Вихром летіла між народом вість: Петлюра в Галичину прийшов. Кілько надій, кілько сподівань збудилося у змучених, столочених душах так інтеліґенції, як і простолюддя.
Тільки й бесіди між народом:
— Бачили? Це ж наші прийшли! Наші з золотим тризубом на шапках, як у наших стрільців! Ось вже й нашому горю й поневірці конець.
Й що жило, бігло дивитися на цих наших, на своїх.
І майстер-сточник Ілак, той з гір, аж десь з під Ігреця із своїми писаними топірцями й вибиваними коробочками зійшов.
Увесь час, від коли уступили наші у своїй хатині у горах, мов барсук у норі тихо сидів, а тепер ніби продавати свої топірці, але більше тому, щоб на власні очі побачити "наших", аж до Коломиї, столиці своєї, зайшов. Давно у ній не був, ще тоді, як сина сокола на Україну виправляв. Опісля не хотів їз ворогами сходитися — досить їх бачив у своїх верхах, як худобу виводять, добуток забірають, чи нарід важко карають — та щоб за ними аж на доли їшов?
От тепер то инакше. Бундючні кугутики, як нарід Поляків від орлів на шапках зве, змаліли, присіли до землі, уся Польща зібрана, готова до утечі вже на возах — за теж дорогою й на базарі повно наших козаків піших і кіннотчиків, простих і старшин.
І обози їх їдуть, на возах усякого добра везуть. Аж забувся старий Ілак, дивиться не надивиться, очей відірвати не може.
Ось приступило й до нього кількох козаків.
Взяли у руки топірці, оглядають.
— Що це таке хороше у тебе, старий, чи не продаєш ти оце?
— Тате топірці це мої, продаю. Ще й коробочка на тютюн є.
І виймає їз бесах й козакам подає. Оглядають, хоче купити цей і той, вже і гроші виймали — та враз згадали.
— Щож, кажуть, старий, радіб купить у тебе оце і те — так оцих марок ваших у нас катма, карбованців, ти певно не возмеш, на віщо вони тобі здались, — тут же їх ніхто не бере. — Сьогодна ціла бійка з Жидами на базари за це була — на силу, як Еврею, їх пхати тобі не будем...
Але Ілакові на вид "наших" українських грошей аж сльозами очі зайшли. Узяв набожно папірець у руку, здоймив капелюх, перехрестився, поцілував.
— Славаж Тобі Господи, — каже — що я їх ще узрів. Славаж Господи, що вони до нас ще вернулися. Може мир, супокій, усе наше вони нам ще вернуть! Оце у мене гроші, ади аби за образом лише тримав — так волію, як оце ляцьке сміття, що її кучі ним виліпити не варт.
І розпродав свої топірці за карбованці й гривні й щасливий вернув домів, гень там високо аж під Ігреця верх.
Заложив свої гроші за образ Матері Божої й розпятого креста й катований, мучений — битий у важкому терпінню й поневірці день-в-день перед ними молиться, поклони бє й з непохитною твердою вірою жде на своїх.
[Воля, 04. 06. 1921]
08.06.1921