Генріх Белль, нобелівський лауреат з літератури, провів у війську всю Другу світову. У лавах Вермахту він опинився 28 серпня 1939 року, тобто за три дні до початку війни, а завершив її щойно 15 вересня 1945 року, після звільнення з американського полону.
Попри цю обставину – понад шість років на війні, Белль примудрився не вистрілити у бік ворога жодного разу. Важко уявити, що солдат Вермахту, який воював у Криму і під Яссами, був чотири рази поранений, за весь цей час не натиснув на спусковий гачок гвинтівки. Але чи існують підстави сумніватися у звіряннях нобелівського лауреата? Ледве. Тому до феномена письменника, який найдовше пробув у шанцях Другої світової, додамо прецедент «воював, не стріляючи».
За шість років війни рядовий Генріх Белль просунувся по службі до звання обер’єфрейтора, тобто від солдата до старшого солдата (приблизно так), бо наступним званням мав би бути unteroffizier, тобто молодший сержант, а він до двох личок не дотягнув.
Белль ненавидів війну, ненавидів однострій солдата Вермахту, ненавидів нацистів. Війна й армія відповідали йому взаємністю – зробили все, аби цей вразливий юнак родом із Кельна сповна скуштував усі їхні принади: страх бути убитим або скаліченим, бруд, холод, голод, хвороби, біль від ран, неможливість вирватися з цього жаху. Єдине, до чого вони не могли дотягнутися, – це до постійних думок про Анну-Марію і віри в Спасителя. Не могли заборонити йому писати до неї і звертатися до Нього у молитвах.
Перший його лист Анні-Марії – на той час ще навіть не нареченій Генріха, а просто дівчині, в яку закохався, – датований 13 лютим 1940 року.
Анна-Марія Цехільс (Anne-Mari Cechiels) народилася 1912 року в Кельні у католицькій родині. Батьки дали доньці добру освіту: Анна-Mарія вільно володіла англійською та французькою, зналася на літературі, редагувала, стенографувала, перекладала, тобто була ідеальною помічницею для того, хто підшуковував собі секретарку. У кінці 30-х Белль секретарки не шукав. Він просто закохався у вродливу дівчину, яка, як і він, була католичкою, а на додаток вирізнялася незалежною і сильною вдачею. Вони побралися у Кельні 1942 року, коли Генріху надали короткочасну відпустку, а до цього було два роки листування. Але якого…
«Мила фройлян Цех!» – власне так звертався він до Анни-Марії, примостившись десь у кутку напівзасипаної траншеї, чи у землянці, або у тамбурі вагону, який віз його назустріч ймовірній смерті або в госпіталь. «Мила фройлян Цех…» На війні Анна-Марія була його єдиною втіхою, недоступною ні для кого і ні для чого, навіть для куль, мін, бомб і снарядів – бо якби він загинув, то останнє, про що думав, назавжди залишилося б із ним. А це було ім’я Анна-Марія.
Листування між ними періоду війни збереглося, однак не менш цінними є фронтові щоденники письменника. Вони писалися «для себе». Навіть не для Анни-Марії. Це нотатки, зроблені нашвидкуруч, зрозумілі лише їхньому авторові. Миттєві рефлексії, фіксація місця перебування, свого внутрішнього стану, реакції на те, що відбувається навколо. Напевно, так пишеться про найсокровенніше. Листи перлюструвалися – автор розумів це і, відповідно, оминав речі, які могли не сподобатися цензорові. Нотатки у цьому сенсі були «вільнішими».
«Анна-Марія, моє життя», – цим рефреном починається або закінчується майже кожен запис щоденників Белля, з яких вціліли лише написані у період 30.10.1943 – 15.09.1945. Їх опублікував Рене, син Генріха Белля, щойно 2017 року в кельнському видавництві Kiepenheuer & Witsch. Йдеться про три невеличкі за розміром записні книжечки, у заповіті письменника спершу заборонені для публікації, але згодом передані Беллем родині з правом вчинити з ними так, як його близькі вважатимуть за потрібне. Щоденники і листи, якщо сприймати їх як єдине ціле епістолярної спадщини Белля, змальовують ті події набагато повніше і виразніше, ніж якби якесь з цих двох джерел було відсутнє.
Зі щоденника:
9 листопада 1943 року.
Вранці у Крахни. Сни про Анну-Марію. Анна-Марія прийшла до мене у якусь велику залу! Росіяни розвантажують трактори. Торгівля з росіянами у «Крахни». Пальто!
10 листопада 1943 року.
Вранці у Вінниці. Потім Калинівка, група армій «Південь». Холоднеча, нечистоти, бруд. Анна-Марія!
З листа дружині:
10 листопада 1943 року.
Ми перебуваємо неподалік штабу групи військ, де зараз, вірогідно, вирішується наша подальша доля: як і на якій ділянці нас використовувати. Потім ми рухаємося далі, до нашого кінцевого пункту призначення. Ось ми вже в районі Вінниці, Київський напрямок, але, цілком можливо, ми рушимо до Одеси… Не життя, а суцільні сльози… Однак щойно ми покинемо наші вагони, як, мені здається, буде набагато гірше. Усе ж я сповнений надії… Я по-справжньому щасливий, тому що до цього часу мені вдавалось щодня надсилати тобі вітання з цієї нудної самотності…
11 листопада 1943 року.
З Вінниці до Одеси нас доправили літаком, і тепер ми їдемо далі в напрямку Криму. У нас немає ні вітчизни, ні бодай дещиці гідного керівництва… Пишу тобі ці рядки на величезному полі летовища в Одесі, звідки ми полетимо далі. Передай від мене вітання усім іншим; хтозна, коли ще вдасться надіслати вістку.
Зі щоденника:
12 листопада 1943 року.
З Багерова на вантажівці через Керч у Богилен-Тазелен, Булгеній. Розподіл у 1 батальйон 121 полку. Бойове хрещення.
13 листопада 1943 року.
Росіяни вночі штурмують висоту ліворуч від нас. Тричі окопувалися на різних позиціях. Разом з Шпрінгсгутом. Артобстріл зранку 13-го. Лежимо на висоті, на розмолотому артилерією полі соняхів сонце світить і птахи співають. Видно Керч. Анна-Марія, моє життя. Дай Бог ще раз тебе побачити. Бог живе. Бог живе! Бог живе! Ніч… Вранці нищівний вогонь артилерії, мінометів, літаків, танків, танкова атака. Три танки знищені перед нашим рубежем! Ніколи не забувати думки під час обстрілів!
14 листопада 1943 року.
Виявляється, сьогодні неділя! Цілковита загубленість піхоти. Анна-Марія, моє життя! Моє життя.
Події, про які пише Белль, відбувалися на завершальній стадії Керченсько-Ельтигенської операції військ Північно-Кавказського фронту, що мала на меті захоплення Керчі та Ельтингена, порту Камиш-Бурун з подальшим витісненням німців з усього півострова. 1 листопада радянський десант зі складу 18-ї армії непомітно висадився в районі Ельтингена і захопив плацдарм у 5 кілометри завширшки і до 2 кілометрів в глибину півострова. Скориставшись тим, що німці зосередили основні сили на цьому напрямку, на північний схід від Керчі висадився ще один десант – 56-ї армії, який заволодів плацдармом на відтинку від Азовського моря до Керчі. До 4 листопада командуванню операцією вдалося зосередити тут велику кількість живої сили і техніки. У відповідь німці почали поспіхом перекидати сюди резерви. У складі одного з таких підрозділів Вермахту був і рядовий Генріх Белль. Наступного дня, тобто 15 листопада, він пише дружині листа, в якому, серед іншого, повідомляє про таке:
«Сьогодні трохи тихіше, але, як і раніше, доволі гаряче. Однак зарано вихваляти день, адже до вечора ще далеко. Ми втягнуті в запеклі бої, але зараз російська піхота не може нічого заподіяти нам… Щовечора – о третій тут вже темно – ми вирушаємо на передові позиції, тому що вдень це дуже ризиковано. Вранці, вдень, а також увечері обидві сторони творять страшенне смертовбиство. Немає нічого більш божевільного і злочинного, ніж війна. Я не скаржусь. Наразі я здоровий і безперечно таким і залишусь. Ми лежимо на скраю величезного поля, де росли соняхи, тепер з нього стирчать самі лише по-осінньому голі стеблини, а земля перемелена вибухами ворожих і наших снарядів і гусеницями танків, цупка, тверда, чорна, як вороняче крило, земля, в якій ми ледве викопуємо собі нори. Земля, земля для піхотинця – його стихія…»
Позицію, на якій перебував Белль, від переднього краю десанту відділяли метрів сто, не більше. Радянська артилерія і танки вели по ній безупинний вогонь, намагаючись зламати німецьку лінію оборони і пробити «коридор» углиб півострова. Від цього смертоносного шквалу Белля рятувала глибока землянка, яку він ділив з лейтенантом Шпіссом. Белль пише Анні-Марії, що вони з ним добре розумілися.
Зі щоденника:
26 грудня 1943 року.
Вранці, після животворного сну упродовж 4 годин, увесь час копали шанці; відчуття неймовірної близькості і живі спогади про Анну-Марію… Розмова з лейтенантом Шпіссом про життя… П’ємо чудовий коньяк і гомонимо про Віллі Вунше… По обіді знову копали! Похід за харчами! Шоколад! Бідні, бідні мої ноги, не миті 4 тижні! Поле у вирвах… У бункері при командному пункті роти в очікуванні харчів, курив подаровану сигару, а один з мажордомів давав хороші поради. Увечері мене відіслали зв’язківцем у другу роту. Господи, домопожи, благаю щодня. Анна-Марія, моє життя!
28 листопада Белль нотує у щоденнику, що вранці довго стояв на варті, а потім лейтенант Шпісс підмінив його на годину. Що вночі йому снилося весілля. А потім, о 12:40, лейтенанта убило. Мертвий Шпісс лежав під дощем, і темна земля пила його кров…
Чотири дні по тому, тобто 2 грудня, під вечір Белля поранило. Осколок міни чи снаряду зачепив голову... Кров, санітари, бандаж, ноші… Поранення виявилося легким, але воно давало шанс вирватися з кримського пекла. Кілька днів він пролежав у польових лазаретах, а потім його літаком перекинули до Одеси, звідки поранених часто відправляли на реабілітацію до Німеччини. Однак сподівання Белля на те, що він невдовзі зможе побачитися з Анною-Марією, виявилися марними. У січні 1944-го замість Кельна він опинився у Станіславові неподалік Львова.
У щоденникових нотатках і в листах до дружини того періоду, попри зрозумілу стриманість в емоціях і в описах подій, є багато важливих деталей, які дають можливість бодай частково відтворити реальну картину того, що відбувалося на початку 1944 року в Одесі та тогочасній Східній Галичині. Про Белля-письменника тоді ще не йшлося. Ані про Белля-публіциста. Перші літературні твори, які невдовзі принесуть письменникові визнання, а згодом і світову славу, будуть опубліковані згодом. Однак без них – цих листів і лапідарних нотаток щоденників – ніколи не з’явився б «Потяг точно за розкладом», а значить і Белль в цілому.
… потяг Париж – Перемишль. Їде довго, бо війна. Німецькі солдати-відпускники повертаються на фронт. Серед них і Андреас. Він переконаний, що скоро помре. Він навіть знає, де саме: на перегоні між Лємбергом і Чернівцями.
Якщо абстрагуватися від історії героїв повісті Белля, можна говорити про приреченість. А можна – про долю. Або навіть інакше: про волю Божу. Чому ні? Здоровий фаталізм наразі нікому не зашкодив. Адже потяг прибуде вчасно. Усе залежить від того, кому до якої станції. Важливим є місце призначення, і з цим вже нічого не вдієш. Їхати далі, коли тобі потрібно висісти саме тут, а не деінде, безглуздо, навіть якщо знаєш, що на пероні на тебе чигають обставини, що звуться фатумом. Вони, ці обставини – твої зустрічаючі. Не бійся їх – висідай. Подай їм валізу, аби було легше зійти стрімкими східцями на перон. Обставини залюбки підхоплять її і допоможуть тобі. О, ці східці! Ці напрочуд чудові східці з поручнями, хвилину тому дбайливо очищені провідницею від кіптяви дизеля, з яким з початком війни їхати безпечніше, аніж на електричці. Але ж ні, це інший потяг! Може й інший, але їде у тому самому напрямку – на війну. Вам не по дорозі? Тоді вертайте до Перемишля, а звідтіля – до Парижа чи деінде. У потязі до Львова їдуть головно ті, хто повинен вчасно зголоситися до своєї частини – бо війна, і фронт треба тримати.
…Андреас не хоче помирати, але знає, що скоро помре. Між Лємбергом і Чернівцями. Скоро. У цьому слові – приреченість. Воно схоже на закляття.
«Раптове прозріння дається закоханим і солдатам, людям, приреченим на смерть, і тим, що сповнені космічної жадоби життя, і тоді людина, яка дістала цей дар, – собі на радість чи на горе, –раптом відчуває, як мимохіть сказане слово, повернувшись, проникає у неї щораз глибше і глибше. Андреас навпомацки повільно пробирався в середину вагона, але тут слово “скоро” влучило в нього, наче куля: безболісно і майже непомітно пройшло крізь м’язи, тканини, клітини й нерви, аж поки нарешті за щось зачепилося й розірвалось, завдавши болючої кривавої рани... Життя... Біль... “Скоро”, – подумав він і відчув, як зблід… Скоро може бути і за секунду, скоро може бути й за рік. “Скоро” – жахливе слово. “Скоро” стискає майбутнє, робить його малим і не обіцяє нічого певного, зовсім нічого певного, це абсолютна безнадійність. “Скоро” – порожній звук і водночас – всеохоплююче поняття. “Скоро” – це все. “Скоро” – це смерть... Це вже щось певне, принаймні щось визначене… Моє життя – це лише певна кількість кілометрів, шматок залізничної колії. Але все-таки дивно, адже лінія фронту не проходить між Львовом і Чернівцями, і партизанів там не так уже й багато, невже за одну ніч фронт посунувся так далеко, так неймовірно далеко? А що, коли війна зовсім несподівано закінчиться? І мир настане ще перед моїм “скоро”?»
Місто, де він помре, називається Стрий.
«Стрий? Яка чудернацька назва, думає Андреас, видно, я не помітив його на мапі. Господи, хоч би не забути помолитися за стрийських євреїв... Сподіваюсь, у Стрию ще лишились євреї... Стрий... Так ось, значить, де мені судилося вмерти. Біля міста Стрия... навіть до Станіслава я не дістанусь, навіть до Коломиї, не кажучи вже про Чернівці. Стрий! Ось воно як!»
Навіть якби уся літературна творчість Белля обмежилася самою лише повістю «Потяг точно за розкладом», йому варто було присудити Нобелівську премію. Хтозна, можливо, того далекого 1972 року, коли в Осло вирішувалося, хто з цьогорічних претендентів справді гідний цієї відзнаки, члени комітету згадали саме «Потяг…» Під час Другої світової Норвегія – так само, як і Східна Галичина – побувала під німецькою окупацією, і цей opus magnum Белля описував ті події. Норвежці оцінили гуманістичний універсалізм прози претендента, і коли дійшло до голосування, поставили навпроти його прізвища позначку «Так».
У світі тоді точилося багато воєн: у В'єтнамі, в Лаосі й Камбоджі, на Близькому Сході, в Африці, Латинській Америці, у Північній Ірландії. Белль ненавидів війну, і герої його творів теж ненавиділи її, хоча у випадку з «Потягом…» йшлося не лише про виразну антивоєнну позицію знаного західноєвропейського інтелектуала.
Герої «Потяга…», чиї долі вже визначені війною, ніби промовляють, що гуманізм – це не просто абстракція, світоглядна позиція, здатна протистояти насильству, а отже смерті. Гуманізм – єдина філософія, яка не кпить зі слабкості людини, а підносить цю її слабкість до рівня головної чесноти, наданої Господом своєму грішному творінню. Слабкість не рівнозначна приниженню, приреченість не тотожна поразці. Львівська повія Оліна сідає у майбах німецького генерала з наміром перехитрити долю. І якщо їй це не вдається, то трагічний фінал не означає, що смерть сильніша за життя. Ось у чому річ…
Кілька місяців – з 2 грудня 1943 року по 23 лютого 1944-го – Белль провів у шпиталях. 6 лютого він пише Анні-Марії листа, в якому є такі рядки: «Ми настільки призвичаїлися до цієї війни, що сприймаємо її як нормальне явище і геть забули, що мир і лад є мірилом нашого життя; я вважаю це жахливим відгомоном цієї війни, тому кількість злодіїв, грабіжників, злочинців зростає з кожною годиною. Відданість, віра і краса справді гинуть, а ми ж прагнемо щогодини переконуватися у тому, що це – війна – не є наше життя, що усе може розвиватися і квітнути виключно в умовах миру, і що закони Господа Бога так само святі під час війни, як і у мирному житті, і що ми зобов'язані усе врятувати, лише ми, навіть не багато хто з нас!»
23 лютого обер’єфрейтора Белля виписують з лазарету, і він одержує відпустку. Наступного дня пізно ввечері опиняється на двірці у Перемишлі.
Зі щоденника.
24 лютого 1944 року.
Пшемисль. Холод і бруд у бараку. Злодії! Їдальня! Нарешті о 8 ранку дезинсекція. Організація! Черга на дезинсекцію, черга за провізією, черга в канцелярію.
26 лютого Белль прибуває до Берліна, того ж дня увечері опиняється в Кельні. Зустріч з дружиною. У щоденнику протягом наступних трьох днів три нотатки з одним-єдиним рядком – Анна-Марія.
До кінця травня 1944 року місце його перебування у Німеччині безупину змінюється, про що свідчать короткі нотатки у щоденнику: Ремаген, Бінгебрюк, Кобленц, Бад Кройцнах, Франкенберг, Занкт-Авольд, Саарабрюкен… Можна домислитися, що Белль усіма правдами і неправдами (цими останніми більше) намагався уникнути відправки на фронт. У запису, датованому 2 березня 1944 року, є такі рядки: «З Франкберга до Занкт Авольда… Дорога через тихе заспане гарне містечко. Церква. Казарма! (Обхідна дорога). Реєстрація / усе «вдалось» чудесно (sic!) Перший вихід на службу і “Струнко!” Обхідний лист. Вночі повітряна тривога у наскрізь промерзлому підвалі. Обхідний лист!!!»
Беллю вдалося добитися проходження подальшої служби у Німеччині, тобто уникнути відправки на Східний фронт. Це важко, гидотно, та усе ж краще, ніж гнити у траншеях десь під Вітебськом. Тут він принаймні може час до часу бачитися з Анною-Марією, з важко хворою матір'ю, батьком, братом Алоїзом. Але ніщо не вічне, й одного дня його роту вантажать у вагони. Куди перекидають – наразі не відомо. Невдовзі з'ясовується, що в Румунію, і 27 травня Белль опиняється під Яссами.
Після зимово-весняного наступу силами чотирьох Українських фронтів на південному фланзі Східного фронту встановилася відносна тиша. Умансько-Ботошанська операція завершилася, і не очікувалося, що невдовзі на цьому напрямку знову може зробиться гаряче. Як згодом писав у своїх мемуарах командувач групи армій «Південна Україна» генерал-полковник Ганс Фріснер, виникало враження, що противник повністю зосереджений на діях проти груп армій «Центр» і «Північ». В усякому разі, повітряна розвідка німців не фіксувала активності радянських військ на цьому відтинку фронту. Однак виявилося, що це не так: упродовж травня-серпня 1944 року сюди перекидалися значні сили Червоної армії. Яссько-Кишинівська операція планувалася Сталіном з прицілом на Черчилля: випередити Британію у боротьбі за контроль над Балканами. Передислокація військ здійснювалася лише вночі з дотриманням максимальної секретності. Як результат – агентурна розвідка німців довідалася про це зі значним запізненням, і тепер перед групою військ «Південна Україна» було поставлене завдання не дати ворогу створити плацдарм для наступу на Бухарест.
Удосвіта 30 травня Белль опинився у траншеях під Яссами. Того дня німецькі гармати і танки з ночі вели артпідготовку, і щойно вона закінчилася, по всій лінії фронту на цьому відтинку почулася команда «Zum Аngriff – vorwärts!!» (В атаку, вперед!)
Обер’єфрейтор Белль напевно встиг перелізти через бруствер і навіть пробігти кілька десятків кроків перед тим, як втратив свідомість. 2 червня з санітарного потягу, який рухався на південний схід Угорщини, у листі до Анни-Марії він написав: «Позавчора (30 травня, – ред.) вже під ранок, о шостій, у середу, після Трійці, під час останньої атаки мене поранило за двадцять метрів від російських позицій. Цього разу я отримав вже “залізо у крижі” по-справжньому, бо не міг ані лежати, ані сидіти; не знаю, чи цього разу дійде до відправлення до Німеччини, маю сумнів, та усе ж сподіваюсь на зустріч…»
Можна сказати, що на цьому історія Белля-фронтовика закінчується, натомість починається історія його поневірянь по шпиталях і відчайдушних спроб уникнути повернення на Східний фронт. Піти на Західний він ніби був готовий. «Прагнення потрапити на захід як і раніше залишається мрією, бажанішою після заповітної мрії про завершення війни, позаяк мені, напевно, призначено брати участь у ній до самого кінця», – написав він з Дебрецена у листі до Анни-Марії 5 липня 1944 року.
У цей час листи Белля до дружини виглядають так, ніби гарантовано оминуть військову цензуру. Він повідомляє, що «зрозумів безсенсовність цього мілітаристського божевілля, божевілля будь-якої війни взагалі»; переповідає розмову зі старим угорцем, який чекав приходу німців, бо вони, мовляв, звільнять його країну від багатих, які гноблять народ. «Усе це позбавлене логіки і звучить наївно – адже якщо велика країна окуповує маленьку, то про збільшення свобод взагалі не може бути мови, однак я був вражений думками цього старого, який ненавидить багатіїв». І через кілька рядків: «Війна – така сама стихія, як вода і вогонь… ані позитивна, ані негативна, сама по собі безневинна, та горе тому, хто її закличе…»
Важко сказати, яким чином листи солдата Вермахту з неприхованим декларуванням антивоєнних настроїв доходили до адресата, але у виданій у післявоєнні роки епістолярній спадщині письменника вони подані саме в такій редакції.
На початку серпня Белль потрапляє до Німеччини. У його щоденнику залишився запис, датований 31 липня, про те, що він у Дебрецені, а вже вечері у Будапешті чекає на потяг до Відня. «Незаслужена Божа милість – о Анна-Марія! Уночі Будапешт – Відень, прощання з ланами соняхів і кукурудзи – Комарорі – Дьйор у спальному вагоні».
Вранці наступного дня Белль у Відні, далі – Лінц, Пассау, Реґенсбурґ, Нюрнберґ. 2 серпня в Гайдельберґу надсилає телеграму Анні-Марії. Відтак дорога на Франкфурт, Кобленц, Ремаґен, Арвайлер. «О, Анна-Марія!»
У цьому місці оповіді про гвинтівку обер’єфрейтора Генріха Белля слід вказати на розходження між певним записом у щоденнику і його відомим листом до синів. Йдеться про дату, коли він вперше підробив свої військові документи, до чого упродовж наступних місяців, практично до самого полону американцями 9 квітня 1945 року, вдаватиметься неодноразово.
Нічого дивного у цій невідповідності немає, якщо взяти до уваги, що «Лист моїм синам, або Чотири ровери» (Brief an mein Söhne oder vier Fahrräder,) був опублікований у виданні Die Zeit 15 березня1985 року, а писався Беллем у липні 1984 року, тобто за 40 років після нотатки, зробленої у щоденнику 2 березня 1944 року. Тоді він записав: «… Казарма! Реєстрація / все “вдалося” чудово. Перший вихід на службу “Струнко”!»
Знаючи з особистих звірянь Белля, що він вдався до підробки документів, аби за будь-яку ціну залишитися в Німеччині і не потрапити на фронт, неважко здогадатися, що саме йому «вдалося» чудово того дня 2 березня 1944 року. Натомість у листі до синів він пише, що вперше підробив документ ранньої осені 1944 року, коли вмовив дівчину, яка заповнювала виписку зі шпиталя в Угорщині, залишити незаповненим місце, де вказувався пункт призначення, куди він мав прибути для продовження проходження служби. Вже у потягу, в туалеті, він вписав у незаповнений рядок назву міста Мец, відомого, серед іншого, тим, що лежало на крайньому заході Німеччини.
Потім таких історій буде ще багато. І щоразу Беллю вдавалося уникнути розкриття, бо якби це трапилося, польова жандармерія умить без жодного суду поставила б його до стінки. Або просто повісила б як дезертира на гілці найближчого дерева. І якщо так не трапилося, то, думається, лише через його незбориме прагнення повернутися до Анни-Марії. До свого першого і останнього кохання, яке виявилося сильнішим за відомство Гіммлера, за смерть у Криму і під Яссами, за рани і хвороби, за шість довгих років молодого життя, які йому довелося провести на війні.
Безперечно, його беріг Бог. Можливо, для того, аби, повернувшись з війни, обер’єфрейтор Белль зміг написати твори, які зроблять людей кращими. Можливо, заради несамовитого кохання, яке не згасало ані на мить навіть у хвилини повної безнадії і розпачу. По дорозі до Меца, пересідаючи у Ремаґені на потяг до Арвайлера, у підземному переході Белль несподівано натрапив на… Анну-Марію. Як вона там опинилася, якщо це не воля Провидіння? «Можете ви зрозуміти, – писав Белль у листі до синів, – що і тепер, сорок років поспіль, у нас усе ще тріпочуть серця, так – серце тріпоче, коли ми проїжджаємо Ремаґен?»
Ті чотири велосипеди, винесені у підзаголовок листа до синів, – вони також про Анну-Марію, про те, як у найскрутніший момент 1945-го, коли йому потрібно було побачити її, доля, а радше Господь, через добрих людей давав йому ровер, і він їхав до неї крізь ніч, негоду, крізь усі небезпеки, що у переддень закінчення війни чатували на кожному кроці.
Незаслужена Божа милість Анна-Марія! О, Анна-Марія!
Ні, потяг життя не спізниться, прибуде до станції призначення вчасно… Так само, як майбах німецького генерала, в який всідаються герої «Потяга…» – Оліна, Андреас, Неголений і Блондин. Оліна бере Андреаса за руку і всміхається. «Але не забувай, що я сказала тобі: хоч куди я тебе повела б, там і буде життя. Не забудеш? – Ні, – відповідає Андреас».
А може це Анна-Марія так промовляє до Генріха? І чує у відповідь: «Не забуду».
P.S.
Гвинтівкою, з якої обер’єфрейтор Генріх Белль упродовж усієї Другої світової війни жодного разу не вистрілив, але яку мусив регулярно чистити, був Karabiner 98k. Калібр 7,92 × 57 мм. Ємність магазину – 5 набоїв.
02.11.2025