(закінчення, попередню частину див. тут)
Після довгих суперечок і зусиль нам з Андрієм Панчишиним вдалося переконати Остапа Федоришина організувати кабаретову виставу. Я написав сценарій вистави, яка спочатку мала назву «Пан Базьо і решта». Ким був легендарний пан Базьо, я описав ще рік тому на «Збручі». Мій сценарій був дещо сирим, а дещо модерновим, не мав стержня і на кабаре мало скидався.
Тоді сценарій замовили Віктору Неборакові. Але він написав віршований сценарій, який уже мав той стержень, довкола якого міг закручуватися сюжет. Одна біда – вірші. Пана Базя мав грати Богдан Кох. Він прочитав сценарій і навідріз відмовився завчати вірші, бо це не давало змоги імпровізувати. Він казав, що для актора грати у віршованій п'єсі – це катастрофа і муки пекельні. Та й часу було обмаль, щоб вивчити всі слова напам'ять. А Федоришин тільки чекав, щоб відмовитися від цієї вистави.
Відтак ми з Андрієм їдемо до мене у Винники і складаємо докупи хребет сценарію, дещо почерпнувши від Неборака. Тепер вистава називалася «Шлюбна контора пана Базя». Коли сюжет було зліплено, я розписав репліки й діалоги та написав деякі пісні для вистави: «Львівське пиво», «Чорна кава» й інші.
Сюжет був простий, але тримався купи. Отже, до контори пана Базя, який володіє величезною колекцією дівчат і жінок на виданні та парубків і гульвіс, звертається дівчина (я запросив на цю роль акторку самодіяльного театру «Мета» Ірину Дворянин, яка грала в моїй п’єсі «Дракон», а потім стала фаховою акторкою) в пошуках жениха, а він демонструє їй різні варіанти.
Пана Базя грав я. Вистава йшла на самий Великдень у театрі Заньковецької. Два тижні щодня по дві вистави. Зал був переповнений. Нарід приходив у вишиванках цілими родинами, одухотворений мітингами, демонстраціями і колишніми патріотичними виставами нашого театру.
Піднімається куртина, а на сцені на передньому плані на всю висоту стирчить розмальована під червону цеглу могутня труба. Коли уважно придивитися, то можна розпізнати в цій трубі не що інше, як прутень. Хто мудрий, то збагнув, кому він був адресований, а більшість була шокована. На обличчях глядачів з'явилися рум’янці, коли під час пісні «Кама-сутра» споруда почала недвозначно опускатися і підніматися. Ну, принаймні діаспорна молодь була захоплена.
Потім з'являється пан Базьо у величезних сімейних трусах – червоних в білий горошок. Ледве ми такі труси знайшли. Пан Базьо підходить до щогли і піднімає прапор – такі самі червоні труси в горошок. З цього починається вистава. Відтак панові Базьові подають штани-галіфе, він вдягається і сідає за стіл. А секретар фірми, мурин, якого грав Юрій Саєнко, повідомляє:
– Шановна клієнтка до пана Базя.
Заходить Ірина Дворянин, мурин її садить в крісло. Пан Базьо запитує:
– Панянка, певно, в наглій потребі?
– Так, пане Базю, мені так встидно, – каже Ірина, заломлюючи руки, – я така зденервована...
– Панянка зденервується ще дужче, коли почує, що я не є паном Базьом.
Тут почалася така гра, що Базьо вдає не Базя.
– Як? – сполохується Іра. – То ви не пан Базьо? Але мені конче потрібно побачити пана Базя!
– Ого-го! Побачити пана Базя! Та я тут працюю з тамтих, ліпших часів, а тільки-но двічі мав щастя спілкуватися з вельмишановним паном шефом. Простіше, певно, папі римському пантофлю поцілювати, аніж панові Базьові руку потиснути. Він вирішує проблеми винятково глобального характеру. Наприклад, недавно добродій Рейган зволікали з роззброєнням. І що ви гадаєте? Досить було панові Базьові зателефонувати, що він Рейгана з жінкою розлучить, і той відразу дав команду роззброїтися.
– Що ви не кажете?
– А ви гадаєте, хто нашого (тут він пальцем тицяє вгору) з жінкою звів?
– Теж пан Базьо?
– Тільки він.
– А ви хто?
– Я є надзвичайний уповноважений пана Базя по Львову і області. Отже, прошу мені оповісти все, як рідному татуськови.
– А-а можна я буду трохи встидатися?
– Не тільки можна. Порядна дівочка просто зобов’язана встидатися в присутності пурєдного хлопа (поправляє маринарку, зазираючи в люстерко).
– Всі колєжанки повіддавалися. Сестра молодша теж віддалася. За інженера... але віддалася. Навіть та вусата Зоська, стара шухляда... з такими кривими ногами... та я зараз покажу...
– Е-е, може, то не обов’язково?
– Ні, обов’язково! (Показує, як та ходить криво). Навіть вона знайшла собі хлопа... а я... з доброї родини... Дідо перший колгосп... підпалив... А я – така господиня, така богомільна... що мені бракує?.. І тут є, і тут є, і там є – навіть забагато... І хоч би мені хто в трамваї на ногу наступив. Одна надія на вас.
– І добре робите. Наша фірма має світову славу. Минулого року ми арабському шейхові висватали таку львів’янку, жи він заради неї зрікся своєї бусурманської віри. І розлучився з цілим гаремом. Тепер він щотижня їсть кишку з квашеною капустою, співає фай-дулі-фай і збирає підписи про державність української мови. Бо каже, що нарід, який придумав ковбасу, не може бути не державним. Навіть презентував нашій аґенції модерновий комп’ютер. То є мозок нашої фірми. В ньому міститься унікальна картотека, започаткована ще паном Базьом-старшим за найяснішого цісаря Франца-Йосифа.
– І коли б я могла з того скористатися?
– Хоч зараз. Але перед тим – філіжанка кавусі.
Ірині подають каву, Віктор Морозов виконує пісню «Чорна кава»:
Пан Базьо звертається до панни:
– Ну, а тепер до діла. То якого кавалера душа прагне?
– О, я б хотіла чоловіка здатного на справжнє, непідробне кохання. Такого, що міг би зрозуміти незбагненні таємниці моєї загадкової жіночої душі. Це має бути витончена натура. Ну, такий... такий, щоб аж...
– Знайдем... Для нашої фірми нема нічого неможливого.
Віктор Морозов співає «Кохану» на слова В. Неборака.
– Пане директоре! Я собі випрошую! Я панна, вихована на львівських традиціях. Я навіть ніколи польського телебачення не дивлюся, бо мені встидно. А тут – така розпуста! Таке сороміцтво! Ваш клієнт оспівує голе жіноче тіло, з яким навіть не був розписаний! Боже мій! (махає перед обличчям сукенкою). Мені здається, що я вже й сама гола! Фе!
– Прошу заспокоїтися (зазирає на її ноги), ще не аж таке фе!
– Та як нє, коли я вся аж горю! (закриває обличчя сукенкою, що видно голі ноги).
Врешті пан Базьо пропонує дівчині українського негра. Виходить Юрко Саєнко, випацьканий на чорно взуттєвою пастою, і співає пісню на мої слова про татуська з Мадагаскару.
Є острів у Африці Мадагаскар,
Повітря солодке там, наче нектар,
Там зріють кокоси і квітнуть банани,
А мавпи танцюють на жовтих ліанах,
І теплих кальсонів не носить ніхто.
Приспів:
Мадагаскар – країна моїх мрій,
Мадагаскар – я син нещасний твій.
Із Мадагаскару мій тато прибув,
В радянському Львові освіту здобув,
А в стрийському парку зустрів мою маму,
За пачку жувачки завів її в браму.
І там ся зашпортала їхня любов.
Мій дідо відразу збагнув: то шось є,
Жи мама спухає і гумку жує.
Піймав мого тата, підбив йому воко,
Сказав, як не вжениться, буде морока.
А тато вженився й додому утік.
І дідо на зло ворогам тоді взяв
Й мене українцем замельдував.
Тепер мені лихо: шукаю муринку
Таку, щоб як щира була українка
І щоб за Драча голос дала вона.
Бо то був травень 1989-го, коли "Рух" висунув Івана Драча.
– Але ж він зовсім темний! – обурюється дівчина. – А які в нас діти будуть!
– Зате будете мали певність, що то є діти від вашого чоловіка.
Наступна пропозиція – вампір.
– Вампір! Який жах!
– Але ж то наш – український!
– О, ні! Він мені всю кров вип'є!
– А де ви бачила такого чоловіка, аби він крові не пив?
Тарас Чубай співає пісню про вампіра на слова В. Неборака.
Панна обурено залишає заклад. Натомість з'являється клієнт – пан Дзюньо, він же Богдан Рибка. Для цієї вистави я його запросив спеціально, бо на ту пору Стефко Оробець чкурнув до Америки.
– Я б хотів зав’язати знайомство... е-е... яке б потім перейшло у велику любов, – каже клієнт.
– Будь ласка. У нас великий вибір партнерок.
– Але мені потрібен партнер.
– Що? За кого ви нас маєте? То є порядний заклад!
– Перепрошую, але я не сказав, для кого потрібен партнер.
– А-а, тоді інша річ. Слухаю вас уважно.
– Маю таку мороку... Зовсім відбилася від рук. Літає по всьому місту, займається розпустою мало не в кожній брамі. Навіть на смітниках! А ще ж неповнолітня!
– Та ви що? Аж така лярва? І ви тото хочете видати заміж?
– Мушу.
– Аж така сучка! Та-ак, не повезло вам з дочкою.
– З якою дочкою? Та то сучка!
– Я ж і кажу – сучка!
– Але справжня сучка!
– Та то ще залагідно звучить! Я б сказав (шепоче на вухо)... От хто ваша дочка!
– Змилуйтеся! Звідки в мене дочка, якщо я ще ні разу не женився? Більше того – я ще ні разу не...
– Кого ж ви тоді заміж хочете віддати?
– Та сучку! Сучку! На штирох ногах! І з хвостом!
– Ну, в принципі, ми такими справами не займаємося. Але працює в нас один пес, який міг би вашу сучку прибрати до рук. (Набирає номер на телефоні). Прошу негайно привести Джульбарса!
Входить В. Морозов:
– Пане директоре, голошу слухняно: Джульбарса нема.
– Як то нема?
– Повісився.
Звучить пісня на слова В. Неборака.
МОНОЛОГ З ПСЯЧОГО ПРИВОДУ
Тіло покійного знайшли у рові
посеред подвір'я, завішаним на ланцюгу,
і закопали за городом.
Джульбарс повісився — самовбивця-пес.
Душу Джульбарса поженуть з небес.
Там йому скажуть: «Не здох як слід!»
Там його підважать під хвіст і під…
Джульбарс повісився на цепу вночі.
Справжнє кіно ноцне – щурі глядачі,
і зітхання, і залицяння,
і завивання, і злягання!
Джульбарс повісився! Чуєте? — ви!
Ви читаєте «Листя трави»?
Маркеса? Борхеса? Гессе? «І цзінь»? А?
Джульбарс повісився! Ось переміна!
Ти звешся поетом,
а він — собакою.
Тебе вірш гризе,
а його ланцюг.
Ти станеш колись професійним писакою,
а Джульбарс вибрав не м'ясо, а дух!
Скільки можна на місяць брехати?
Скільки можна чекати зарплати?
Скільки можна зади ваші дерти?
Вічно?
До смерти!
Що за професія шизофренічна —
вік сторожити курей і кіз
і посилати їх на заріз?
Пронизує землю і небеса
Сузір'я Пса!
Пан Дзюньо: Яка шкода...
– Послухайте, а чому б вам і самому не вженитися?
– Та я ніби не проти, але встидаюся.
– Та що там встидатися: женячка не пердячка (фраза була викинута цензурою).
– Ги-ги... та я властиво того й прийшов... а про сучку, то це так... до слова. Але хтів би-м, прошу вас ґречно, тільки панну.
– Ну та ясно, що не стару дримбу.
– Тільки має бути нецілована.
– Нецілована? А можна запитати: куди нецілована?
Пан Дзюньо шаріється і опускає очі.
– За неціловану не буду обіцяти, а незаймані таки є. Правда, нині цнотлива дівка на вагу золота. І всі вони в мене в Червоній книзі. Так, подивимося, що ми тут маємо. О! Зріст 2 метри, стегна навпоперек півтора метра, бюсту нема. Тато в криміналі.
– А за що?
– Не переживайте. За політику. Питав, коли у Львові з водою буде порядок.
– А де ж тут політика?
– Ну, бо видите, він тото питав, вилізши на пам’ятник Леніну.
Втручається мурин:
– Пане директоре, а може, йому запропонувати ту...
– Ні-ні, то є експортний варіант! Ми цю панну до Швеції відправляємо.
– Ага! – обурюється Дзюньо. – То ви он як! Все найліпше за кордон! Україну грабуєте!
Мурин:
– Пане директоре, пахне скандалом.
– Ну то й що? А де я потім дівку на експорт візьму?
Мурин:
– Маю один рецепт. Берете дівку вживану, тримаєте її три дні в скипидарі і цитриновій кислоті. Як добре вкисне, замащуєте гіпсом – і шлюс.
– Ми вже торік одну таку висватали, а потім молодий мусив у шлюбну ніч шлюсара викликати.
– Ну видите, як добре: і ми заробили, і шлюсар заробив.
Пан Базьо в телефон:
– Гальо! Об'єкт №308 до Швеції не їде. Що? Пакуєте? Розпаковуйте. Буде вам незаймана.
Входить пані Стася. І тоді народжується дует пані Стасі і пана Дзюня.
А далі лунали пісні на слова Неборака у виконанні Т. Чубая: «Королева дебілів», «Лоліта» й інші. Одне слово, пішла жара.
ти йдеш одна між лілій
сорочки носиш білі
малюєш очі деревам
ти королева дебілів
коли заходиш у храми
за ними валяться брами
вони шкребуть пазурами
дебіли на весіллі
ти королева дебілів
температура плюс сорок
не приведи мій Боже
в її гаряче ложе
спадає в душі морок
густе вино гаряче
а королева плаче
над рилом поросячим
ти королева дебілів
ти дика королева
танцюємо в повітрі
Я МОЖУ ПО-ВТО-РИТИ
ти королева де-
білів
Увесь час на сцені витанцьовували юні одаліски з танцювального колективу «Життя» під орудою Ірини Мазур. Демонстрували стриптиз, кама-сутру, голі пупчики і довгі ноги. Актори «Не журись!» мали змогу пірнути в любовні пригоди, пережити адюльтери, стреси, шкандалі і вулкани неймовірних пристрастей.
Але то вже зовсім інша історія, яка насправді не має кінця.
P.S. А що було далі? А далі ми розсварилися і розпалися. З вісьмох троє кавалерів одружилися, а четверо розлучилися, щоб одружитися знову. Один з них із тою самою, з якою розлучився. З часом помирилися, знову зійшлися для вистав «Підпільний обком діє» та «Золото Полуботка». І знову розійшлися. Щоб зійтися, можливо, не востаннє на тридцятиліття. Без двох, які відійшли у засвіти, і без одного, якого московський біс поплутав.
10.10.2018