Нарис
I.
На пригірку за церквою шуміли довговіті берези, білїли камяні хрести, а сїрі деревяні хрестики хилили свої кривобедрі рамена то в право, то на лїво.
На гробах стелив ся мох і росли де-не-де невеличкі корчики ялівцю. В осени приходив старшій брат з церкви і обтрясав з оттих кyщiв дрібонькі чорні ягідки та сушив их до церкви на кадило. Була то неначе послїдна жертва, яку приносили усопші для своєї церкви!
Був день весняний, повний животворної сили. Сонїнько Боже світило ясно і кидало своє жарке промінє так щедро на сїльскі могили, що казав би-сь єму захотїлось чим скорше з землї добути цвіти і прикрасити ними цвинтарь.
По-над гробами як стріла перелїтала ластівка-щебетушка а на окопі гомонїли босоногі сїльскі дїти. Они вертїли кору на березах і білий сок, як каплї слїз, падав з плачучих дерев.
З села до церкви а з церковці на цвинтар вила ся вузонька дорожка. По нїй ишов дїдусь старий, згорблений в-двоє. Кахикаючи долїз аж на цвинтар, подивив ся докола себе по мураві і де сонце найжаркійше світило, там сїв. З голови шапку зняв і палицю-кривулю кинув на землю коло себе. З-за пазухи хустину вийняв, дрожачими руками розвинув єї і розстелив на мураві. На шматинцї синїв ся папір, невеличкій, синенькій. Підходжу до нього тихо, стаю дїдови за плечима і здоровлю єго.
— Дай Боже щастє, дядьку Онуфрею!
— Дай Боже!
— Якій з вас славний богач! Просушуєте гроші, ге-ге!
Старий змірив мене від стіп до голови, не відповів нї слова, і накрив пятку рукою.
— Овва дїдусю! — кажу до нього, — які бо ви недобрі стали. Мабуть забули, як то нераз віяли у нас на попівстві збіже в стодолї та казок менї повідали, або ще давнїйше, як я малим хлопцем приходив у ваш садок, а ви стрясали для мене яблока що найкрасчі... Відай забули!
Тії згадки удобрухали дїда.
— Ге-ге, паничу! колись було, ая, було... і садок був, і хата була і поле... всьо пійшло! Віддав я на старости лїт дїтям, от — думаю — час спочити, нехай они попрацюють, а я буду бавити внуків. Та що-ж? Дивлю ся старими очами, як жид корову з обійстя займає, як закутник*) кожух з хати виносить, як моя праця пропадає... Умру і не поховають як тра, як ґазду... От лишилась у мене остатна пятка. Не дам, думаю, не дам. Буду носити при собі, а як умру, то на похорон буде...
Старий скінчив, зітхнув глибоко і сховав свої скарби.
А над нами сміяло ся веселе сонїнько весняне, як стріла лїтала ластівка-щебетушка, а на цвинтарнім окопі шуміли довговіті берези.
Збиточні дїти попрорізували кору на них і білий сок, як каплї слїз падав з плачучих дерев.
ІІ.
Минув чи рік, чи два, чи більше, не знаю. Я знова був у тім самім селї і знова йшов-єм по тій самій дорозї, що веде з села до церкви а з церковцї на цвинтар. Осїнний вітер поздирав пожовкле листєчко з дерев і котив ним по зжовклих стернях і гонив у далеку даль.
Вузка дорожка була сїра від грязи і ховска, як по дощи. Прикро йти ньою. Ноги гуляли мов немої і ховзались по грязи мов по ледї.
За мною йшло по тій доріжцї людей кількоро. Чотири хлопи трумну несли а мало більше ступало за трумною.
Они балакали з-тиха про те, що в містї ярмарок замкнули, бо зараза кинулась на худобу; они розказували про Юрка Наконечного, що правує ся зі скарбом за кусник лїса; про куму Марину, як то она гонила корову до кирницї, а корова упала і виломила ногу... Балакали з-тиха і несли небіщика до гробу.
— А кого ховаєте, добрі люде? — питаю их, здійнявши перед домовиною шапку.
— Старий Онуфрей помер! — кажуть менї.
— Отой з кінця? дїдусь?
— Ая!
— Та в нього мабуть і гроші на похорон були? — кажу я.
— Та були — відповідають — але що-ж? Носив то небіщик, носив, аж переносив. Покликав перед смертію дяка і війта. "Ось вам, каже, пятка на погріб... поховайте як слїд, щоб і трумно помірне було, і людей скличте, і по священика пійдїть..." Та що? нїхто й не подивив ся на гроші! На що кому старого невальорного банкнота? Ходили ми з ним і до Мошка, і до Шльоми за школою, і до Абрамка до коршми, так повідає жид: "не хочу, не зміняю, бо стара, не вальорна..." От і взяли ми та й трумну збили яку-будь і священика попросили та й він покропив і тащимо старого під берези. Дбав він, що правда, про свою славу і хотїв хоть умирати по господарски... Та годї! мабуть не так писано єму було..."
***
Рідке болото хлюпало під ногами, дрібонькій дощ мракою спадав на землю, за церквою білїли камяні хрести, а над ними шуміли довговіті плачливі берези...
*) Екзекутор.
21. XI. 1892.
[Дѣло, 27.05.1896]
27.05.1896