Пам’ять

«Скільки літ!.. Скільки зим!..» – при зустрічі через тривалий час. А після традиційного «Як життя?..» – вже напевно: «А ти пам’ятаєш?..» В очах – іскринки сподівання, що «пам’ятає». Якщо ні – іскринки пригасають: якась крихта живого часу випала з пам’яті у приятеля (чи приятельки). Ті, що зустрілись, уже не можуть разом увійти в ту хвилину чи годину – й знову пере-жити той відтинок часу, побути у ньому разом, ще раз увійти в часову ріку. І якщо правда, що «час – це ми», то вже та прогалинка у часі ніби стала поміж тими двома: вже наче й не живуть вони цілковито однією душею...

Ми кажемо «пам’ятати», римляни – «тримати в пам’яті». Насправді ж не ми тримаємо в собі ту крихту часу: або вона тримається нас, або не тримається – йде в небуття, точніше в за-буття. А залежить це (що пам’ятати, а що ні) від... «писаря у нашій свідомості», як про це Арістотель.

Йому, цьому писарю, не можемо вказувати, щó він має «записувати», а що – пускати в непам’ять. У нього свої на те міркування: найчастіше навертає на пам’ять саме те, що нам хотілося б забути (згадаймо біблійне: «Живи і пам’ятай!» Каїнові). У нещасті ставить перед очі щасливі моменти минулого, чим завдає ще більшого болю. У щасті ж нагадує про минулі нещастя, а це навпаки додає щастю повноти. Тож, не владні над нею, – боїмося своєї пам’яті. Але цей страх – очищує, навіть під час сну: «Уві сні / В серце скрапує з пітьми / Біль гіркий – каяття – / й мимохіть / Ми вві сні мудріємо» (Есхіл).

Ще античні зауважили, що пам’яті цупкіше тримаються заподіяні нам кривди, аніж зроблене добро; скоріше кортить відплатити за якусь образу чи кривду, аніж віддячитись за зроблене добро. Той «писар» наче випробовує людину – якою вона є насправді. Цікаво, що до прикметника «злопам’ятний» наче й антоніма не маємо: «пам’ятливий» – не тільки той, у кого добра пам’ять, але (гляньмо у Словник) і той, хто пам’ятливий все-таки до зла.

Грецький елегійний поет Теогнід (VІ ст. до н. е.), поділяючи людей на «благородних» і «підлих» (добрих і лихих), пише: «Підлій людині сприять – безглузде, Кірне, заняття, / Як ото ти б засівав сивого моря глибінь: / Води солоні засій – не діждешся багатого жнива, / Підлому зробиш добро – не відгукнеться добром... / Добрий – отримане, хай там яке, найвище оцінить / І берегтиме в душі вдячність за добрий той чин»... Родовитість тут, звісно, ні до чого. Значення має те, «яким ти є сам у собі і як про тебе судить Бог» (із теологічного тексту).

Але забудьмо на якийсь час про того химерного писаря, що нечутно поскрипує пером десь в осередку нашого мислячого єства. Гляньмо на пам’ять, якою вона є, ступімо на стежку самого слова – па-м’ять. Прадавні префікси па- (по-) – просторові (па-доли, по-ділля); «м’ять» споріднене з лат. mens – розум. Св. Августин у «Сповідях» дивується розлогістю своєї пам’яті, яка зберігає образи пережитого з усіма відчуттями (найчутливіший до минулого, зауважмо, – нюх: Одіссеєві Ітака «запахнула» димом).

У кожного свій простір пам’яті. На тому просторі – світлові точки: світяться крихти живого часу, які ми зберегли чи то волею писаря (без нього не обійтись), чи то всупереч йому – є ж «мнемотехніка» (Мнемосіна – богиня пам’яті: «мніти» – думати), є всім відомий заклик Горація: «Carpe diem». Але ті точки наче задуває (чи затирає) ненатлий Час. Спочатку гаснуть ті, що найближче до нас («не пам’ятаю, що робив учора»), а вже насамкінець – найвіддаленіші, з далекого дитинства (на старість – «дитиніємо»), і не тільки стосовно пам’яті – батько Одіссея, Лаерт, як це у перекладі П. Ніщинського, «...мусить навколішки повзати завш по саду-винограду»...

«Все берете ви, літа, враз із пам’яттю...» – зітхає Вергілій устами пастуха: «...тямлю, не раз я, / Ще коли хлопчиком був, міг цілими днями співати, / Нині ж я стільки пісень тих забув! Уже й голос тікає...» Забуває людина – забуває й народ... У часи важких випробувань – пригадує. Щоб бути з піснею, з пам’яттю серця. Недарма ж «пригадувати», латиною, – recordari (дослівно: повертати до серця).

З кожним днем ближчає одна з моїх найвіддаленіших світлових точок. Мов ось тепер чую: калатнувши об стіл, один по одному падають металеві солдатики. Чую голос дядька Михайла, що воював на італійському фронті під час Першої світової: «Вóйна – то вóйна... Багато люду впало...» Торкаючись пальцем першого солдатика, починав рахунок італійською: uno, due, tré…

Писар пише, час затирає... Uno, due, tré… – відраховую нечисленні похилі хрести на давньому кладовищі... Чую голос дядька Михайла: «Вóйна – то вóйна... Багато люду впало...» Вже й він, дядько Михайло (як давно!..) – серед тих солдатиків!.. Сказав же чільний римський стоїк: «Жити – то мов у війську служити»...