Але тут треба почати від Адама, бо сама назва сягає ще Першої московсько-української війни 1918–1921 років. Мій дід Лукян Сапіга був в армії УНР у сотні, яка так і називалася – «Не журись».
А по Другій світовій у Львові студенти політехніки й медичного створили джаз-банду під тією ж назвою. І тут вже мій тато з ними приятелював, брав участь у написанні пісень та організації їхніх виступів. Грали вони в клубах на танцях. Не мали жодних афіш. Тому про місце, де відбудуться наступні танці, повідомляли вкінці вечора.
Джаз-банда протрималася кілька років, потім декого було вивезено на Сибір, а решта, завершивши науку, припинила й виступи.
Тато мій був не меншим вигадником, аніж я, тому, за його легендою, він почув про сотню «Не журись!» від мого діда, коли залицявся до моєї мами, і начебто саме він запропонував назву для джаз-банди.
Ідея створити кабаре в мене жевріла з 1986-го, вже тоді ми починали свої виступи, ще не маючи назви. Були концерти з Віктором Морозовим, де я читав лекції про історію української співаної поезії, а Віктор своїм співом фактично демонстрував цілу антологію української поезії. Тоді ж я організував виступи Андрія Панчишина і Тараса Чубая перед Товариством Лева. Зокрема відбувся доволі скандальний вечір чорного гумору.
І таким чином було нас уже четверо. Правда, в пісні «Львівське пиво» дещо інакша інформація:
На Погулянці при пиві колись
Три файні хлопці докупи зійшлись.
Що з того вийшло – лишень подивись:
Хлопці створили театр «Не журись».
Погулянка тут згадана тому, що там жив Чубай, і ми в нього збиралися. А три тут тому, що чотири мені не вмістилося. Так що кожен собі думав, що він є в тій трійці.
І от на 20 вересня 1987 року в неділю випав День міста, який за совєтів завше випадав біля 17 вересня, коли нас асвабаділі з наших помешкань, кам'яниць і меблів. У міськкомі комсомолу запропонували мені зібрати гурт бардів і влаштувати концерт на початку проспекту Шевченка.
Я запросив Андрія Панчишина, Тараса Чубая, Костя Москальця (автор невмирущого шлягеру «Вона») і Віктора Неборака. Несподівано до нас приєднався ще один поет – Олександр Гриценко.
Однак якісь темні сили намагалися будь-що зашкодити нам. Перед дерев'яним помостом зібралося кількасот наших прихильників. А на сцені тим часом цвіла сонлива нудьга – там виступали якісь самодіяльні піснярі. І ось до мене підходить працівник міськкому комсомолу, який займався організацією того виступу (тепер це дуже відома у Львові людина), і сказав, що до нас приєднається «Клуб автарскай пєсні». Цих гарних людей я вже знав і чув їхні томниє завивання під Мандельштама чи Ахматову. Але ж переважна більшість публіки була наша.
Організатор і каже: «Давай сдєлаєм так. Адін ваш – адін наш». А я кажу: «Ні, так не піде. Ми мусимо виступати разом». – «Пачєму? Ви же нє адін калєктів!» – «Як то не один? Один!»
Я це механічно випалив, а водночас гарячково шукав у голові вбивчу відповідь. Але вона віддавна сиділа в моїй голові, тому, не зволікаючи, я вискочив до мікрофона і виголосив: «Розпочинаємо перший концерт групи "Не журись"».
Наші друзі підхопили цю назву і почали скандувати. Комсомол змушений був відступити.
Цей перший концерт знаменитий був тим, що пустилася сильна злива з громом. Однак ми виступу не перервали. Публіка розкрила парасольки, збилася в монолітну масу і з ентузіазмом сприймала кожну пісню чи вірш.
Але прихильники «Клубу» теж не дрімали. Хтось кинув у нашу публіку димову шашку. Тарас Кулай, майбутній адміністратор театру (на жаль, вже покійний), мужньо кинувся до неї і погасив. Потім беріг як реліквію.
Якийсь провокатор вигукував:
– Мала вас стрєлялі! Бандєравци!
Ну, бо лунали не зовсім невинні пісні. Панчишин виконував гостру сатиру, зокрема «День злодія», Тарас співав пісні на слова Грицька Чубая, який все ще залишався забороненим.
До якого екстазу врешті дійшли нежурливі, свідчить такий факт: апаратура замокла і її вимкнули, а публіка не розходилася. Тоді ми продовжили виступати без мікрофонів, а щоби краще було нас чути, виходили з-під накриття на авансцену, себто під саму зливу. Першим це встругнув Андрій Панчишин. Дощ заливав йому обличчя, гучно тарабанив по гітарі, а публіка збилася вже в один безперервно пульсуючий м'яз.
Я схопив ослінчика і тримав його, наче парасольку, над головою Андрія. Кожен такий жест слухачі сприймали з захопленням.
І тут треба ще зауважити, що впродовж усього концерту мене діставав цей комсомолець своїми запитаннями:
– А ета пєсня разрєшена к іспалнєнію? Ви увєрєни? А што он імєєт в віду? А што ета за фаміліі (це його зацікавила пісня Москальця, в якій пролунали імена українських поетів). А ком ета он пайот? Ета ваши друзья?
Я мусив щоразу терпляче пояснювати, інакше той погрожував, що вимкне апаратуру. Я брехав, відбріхувався, забивав баки, а послати його кудись далеко не міг, бо всі концерти тоді курував комсомол, і пізніше ми від нього й виступали.
Дві години ми перебували на верховині мистецького щастя. Потім мокрі, як хлющ, подалися до майстерні когось із художників сушитися і грітися.
Після цього були ще різні концерти, але найбільшим був наш перший в Україні доброчинний концерт в Палаці імені Гагаріна, де зібралося біля 700 глядачів, серед яких були також гості з Канади, США, Польщі. Концерт тривав чотири години, бо публіка ще й записки посилала, на які я мав відповідати. Записки були різні, і часто я на них відповісти не міг. Наприклад, записка від Ігоря Калинця була така: «Коли будуть видані твори Богдана Лепкого?» Я її проігнорував, бо що я міг на це відповісти? Через кілька днів підходжу до гурту знайомих і вітаюся, але Ігор каже: «Вам я руки не подам, бо ви не відповіли на мою записку».
Через якийсь час він змилосердився, і ми вже віталися, як і раніше.
На сцені тоді виступало тільки четверо: Остап Стахів, Андрій Панчишин, Тарас Чубай і я. Я тоді вперше пригостив публіку своїм чорним гумором. Публіка це пережила тяжко. В одній із записок писалося: «Ви вдягли на себе вишиванку, а виливаєте такий бруд!» Добре, відказав я, другим разом читатиму чорний гумор голим до пояса.
А читав я вже легендарне оповідання «Ги-ги-и», про яке Роман Іваничук висловився у своєму щоденнику так: «Це могла написати лише психічно хвора людина».
Як на те, оповідання перекладене на дванадцять мов, у Чехії його інсценізували, а на чеському радіо воно вже тричі лунало, і то не забездурно.
Ще один знаменний виступ організувало Товариство Лева, до якого ми належали повним складом, і котре нас як могло підтримувало. То був концерт під відкритим небом при розпродажу гаварецької кераміки. Я вів аукціон з покійним Влодком Вербенцем. І ось саме тоді підійшов до мене Ігор Мельник (теж уже покійний) і запропонував зачитати заклик до львів’ян створювати Товариство рідної мови і ставити під цим закликом підписи. Я заклик зачитав, Ігор став під стіною і збирав підписи. З цього й почалося створення у Львові Товариства рідної мови, яке згодом перетворилося на Просвіту, а Просвіта – на пшик.
А ось чим це скінчилося для мене. В Клубі творчої молоді збиралися взяти мене на посаду замісника директора. Але це ще мав затвердити комсомол. І почалася піврічна тяганина. Різні дебіли влаштовували зі мною безконечні співбесіди, які завершувалися примітивною бюрократією: прийди завтра, прийди за тиждень, нині ми зайняті, напиши автобіографію, принеси характеристику.
Головою міському комсомолу був такий собі Орест Яремчук. Наш хлоп, який виступав у КТМі завше на общєпанятнам. Після Незалежності він вже вдавав з себе патріота і носив вишиванку.
– На вас не можна покластися, – картав мене Яремчук. – Сьогодні вас попросили прочитати заклик, завтра попросять прочитати маніфест. Ви можете дати гарантію, що Андрій Панчишин більше не буде виконувати «День злодія»? Не можете? Ну то який з вас художній керівник?
Я витратив купу часу, але так тієї роботи і не дістав. Але зате ми почали набирати розголосу. До нас приєднався Віктор Морозов. Навесні 1988-го я висунув ідею створити на основі гурту естрадний театр. Справа в тому, що концерти, які ми вже давали, приносили нам копійки, бо все забирав комсомол, виписуючи нам за кожен виступ по 20 карбованців і покриваючи витрати на транспорт. Я, звісно, мусив хімічити, вписуючи до відомостей лівих людей, але це нас не рятувало. Театр зі своїми квитками – така була наша мета.
Я міг і сам зайнятися реєстрацією театру, але то була на той час страшна волокита. Я звернувся до Остапа Федоришина, який на ту пору працював у торгівлі, був дуже діяльним і талановито розповідав різні анекдоти. Найдивнішим було те, що коли я зайшов до нього і запропонував посаду директора, він ані секунди не вагався, нічого не зважував, а відразу, мовби тільки й чекав моєї пропозиції, кинувся в організаційний вир.
У травні 1988 ми вже почали виступати ширшим складом. Орест Друль познайомив мене зі Стефком Оробцем, який фонтанував ідеями і теж приєднався до нас із Юрком Саєнком. На тому концерті в травні Остап, Оробець і Саєнко були для наших прихильників повною несподіванкою. Для мене, зрештою, теж, бо з репертуаром Остапа я був знайомий, а що міг витворити дует Стефка і Юрка, я не мав зеленої уяви. І власне за пів години до концерту народився той геніальний експромт «Мушка». Ніхто цього номера спеціально не готував, не було жодної репетиції. Текст ми змайстрували просто на ходу.
Захотіла муха зрання
Платонічного кохання.
В павутину сіла здуру
І почала шури-мури.
А павук її лоскоче –
Чорт го знає, що він хоче.
І шепоче їй на вушко:
– Ой, ти ж моя щебетушко!
Стефко цей текст виконував у різних варіаціях: то класично, як в опері, то естрадово, то джазово, а Юрко на фортепяні спритно підхоплював і акомпонував. Пізніше, коли була створена вистава «Від вуха до вуха» (назва походить від назви ревії 1942 року у Львові), я там грав партайгеноссе і вимагав від Стефка різних варіантів.
(далі)
20.09.2018