Коли ми з 9-річною донею дочитали “Хлопчика в смугастій піжамі” Джона Бойна, на останнє речення в книжці вона обурено викрикнула:
– Який автор дурний!
Повторила це ще раз. Трохи помовчавши, вже спокійніше додала:
– Йому, звичайно, просто хотілося б, щоб то була правда, ніби таке не повториться. Але ж навіщо брехати нам? Цікаво, чи він в те саме вірить сьогодні…
Книга про сина коменданта концтабору закінчилася тим, що 9-річний німецький хлопчик Бруно, одягнувши на себе невільницьку смугасту робу, проник за огорожу концтабору, аби по той бік колючого паркану зсередини дослідити життя свого єврейського друга-однолітка Шмуля. Він не знав правди про жахливу роботу свого батька і підлеглих йому надзирателів. Не знав нічого про жахіття війни. Навіть того, що чув чи на власні очі бачив – не розумів, не усвідомлював. Бруно не встиг дізнатися багато – його з натовпом людей у смугастих піжамах загнали до якоїсь кімнати й замкнули в ній. Більше ніхто й ніколи не бачив Бруно.
Дорослим читачам неважко здогадатися, що трапилося з в’язнями табору в тому приміщенні. Але сам автор у книжці нічого не пояснює. Впродовж читання його “Хлопчика у смугастій піжамі” мені довелося багато розповідати доні про події Другої світової, про долю євреїв. Дещо про Голокост моя Софійка дізналася раніше, коли я розповідала їй про історію моєї Бібрки. Вона давно знає про Голодомор. Знає про те, що роблять кацапи з українськими дітьми на окупованих територіях. Знає трагічну історію наших героїчних бердянських хлопчаків Тиграна Оганесяна та Микити Ханганова.
Знає, що в ніч на 6 жовтня цього року, коли її вкотре так сильно налякали вибухи, зовсім неподалік, у передмісті Львова Лапаївці, загинула десятикласниця… така ж золотокоса, як моя доня. Знає, що недавно під час нічного бомбардування кацапами Запоріжжя там загинув 7-річний хлопчик, чий тато тільки-но повернувся з трирічного російського полону.
«Уявляєш, мамо, більшість моїх однокласників взагалі нічого не знають про Другу світову. Але вони й не знають майже нічого про ту, що відбувається зараз в Україні. Хоча дехто з дітей, які вдома слухають розмови батьків чи новини з телевізора, обговорюють в школі почуте».
Мабуть, я жорстока мама. Мабуть, дитинство мусить бути безхмарним. Але насправді воно ніколи не є всуціль таким, а в наш теперішній час не може бути й поготів. Тому діти мають розуміти, що таке зло і хто ворог. І що зло ворога може бути бездонним і вражати щоразу новою підлістю й жорстокістю. Що найжахливіше для будь-якої людини – не полягти в боротьбі зі злом, ані навіть стати його випадковою жертвою, а стати його рабом, інструментом.
Якось я почула хлопців років 11–12-ти, як між собою перемовлялися українською, але просто під школою ввімкнули кацапський реп. Спитала: чи росія їм ворог?
Один з них відповів: “хазе, напевне ні”.
Тут вже пригадується недитяча книжка “Сяйво” Стівена Кінга. Маленького хлопчика з особливим даром і недитячою проникливістю й мудрістю намагається запопасти потужна зла сила. Хлопчику пощастило врятуватися ціною втрати батька і каліцтва матері. Наприкінці все зводиться до банальної мудрості в словах хлопчикового друга, старшого чоловіка з таким самим особливим даром:
Світ тебе не любить і не ненавидить. Але зло, відчувши в тобі потенціал, невтомно намагатиметься тебе використати. Аби чинити йому опір, треба вміти його розпізнавати.
Кінцівка світового бестселера Джона Бойна, що так обурила мою Софійку, наївно обіцяла, що описаного в книжці більше не трапиться. “Не в наш час і не в нашому суспільстві”. А воно трапляється й трапляється. І люди продовжують затуляти собі очі долонями з дитинячою вірою, що зло їх не помітить і омине, якщо вони не бачать його. Що заплющені повіки є досить надійним щитом.
“Хлопчика у смугастій піжамі” вивчають на уроках зарубіжної літератури в сьомому класі. Не знаю, чи буде ця книжка в шкільній програмі через три роки, коли моя доня перейде в сьомий. Не знаю, чи якимись прикладами, аналогіями, ілюстраціями зараз пояснюють всі історичні натяки, прогалини й недомовки автора українські вчителі зарубіжної. Не знаю, чи вивчають цей сильний художній твір у інших країнах. А якщо так, чи заодно розповідають там учням про жахіття совка, про російські табори, про Голодомор. В будь-якому разі українським письменникам варто було б зосередитися на дитячих історіях про нашу актуальну війну. Робити промоцію перекладам таких книжок на інші мови світу. Діти швидше пізнають та, ймовірно, відчують і запам’ятають правду. Хтось навіть заґуґлить і дізнається більше, розповість іншим. Бо якщо запитають своїх батьків чи вчителів, ті, найвірогідніше, сховаються в уявний абсолют безпеки за заплющеними повіками і стиснутими вустами.