Сад Василя Махна

КАТЕГОРІЯ САДУ ЯК ОНТОЛОГІЧНА МЕТАФОРА ТА ОБРАЗ ВІДСУТНОСТІ ЯК ФОРМИ ПРИСУТНОСТІ В ОПОВІДАННІ ВАСИЛЯ МАХНА «ПОЕТИЧНИЙ САД АРСЕНА П.»

Актуальним і складним є осмислення категорії саду як онтологічної метафори у літературі. Складність обумовлена, насамперед тим, що йдеться про використання образу саду у художньому тексті не просто як пейзажу чи символу, а як метафори буття, своєрідної онтології – глибокого та філософського уявлення про світ, про людину, про категорії існування та пам’яті, часу, смерті та присутності. Відтак, варто розглядати це явище не лише крізь призму «що таке сад», а крізь динаміку «як у образі саду розкривається природа людського існування», що може бути репрезентовано у творі, у персонажі, у авторському зображенні та читацькому сприйнятті.

У різні періоди категорія саду осмислювалась по-різному. В добу античності – як модель упорядкованого буття. Зокрема, цьому явищу надавалось розуміння простору гармонії, знання, ладу, міри та структури. Категорія представлялась як символ космосу, тобто впорядкованого та гармонійного буття – на противагу хаосу, зокрема хаотичній природі, своєрідній дикій стихії, а також війні. Сад у античності – це міні-космос, створений людиною, або ж «окультурена» природа, характерна модель гармонії. Наприклад, у діалозі «Федр» Платона, бесіда між Сократом і Федром репрезентована у саду за містом, біля води у тиші, де сад є простором філософського мислення, очищенням свідомості від шуму Афін. Епікур, зокрема, створив відому «школу в саду», де є місце не лише для навчання, але й для життя у злагоді та спокої, свободі. У даному контексті простір розуміється як «упорядкований», де практикується «помірковане щастя». Такий образ у літературі є уособленням ідеалу мудреця, який обирає сад на противагу життєвій боротьбі.

Також цікавими є розмірковування Вергілія над цією категорією, де митець репрезентує її як частину ідеалізованого сільського життя. Для мислителя – це місце, де творець живе в єдності з природою, часом і ритмом Всесвіту. Вергілієві сади – це метафора спокійного, морально-впорядкованого життя. Відтак, в античній традиції сад – це більше ніж природа, це – модель впорядкованого світу, де індивідуум живе в гармонії з природою, собою і космосом.

У період середньовічної культури сад є місцем випробувань, де персонажі зустрічаються зі спокусами та одкровеннями. У добу бароко сад став уособленням тлінності та ілюзорності життя, де людська доля розквітає та в’яне як, наприклад, квіти. У добу просвітництва сад є місцем впорядкування природи та практичним простором, де справжнього щастя можна досягнути шляхом кропіткої праці та морального вдосконалення. Відтак, у добу романтизму відбувається зміщення вектору від людського розуму, який здатен гармонізувати світ, до простору мрії та втечі від цивілізації у пошуках гармонії, балансу та втраченого раю, що, як правило, існує в уяві героя, що репрезентовано крізь сад памʼяті чи туги.

У добу модернізму категорія саду стає сигніфікатом душевного стану, де внутрішній простір свідомості є спустошеним простором сучасності. Реконструкція втраченого і зруйнованого є метафорою утаємниченого знання, яке лишається недосяжним.

Сучасне осмислення саду у контексті постмодернізму вирізняється розумінням даної категорії як постмодерністського простору, де сад подекуди стає моделлю світу, або ж свідомості, тобто своєрідною категорією простору, де відбувається вільна гра смислів. Цікавим є те, що на відміну від попередніх епох, образ саду розуміється як своєрідний лабіринт значень, багатошаровий та відкритий до інтерпретацій. У даному контексті суб’єкт та простір є рівноправними, тобто категорія не є віддзеркаленням персонажу, а існує паралельно як текст, який має безліч прочитань та інтерпретацій, залежно від контексту.

Також можна представити, що сад стає естетизованим простором, що веде не до «природи», а лише до інших образів. Відтак, у літературі він стає символом філософського життя, простором для пошуку істини, моделлю внутрішнього ладу та ідеалом морального буття.

Підсумовуючи, варто зауважити, що категорія саду є естетичною метафорою текстового простору, де руйнуються межі між природним і штучним, між реальним і вигаданим. Сад є образом множинного, цитатного, безцентрового та відкритого до нескінченної інтерпретації. 

Оповідання Василя Махна «Поетичний сад Арсена П.» є простором, який репрезентує текст у контексті поезії, перекладу, дискусій і водночас відкриває реальність крізь призму війни, парадоксального сусідства та життєвих труднощів. Твір представляє читачеві життя невеликого українського містечка під час війни, де усе «перетворилось на макове зерня»: і радощі, і горе, і життя героїні твору Клавдії Петрівни – самотньої жінки пенсійного віку. Вона, протягом усього твору, ніби спостерігає за своїм сусідом Арсеном П. Митець репрезентує героя ззовні диваком, який працює розвізником піци, а у вільний час перекладає китайську поезію, зокрема вірші Юань Мея, однак, за його дивакуватістю, приховується невимовне прагнення створити власний «поетичний сад» – простір, де збиратимуться люди, аби прочитати вірші та поговорити про життя. Забігаючи наперед, варто зазначити, що Арсен П. насправді облаштує цей сад, однак війна втрутиться у життя героїв – Арсена мобілізують, а сад так і лишається без господаря.

Оповідання розпочинається описом міста – це топос, позбавлений динаміки та життя, простір, де усе, ніби зупинилось: двір житлового будинку, трансформаторна будка, автобусна зупинка через дорогу, будівництво нового мікрорайончика, і «грибок» із пісочницею, де також не граються діти. Однак, цікаво, що  деякі деталі все ж таки вказуються на те, що у місті ще жевріє надія на подальше життя: потріскування струму, котлован під фундамент  – своєрідний символ спроби побудувати майбутнє.

Кожен із жителів містечка має власну трагічну життєву історію: сусід – Арсен, людина з каліцтвом (відсутні пальці правої руки), Клавдія Петрівна, що підходить до повсякденності, адже прожила життя із горем загиблого чоловіка та продовжує хвилюватись за пенсію та транспорт, Семен-клешня, який живе сам і пильнує свою квартиру, бо жінка поїхала до Італії, Людка-маршрутка та її двійко дітей, які чекають на тата з війська, а також Микола Іванович – колишній працівник райсоцбезу. Усіх героїв обʼєднує, насамперед, концепт самотності, однак, попри все, кожен із них продовжує жити та виконувати свої обовʼязки: Клавдія Петрівна ходить на заплановану перевірку в поліклініці, Арсен П. розвозить піцу, купує для Клавдії Петрівни ліки та перекладає вірші,  Клешня ходить за хлібом, а Людка-маршрутка чекає на чоловіка.

Простір оповідання репрезентовано декількома рівнями і це є  одним із ключових елементів його смислу. Простір можна розглядати як багатошаровий, адже відбувається перехід від буденного до символічного. З одного боку, репрезентовано побутовий (реалістичний) простір, який реалізується у топосах міського двору та провінційного життя. Цей простір є буденним, затісним для персонажів твору, зношеним та замкнутим, адже здається, що з нього немає виходу. Даний простір символізує звичне існування, яке поступово динамізується війною. Варто також зазначити, що для героїв твору – це світ їх повсякденності, який є обмеженим, однак зрозумілим.

З іншого боку, протиставляється буденності простір «поетичного саду» –  інший вимір, створений Арсеном П. Простір репрезентовано крізь топоси села, рідного батьківського дому, озерця, кущі смородини та відображено у місцях зустрічей, віршів та обговорень. Для головного героя – це простір культури, надії, гармонії та слова. Сад є рукотворним. Це своєрідна реакція та відповідь Арсена П. на хаос світу та війну. Дана категорія репрезентує оазу духовності серед втоми та війни. Цікавим є те, що весняна повінь руйнує сад – він є крихким, і тим самим автор наголошує, що тендітний світ поезії Арсена П. є слабким перед руйнівною силою.

Також, можна зазначити ще один простір – присутній, однак позасценічний – простір війни. Митець не формує його лінійно, однак репрезентує його присутність всюди: людей забирають на фронт, чутні розмови про мобілізацію, поранення та втрати. Він є зовнішнім та загрозливим, бо руйнує усе стабільне, зокрема поетичний сад Арсена П. Зображуючи простір війни, Василь Махно вибудовує опозиції між зовнішнім та внутрішнім світами, де зовнішній окреслено тілесними категоріями,  воєнними та скаліченими, а внутрішній – духовними, гармонійними, поетичними. Герой оповідання Арсен П. організовує читання то в батьківському рідному селі, то в буденному та сірому місті. Не дивно, що другий простір є закритим, а відтак не є доступним для усіх героїв оповідання. Наприклад, для Клавдії Петрівни цей простір є частково закритим, адже, крізь свої спостереження, вона не до кінця розуміє, що є рушійною силою думок Арсена П., також для Семена-клешні, що був «глухим до поезії». Підсумовуючи, можна сказати, що усі ці рівні накладаються, репрезентуючи постмодерну модель світу, що організована з буденної і поетичної реальності, руйнації та зародження, а також із двох пластів людського існування – зовнішнього та внутрішнього просторів. Відтак, це своєрідний перехід кордонів між мріями та реальністю головного героя, війною та красою, буденністю і словом. Це своєрідна градація, що представлена у вигляді руху від простору сірого двору до поетичної топографії людського духу, де реалізується ідея про те, що навіть у найтіснішій дійсності можна створити сад, який є репрезентантом культури у слові та пам’яті.

Якщо ж трактувати категорію саду як топос, то можна побачити межовий простір між природним і штучним, між реальним текстом та художнім світом. Сад є місцем зустрічі культурних кодів – наприклад, християнського і китайського – Едемський сад – первісне, досконале буття, своєрідне ідеальне «перебування з Богом», а також місце первісної гармонії людини і Бога, – і вірші Юань Мея, що репрезентують духовну присутність. Категорія саду стає місцем саморефлексії – читач, автор та текст перебувають у діалозі.

Цікавим є те, що сюжет оповідання скеровує читача до біблійного мотиву Ісуса, що виражено крізь простір жертви, спасіння через слово та крихкість людяності в часи страждання. Сад в оповіданні репрезентує біблійний архетип, як наприклад Едемський сад, що символізує початок та створення, або ж Гетсиманський сад – місце молитви Христа, самотності й прийняття страждань. Митець ніби поєднує риси обох, адже сад в оповіданні створений як новий Едем – топос миру, слова та гармонії, в якому Арсен П. прагне відновити втрачений порядок світу, однак відбувається трансформація –  весняна вода змиває кладку, що можна декодувати як метафору Страстей Христових, де руйнується гармонія, втрачається надія та зникає «місце зустрічі» зі святим – тоді сад стає Гетсиманським – місцем страждання, розлуки та руйнування. Головний герой створює його, аби дати людям місце для духовного пробудження – для «слова». А відтак, як і Христос, він жертвує собою, коли його забирають на війну, тобто «забирають» із саду до страждань. У цьому контексті головний герой виконує місію Пророка, який несе людям слово – не повчання, однак творчу силу, яка відроджує світ. Варто звернути увагу, що даний мотив репрезентовано у просторі твору крізь руйнування і воскресіння як цикл буття культури, слово як акт творення, сад як простір зустрічі й випробування, тоді як вигнання з  саду перетворює реальність на образ втраченої досконалості, до якої людина прагне повернутись.

Також, варто звернутись до розуміння цієї категорії як метатексту, тобто місця, де створюється текст і водночас зображується реальність. Метатекст – це власне текст, який  рефлексує сам акт його створення, тобто відбувається не лише оповідь окремої історії, але й демонстрація самого процесу письма, інтерпретації значень. Сад Арсена П. у оповіданні – це не просто простір, у якому відбуваються події, але й матеріально метафора тексту, який створено митцем, зруйновано і знову відтворено. Сад – це текст у тексті, мініатюра, де відбувається спроба осмислити реальність крізь поетичне слово. У творі головний герой не просто організовує місце зустрічей, але й репрезентує його як художній акт. Сад стає витвором мистецтва, в якому усі його елементи, зокрема люди, слово, природа, співіснують. Відтак, це не просто тло оповідання, а творчий акт та форма письма.  

Василь Махно діє у постмодерному ключі – створює текст, який говорить про тексти. Головний герой твору перекладає китайського поета – це вже текст про текст. А відтак, переклад, що є актом переозначення та створення нового сенсу зі старого, демонструє постмодерну практику. Сад є фізичним втіленням цього процесу – поезія у просторі, де війна і буденність постають контекстом, який читач має декодувати крізь категорію саду. Таким чином, оповідання має подвійну структуру, де реципієнтом осмислюється рівень реальності – йдеться про історію Клавдії Петрівни, Арсена П. та війни, а також рівень метатексту – мова про історію створення смислу. Отже, сад руйнується, однак як і будь-який текст, він лишається в пам’яті читачів, героїв та оповідача, тому сам акт його колишнього існування є текстом спротиву, де автор демонструє ідею – навіть у час негоди, людина здатна відтворити смисл крізь мову.  

Фінал оповідання є відкритим, і саме це демонструє його глибокий сенс. Митець залишає цю порожнечу свідомо – як простір для віри, надії та пам’яті. Сад Арсена П. зникає фізично, проте продовжує існувати у свідомості героїв та реципієнта як символ духовного життя. Відтак, прослідковується ідея безкінечного відродження, де реальний може бути зруйновано, однак поетичний – як слово та памʼять залишається.