Градобуp.

Глава перша.

Гнат Шутяк вертав з міста до дому. Був се високий, стрункий мужик, лїт може трийцять пять на віку. Лице єго було смагле, подовгасте, з вистаючими під очима вилицями, горбатим носом і вузкими стисненими губами; великі, трохи занадто випуклі, чорні очи сверкали зпід луковатих, чорних брів; високе, в зад спохиле чоло покрите було кучерями чорного, блискучого волося, що перстенями добувало ся зпід старої, військової шапки і прислоняли жилаву, мідяної барви, довгу шию. За лївим ухом виднїла у него рана; червоність починала ся від шиї, переходила за ухом у темно-синю барву, а над ухом кінчила ся чорною плямою запеклої крови. На довгій шиї були по обох боках гортанки синї знаки пальцїв з кровавими відтисками ніхтїв. Він був убраний у старенький, також синьої барви кабат, на котрім висїли три мосяжні ґудзики; сорочка довга, пущена по грубих, зрібних штанах, була підперезана вузким, шкіряним ременем; до него на шнурку привязаний був складаний ніж.

Перейшовши долинське передмістє, звернув Гнат на лїво коло каплички: ту зняв шапку, перехрестив ся, зітхнув глубоко й протяжно і пішов поміж хати й коршми до насипу зелїзничого. Понизше насипу стоїть коршма з великою, брудною вивіскою; на ній суть з'ображені символи піянства — фляшки, келїшки, високі склянки до пива — а під сподом нїмецька напись: Wein, Bier und Meth — Nuchim Schinder.

Підходячи д' коршмі, звільняв Гнат кроки, наче надумуючись, чи вступити, чи нї — але порівнявшись з широкими, на два боки oтвopeними дверми [коршма приймає всякого з отвертими раменами], вступив до шинку.

В шинку було кількох мужиків, що стоячи перед шинквасом закусували горівку булкою і розмавляли. За шинквасом сидїла жидівка і плела паньчоху, не звертаючи уваги на мужиків. Гнат підхилив трохи шапку, сказав мужикам "Славу" і казав собі дати порцию горівки за три нові.

— А то ви, Гнате? — обізвав ся малий, присадковатий, з хитрим виразом лиця, мужик.

— Та я, — якось нїяково відповів Гнат.

— Як ся маєте? — питав далї мужик, покинувши своїх собесїдників.

— От як видите, — сказав Гнат і протяг руку по келїшок, котрий жидівка поставила на поручу шинквасу.

— А вам що, Гнате? Та вам кров з волося слезить... — питав здивований мужик.

— Василенків... От лїпше дайте спокій, тепер не допитуйте: як хочете, то ходїть зараз — підемо разом до дому... — з тиха промовив Гнат, випив горівку, обтер рукавом рот і оба з Василенковим вийшли з коршми.

Василенків був звістний в Новицї і околицї градобур і ворожбит. Він відвертав лїтом град від села, зашіптував хороби людські і худобячі, привертав молоко забране відьмою, помагав в справах любовних і супружих і з того удержував себе та родину. Коли прийшла осїнь, він брав мішки на плечі і ходив від нумера до нумера здираючи по ґарцеви данини за відвертанє граду, а практика ворожбицька приносила єму також не злі доходи.

— Ви, Гнате, знов з Шуликами? — зачав перший Василенків.

— Муку маю велику від них, — понуро сказав Гнат.

— На чім же зайшло?

— Сама відьма зачіпає: слїди за моєю коровою збирала; жінка уповіла менї, я зачав упоминати ся, прийшло до сварки, а тоті єї два збуї взяли ся до мене... дивіть, що з мене зробили... — дрожачим зі зворушеня голосом говорив Гнат і знявши шапку показував Василенковому рану на голові, за ухом і синцї на шиї.

— Ви може по "реперту"*) до суду ходили? — спитав Василенків.

— Нема правди на сьвітї! — гірко скликнув Гнат, — пани в судї казали, що знаки за малі... Нема на що "реперту" давати...

— Де нинї правда є? Хіба в Бозї та в менї трохи, — підсьміхуючись потвердив ворожбит.

— В голові палить, як би грани насипав... Муку менї велику Бог посилає: може я ще переможу єї... тоту Шуличку відьму!

— Ви, Гнате, чоловік письменний, біблїю читаєте, слово боже розумієте, а бабу не можете змочи.

— Зміг би я єї, коби не військо.

— Правда є. Ваш покійний тато а наш реєнтий знали багато; їм з книжок указувано, знали від себе і до себе, — говорив Василенків.

— Як хорували і умерли, я був при війську. Маєток пішов на льотерию, а що знали, з ними пішло до гробу, — відповів Гнат.

Так то бесїдуючи то мовчки перейшли вони попри хотїнську коршму, перейшли мостом вузку а глибоку млинівку, що, мов блискучий вуж, вила ся поміж буйними загонами зеленої озимини. Береги єї зеленїли молодою травою, засїяні блїдими слїпавками, яскрами і лопатнем. При мостї похилили ся верби, а гнучкі їх гільки, покриті молодим, кучерявим листєм, доторкались води. Вода поривала їх на мить з собою, але власна їх спружистість і полученє з пнем, з котрого росли, вертала їх на перше місце: так молодий чоловік пливе на филях мрій, поки досьвід не верне єго на землю, з котрої злетїв.

Перед ними виднїла майже над самим берегом Лїмницї велика лютрівня спірітусу. Була се велика, одноповерхова камениця з малими віконцями, з каналами і спустами у сподї, відки вічно димив ся чарівний відвар, розливаючи далеко навкруги горівчаний запах. Сторчав високий, червоний комин, немов жадно розглядав ся по сусїдних селянських полях.

Порівнавши ся з лютрівнею вони оба майже рівночасно промовили: "Чути горівку" — і вступили до найблизшої старої коршмини.

Коли вийшли з коршми, Гнатові очи блищали більше, рана за ухом загоріла ся дужше, а Василенків став бесїдливійший.

— Ба, куме Гнате, а у війта? — спитав ворожбит.

— У війта? — роззявивши рот, скрикнув Гнат. — У того злодїя?! З Христа ризи би здоймив...

— Робив справу?

— Взяв дві кварти горівки від мене та й зробив справу, абисьмо ся погодили.

— Шулики дали певно чотири кварти, — підсьміхуючись над справедливостию, сказав Василенків.

— За мене не мине єго кара божа... Як на такі рани робити згоду? — питав обурений Гнат.

— Та й в судї не лїпшу справу зробили, — підговорював ворожбит.

— "Помощъ моя отъ Господа сотворшаго небо и землю..." Від людий добра не буде, погані, — сказав Гнат і умовк.

Вони йшли берегом Лїмницї, що широким зарінком, зміняючи рік-річно корито, гонила бистро свої чисті води. По їх боцї шуміли лози, засаджені против влому води: птахи порхали з гущавини, перелїтаючи на другий беріг. При березї і на баранах чиста а на глубинї зеленковата вода шуміла, бючи о бік дрантивого порона, що на чорній, блискучій від мази линві сунув ся напоперек ріки.

Коли порон наближив ся до містка, оба мужики вскочили до порона. Сказавши перевізникови "Славу", посїдали на край порона і дивили ся горі водою.

Сонце спускало ся щораз низше. Чим далї на захід, тим більше лиснїла вода золото-червонавим блеском, а в дали під горами, покритими дубиною, горіла як би огненне море цїла водна сїть Лімницї і Чечви, котра в тім місци до неї впливає. Легкий весняний вітерець переганяв біляві хмарки, зарумянені на вид заходячого сонця: вони сунули ся повільно як стадо гусий на полудне в сторону гір, що з ступіня на ступінь пнуть ся щораз то висше, аж під самі хмари.

На першім ступіни тих гір виднїло облите червонавим блеском село Новиця; яснїла зірницею баня стоячої на горі церкви, окруженої вінцем високих топіль в парах з розложистими линами.

— Ще маємо кусень до дому, — перший промовив градобур.

— Я ще більший, бо аж на Ялинку, — відповів Гнат.

— На вечір будемо дома; треба прискорити, завтра припадає рахманський Великдень, — сказав Василенків і оба вийшли з порона.

Вони йшли скоро зарінком, навертаючи в село Добрівляни, що вузкою а довгою полосою тягли ся рівнобіжно до берега Лімницї і до полудневого пасма гір.

— Ра-ахма-нський Великдень... Ходїм: Шуличка зіпсує корову..., — приспішуючи кроки говорив дрожачим голосом Гнат.

В єго голові був дивний нелад. Перед єго очима кружили жовті колеса, котрі ставали щораз то більші, щораз то жовтїйші. По єго голові переходили дрощі; та знов пекуче горячо палило єго чашку. В єго уяві ставали образи з "Апокалїпси", котру він умів майже на память. Зпід остатньої мужицької хати, котру минали в Добрівлянах, щирив до него семи-головий зьвір львині зуби: єго голови зливали ся в дві голови Шуликів, зміняли ся в панича з люлькою в зубах і в червоній шапцї і никли десь в рові під містком.

Так ішли вони оба мовчки через широкі оболоня, покриті різучкою та сїтником. Чорнїють там великі торфові, чорні плїші, а на захід опирають ся оболоня, покраяні де-не-де на управні загони, о полуднево-східний скрут Лімницї; на схід кінчать ся вони у підніжа високого, покритого березовим та вільховим гущавником горба. Попри дорогу стояли на оболонї громадки товару, головами до себе, а пастухи уганяли на худих конятах, зганяючи на дорогу розбриканий телятник.

— Дивіть! Лицар і смерть... — скрикнув Гнат, вказуючи пальцем на пастуха, що в брудній, подертій полотнянцї і вовняній в сині і жовті паски шапцї сидячи на конинї гонив за чорною з білими латками коровою.

— Що вам Бог дав? Який лицар і смерть? — здивовано спитав Василенків.

— Не видите? Косу тримає в костистій руцї...

— Що вам, Гнате? Дух сьвятий при нас хрещених! Чи не зсунули ся ви з розуму? — вже трохи з острахом питав ворожбит і вдивляв ся пильно в Гната.

— Та я нїчо... От так... Щось привидить ся...

— Догодили-ж вам Шулики! Вже вам і привиджує ся: а де-ж хто видїв так чоловіка збиткувати та ще й по голові? — жалував Гната Василенків.

Вони приближали ся до села, перейшли міст на млинівцї пущеній з Лімницї і ввійшли в село на головну вулицю. Дорога підіймала ся щораз висше, ведучи поміж низькими хатами в сливових садах. Між ними дивував незнакомого прохожого великий одно-поверховий не то дім, не то камениця, не то шпихлїр — садиба новицького креза-війта, розмальована всїми можливо суперечними красками. Гнат проходячи попри війтівський "двір", відвернув ся і оба пняли ся мовчки аж д' великій, брудній камеральній коршмі, що стояла на високій площинї при дорозї. Ту дорога розходила ся у два боки: одна вела на право, у часть села названу Банею, і туда пішов Василенків, пропращавшп ся з Гнатом, — а Гнат ішов вже сам під гору. Він спішив не видячи нї худоби, що повільно йшла горі дорогою, нї людий, що вештали ся по обістях, не чуючи вербових сопілок, що тужно грали десь на горі.

Сонце вже зайшло, лише на заходї оставала ще довга, лїлїова смуга сьвітла. На сходї сьвітила вечірня зоря і одна по другій запалювали ся сьвічки на ясно-голубім, веснянім небі. Вийшовши на гору, став Гнат на хвильку; піт лив ся з єго лиця. Він поглянув на церкву, промовив: "Боже!" — і попри школу спускав ся уличкою, що вела попри великий город старого учителя у потічок, за котрим на склонї високого, поздовжного горба Ялинки стояла єго низька, покрита соломою порослою зеленим мохом, хатина з невеличкою стайнею при боцї.

Глава друга.

Гнатова хата, як всї наші мужицькі хати, мала і низька; задом обернена до дороги, з двоїма дверми на перестріл, що замикають ся деревляною засувою і ними входить ся до сїний. В сїнех стелї нема: видно там чорний, закурений дах, блищать саджею чорні кізли, банти і лати. При стїнї стоїть невеличка бочка, з котрої воняє прикрим запахом пристарілої капусти. Побіч дверий, що ведуть до хати, стоїть приперта у сподї бронзова, в горі-ж чорна від диму драбина, котрою лїзе ся на під.

В хатї при самих дверех займає майже половину хати велика піч з припічком і запічком. На припічку єсть кілька пукастих черепяних горшків, на запічку стара верета в чорні і сїрі чотирокутники. Безпосередно до печи притикає постїль: чотири стовпцї сполучені дошками, на дошках трохи соломи, покритої веретою і одна подушка.

Над постелею висить у ногах колиска на верівках, поздовж над постелею висить на двох шнурках жердка, а на нїй перевішений один ще цїлий, грубо-білої барви кожух і полотнянка. Проти дверий виднїє під стелею ряд образів: єсть Пречиста з малим Ісусом, сьвятий Микола, пресьвята Трійця, і сьвятий Юр у дивовижнїй збруї, на зеленім як трава кони, неподібнім до жадної зьвірини в природї, пробиває ще дивовижнїйшого змія.

Під образами стоїть довгий стіл, накритий вузкою а грубою скатертю; під стїною стоїть під малим, нїколи не отвираним, з чотирма зеленими шибами, вікном, довга лава, а над лавою полиця з поручєм, на котрім опирають ся зверха жовті, а в серединї на біло поливані миски.

За образами єсть Гнатова біблїотека: стара ілюстрована біблїя, спадщина по вітци реєнтім, "Лист небесний" виданий в Перемишлї і "Лицар і Смерть", книжочка видана в Коломиї. Через цїлу книжочку промовляє лицар до смерти в дуже ображаючий спосіб, але коли хоче піднести руку узброєну мечем, рука слабне і опадає, неміч розливає ся по єго тїлї. Він зачинає промовляти до Смерти нїжно: просить, молить, але невмолима Смерть одним замахом коси вбиває єго.

В хатї панує вічний сумерк. Віконце звернене в сторону високої ялинки не допускає нїколи сьвітла; сиві, круглаві очка покрили старе скло — і мрачно і сумно в хатї. Непривітно, суворо поглядають кривообразі лики сьвятих і цїлий той темний вигляд мужицької хати нагадує єго чорну, непроглядну долю.

Коли Гнат ішов горі вуличкою, що вела просто до єго воріт, жінка єго Параня вийшла зі стайнї з ґралями в руках, а за нею мала донька, в синїй, з білими очками, димчинї. Вона приперла ґралї до стіни і обі увійшли до хати.

Параня була жінка несповна трийцяти лїт; невеличка, грубковата, круглого лиця з квасним відтїнком коло уст. Вона належала до тих людий, що вічно спішать ся, нїколи не мають часу; все, здаєть ся, пильну роблять роботу, а нїколи по їх руках не видно слїду. Гнат пізнав ся з Паранею на службі у старого учителя, де обоє служили по причинї своєї бідноти. Відслуживши ся пібралнсь і тягли свою біду.

Гнат числив ся в селї до мужицьких фільософів, то значить: сьпівав в церкві з дяками, читав псалтиру при умерших в заступстві дяка, знав псальми та біблїю майже на память і часто нарікав на сїльські власти.

В недїлї і сьвята по вечірнї сходились до него "жаждучі правди"; він читав їм "Апокалїпсу", пояснював на свій лад страшні уступи, читав "Лицаря і Смерть" і "Лист небесний". "Жаждучі правди" охкали, вздихали, взивали Бога й сьвятих, признавались в своїй гріховности і Гнат мав у них велике значінє й поважанє.

Гнат був уже при воротах; підхилив їх і ввійшов на своє подвірє. Ідучи поглянув мимоволї на лїво, де за плотом стояла довга, низька хата, в котрій сидїла по однім боцї стара Таця Шуличка з сином парубком, а по другім боцї єї жонатий син. На подвірю рубав молодий Шулик вербовий хащ на дубовій колодцї, а стара Шуличка ходила попри стайню і заглядала до худоби.

Дзвенкнула зелїзна клямка і Гнат увійшов до хати.

— То ти, Гнатку? Опізнив ся... — сказала Параня.

— Ледви-м прилїз; ослаб-єм дуже... В голові палить...,— промовив Гнат.

— А подав-єсь?

— Не дали пани "реперту"... знаки за малі...

— Скарай їх сила божа! — пискливо закляла Параня.

— Нині рахманський Великдень, може би-сь корову обійшла, пригадуючи собі щось, сказав Гнат.

— Уперед повечеряєш; є борщ з фасолею.

— Де менї вечеряти?... Води подай...

— Нещастєчко-ж моє! Він хорий! Що я бідна з тою сиріткою пічну на сім сьвітї? — зачала голосити Параня і вийшла до сїний по воду.

Дївчинка дивила ся на батька і засунулась в кут, коло стола.

— А обарінок, тату? — спитала, ссучи пальцї.

Гнат сидїв під вікном, опустивши голову на груди. Він не чув нїчого. Параня принесла в бляшаній квартї воду: Гнат пив жадно, перериваючи питє глубоким вздохом.

— До корови... Відьма тота коло своїх ходить..., — сказав Гнат, і Параня вийшла до сїний. Ту підлїзла драбиною на під, взяла мішочок і всипала в подолок жменю маку. Увійшовши до стайнї зачала пришіптувати і обсипати корову маком.

Гнат сидїв непорушно на лаві. Єгo думки мішали ся страшенно і він напружував всї сили, щоби прийти до ладу. Перед єго примкненими очима лїтала тьма-тьменна дрібоньких золотих зьвіздок, що прискаючи в нові зьвіздки, зникали, то знов зливали ся в цїлі вязки і гасли — а на їх місце підіймала ся якась безвидна темрява, відмінна однак від сумерку в хатї. Темрява тота мала вигляд чорної овечої шкіри, що повільно підносилась в гору й опадала. По хвилї загарали ся в тій чорній масї червоні страшні очи: вони дивили ся на него вперто і єму виднїло ся, що щораз близше, щораз близше підходять ті очи д' нему; він чує вже горячо, яке жарить єго лице з тих огненних очий. Страх мов клїщами тисне єго нутро; він зриває ся з лави і мимоволї поглядає у вікно. Пляма темна, круглава, що впала єму в око, здаєть ся єму бабою, що стоїть під вікном — і він мов божевільний вилїтає з хати.

"Прийшлась?!" — бормоче він і біжить до стайнї, де майнула Параня, що поралась коло корови.

— Ти?!... Відьма!... Ві-і-ідьма... Коби з тебе знак... — реве Гнат і схопивши жінку за горло, шукає за ременем ножа.

— Гнатку!... Гва-а-авт!... Люди, ратуйте!... Я твоя жінка... — хрипить Параня і борикає ся з Гнатом.

— Ві-і-ідьма... — кричить несамовито Гнат і ріже ножем сорочку.

Параня прутнула ся надлюцькою натугою і вибігла зі стайнї. Коло плота стояла Шуличка з синами.

— Що у вас таке? — питають вони.

— Прийміть до хати... — хлипає Параня, — зарізати мене хоче; з розуму зійшов...

Параня перелїзла через пліт і ввійшла з Шуликами до хати.

— Дитина моя! Донечко моя! Ой, ой, ой!... — заводила Параня за дитиною, що лишила ся в хатї.

— Ото "покаяніє"! Слюбну жінку різати... — говорив молодий Шулик.

— Чіпав ся, чіпав ся мене за корову, аж єму розум помішало, а я, най мене так Бог тяжко скарає, не винна, — обізвала ся стара Шуличка.

В тій хвилї хата стрясла ся від ударів в стїну. Вікна дзвенїли, дїти зачали плакати, а камінє летїло, гупаючи щораз сильнїйше в стїну.

"То розбій! В хату камінєм шиє!" — крикнули Шулики і вибігли з хати.

На подвірю стояв Гнат, тримаючи в руках великий камінь, готовий до нового удару в стїну. Єгo лице налило ся кровю з великої натуги, очи поблискували мов у кровожадної зьвірини.

— Бери єго! Вяжи! — крикнув старший Шулик і оба кинули ся на Гната.

Почала ся уперта борба. Гнат вищав не своїми голосами придавлений колїнами молодшого Шулика. Голос єго з початку сильний ослабав і переходив в стогін і хрипіт. Шулики, поваливши єго на землю, скрутили єму мотузом руки і ноги: він пручав ся, синї обручки показали ся на єго руках; стогнав, взиваючи приглушеним голосом Бога, сьвятих, євангелистів.

— Що з ним робити? — спитав старший Шулик, звернувшись до жінок, що купкою стояли на подвірю, поховавши руки під запаски.

— Може би єго до дому; най би на своїй постелї лежав, — просила Параня.

— Ото чудо! Той, скаменїв би, влїз у чоловіка! — стиха говорили бабки.

— Що-ж ви, сирото, будете з ним робили? — жалібно допитувались вони Паранї.

— Що я, бідна сирота, буду з ним робити? — заводила Параня.

Гнат лежав на землї охкаючи; від часу до часу пробував пірвати пута, але ослабав і хриплим голосом кричав: "Перемогли ви мене, чортівські сини!..."

— Вставай! Ми тебе поведемо до дому, — взяли єго вговорювати Шулики.

— Мучте мене! Мучте! На смерть мучте! Ангели небесні! Дивіть ся на мою муку, занесїть вістку Отцю небесному... Рани на голові, рани на руках... За гріхи мої? Господи, помилуй мене грішного! — жалібно молив ся Гнат і всі присутні динили ся на него і зачали жінки хлипати й утирати очи кінцями запасок.

Шулики приступили д' нему і взялись єго підіймати. Знов пішла борба: Гнат опирав ся, кидав ся на боки і не дав ся рушити з місця. Крик побудив дальших сусїдів — стала збирати ся щораз більша громада людий. Жінки збились в один гурт, вздихали і допитувались; мужики обступили Гната і мовчки дивили ся на него.

— То, бачусь, як той, скаменів би, влїзе в чоловіка, то, кажуть, бити єго: то єго, скаменїв би, болить, а не того, що в нїм сидить, — говорив один старший мужик.

— Бити, кажете?

— Як бити, кажуть, то він, зчез би в болото, вийде з хрестянина, — говорив далї мужик.

— Ба, чи не гріх катувати чоловіка? — спитав непевним голосом хтось з громади.

— Говори з дурним! Чоловіка не болить, лиш єго, дух сьвятий при нас хрещених! — закінчив мужик і підступив до Гната.

— Ходїть, Гнатуню, до дому, ту чей ночувати не будете? — обізвав ся він до Гната.

— Відступіть ся від мене всї "дїлаючі беззаконіє"! Злодїї, фарисеї лукаві! — злобно відповів Гнат.

— Беріть єго на руки! — крикнув мужик — і шістьох пустило ся брати Гната.

Він валив звязаними руками, копав ногами, кусав, плював; мужики знов, оперши ся на теориї, що чоловіка не болить, лише чорта, не жалували єму стусанів і так з великою бідою перенесли Гната до єго хати і зложили на постелї.

В хатї знайшли в кутї непорушно стоячу дївчинку; вона не могла з ляку й слова промовити, лише рушала губами і не хотїла уступити з місця, аж мати прийшла і відтелепала єї.

— Що я з ним робити буду? Головонько моя бідна! — заводила Параня.

— Цить, жінко! Не заводи; ми ту повартуємо коло него, а завтра, дасть Бог дочекати, треба дати знати війтови, аби з ним що зробив, як не прийде до розуму, — радив один мужик.

— У Львові, бачусь, чи де, є такий шпиталь для тих? — питав другий мужик.

— Та є, але треба би платити: а ту звідки потягне?

— Прийшло би на громаду платити?

— А що-ж ти гадав?

— Чей єго Бог милосердний простить! — сказав зітхнувши один з мужиків.

Вони посїдали на лаві, позакурювали короткі люльки і сидїли мовчки. Баби стояли в дверех і шептали, дивлячи ся на хорого, що впяливши очи в стелю лежав не зважаючи на нїкого і на нїчо.

— Ба, з чого би то? — питала шепотом одна баба.

— З насланя... — відповіла друга.

— З насланя? А може з даня?

— Та від кого би данє?

— А Шуличка? Вона знає... — цїлком з тиха говорила баба.

— З того би єму таке прийшло?

— Ідіть геть! З даня минути ся можна, — сказала баба і вони зачали розходити ся одна по другій до дому.

По дорозї вступали вони до сусїдів; пукали до вікон; вистрашений сусїд вибігав до сїний і через заперті двері питав: "Хто там?"

— Та я, Василиха...

— Що там таке?

— Ви нїчо не чули?

— Нїчо; горить Боже хрань, чи що?

— Гнат з розуму зійшов, жінку зарізати хотїв; цїла громада тамки таки вартує.

В кілька хвиль отвиралась зі звистом деревлява засува, отвирали ся скриплячі двері і сусїд з жінкою накинувшись, чим попало, біг дивити ся на Гната.

*) Visum rереrtum — Ред.

[Конець буде].

[Зоря, 15.08.1896]

[Конець.]

Було вже пізно. На голубім небі — небо буває на веснї цїлком інакше голубе як в иньших порах року — блищали зорі. Одні сьвітили ясно і спокійно, другі блимали як полумінь сьвічки, що за найменшим подувом клонить ся, миготить; косарі йдучи рівно один за другим підійняли ся високо на сїножати небесній, квочка хилила ся до заходу, а коли-б був хто в тій тишинї північній приложив ухо до землї, був би чув веселі звуки великодних дзвонів, сьпіви гагілок у Рахманів, бо тепер саме доплили шкарлущі з сьвяченого яйця, кинені на воду, до їх незнаного краю.

В селї було тихо; лише від часу до часу чуйний пес гавканєм переривав тишину нічну. І наче дивувалась тишина, що хтось перебиває їй — і ще раз відгомоном повтаряла здивована уривисту собачу лайку.

Вуличкою, що вела до Гнатової хати, переходили мужики йдучи повільно; бігцем спішили цїкаві баби, щоби подивити ся на чуже "покаяніє".

Гнат лежав на постелї не заплющуючи очий: він поглядав в сторону отворених дверий і на лици єго пробивав ся страх і внутрішна борба.

— У головах Мафтей і Марко, у ногах Лука і Йоан — євангелисти сьвяті, — говорив він, дивлячись у перед себе, — нечиста сила ломить мене... Студеним вітром пре ся в хату... Сту-де-но-о..., — бормотав він невиразно і тряс ся мов у лихорадцї; зуби сїкли одні о другі.

Параня стягла з жердки кожух й полотнянку і обкривала Гната. Мужики сидїли з люльками в зубах, дрімаючи.

— Боже, в Тройци сьвятій, поможи менї грішному! Дай менї силу, втерпіти отсю муку! Ти мене надгородиш — даш менї силу над всї люди... Огонь, град, голод, дух бурен... Сїмдесять сїм примов ранїшних, сїмдесять сїм полуденїшних... сїмдесять сїм північних... Куда лїзеш?! — кричав хорий в нестямі. Очи єго йшли в стовп і він намагав ся цїлим тїлом утїкати.

— Цїлий черво-о-оний.,. Копитом гребе... землю... Не сядеш коло мене! Луко! Йоане! Ратуйте мене грішного! О-о-ох!... — ричав майже Гнат і знов опадав на постїль і примикав очи.

— А то єго мучить! Сила божа!... — шептали проснувшись мужики.

— Муку має велику; може би євангеліє над ним?

— Де тепер євангеліє? Ніч, пізна година...

— На що мене родила мати моя? Сьвіт цїлий — гріхи... Війт, присяжний, радні — один гріх; на сьвящениках — гріхи; на простих — гріхи... В "беззаконіях" родила мя мати моя... На припечи чорний кіт! Во імя Отця і Сина і Сьвятого... Пішов у каглу... Хе, хе, хе!.. Євангелисти! Дивіть, у каглу пішов той ворог... Хе, хе, хе!... — перекрививши рот і впяливши очи на припіч несамовито реготав ся хорий.

— Може би єму сповіди? — радили ся мужики.

— Варята сповідати?

— А Василенкова?

— Що?! Василенкова-а? Ту божа річ іде: євангелистів видить... Ту не єго робота — мантїй, — відказували декотрі.

— Спо-о-овіди? Менї сповіди? — звернувши ся на хату питав Гнат. — Я грішний, грішний, грішний... Сповіди менї? Перед усїма людьми, перед цїлим сьвітом скажу гріхи мої...

— Перед людьми? — здивовані питали мужики.

— Перед усїма сповідь зроблю, перед усїма встид свій відкрию, у покаянію суду божого чекати буду... Скличте цїле село, бийте у великий дзвін! Я сповідати ся буду з гріхів своїх! — говорив просячи мужиків хорий.

— Може єму Пан-біг дав, аби він перед народом уповів свої гріхи? Хто знає божу волю? — шептали мужики.

— Пан-біг любий простить єго; хто знає, що ще з него буде? Він чотирох євангелистих видить...

— З таких потому великі ворожбити.

— Чи до худоби, чи до людий: все може.

— І град відверне, градову хмару бурить.

— А Василенків?

— Е! Той з тим, що в болотї, тримає.

— Ба, чи?

— Казав Дмитро Ханенків: "Я, каже, уходжу під вечір до него, щось ми був бик заслаб, най з тим часом іде! — а він сидить за столом та й бавить ся з лялькою; я, каже, в двері — а лялька скіць за образи..."

— Боже заступи!

— То Ханенків, кажете, видїв?

— Божив ся, на чім сьвіт стоїть, що видїв.

— Такі, що з тим, счез би, тримають, то вперед, нїм стануть на ворожбитів, кажуть, Христа дванадцятьма різками по лици бють...

— Кара каренна!...

— А по смерти що?

— Та що? Бере душу той у болото з собою.

— А той, що з Богом держить руку?

— Тоті з книжок, з шісьма знають; з божої ласки помагають людям; але як їх нечиста сила переможе, то смерть без часу!

— А душа що?

— Душа божа; а якже би інакше? З Богом держить і божий є.

— А град?

— Бурить градову хмару примовами.

— Як переможе нечисту силу, то град іде на лїси, — а як за слабий, то, сохрань Господи, яка кара від граду!

— Лише роздрочить пусто.

— То тяжка річ з "тим" бороти ся...

— Що кому Бог призначив: так уже написано.

— А Василенків що? Мало не минув ся.

— Були розумні та й трафили ще на мудрійших.

— Він тесав з воріт зверха та й позабирав у сусїдів молоко; тоті, бачусь, поїхали до паливоди та й він їм уповів, аби стовпи другим кінцем закопали, а з воріт аби спідні тріски спалили.

— У Михайла палили, а він тої ночи мало не минув ся. Шість недїль не вставав з постелї.

— Не знав добре від себе.

— Гра-а-ад? — мов з просоня спитав хорий.

Він лежав з широко отвореними очима, в котрих видніла непритомність розуму. Єму видїло ся, що з під припічка виходить повагом курка, а на курцї їде величезний товстий щур. Він водить очима за тим дивним їздцем: щур об'їжджає сїм разів хату й знов заїжджає під припіч. То знов чує хорий легенький шелест в горі; підносить очи й бачить, як лилики з сьвітячими як проста сїрничка очима снують ся попід стелю. Все мішає ся і путає в около него. Він іде городом старого учителя пониз потік. У гуркалї чує плюскіт води, потопленники плещуть в долонї... На зеленковатих, натрудоватїлих лицях чорнїють зігнилі вербові листки... Плаче планета й кличе: "Сюда! Сюда!"

— Счезай! Не піду! Що кличеш?... Чуєте? Кличе планета д собі... — пробудившись зміж привидів говорить хорий до сидячих мужиків.

— Дух сьвятий при вас, Гнатуню! — кажуть стиха мужики й хрестять ся повздовжним хрестом.

Гнат приплющує очи: єму здаєть ся, що він іде горі ялинкою. Від камеральної дубини з заходу сунуть ся градові, як ледяна крига, хмари. Він чує шум як би шум води на лотоках. Звіває ся вітер, зачинають падати дрібні кульки граду. Вони падуть чим раз густїйше, чим раз більші... Бють об єго голову, він чує глухий біль й обома руками хапає ся за голову, немов засланяючись від граду.

— Голова... Град!... Град!... — кричить він здавленим голосом і тисне руками голову. Кров пре на єго мозок і що раз глухше охкає він і стогне.

В голові єго шумить, дуднить, дзвенить. Нові привиди виринають перед єго очима.

— Труби трублять на чотири сторони сьвіта... Чути шум як би від многих... Отвирають ся гроби, порохи збирають ся... Багно велике! Біда тому, хто ніхтї за житя не кидав за пазуху! Чим загатите багно? Як перейдете на Асафатову долину?... Стоять як два лани збіжя: онта тримає клубки в руках... Га! кралась клубки? Ткачева жінка... Ти з чесничком? Тілько всего добра?... Ой урве ся чесничок! Не витягне тебе ним сьвятий Петро... Хе, хе, хе: Дивіть люди! Баба чіпає ся за чесничок... Адїть! Вже підтяг єї д половинї... О-о-ох!... Урвав ся чесничок!... У смолу... На віки...

— Він видить суд божий, — шепчуть мужики.

— Суссе Христе, Сине божий!

— Матінко Христова, прости нас грішних!...

— Христос на престолї сидить; Мати Єгo, апостоли при нїм... Рани від тернового вінця на голові, рана від копія в ребрі... Рани на руках, рани на ногах... Страшний суд!... — говорить, витріщивши очи, хорий; — Ангел вагу тримає, важить добре і зле... Пішов ти!? Скаменїв би-сь... Ото "покаяніе"! А він улїз під важку та й тягне пазуром злі дїла на долину... О! О! О! Христе Спасе! Диви, чорт душу кривдить — несправедлива вага...

Мужики сидять, зі страхом слухають повісти о судї божім, обраховують сумлїнє і з їх забіджених грудин виривають ся вздохи й восклики покаянні.

— Свитає, — каже поглянувши на вікно мужик.

— Паранько, вам би до війта піти, аби з тим що зробив.

— Сирота я бідна! Що я тепер пічну? — заводить Параня, накидає на себе петечину й виходить з хати.

На голубім небі виступали на сходї нїжні біляві сьвітляні смуги — далекий відблиск зближаючого ся царя-сьвітла. Зорі блїдли й незначно зникали зі зводу небесного. Нїчо не переривало поважної тишини; все чекало мовчки приходу сьвітляного царя. Трави підіймали ся в гору, цьвіти розхиляли свої чашки, каплї роси просьвічували на них білявим перловим блеском. Білі смуги розширяли ся що раз дальше, ставали що раз сьвітлїйші, а над самою горою загарала ся вже багряна мантия царська, з котрої стріляли в півокруг рожеві промінї. Через час указала ся часть сонїшного, червоно-сьвітлого круга. Засьпівали пташки, зачали рушати листками дрімучі березові гаї, збуджені ранним леготом, стояв перед своєю хатою роздрухуючись хлїбороб і шептав "Отченаші".

Параня йшла плачучи вуличкою попри город старого і учителя; проти неї йшли спішно люди.

— То ви? — питали здивовані.

— Та я... — відповідає Параня.

— Що то можуть люди! Казали, що зарізав жінку! — говорили, поглядаючи один на другого, невдоволені, що страшна вість була лиш в части правдивою і йшли подивити ся на Гната.

Параня вийшла з вулички на головну дорогу і навернулась іти на долину до війта, але на скрутї побачила купку людий, що йшли горі горою; межи ними пізнала війта.

— То ти, жінко? — скрикнули майже всї разом.

— Та я, прошу начальника ласки, — сказала Параня.

— Ну, вір же нинї людям! Казали, що зарізав жінку... — промовило піддурене начальство.

— От як люди; причинить ся один, другий... До нас далеко, — боронили людську уломність присяжні.

— Зійшов з розуму? — спитав війт.

— Сирота я нещаслива!... — у відповідь заголосила Параня.

— Таких, бачусь, до Львова беруть? — обізвав ся один присяжний.

— Беруть? Треба відвезти й заплатити, — квасно з повагою сказав начальник.

— Що є, то є, але на річ треба подивити ся, аби можна що врадити, — сказав другий присяжний — і повільно підіймала ся сїльська власть під гору. Позаду них ішла Параня хлипаючи й утираючи червоні заплакані очи запаскою.

Глава третя.

Сонце підіймалося на небозводї що раз висше: щораз ширше розходила ся вість о тім, що Гнат зійшов з розуму. І чим далї розходила ся, тим дивогляднїші прибирала форми; тим страшнїйшою ставала й неїмовірнїйшою. Длятого що раз більший був рух на головній дорозї; роїло ся від людий на вузкій вуличцї, що вела до хати Гнаткової.

Невеличке обійстє було залите людьми; сїни й хата повні цїкавих. Вони входили й тиснули ся, щоби побачити хорого: подивившись, поохкавшись, подивувавшись, відходили і ставали на подвірю, коло воріт, на вуличцї. Розмовляли, розвідувались, допитувались о те саме по сто разів, маючи приємність слухати незвичайні річи.

Війт з присяжними і з Паранею прийшли на подвірє. Люди рушили ся; декотрі познимали капелюхи, розступаючи ся, більшість стояла як мур, не покидаючи свого вигідного становища.

— Проступіть же ся люди! — кричав присяжний. Ту начальник мають подивити ся!

Почалась глота в тїсних сїнех. Начальство пробивало собі дорогу ліктями; товпа людий, перта ззаду, мов филя подавалась на перед. Люди опирались о піч, о стіл, о лаву: скрипіла постїль з великого людського напору.

— Та проступіть же ся! — кричали майже всї разом.

— Ото нарід поганий!

— Гірш худоби...

— Боже сохрани! Хату завалите!

— Та куда вступати ся? Най тоті з сїний вийдуть!...

— Вступай ся, не знати де?

— Мовчи! Знаєш, з ким говориш? — грізно кричить війт до стоячого неподвижно кремізного мужика.

— А з ким же би? Та з вами...

— Мовчи, драбе!

— Який-єсь ми пан... За громадські гроші...

Війт позирає собачим оком у великій злости на мужика, але руки єго сповиті товпою.

— Прийдеш ти!... Я тебе!... — сичить він як змия.

— Овва! — підсьміхуючись відповідає мужик.

Хорий лежав спокійно і шептав спаленими устами "старі Отче-наші".

— На сіонській горі

Росте зїлє, де менї... — зачав молити ся Гнат, але лайка і напір людий, що туй-туй не падали на постїль, перебивали єму в молитві.

— Молитву не дадуть змовити... — зі злобою в голосї сказав хорий; по хвилї молив ся далї:

— Там Мати божа спочивала,

Свого синка шукала...

— Гнатку, люди зійшли ся, може би-сь сповідав ся? похиливши ся д нему, пригадував хорому стоячий в головах хорого мужик.

— Може єго Пан-біг любий простить, — охкали баби.

— Сину мій возлюбленний!

— Снив ми ся сон пречуденний... — голосно промовив Гнат і зачав розглядати ся по людях.

В першім рядї стояв війт з присяжними; піт густими каплями котив ся з їх лиць.

— Іроде лукавий! Щось витріщив очи на мене? — поглядаючи на війта і єго товаришів, говорив Гнат; — кров людську ссете, поля свої шарварком обробляєте; хто з бідних не хоче вам панщину робити, фантуєте... Прийшли-сте дивити ся на мою муку?

Між народом зашуміло як в улию, коли пасїчник підкурить порохном: на всїх лицях виднїла скрита радість і пробуджена злоба.

— Добре єму вповів! — шепнув мужик, що перед хвилею мав з війтом перепалку.

— Що правда, то правда, — чути було голос ізпід вікна.

— З громадського лїса богачі возять, а бідному кимачка не дадуть, — говорили мужики в сїнях голосно.

Старшина громадська стояла нї в сих, нї в тих.

— Муку велику приймаю з божої руки; нечиста сила перла на мене всю ніч... Що я видїв? Що я перетерпів...? Сила божа помогла менї, не дати ся єму. Надгорода за муку в божих руках, — говорив хорий, а всї підіймались на пальцях в гору, щоби побачити єго.

— Виведїть мене з хати, — просив він стоячих коло хати.

В хатї пішла суматоха. Люди тиснули ся, виходячи з сїний і з хати на подвірє. Коли вже на стілько проглотило ся, що було вільне місце, підвели два мужики хорого з постелї. Він був блїдий як смерть; чорне волосє побільшувало ще блїдість, лише рана за ухом і знаки на шиї червонїли. Очи єго були тусклі, а руки з енними обручками на згибах, мов граблї опустили ся по боках.

Звільна вели, а майже несли хорого через хату, через сїни і посадили на подвірю на купцї соломи, накритій кожухом і обложили з боків і з заду подушками, щоби міг усидїти.

Люди обступили єго тїсним кругрм; кождші шукав висшого місця, щоби подивитись на него, лиш війт з присяжними відступив і стояв осторонь, коло плота.

— Як гадаєте, пане начальнику? — питав один присяжний.

— Та що маю гадати? Варят... — відповів начальник.

— Правду пан начальник кажуть; що варят, то варят, нема що казати! — потвердили присяжні.

— Пішлете ді Львова? — питали вони.

— Та хто пішле? Тепер робітний час... Хто буде везти? — нетерпеливо воркнув війт.

— Ба, от жінку хотїв зарізати, а потому як що до чого прийде, хто буде відповідати, як не ми всї? — зачав розбирати річ присяжний, в котрого була на подвірю цїла гора кимаків з громадського лїса.

— Як не втихомирить ся, то треба би єго десь відлучити, — радив другий присяжний.

— Примкне ся єго в арештї... — подумавши трохи, сказав війт.

— Таки так, — потакнули присяжні і спустивши носи йшли поволи горі вуличкою, відказуючи на дивну варяцию Гната.

Люди стояли навколо Гната; одні шептали, другі кивали головами, треті вздихали, і часто було чути слівце: "покаяніє", котре у новицького мужика має багато значінь. Він уживає того слівця, коли застане непорядок дома, коли бачить яку забавну комедию, або коли заскочать єго які незвичайні річи.

— Приведїть Шуликів!... — промовив хорий.

— Шуликів! — зачали кликати люди.

Шулики з старою матїрю пробивали ся поміж товпою до Гната.

Нарід чекав, пороззївлявши роти, що то з того буде.

Коли Шулики станули перед Гнатом, він дивив ся на них пильно: на перший погляд блиснула на єго лици злоба, що в ту мить зникла, а на єго блїдім лици заяснїла лагідність і покора.

— Я грішив проти вас, сусїди... Простїть мене грішного!... — просив хорий.

— Най вас так Бог простить, як ми вас прощаємо, — сказали Шулики. Стара зачала хлипати, а єї сини стояли нахмурившись... Сльози крутили ся в їх очах.

— Сповідаю ся Господу Богу всемогучому, в Тройци сьвятій Єдиному, Пречистій Матїнцї божій, ангелам небесним, всїм сьвятим, і перед вами, люди добрі! — зачав прилюдну сповідь хорий; перехрестив ся і всї присутні перехрестились.

— При війську грішив-єм тяжко... з дївчатами... Людські дїти на дурний розум зводив-єм... Гріх "юности" не помяни менї, Господи! — зітхнувши важко, промовив хорий.

Мужики стояли поважно, баби переглядали ся, а дївки закривали запасками лиця, почервонені стидом.

— Крав-єм, на чуже добро важив-єм, шкоду робив-єм, чи в поли, чи в садї... Не тримав-єм ся правди божої: брехав-єм, туманив-єм, крутив-єм, — інакше-м гадав, а інакше говорив... Проклятство було велике! З сусїдами, в хатї перед образами, на жінку, на дитину, на себе самого... Худібцї-м кляв, божив-єм ся на неправду, образу божу чинив-єм... Грішний я, грішний... — ту перервав хорий сповідь; нагадував ся через хвильку, потім зачав далї: — Сварки-м починав, завидував-єм; раз до церкви полїнував-єм ся піти... Образив-єм пятноньку сьвяту... Ковбасу-м їв...

Люди ахнули, вчувши той остатний гріх.

— Не мав-єм віри в Бога, ходив-єм по ворожбитах, був-єм у паливоди, учив-єм ся примов і зашептів... Кривди людської на собі не тямлю, не памятаю... Боже, милостив буди менї грішному! Боже, очисти гріхи мої! Без числа-м согрішив, Господи, прости менї!... Простїть мене, люди добрі! — ослабаючим голосом просив прощеня хорий.

— Най тя Бог так простить, як ми тебе прощаємо! — в один голос відповів зібраний нарід.

— Правди нема на сьвітї: кождий туманить сьвіт, нїхто Бога не боїть ся... Конець сьвіта приходить... Один з другого кров ссе, ситий голодного не знає, богач мучить бідного, сильний ногами толочить слабого; яке тут може бути благословенство боже? — що раз тихше говорив Гнат, а слухаючі кивали головами.

— Чей єго Пан-біг простить! — говорили баби.

— Трохи послабує та й вийде...

— То єму лиш така година прийшла була.

— Хто знає? Така річ любить завертати.

— Опадами приходить... А дурна Гриниха? Не тямите? Часами говорила як при розумі, а як зайшло на неї, то мало село не спалила.

— Жінку хотїв різати...

— Хто знає, що ще з него буде?

— Єґомосць що скажуть?

— Що мають казати?

— Сповідь перед людьми зробив...

— Е, хто такому що зборонить...

— До ворожбитів ходив учити ся примов.

— Против Тацї воював... Чого довоював ся...

— От не журіть ся чужими гріхами; у кождого своїх досить.

— Та я лиш так... Прийшло до слова...

Хорий опустив голову на подушки й лежав неподвижно: примкнені, запалі очи, блїде лице нагадували мерця. По хвилї зачав він рушати губами і слабим голосом просив ся до хати. Люди перенесли єго на постїль і потому зачали розходити ся.

До вечера був хорий спокійнїший і говорив цїлком розсудно. Під вечір, коли сонце зайшло і рясна роса скропила землю, привиди почали ся на ново. Він бачив знов чотирох євангелистів при постелї, просив ся в них, щоби єго пустили зловити Шуличку, що лїзе нага, коміть головою на хрест, котрий стояв на найвисшім місци ялинки; коли-ж євангелисти не хотїли пустити єго, він вилаяв їх. Вони перекинули ся в чортів, і він з розпукою вирвав ся з хати й мов несамовитий летїв горі стежкою до старого, з перегнилим, скривленим перехрестєм, хреста.

На крик жінки пустили ся за ним сусїди в погоню, і по довгій і впертій боротьбі привели хорого до хати.

Він рвав ся, кричав, плакав, молив ся: чорти визирали з усїх кутів, євангелисти опустили єго, і він лишений на власні сили чув ся немічним проти ворожої сили. В приступі розпуки пробував черепом, що схопив з припічка, підрізати собі горло, але сусїди перешкодили, звязавши єму руки и ноги мотузами. З покалїченої шиї слизїла чорна, запекла кров.

Рада в раду, стало на тім, що треба хорого замкнути. Післали до війта, а той вислав полїциянта Гриня Куртого, щоби хорого спровадив і замкнув до арешту, що без вікон, лише з малими, чотирокутними, прорубаними продувами, злїплений з ялинових тертиць, стояв близь коршми на громадській пустини.

Гринь Куртин, хлоп височезний як смерека, з грабовою палицею в руцї і з ключем від арешту за пазухою прийшов до хати, обдивив ся, почіхав ся в потилицю, — що в мужика означає "мисленє" в клопотї — взяв собі кількох мужиків до помочи, — і страстний похід почав ся. Гната вели два мужики попід боки. Гринь Куртий йшов позаду, за ним Параня заводячи і що раз більша товпа людий.

Крики хорого, гамір товпи викликували з хат цїкавих: стояли на містках баби, пняла ся по воротах біловолоса дїтвора в брудних сорочках, впнуливши очи й пороззявлявши ротики. Скажено брехали собаки на припонї, не могучи дати спусту своїй злости на литках ідучої товпи людий.

Через час похід зрівнав ся з арештом. Гринь Куртий отворив двері; хорого завели до низької, темної комірки і звязавши єму руки, полишили в арештї.

Якийсь час гуторили люди на головній дорозї, перед арештом, потому розійшли ся, кождий у своє.

Сьвітили зорі на вечірнім, маєвім небі: навколо на склонї небозводу била блискавка на погоду, неначе моргала дївчина молода... З високої дзвіницї снували ся пасма тихих звуків, викликаних легкими ударами шнурів, колисаних вітром, о криси дзвонів, а з арешту доносив ся страдальннй стогін хорого Гната.

Досьвіта пішла Параня з сусїдами до арешту, щоби відвідати Гната й занести єму поживу.

Він був спокійний; на єго лици значна була якась щасливість, якесь блаженство... Воно лучає ся в людий ідеї, що багато задля неї пepeтeрпiли — і перемогли.

— Як же тобі, Гнатку? — питала жінка.

— Я здоров; най Тому буде хвала! — показуючи пальцем в гору, відповів Гнат.

— Не видїли-сте нїчо? — питали мужики.

— Що я видїв?!... — таємно промовив Гнат — і мовчав на всї дальші допити.

— Може підеш до дому... Праця пропадає... — просила жінка.

— "Претерпѣвый до конца спасенъ будетъ!" — відповідав Гнат і обіцяв вийти аж третього дня з арешту.

З тим вернула Параня до дому.

Гнат сидїв в темній і тихій комірцї, поглядаючи через отвір на пусту вулицю, по котрій, в полуденний час, крутив призимельний вітер порохом... Ту відступав він від отвору, хрестячись перед полуденним бісом, що женить ся з вітром на вулици.

В ночи приходили до него вартівники і позакурювавши люльки, то допитували єго, то самі оповідали, що коли видїли й чули.

Третого дня вечером вернув Гнат до дому блїдий як стїна, вихудлий, тихий і мовчаливий. Кілька день знемагав він ще, але мало-помалу приходив до себе й житє єго мужицьке, повне томлячого труду пішло старим слїдом.

Від того часу, як Гнат вийшов з арешту уздоровлений, минуло три тижнї.

Червневе сонце, що своїми промінями ростило молоду траву, красило лагідними барвами цьвіти, помагало сипати ся колїнковатим стеблам пшеницї, жита, ячменю, вівсів і иньших трав, мало тепер ще труднїйше завданє. Воно сушило своїм жаром нїжні листки цьвітів, насїнє дозрівало в ствердлих чашках, щоб згодї розсипатись по луках і сїножатях і лишити наслїдників краси на другу весну; жовтило зелені стебла й колосє збіжа, варило своїм горячом крохмальне молочко на муку в золотавій пшеницї, в половім житї, в пукастім ячменї і в остро-конечнім зернї вівса. Круглі, зелені як рута, яблока під поглядом єго діставали біляво-жовту барву й нїжний рожевий румянець; під лупиною солодшали квасні й терпкі соки, а білі зерна чорнїли, звільна дозріваючи.

На ту благодатну роботу сонця дивив ся, з тихою радістю, зголоджений на переднівку мужик. Що недїлї обходив він свої вузкі а короткі загони; оглядав, важив колосє, підкопував корч зеленої бульби, пильно дивив ся під корч, чи красно завязує ся овоч єго головної поживи; зі страхом слїдив за кождою пливучою небом хмарою, боячись, щоби одна хвиля божого гнїву не знищила єго надїй і не кинула в ще більшу нужду.

Коли небо засувало ся чорними хмарами, блискавка прошивала небозвід і грім грохотїв, лунаючи по горах і лїсах, він шептав молитви й палив сьвячене зїлє на огни, стараючись по змозї забезпечити ся против елєментарних нещасть.

Гнат Шутяк працював у поли, вечером шептав "старі Отче-наші" перед образами, в недїлї й сьвята сьпівав на крилосї, по Службі божій лежав хрестом при церковних дверех, з полудня читав біблїю й відмавляв "Небесний лист". Був мовчаливий, смирний — і лише тодї хмарило ся єго лице, коли цїкаві допитувались о єго хоробу.

Одної недїлї, зараз по Службі божій, зійшло ся до Гната кількох мужиків, сусїдів. День був горячий: від самого рана палило сонце як огнем, небо пожовкло від великої спеки, листє дерев і трави охляли, а в воздусї стояла небезпечна тишина: так тихо стоїть горяча вода в начиню перед хвилею, в котрій почне кипіти.

Гнат і сусїди сидїли в тїни густого сливнику перед хатою; Параня говорила з Шуличкою через пліт, а дїти гологолові сидїли на самім сонци, коло воріт, і бавились згортаючи порох у купки.

— То раз парить! — промовив старший Шулик.

— Вітер анї дихне... Коби щасливо до вечера перебути! — сказав Іван Ханенків, що належав також до тої громадки, котра слухала слова Гнатового.

— Збіже красне, колос тяжкий, коби дві-три недїлї — та й під серп, — поглядаючи на повздовжні загони колосистого збіжа, сказав Максим Захаришин.

— Коби щасливо дочекати... Душно так, що, Боже...

— Все в божих руках... — стиха промовив Гнат.

— За наші гріхи Бог кару спускає.

— За одного нераз всї терплять...

— За одного? А хто без гріха? — справив кривий погляд Гнат.

— Правду кажете: кождий з нас варт кари, — поправив ся Ханенків.

— Поле посьвячене, малі дївчата несли образ — чей Пан-біг людий помилує... — сказав, утираючи подолком піт, Захаришин.

Така встанова лїпша, аби малі несли, — обізвав ся Данило Василенків; — я, — говорив він далї, — їхав тамтого тижня зелїзницею до Долини, та й менї говорив один чоловік, що в них, два роки тому назад, град, най ся не приказує — все вибив, бо дївка, що несла образ, була тяжка.

— Сила божа! Що то за сумлїнє! Така має таку кару зводити на село!? — скрикнув Захаришин.

— Говори! Сумлїнє... Або то кождий має сумлїнє! — воркнув Василенків.

Гнат сидїв мовчки, а піт лив ся цюрком з него.

Сонце зачало поміж галузє палити єго голову й він посунув ся в тїнь. По хвилї зробило ся єму зимно: дрощі зачали переходити єго тїло й він голосно задзвонив зубами.

Мужики поглянули на него здивовані; один кликнув на Параньку, щоби винесла кожушину.

Паранька йдучи до хати, поглянула в сторону гір і перепудженим голосом скричала:

— Господоньку!... Яке відти суне!...

Мужики посхапували ся і дивились на захід.

Зза гір висувала ся сивава хмара, з жовтими проблисками, мов величезна крига леду. Вона сунулась до сходу, затемнюючи з незвичайною бистротою пів небосклону. В дали чути було глухий шум, як би велит який огроменною віячкою пересипав горох з одної переруби в другу.

Високі, осьвічені сонцем, голубі верхи гір захмарили ся; сїть водна Чечви й Лімницї блищала тепер мрачно, мов плинне олово. Студений вітер зачав рушати дерева, трави, збіжа.

— Сила нечиста пре на мене... — простогнав Гнат, трясучись на цїлім тїлї — і ледви-не-ледви припідняв ся на ноги.

— Боже, змилуй ся над нами грішними! — вздихали перестрашені мужики.

— Паранько, зїлє сьвячене на грань!... — крикнув Ханенків — і в кілька хвиль показав ся синавий дим в дверех і зпід стріхи.

— Праця наша... Боже заступи! — йойкали мужики.

— Який шум — як би повінь ішла...

— Може піде на лїс...

— Коби Господонько дав!

— Вітер рушив ся...

— Коби добрий вітер!... Розігнав би...

— Сусе Христе!

— Сине божий, помилуй нас!...

Гнат стояв опершись о пень сливки. Лице єго зблїдло як полотно, він тихо шептав молитви, і видимо хотїв змочи свою неміч.

Градові хмари сунули ся з шумом понад селом; закрили сонце й настав сумерк, котрий роз'яснювали на хвильку блїдо-зеленковаті блискавки. Вітер утихав, і над селом і над околицею висїло страшне нещастє.

З дзвіницї вдарив великий дзвін на трівогу; шум граду в хмарі глушив єго поважні, сумні звуки, а люди молили ся, плакали, палили сьвячене зїлє...

Ще хвильку стояв Гнат під сливкою, перемагаючись; потому перехрестив ся, ударив ся тричи в груди й останками сил пустив ся бічи горі ялинкою до старого хреста. Ноги під ним угинали ся, він хитав ся як човен на водї, побіг стежкою.

Хмари клубили ся, стирали ся; здавало ся, що звід небесний завалить ся від того страшного тягару градових хмар.

Гнат біг, упяливши очи в хмари. Єго морозив студений протяг, він дрожав цїлий і блїдими губами шептав уперто молитви. Коли блискавка осьвічувала чорні відломи хмар, видїло ся єму, що великий чорний чорт, котрий своїм тїлом засунув цїле небо, сверкає злобними очима на него.

Він добіг до хреста й знесилений вхопив ся руками за старе дерево, поросле жовтими грибами.

— Господи Боже, відверни гнїв Твій справедливий від нас бідних!... — скликнув він. — На гори... На лїси... — піднимаючи в гору руку, промовив він вже шепотом і повалив ся, як колода, на землю.

Грім грохотїв глухо, шум ставав що раз сильнїйший. Темнїли верхи гір, а в цїлім їх видї добачити можна було упір і злість, з якою стає велит проти велита. Подув сильний вітер, змішав тяжкі хмари, захитав крихкими верхами високих топіль; скарбова дубина рвалась, наче хотїла тїкати на схід, заскрипіло старе перехрестє над лежачим Гнатом — і перші кульки граду пустили ся...

Вони падали на суху землю, відскакували й котили ся по землї; били о блїде лице лежачого Гната, зіставляючи червоні слїди по собі.

Вітер ставав що раз скаженїйший: гнав хмари на схід, колотив, перебивав, мішав, розривав в штуки — і нагло як з кінви полив ся зимний дощ грубими каплями. Ще хвильку видно було паданє градових кульок — і страшенна злива, довгими струями, пустила ся з неба. Вітер ломив вершки дерев, крутив збіжем на загонах, витолочував цїлі колеса, а цїлі потоки брудної води грали бороздами, причісуючи собою траву й все, що було по дорозї; аж мрака повставала з відбитих від землї, водних струй.

Гнат лежав як мертвий. На блїдім лици були червоні знаки від граду й вони вказували, що кров у нїм ще жива. Текли каплї дощу, мов сльози з примкнених очий, чорні кучері пливали в водї, що шумлячи, рвала бороздою — а біла сорочка стала сїрою від мокроти.

Мужики, що стояли в сїнях і дивили ся на бурю й на Гната, як біг до хреста, мусїли вступити до хати, бо филя вітру заливала сїни дощем.

— Не знав, чи Бог любий позволить єму? — питали один другого.

— Божа воля... — відповідав другий.

— Вітер!... Розігнав!... Слава тобі, Господи!... — весело говорили мужики, коли злива почалась.

— Відвернув... — шептали стиха.

— Але яку муку перетерпів від Бога...

— Нагородив єго той... — сказав Захаришин, показуючи пальцем до стелї.

— А Василенків що? — спитав, керкуючись Данило.

— Манта... А що-ж би? — промовили мужики майже всї разом.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Сильні удари зимних, дощевих струй пробудили Гната. Він розкрив очи, поглянув навколо себе й усьміх радости осьвітив єго лице.

"Слава тобі, Господи!... За муку дав ти менї силу!..." — говорив він сам до себе й силкував ся підвестись.

Він не чув зимна, лише неміч в цїлім тїлї. Помалу, тримаючи ся за хрест, підвів ся він на колїна, обіймив старе, струпішіле дерево й цїлував... По лици єго покотили ся горячі сльози...

На заходї прояснило ся; хмари уступали й показало ся веселе сонце. Воно осьвітило гори, лїси, ниви, граючи барвами веселки на мілїонах капель, дрожачих на листях дерев, на травах, на колосю... Теплі промінї єго облили клячучого під хрестом градобура, а на сходї темнїла ще смуга чорних хмар, поблискувала в немічній злости блискавка — і десь далеко воркотїв грім...

[Зоря, 01.09.1896]

03.09.1896