушевського, як львівські професори Крип'якевич і Кордуба, як радянські літератори Кирилюк, Пільгук та інші автори, що просовують у своїх працях антинаукові й антинародні «концепції» духовного батька українсько-німецького націоналізму.
Франко все життя прагнув «з народним болем в один такт горіти». Цей біль народний додавав йому сил у хвилини самотності й зневіри, він гартував революційний дух поета до дальшої боротьби з гнобителями і «ботокудами». Цілих двадцять років провадив Франко непримириму боротьбу з реакційним так званим «громадянством», тобто з українськими клерикалами й буржуазними націоналістами. Цій боротьбі він віддав найкращі роки свого життя, найбільшу силу свого могутнього таланту.
Пророчі слова Франка про те, що —
Розпадуться пута віковії, Україна встане.
_ _ _ _ _ _ _ _
Встане наша мати-Україна Свобідна і вільна...
вже незабаром після смерті поета здійснилися. Воля України прилетіла на могутніх крилах Великої Жовтневої соціалістичної революції, вона вже навіки повінчалася із щасливою долею визволеного і щасливого українського радянського народу, На широких колгоспних ланах України не співає вже «Наймит» тужливу пісню, український селянин не оре вже «не собі». Те, про що мріяв колись Франко «На межі» — стало вже на Україні реальною колгоспною дійсністю.
Зникли також для Радянської України ненависні всьому народові «межі, що помежували чужі між собою». Віщі слова Франка про те, що «згорне мати до себе всі діти теплою рукою» сьогодні вже здійснені радянською владою, весь український народ повноправно засідає вже «у народів вольних колі».
Іван Франко не дожив до цієї великої історичної хвилини. Але про не він мріяв, за це боровся невтомно, у це він вірив усією душею поета, борця, революціонера.
І за це йому безсмертна шана від усього нашого вже визволеного і возз'єднаного українського народу. За це також шанують сьогодні Франка всі вольні і здружені в соціалістичному братстві народи Радянського Союзу.
*) «Письма о галицькій інтелігенції». «Молот», 1878 рік.
**) Вплив М. Драгоманова на тодішню прогресивну галицьку молодь був величезний. Драгоманов нещадно картав у своїх «Листах до галицької молоді» нікчемну галицьку провінціальність, сервілізм, реакційність та обскурантизм, він розкривав галицьке «рутенство» й клерикалізм, відкриваючи молоді широкі вікна на світ, де ясніли великі прогресивні ідеї.
[Радянський Львів, №8–9, серпень-вересень 1946]
21.09.1946