(продовження, див. початок)
Ця назва, як я вже писав, сиділа в моїй голові, як цвях. Ще до появи театру-кабаре я намалював наліпки «Не журись!» на пляшки з саморобними наливками. Татові розповіді про спілкування з нашими попередниками, джаз-бандою «Не журись!», виплекали в мене легендарне сприйняття цієї назви. А, однак, саме її в назві театру зареєстровано не було. В усіх документах значився лише безіменний львівський естрадний театр. Назва «Не журись!» різала комуністам і бюрократам вухо. Та ми на це не зважали й писали на афішах справжню назву.
Наша перша авторська театральна вистава «Від вуха до вуха» творилася в муках. Треба було вигадати якийсь простий і цікавий сценарій. І ось я приходжу до Стефка Оробця, який увесь той час, поки існував гурт «Не журись!», тільки й чекав, наче спляча красуня, що прийде принц і поцілує його. І він діждався. Він враз заметушився, замерехтів, заторохтів, вивалюючи на стіл гори паперу, книжок із закладками і вибрані томи свого вічного і безмежного щоденника.
Впродовж двох годин я не міг вставити і пів слова. На мене сипалися грандіозні проекти, місцями просто божевільні, готові тексти, сценарії 77 вистав, сценографічні малюнки, і все це перебивалося істеричними вигуками: «Папа! Це бомба!»
Потім ми вже мало не обнімалися, і Стефко переконував мене, що знає мене ще з дитячого садка, бо, як з'ясовується, це саме ми кинули під ноги вчительці презерватив, наповнений водою.
Задля користі справи я не заперечував, хоча моє дитинство і юність минули у Франику. І справді – презервативи ми таки наповнювали водою і кидали на дорогу, сипали карбід до клозету, клали гаманець на дорозі з прив'язаним до нього шнурочком.
Ті вистави, які планував Стефко, могли б, напевно, зробити революцію в театрі, але для кабарету, який я прагнув відродити, не пасували. Проте Стефка моя песимістична думка не засмутила. Якби навіть я запропонував йому сценарій похоронної панахиди, він би вхопився за нього з таким самим ентузіазмом.
– Папа! Мені потрібен Сая, – сказав Стефко. – Без Саї я пропав. Ти не знаєш Саї? Чувак!
Це звучало так, мовби я не знав свого рідного тата. Але виявилося, що Саю я знаю, тільки не на прізвисько, бо з Юрком Саєнком я зазнайомився у Віктора Неборака, який товаришував з ним з дитинства. За плечима в нас уже було декілька змістовних загулів з «прикладними» дівчатами – себто зі студентками Прикладного інституту.
На ту пору Юрко покинув гурт «Жайвір» у Рівному і тусував у Львові. Отже, Стефко і Юрко були безробітними. Фактично – я теж, бо лише числився на фіктивній роботі, але не працював. Обоє вони були фаховими музикантами, Юрко віртуозно грав на фортеп'яні, а удвох вони часто виступали в консерваторії на різних «капусняках». Таким чином, у нас було лише троє фахових виконавців на чолі з Морозовим. Усі інші були новачками і широкої сцени не бачили.
Останніми концертами гурту «Не журись!» перед тим, як ми стали естрадним театром, були три концерти у філармонії. Таку кількість глядачів філармонія бачила дуже рідко, бо не тільки не було де сісти, а не було де й стати. На один з цих концертів я запросив групу «Бу-Ба-Бу». Поезії Юрка Андруховича, Віктора Неборака, Олександра Ірванця зробили фурор, той концерт тривав три години.
Публіка була в захваті, чуючи гострі сатиричні пісні у виконанні Андрія Панчишина та Віктора Морозова. Це, окрім актуального й досі «Дня злодія», пісня на честь візиту Горбачова до Львова, коли в бетон садили ялинки, «Павлік Морозов», «Генсек» (тут Саєнко грав Брежнєва, і його виводили, обвішаного орденами з ніг до голови, а він трясся і пускав слину), «Кагановіч». Остання пісня викликала в газеті «Ленінська молодь» обурення комсомольського журналіста Максима Храмова, який звинуватив нас в антисемітизмі. Антисемітизм полягав у тому, що приспів дещо нагадував єврейську мелодію, а Юрко Саєнко витанцьовував, замотаний у простирадло. Наші глядачі страшенно за нас переживали, щоб нас не посадили. Дехто нас хрестив, благословляючи зі сльозами на очах.
Василь Жданкін виходив на сцену з кобзою в довгій вишиваній сорочці, полотняних штанах і босий, Тарас Чубай співав пісні на слова свого батька, чия поезія щойно тільки почала прориватися в друк. Остап Федоришин читав свій галицький гумор, а незабаром увесь Львів смакував фрази: «Гальо! То єст нагла поміч?», «Стуль си писк!», «Залупив му воко!».
А при тім мушу згадати, як приїхали ми давати концерт в Трускавці і побачили афішу «Не кручинься!». Дивимося і не віримо своїм очам. Підбігає стурбований директор і пояснює, що квитки на концерт викупили самі «тюбітєйки» – себто узбеки, таджики, туркмени... Біда чорна! Треба всю балаканину, всі репліки перекладати на общєпонятний, українськими залишаться лише пісні.
Ну, і кожен, як міг перекладав, а виходило це геть дико. Остап, розповідаючи про лікаря, який прийшов до хворого, каже: «доктор падашол к бальному і залупіл єму глаз». Ми за сценою ледь не потріскали з реготу. Але зал насуплено мовчав.
Комуністична преса намагалася дискредитувати театр, вигадуючи якісь небилиці, а в районах запопадливі партійні діячі вимагали затвердженої програми. Але то був уже такий час, що можна було їх усіх посилати дуже далеко.
І ось уже влітку 1988-го ми стали театром. В липні за ініціативою Андрія Панчишина ми викликали до Львова Василя Жданкіна, і таким чином нас стало восьмеро. «Чудова вісімка» – називали нас глядачі.
Юрко Кох і Влодко Кауфман створили логотипи й афіші, а перед нами постала проблема: ми вже не гурт, а театр, і більше не можемо виходити на сцену з тим вінегретом, який досі так вабив публіку. Директор організував наші гастролі на Гуцульщині, щоб прокатати виставу, якої ще не існувало. Я запропонував назву «Від вуха до вуха» і засів писати сценарій. Потім ми гуртом його бурхливо обговорювали, сперечалися, ідеї вибухали одна за одною. Врешті дійшли думки, що нехай це буде щось схоже на репетицію святкового концерту. За совєтського часу кожен такий концерт перевіряла цензура і партійні товариші. Всі тексти повинні бути завірені і височайше дозволені.
Отже, ми з Остапом Федоришиним мали грати ролі партійних бонз, Юрко Саєнко і Стефко Оробець грали організаторів концерту і представляли партійцям програму. Виконавці виходили по черзі на сцену, ми їх слухали і переважно критикували. Я розмовляв жахливим суржиком, заявляючи при цьому, що «разгаварую на чістом укрАінскам язикє», бо мене начебто перекинули до Львова з Ташкента.
Я переписав сценарій, вставивши ті репліки і жарти, які визріли під час дискусії, і ми розпочали наше турне по селах Гуцульщини. Коли ми успішно прокатали нашу першу кабаретову виставу, то нарешті відважилися восени показати її у Львові. Не пригадую, скільки разів бачили її львів'яни – у кожному разі, це десятки вистав по дві щодня.
24 листопада 1988 року «Ленінська молодь» писала: «Повні зали на кожному спектаклі новоствореного естрадного театру «Не журись!». Втім, новим його можна назвати лише умовно. Ось уже рік спершу група, а тепер театр виступають з гострими сучасними програмами». Ганна Стеців писала про те, що я читав «фрагменти свого чорного гумору – нового в нашій літературі феномену. Більшість слухачів була шокована почутим, що відбилося в обурених записках. Але були й голоси схвалення».
Так що революція відбувалася не лише на політичному рівні, але й на літературному.
(далі)
