(Старовинна легенда)
І.
Що тільки не діялось у нашому рідному краю за тої давньої-давнини...
Слухайте ж, діти, легенду, що ото розповідають нам сиві діди-чуприндири...
А коїлося це ще до Богдана.
Саме у великодню неділю до Чигирина влетів на вороному коні молодий козак. Похилі діди, що зібрались під дворами на судню раду, поприкладали до очей старечі руки і здивовано подивились йому вслід.
— А це, либонь, не чигиринський орел? — озвався один.
— Ой, чується мені недобра вість, — мовив другий.
І справді, козак привіз вельми страшні і недобрі вісті. Вже через хвилину стало чутно, що в Придніпров'ї України з'явились полки польської шляхти. А хто не скоштував шляхетської неволі, той і лиха не знав. Бо ж де проходило це стадо собаче там палали хутори і села, там вольні люди кувались у тяжкі пута...
Прийшов бентежний вечір. Далеко за Чигирином на високих могилах спалахували смолоскипи, а в самому місті сумно гули старовинні дзвони.
Минула днина, друга... і враз прокотилася чутка:
— Братове! Польська шляхта у нас по порозі.
Задзвеніли дамаські шаблі, забили козацькі коні копитами землю; показалась вража рать і розпочалось страшне побоїще. Багато шляхти полягло під стінами Чигирина, та немало загибло і козаків. Серед добрих молодців, що не трусились за своє життя і гордо віддали його за гетьманську столицю, були славні старшини — Юрій Богун та Ілля Сутига. Потрапили вони, сердешні, в полон і їх страшно карали пани. Перед смертю не стогнали вони і не просили пощади: тихо попрощались товариш з товаришем, плюнули катам у вічі і впали мертвими...
А обложений Чигирин тільки окутався сизим димом і, кепкуючи з ворога, високо до неба підняв свою непохитну кам'яну голову.
II.
Саме в таку тяжку днину чигиринський отаман Грицько Бишка гукнув до себе трьох сильних козаків-красенів і мовив їм невеселе слово:
— Хлопці! Чи бачите, як завзято одбиваємося ми?
— Чом не бачити... — одказали козаки-молодці, — самі ж не раз стинали голови ляхам...
— Ото ж то й є, — мовить своє Бишка. — Але війська у ворога тьма-тьмуща, і не дай бог упасти Чигирину, як загинуть наші льохи і наше добро, так трудно добуте в походах. А знаєте, як тяжко уступати вражині те, що нажито кров'ю людською?! Ото ж мова моя до вас буде коротка: ви, хлопці, мусите врятувати частину наших скарбів.
За цим відчепив од очкура півпудовий ключ, одмикає глибокий льох і вводить туди козаків.
— Тут стоїть барило з золотом і самоцвітами, — мовить Бишка. — Коли прийде ніч-порадниця, візьмете це барило, перевезете на ту сторону Тясмина і приховайте скарби в Татарській могилі.
— Добре, Бишку, отамане наш, — відповіли козаки. — Ми вчинимо так, як ти велиш.
...А коли настала ніч, три козаки підхопили на дужі плечі барило і подались городами до Тясмина. На дорозі стрівся їм чигиринець Сап'ян.
— Гей, Сап'яне! — гукають молоді. — А чом никаєш по городах і не йдеш шляхтича поганого бити?
— А я, братики, бігав додому...
— Не бреши, Сап'яне. Адже хитруєш ти!
— Та єй же богу, правду кажу!
— Не божись, що забродивсь, бо не повіримо...
— Ото, які ви неймовірні! — вигукнув Сап'ян і знітивсь, мов той собака.
— А не знаєш, Сап'яне, де тут поблизу човен є, щоб на ту сторону передатись?
— Еге, братики, всюди човнів кат ма. Ляхи попалили... А от у мене — є!
Сап'ян забіг попереду козаків і майже благаючи заторочив:
— Ви теє... хлоп'ята, ідіть до мене. Та в мене ж такі там човни, як лялечки оті. Якщо ваша воля — ходіть, я одпущу. Сядете собі та, бог дасть, і переправитесь на ту сторону благополучно...
А ті послухали доброї ради земляка та й потягли за ним. Несуть хлопці барило золота, аж крекчуть, вже піт усіх пройняв...
Незабаром показався Тясмин, а біля нього одним-одне подвір'я.
Забіг Сап'ян до стодоли, духом витяг звідти великого човна і зіпхнув його на воду.
— Сильний ти, чортяка! — похвально озвався один козак.
— Аби ви були добрими, а для таких молодців і здоров'я не жаль.
— Ну, досить, Сап'яне, — перебив його мову козак; — справді бо ти сьогодні щедрий. Видно, брешуть люди, коли гуторять, що скупердяга великий...
— Ото брешуть, брешуть!.. — скрикнув Сап'ян. Вдарили весла по воді, і козаки з човном залишили берег.
Десь далеко чути було крики людей і дзенькіт шабель. То вільні орли кров'ю відстоювали своє рідне гніздо. Один їхній земляк Сап'ян стояв без діла на березі; він пильно вдивлявся в темряву, немов би хотів розсікти своїми очима густий морок ночі, його руді вуса, як дві мички, безшумно хитались од вітру, а невгомонне серце чекало чогось...
Тим часом три козаки, низько зігнувшись над веслами неслися за течією. Посеред річки, де страшно вирувала вода, човна кинуло в бік. Козак, що сидів біля керма, хотів притримати і нехотя торкнувся днища човна.
— Хлопці, човен тече...
— Та говори, — озвався весляр. — У Сап'яна човни добрячі.
— Браття, вода вже по місточки.
— Вода...
Кинулись обмацувати днище човна. Тільки доторкнешся рукою — і відпадає кусень чи то глини, чи то глею. А в тому місці одкривались широкі діри в днищі і в них текла й текла вода... Тепер здогадались козаки, як хитро опутав їх Сап'ян. Незабаром човен напонився водою і разом з барилом тихо зник під водою.
— Бусурман же ти, Сап'яне! Гірший найсмердючішого пана! — гірко мовили козаки, пливучи назад до берега. Та не судилось їм, бідолашним, пожити! Всі вони зложили свої невинні голови від зрадницької кулі свого земляка.
ІІІ.
Пройшли часи. Славний гетьман Павло Наливайко відбив від Чигирина враже військо, добру частину якого перебив, а решту розвіяв, мов той попіл, по широких степах України.
Чигирин зажив мирним життям. Лише одна людина не мала спокою. То був Сап'ян.
Один він знав де поділося барило і не казав про це ні своїй жінці, ні синові. Довгими ночами блукав човном по Тясмину, шукаючи золотих скарбів.
Гуторили люди, що як побачить Сап'ян золото, то немов сказиться. Ходить, мов неприкаяний собака і за холодну воду не береться. Розказували ще й таке: буцім той же таки Сап'ян носив у себе біля пупа шкіряний капшук на шворці, а в тому капшуці — зашитий п'ятак. Закує вперше зозуля по весні, ухопиться він за п'ятака і тіпається, мов у пропасниці. Бачте, це він чинив з тим, щоб круглий рік гроші до рук пливли. А за них, проклятих, батька рідного не пожаліє — продасть. Недаром сказано: багач у грошах кохається, а біс — у душах... Та й довела його та зажерливість, не при цьому слові згадуючи.
Поїхав ото Сап'ян барило шукати, протинявся майже цілу ніч і вже хотів додому вертати. Коли гульк, аж випливає з води золотий карбованець і так же браво проти місяця сяє та тріпочеться на хвилях — дарма, що важкий. У Сап'яна заблищали очі, затряслись руки. Підплив тихенько човном, схопив золото обома жменями і мерщій за пазуху його. Вкинув, коли чує щось пече в груди. Досяг рукою того золотого, поворушив, переклав у руку. Почухав черево — пече, як свічкою. Де вже не клав того карбованця, — так і пашить вогнем.
Придибав Сап'ян додому ні живий, ні мертвий. І долото в дорозі загубив і здоров'я позбувся. Вся його личина спеклась, потріскалась — місця живого не знайдеш; нащо вже очі і то загорілись якимсь чудним вогнем, обпливли поганською сльозою і стали гаснути. Пролежав Сап'ян день, такий немічний, незрячий та й сконав у нелюдських муках. Але, вмираючи, не покаявся у своїх страшних гріхах перед козацькою громадою. Не так був скроєний Сап'ян. Зате покликав до себе синка і наказав йому:
— Проти нашого городу в Тясмині лежать великі скарби... Потрудись, синку, відшукай їх — великим багачем будеш. Та тільки не кажи про це нікому! Чуєш?..
«Ну ж і вухо старої лаханки», — подумав син про батька. — «Ач, що вкоїв, а й досі не прохопився жодним словом про це».
А правду кажучи, у сина була натура достоту батькова, бо воно так здавна ведеться: не породить сова сокола, а ворона солов'я...
Першої ж ночі по батьковій смерті не витримав молодий Сап'ян і подався на Тясмин золотих скарбів шукати. Перед цим його гукнула мати:
— А куди, синку, йдеш?
— Чорт жениться, мене в боярини кличе, — відповів той.
— Ой, недобре матері відказуєш, не буде й тобі щастя, сину...
Та не зважив на це молодий Сап'ян.
Всю ніч чекала на нього мати і не могла дочекатись. Її серце віщувало щось тяжке.
А коли прийшов ранок, до хати вбігли сусіди:
— Ідіть, ваш син утопився.
Попленталась мати ні жива, ні мертва. Насилу доплелась до берега, а коли побачила свого сина — впала крижем на прибережний пісок і більш уже не підводилась. А він лежав такий уже страшний: голий-голісінький, з чорними виряченими очима і синіми руками.
Пошушукались люди, подивились на те диво та й поховали їх обох над Тясмином, біля самої могили старого Сап'яна.
Залишилась хата пусткою, розтеклось по хватких руках сап'янівське добро і все зникло безслідно. Як ото часом зникає у високому небі сірий, непривітний дим.
Правда, опісля розповідали ще й таке.
Буцім, тільки вдарить північ і над Тясмином випливе місяць, виходять з води Сап'яни і тоді починається страшне видовисько: стара мати сідає на беріг і журно скиглить, рвучи на собі коси, що породила такого нелюбого сина; сивий батько з палаючими очима і зотлілим тілом скрегоче зубами і невгамовно б'ється з сином, за барило, яке тут же стоїть, а з нього, як та вода, течуть і течуть червінці...
Чи брехали старі діди, чи правду казали — хто його відає, — одначе чигиринці йняли віри і назвали те неспокійне місце Золотими скарбами. І зветься воно так і по цей час.
[Радянський Львів, травень-червень 1946]
01.06.1946