(продовження, див. початок та частину II)
Хоч уже в повну силу крокувала пєрєстройка, а все ж партія тримала оборону і не здавалася. Обком постійно стояв на варті совєтських цінностей і на рівні різного районного начальства втручався ледь не в кожен наш виступ, вимагаючи завіреної програми. Щоб вони відчепилися, Остап Федоришин завірив якусь ліву програму в головного цензора, колишнього емгебіста, який замолоду полював за упівцями. Але в цій програмі не було самих текстів, що дуже нервувало партійців. Вони звикли, що все має бути зафіксоване до найменшої репліки, кожна пісня роздрукована.
Але тут уже проявлявся дипломатичний талант Остапа, який в торгівлі осягнув цілу науку, як задурити голову, як напоїти і задобрити чергового апаратника. Це давало нам змогу вийти сухими з води. Але Остап сухим не виходив, бо мусив з тими партійними кретинами і цензором пити та вислуховувати їхні «премудрі» зауваження. Часто бувало так, що він виходив на сцену вже під легким газом, і слова йому злегка пльонталися.
Одного такого разу, коли Остап з'явився на концерт у філармонії збадьорений, його дипломат з незмінним коньяком потрапив на очі юного Тараса Чубая. Остап саме читав зі сцени гумореску. Я сидів коло столу, втупившись у книжку, і чекав, коли мушу вийти на сцену. Тарас пройшовся раз попри той дипломат, пройшовся вдруге і втретє та й питає: «А що б такого втнути Осі?» – і поглянув запитально на мене. Я стенув плечима і промовисто глипнув на важку залізну штабу, якою притримували куртину. Тарас відкрив дипломат, відсунув пляшку коньяку набік, поклав до дипломата ту штабу, закрив і відійшов, весело бринькаючи на гітарі, з почуттям виконаного обов’язку.
І ось з'являється пан директор, а з ним Юрко Саєнко та Стефко Оробець. Якраз мені з Остапом пора на сцену. Він хапає дипломат, робить крок вперед і вдаряється об стіну головою. Тут він миттю скипає люттю, відкриває дипломат – коньяк цілий, це вже не зле, але – звідки штаба? Хто це зробив? Грізні очі свердлять усіх нас. Але всі вдають, що вперше бачать ту штабу. Проте Остап не заспокоюється, він погрожує, він наливається гнівом. І тут Юрцьо Саєнко чинить неймовірно героїчний вчинок. Він підходить до Остапа і, не зважаючи на те, що він навіть не був свідком того, як Тарас підсунув Остапові свиню, каже: «Заспокойся, то я поклав штабу». Остап мало не кинувся битися, але Юрко спокійно стояв на місці. Тільки запитав: «І що? І що ти мені зробиш?». Довелося Віктору Морозову втрутитися і заспокоїти, бо вже була би ґранда.
Але ось почалася друга половина вистави. З'являється Андрій Панчишин. Він, коли ми виступали у Львові, приходив завше пізніше, бо й виступав пізніше. Оце він ходить-походить по тій кімнаті, де ми отаборилися, і погляд його падає спочатку на дипломат, а потім на штабу. Крім нього й мене, в кімнаті більше нікого нема. «А що б такого вчудити Осі?» – замислюється Андрій. Я мовчу. Справа в тому, що Остап нас трьох добряче діставав, і бажання щось вчудити жевріло в наших збунтованих серцях давно. Різні дрібні капості ми йому й раніше робили, а тут якось вийшло все дуже спонтанно й оригінально.
Отже, Андрій підступає до дипломата, дивиться уважно на нього, рухає обережно ногою. Чує, що там калатає пляшка. Я мовчу. Він відчиняє дипломат і відсовує набік пляшку. Я мовчу. Хоча міг би зауважити, що ця ідея вже була пів години тому втілена і доволі успішно. Але чи мушу я все бачити і знати? Андрій бере штабу й акуратно вкладає її до дипломата. Я мовчу, втупившись у книжку. Потім Андрій задоволено походжає туди й сюди, перебираючи струни. За хвилю влітає Остап – нам знову пора на сцену. Остап хапає дипломат, робить крок вперед і знову гугупає об стіну. Тут ми вже почули рик розлюченого лева. Андрій з подивом дізнається, що все це вже було, а я, курвий син, не попередив.
«Та я що? – кажу. – Я книжку читав. А коли я читаю, то не стежу за навколишнім середовищем». І знову крик і погрози: «Хто? Хто? Хто? Я йому не знати що зроблю!» Цей вибух вулкана триває хвилин п’ять. Вже й Віктор Морозов осудливо зиркає на нас – ну, раз можна так не надто мудро пожартувати, але вдруге?
І тоді вже Андрій чинить героїчний вчинок і признається, що то він поклав штабу, не мав зеленого поняття, що перед цим те саме зробив хтось інший. При цьому не видає мене, що я все бачив і не попередив. Потім мені каже зі сміхом: «Але ти засланець!»
Найцікавіше, що пляшка коньяку при тих маніпуляціях не розбилася.
Як я вже згадав цензора, з яким Остап мусив випивати, то додам, що кілька разів і я був при цьому. Остап завше казав йому, що його поради дуже цінні, що ми завше до них прислухаємося, а цензор, випивши, розповідав якісь історії зі свого молодецького минулого. Зокрема, як вони оточили хату, де сховалися дві сестри, партизанки, і не бажали здаватися. Тоді емгебісти ту хату підпалили, а дівчата відстрілювалися до останку і згоріли, а не здалися. Цензор прицмокував своїми повними вустами: «Але які ж вони були красиві!»
В грудні 1988 року ми мали виступати в Самборі. Перед концертом хтось із партійців попередив Остапа, що нас чекає провокація. Що малося на увазі – ми не знали. Ми відіграли дві вистави підряд і, коли наприкінці вийшли всі на сцену, до Остапа підійшло двоє хлопців з Товариства Лева і щось зашептали на вухо. Але він не хотів нікого слухати і розпорядився вимкнути мікрофони. Ніхто не розумів, що діється.
Ми всі зійшли зі сцени, а натомість чуємо, що там щось відбувається. Я повернувся й побачив чотирьох старших панів. Як з'ясувалося, це ті колишні студенти, які організували джаз-бенд «Не журись!», і вони спеціально з'їхалися на запрошення Товариства Лева з різних міст, щоб познайомитися з нами. Це була неймовірно зворушлива хвилина. Але спілкувався з ними лише я. Врешті я побіг у гардероб і пояснив, що нема тут жодної провокації. Остап суворим тоном наказав залишатися на місцях і щоб я не пхався в не свої справи. Але я все ж повернувся на сцену, а зі мною вийшли Андрій і Тарас. Таким чином ветерани «Не журись!» зустрілися лише з трьома. Я ще кілька разів бігав до наших, переконуючи їх вийти на сцену, і врешті вони таки вийшли, щоб разом сфотографуватися.
Самбірська газета «Червоний прапор» (13.12.1988) писала: «З допомогою самбірчанина Д.Кузьмінського (колишнього учасника капели) члени товариства відшукали Зеновія Павлика, Євгена Постужинського, Стефана Місечка. Колись четверо студентів різних вузів Львова, переселенців з Польщі, спочатку виступали в колі друзів, а згодом вийшли на широку публіку... У 1950 році, закінчивши навчання, хлопці роз'їхалися, відтак капела перестала існувати. І ось через 38 років учасники її побачилися знову.
Зустріч була несподіваною, але від цього не менш щирою і теплою. Артисти домовилися про спільний концерт, творчі зв’язки».
Домовитися домовилися, але ніколи більше обидві команди не зійшлися. Через десять років у телепрограмі «Кава по-львівськи» двоє ветеранів «Не журись!» згадали й про цю нашу зустріч і про те, як директор «Не журись!» обіцяв їм спільний концерт, але слова не дотримав.
Мені було дуже шкода, що так вийшло по-дурному. Але не вийти по-дурному воно й не могло, бо театр усі більше хилився в бік просвітянства – пішли одна за другою програми, присвячені Різдву, Великодню, Січовим стрільцям, воякам УПА. В тих виставах мені, Тарасові Чубаю, Андрію Панчишину і Стефкові Оробцеві місця не було. Запанувала патетика. Я вважав, що з такою тематикою цілком успішно дають раду Остап Стахів та Олег Кульчицький, і театр «Не журись!» не був чимось особливим. Мені хотілося повернутися до кабарету, це принаймні було щось оригінальне.
(далі)
03.10.2018