Наталя ШЛІХТА

 

Провівши 8-10 березня 1946 року Львівський псевдособор Української Греко-Католицької Церкви, атеїстична влада сподівалась, що поховала УГКЦ. І, здавалось би, мала для цього підстави – хоч найзатятіші пішли у «катакомби», але більшість вчорашніх греко-католиків тривалий час справляли враження лояльних членів православних парафій. Але це було лише враження.

Що протягом 43 років відбувалося з понад 4 мільйонами галицьких греко-католиків? Як їм вдалося зберегти свою віру й відродити свою Церкву? Ситуацію проаналізувала у своїй лекції дослідниця з Києво-Могилянки.

 

 

 

 

Наталія Шліхта:

 

Моїм дослідницьким інтересом є історія Церкви в Радянській державі, історія Православної Церкви, історія Греко-Католицької Церкви. І для мене завжди є викликом говорити про Греко-Католицьку Церкву у Львові.

 

 

Перше питання, на яке треба відповісти: чому Українській Греко-Католицькій Церкві довелося виживати в радянській державі. Перша відповідь є на поверхні, вона є найпростішою. Радянська держава за визначенням, за декларацією є державою атеїстичною, релігію не приймає за визначенням, хоча в усіх конституціях радянських була зазначена свобода не совісті, а свобода віросповідання і сповнення релігійних культів. Але з релігією більшовики боролися, відколи почали встановлювати свою владу на підконтрольній їм території. Тобто, це є перша і найпростіша відповідь.

 

Але до різних конфесій, до різних Церков радянська влада ставилася по-різному. Були такі, яких вони толерували, дозволяли, частково навіть співпрацювали, а були такі, які вони забороняли і саме ім’я яких ставало для радянської влади як оте пугало городнє, яким дітей лякають. Це не я цю метафору придумала. Я в одному з документів її знайшла. В документі було написано, що «унія залишається для радянської влади пугалом, яким лякають».

 

Таким чином, оцим, кого не можна було толерувати, існування кого не можна було дозволити, одним із них була Українська Греко-Католицька Церква. Чому? Чому, як тільки закінчилася Друга світова війна, чому, як тільки радянська влада повернулася в Галичину, вона одним із своїх важливих завдань поставила ліквідувати Українську Греко-Католицьку Церкву?

 

Причин було декілька. Якщо дуже коротко, то перша була причина геополітична. Це були, скажімо, території, які радянська влада нарешті легітимно отримала внаслідок ялтинсько-потсдамських домовленостей. Раніше Західну Україну і Західну Білорусь не дуже красиво отримала радянська влада, підписавши пакт, існування якого вона заперечувала до кінця свого існування. А тут легітимно отримані території, і радянська влада хоче встановити там свою владу. Встановити там свою владу важко, тому що там поляки, тому що там уніати, тому що уніати, як ми читаємо в радянських документах, – це «агенти Ватикану», тому що уніати – це «фашисти», читаємо ми в радянських документах. Відповідно, позбавлення цього всього інакшого, того, що є нерадянське, було дуже важливою мотивацією ліквідації Українcької Греко-Католицької Церкви.

 

Собор Святого Юра (світлина 1948 року)

 

 

Наступною причиною її ліквідації з погляду радянської влади була впливовість Української Греко-Католицької Церкви на тих теренах, які «возз’єдналися» (в радянській термінології) з Радянським Союзом. Інколи статистика є досить показовою. Напередодні Другої світової війни на теренах II Речі Посполитої проживало 5,5 мільйонів українців. За цією ж офіційною статистикою, УГКЦ мала більше 3 тисяч парафій, і вірянами Української Греко-Католицької Церкви було близько 4 мільйонів 300 тисяч галичан. Це величезні цифри.

 

Крім того, Греко-Католицька Церква на першу третину ХХ століття, завдяки в першу чергу діяльності Митрополита Шептицького, отримала імідж, якщо можна використати цей термін, дуже соціально активної Церкви, яка активно зацікавлена проблемами суспільства, яка активно заангажована в найрізноманітніші соціальні проекти.

 

Другий момент – це Церква, яка впродовж історії звикла, якщо можна так сказати, бути в опозиції до влади, тому що домінантною релігією, домінантною конфесією в будь-якій державі, до якої належала Галичина, ніколи не була греко-католицька, не була унійна віра. Це була римо-католицька віра. І греко-католики звикли відокремлювати себе від держави, звикли позиціонувати себе як «інакших». І це дуже не подобалося. Само собою, такий історичний досвід не міг подобатися радянській державі.

 

Наступна причина, чому треба було ліквідувати Українську Греко-Католицьку Церкву, – це національний чинник. Так само великою мірою завдяки діяльності митрополита Шептицького Українська Греко-Католицька Церква, яка ще наприкінці ХІХ століття була дуже сильно русофільською і москвофільською, перетворилася на Церкву національну, перетворилася на Церкву українську і дуже активно була заангажована в тих процесах витворення нації, які відбувалися на Галичині.

 

Якщо говорити про національний чинник, інший момент ще зіграв величезну роль. Попри те, що радянська держава декларувала себе як атеїстична, комуністична, інтернаціоналістична, вже в 1930-х роках її тодішній лідер Йосиф Сталін здійснив те, що дослідники називають «великий відхід від комунізму», повернувся і почав винаходити заново російську імперську спадщину. А російський традиційний інтерес ніколи не толерував, ніколи не сприймав «упорствующих униатов». Термін «упорствующие униаты» знаходимо в документах ХІХ століття. Відповідно ніколи російська імперська влада не толерувала уніатів. Ні в столітті ХІХ-му, ні на початку ХХ століття. Можна згадати, наприклад, події, пов’язані з окупацією російськими військами Галичини у 1915 році і, відповідно, в середині ХХ століття.

 

І нарешті особливо нагальним для радянської влади, яка отримала легітимно ці території, було, як вона всім пояснювала: а тут, в Галичині діє націоналістичне підпілля. Діє підпілля, а в очах радянської влади і українське підпілля, й Українська Греко-Католицька Церква є нерозривно пов’язаними. «Буржуазні націоналісти» (один із радянських термінів) і «уніати» – це є одне й те саме в очах радянської влади. Відповідно, тому знову ж таки треба ліквідовувати Українську Греко-Католицьку Церкву.

 

Таким чином, з погляду радянської влади, уніати-націоналісти були перепоною до асиміляції галичан у радянських, атеїстичних і російських. Тому відповідь на питання було дано ще раніше, ніж питання постало. Греко-католиків треба було ліквідовувати.

 

Наступне питання, яке постало: яким чином ліквідувати Церкву. Даючи відповідь на це питання, враховувалася низка чинників. З одного боку, більшовики мали досвід знищення Російської Православної Церкви у 20-30-х роках ХХ століття. І цей досвід говорив їм одну невтішну річ: можна висадити в повітря храми, можна стратити, розстріляти, вислати в ГУЛАГ ієрархів і священиків, але це не означає, що Церква буде ліквідована, тому що Церква піде в підпілля, і з’явиться те, що в радянській термінології називається «неорганізовані маси віруючих». І що робити з цими «неорганізованими масами віруючих», відповіді не було. Відповідно, перед такою ж перспективою стояли тепер в Галичині, бачили можливість виникнення такої ситуації. Тим більше, що тут була ще Римо-Католицька Церква. Римо-Католицьку Церкву також не любили, але з різних причин дозволили мінімально існувати. Таким чином з’явилася небезпека, що коли будуть знищені духовенство, ієрархія, церкви, віряни підуть до Римо-Католицької Церкви.

 

Тому відповідь знайшли, і відповідь була традиційна – якщо розглядати спадкоємність радянської тоталітарної держави з Російською імперією. Відповіддю було так зване «возз’єднання з Російською Православною Церквою».

 

Я термін «возз’єднання» завжди використовую в лапках (так зване «воззєднання з Російською Православною Церквою»), оскільки матір’ю-Церквою для українських галичан Московський Патріархат не був ніколи. Але офіційна термінологія нам так говорить, а я використовую це в лапках.

 

Відповідно, чому «возз’єднання» знайдено як оптимальний варіант? З різних причин.

 

Причина перша. Тут інтереси радянської влади і Російської Православної Церкви збігалися. І тут Російська Православна Церква змогла стати корисною радянській владі, змогла стати її союзником, так само, як вона неодноразово цим союзником була впродовж історії.

 

Другий момент. Був прецедент, на який посилалися дуже часто. Це прецедент Полоцького собору 1839 року, коли на «возз’єднаних» з Російською імперією «западних землях» греко-католики «возз’єдналися» з Православною Церквою. Відповідно, прецедент, який використовували нелегітимно, оскільки на чолі возз’єднавчого процесу в першій третині ХІХ століття був ієрарх, і тому Полоцький собор мав ту легітимність, якої Львівський собор був позбавлений.

 

Ще один момент. Радянська влада дуже піклувалася про свій імідж, а імідж в неї був атеїстичної держави, імідж в неї був держави, яка будує соціалізм, держави, яка не переймається “всякою там релігією». Тому ця організація різних таких соборів була покликана показати, що «вони самі все вирішують, а ми тут ні до чого, в нас руки чисті». Одним із таких, наприклад, дуже відомих соборів був так званий «самоліквідаційний собор» Української Автокефальної Православної Церкви у 1930 році. Ситуація була та сама. Зібралася Церква і вирішила ліквідуватися.

 

Це були ті причини, які пропонували вихід із тієї складної ситуації, в якій опинилася радянська влада, а саме: що робити з греко-католиками. Возз’єднати їх.

 

Відповідно, на Львівському соборі, який мав місце 8-10 березня 1946 року, формально УГКЦ ліквідувалася через возз’єднання з Російською Православною Церквою. Не треба бути великим богословом, щоб побачити, що собор був повністю нелегітимним, але він створював необхідну для радянської влади видимість, а в Радянському Союзі видимість була значно важливіша, ніж правда. Відповідно, перестала існувати інституція формально в Радянській державі. Що робити греко-католикам? Що робити духовенству? Що робити мирянам? Їм треба знайти вихід із цієї ситуації. Їм треба вижити в Радянській державі.

 

Відповідно, коли ми розглядаємо оцей пошук шляху до виживання, коли ми розглядаємо мотивації і вибір, які були здійснені греко-католиками в Радянській державі, ми не можемо ігнорувати одного: це була тоталітарна держава, яка мала необмежені репресивні можливості і яка ці репресивні можливості постійно застосовувала для того, щоб отримати результат, якого вона воліла.

 

У минулому [2016 – Z] році було відзначення сумної річниці – 70 років від Львівського собору. Була величезна кількість конференцій, форумів, присвячених цій події. На одній із них владика Борис Ґудзяк сказав, що коли ми починаємо оцінювати тих греко-католиків, які «возз’єдналися», які прийняли те, що їм було запропоновано, ми забуваємо одне: вони жили в тоталітарній державі. Тому ми з нашої позиції, з позиції життя в посттоталітарній державі, в пострадянській державі, ми просто не маємо морального права їх судити.

 

Це був найголовніший тиск, обставини, в яких відбувався цей вибір без вибору.

 

Не треба ігнорувати також ще декілька чинників.

 

Дуже важливим чинником був чинник українського націоналістичного підпілля, яке також тиснуло, тиснуло в інший бік, переконуючи, що поза Греко-Католицькою Церквою немає спасіння.

 

Буде помилково проігнорувати ще один чинник: Українська Греко-Католицька Церква не була єдиною. В середовищі УГКЦ були різні течії, різні погляди, різні думки. В середовищі Греко-Католицької Церкви було дуже багато прихильників так званого «східного обряду», які орієнтувалися на православну обрядовість. І саме одним із харизматичних лідерів так званих «восточників» був Гавриїл Костельник. Ці всі моменти треба враховувати, коли оцінювати цей вибір стратегії.

 

Гавриїл Костельник

 

 

В результаті що вибрали? Яка була мотивація? Для частини греко-католицького духовенства «возз’єднання», запропоноване радянською владою, було повністю неприйнятним, оскільки це так зване «возз’єднання» виводило їх із лона Католицької Церкви, а вони були переконані, що поза Католицькою Церквою немає спасіння. «То була зрада самого Христа, не лише віри, а самого Христа, і такий священик біля престолу не мав що робити, бо він знав, що він Юда, а не священик». Для тих, хто поділяв таку думку, єдиним виходом було відмовитися від «державної пропозиції», якщо можна так сказати, і або зректися свого священичого сану, або піти в підпілля.

 

Для іншої частини духовенства провідною була інша мотивація. Мотивація була та, яка висловлювалася терміном: ми повинні врятувати Церкву, ми повинні врятувати хоча би щось для того, щоби забезпечити можливість для вірян у їхніх відкритих храмах приступати до Святих Тайн, відвідувати Службу Божу і здійснювати різні обряди. Це була мотивація іншої частини духовенства, тієї частини духовенства, яка формально погодилася возз’єднатися з найрізноманітніших причин. Дехто з переконань (таких була абсолютна меншість), більшість – тому, що не бачили іншого виходу. Ще когось турбували репресії, родина і так далі.

 

Ми вже сказали, що це був дуже важкий час, коли було важко приймати будь-які рішення. Відповідно той вибір, який здійснювали греко-католицькі священики – це був вибір між збереженням віри і збереженням інституції. Збереження віри обов’язково передбачало неможливість легального служіння. Натомість збереження інституції через «возз’єднання» з Російською Православною Церквою передбачало дуже багато компромісів, передбачало частково зраду (на погляд тих самих священиків, які робили цей вибір) і передбачало, що ти ставав дуже відкритим і вразливим до критики, і твій вибір починали критикувати.

 

З іншого боку, формально погодившись на «возз’єднання» і формально підписавши присягу, священик дуже рідко «возз’єднувався» по-справжньому. Що стояло на перепоні до справжнього перетворення греко-католиків у православних? На перепоні стояло бачення, що це державна акція. Атеїстична, комуністична держава, яка не терпить релігії, змушувала тебе ставати православним. Цього абсолютно достатньо для того, щоби зрозуміти, наскільки це все фальшиве і що є остаточною метою цього процесу.

 

Друга дуже важлива перепона на шляху до дійсного перетворення на православних – це був дуже, скажімо так, негативний образ самої Російської Православної Церкви, який склався в Галичині в той період. Тому що на Російську Православну Церкву дивилися, зрозуміло, як на російську Церкву, московську Церкву, ту, яка завжди була прислужницею режиму – будь то режим імперський чи радянський атеїстичний. На неї дивилися як на не зовсім правдиву Церкву. І неправдивість цієї Церкви дивним чином висновувалась із писань митрополита Шептицького про неповноту православ’я. Й оця неправдивість посилювалася знанням про репресії 1920-1930-х років в Радянському Союзі, внаслідок яких ієрархія православна була знищена, а на чолі РПЦ, були переконані галичани, тепер стояли кагебісти. Відповідно, це була недійсна Церква. Більше того, це була дуже відстала, консервативна Церква, що також дуже негативно впливало на галичан. І є дуже гарна цитата тієї людини, яка зачитала оце рішення про возз’єднання з Російською Православною Церквою, Гавриїла Костельника, сказана під час його першого візиту до Москви у грудні 1944 року. Він відверто сказав тодішньому патріарху Алексію Сіманському: «Православна Церква консервативна, відстала від життя. Погано буде, якщо ми станемо рівнятися на відстаючих». Це переконання людини, яка нібито агітує за возз’єднання.

 

Відповідно, ці дві основні можливості, два вибори, які були здійснені греко-католицькими священиками. Ми не маємо достовірної статистики, щоби сказати, кого було скільки. За різними цифрами, від 30% до 78% духовенства вирішило возз’єднатися. Моє переконання є таким, що правда десь є ближче до цієї більшої цифри, тому що переважна більшість священиків все-таки раніше чи пізніше підняли руку – так, як у соборі святого Юра.

 

Що стосується мирян, ми не маємо, відповідно, жодної статистики. Радянська влада не могла їх ніяк обліковувати. З мирянами ситуація така: переважно миряни сприймали вибір свого священика. Переважно, але не завжди. Другий момент – миряни дуже погано розумілися на відмінностях між Греко-Католицькою і Православною Церквами, що було не дивно, оскільки православ’я в Галичині просто не знали. Так званих «дійсних православних» або «староправославних» церков на 1945 рік по всій Галичині було на пальцях однієї руки перерахувати можна, тобто, дуже мало. Відповідно вони не розумілися на богословських, канонічних відмінностях. Те, що вони знали, – що це їхня церква, що в церкві повинна служитися служба, що в церкві повинен служити священик, тому що населення було релігійним і свою службу, і своє життя без Церкви уявляло дуже погано.

 

Тому переважна більшість вірян греко-католиків продовжувала ходити в свої церкви. Вони так і говорили: це наша церква, ми її побудували, ми будемо сюди ходити. Відповідно, менша частина відвідувала підпільні богослужіння, і ми з вами поговоримо, де це було легше зробити. Таким чином, в результаті цього всього можемо говорити, що перед українськими греко-католиками після арештів духовенства, ієрархії, після так званого Львівського собору 1946 року з’явилися дві можливості. Перша можливість – підпільне релігійне життя. І, відповідно, це підпільне релігійне життя несло за собою все, що можна собі уявити: звинувачення в антирадянськості, постійні переслідування, постійні підозри (навіть якщо ти не священик чи чернець, а просто звичайний мирянин) і кар’єрні проблеми як мінімум і так далі, і тому подібне.

 

І друга можливість – це формальне «возз’єднання». Те формальне возз’єднання, яке, як я переконана, перетворило оцих колишніх греко-католиків в межах Російської Православної Церкви у так звану «церкву в церкві». Тобто, формально вони були православні. Формально вони були частиною РПЦ, але насправді на своїй території, у своїх церквах вони зберігали, як ми з вами будемо говорити, свої традиції релігійного життя. Вони не мінялися. Вони були переконані, що стратегією їхнього виживання було – не змінитися, залишитися такими, якими вони були. І це їм давало можливість залишитися інакшими від дійсно православних.

 

І тепер дві ці можливості – крапельку більше деталей.

 

Підпільна Церква. Підпільною Церквою легше було бути у підпіллі, якомога далі від всевидячого ока радянських спецслужб. Тобто, коли ми виходимо на якісь периферійні, гірські райони, то ми бачимо більшу інтенсивність підпільних богослужінь,тому що тут і місцева влада не така вже, тільки позірно радянська, і рука КГБ сюди не доходить, і тут можна легше здійснювати підпільні богослужіння.

 

Якщо говорити про священиків, які відмовилися «возз’єднатися», як я вже сказала, дехто з них зрікся священичого сану і перестав служити. Дехто з них давав такі обіцянки – служити лише для себе, не обслуговувати вірян. Більша частина цих підпільних священиків (особливо коли ми говоримо про ситуацію після 1956 року, а 1956 рік – це дуже важливий рік, це рік масової реабілітації, коли ті, хто були засуджені і потрапили в ГУЛАГ, повернулися в Галичину), мали якусь світську професію. Нещодавне неймовірно ґрунтовне просопологічне дослідження, яке здійснив ректор УКУ Богдан Прах, показує, що на відміну від того, що вважалося раніше, переважно ці священики займались якоюсь некваліфікованою працею, були сторожами, мулярами, теслями, людьми, які займалися грубою фізичною працею. Його дослідження показує, що дуже багато з них насправді мали фах і навіть дехто займався тією професією, до якої «религиозника», за радянськими документами, допустити взагалі не можна було. Вони були педагогами, які вчили музики, наприклад.

 

 

Причому оце підпільне життя передбачало (і ми багато знаходимо цього в документах), що відверто підпільні священики, підпільні владики не декларували свого неприйняття радянської влади. Зрозуміло, що це йшло від біблійного постулату про те, що «Богові Боже, а кесарю кесареве», про те, що треба коритися будь-якій владі. Але навіть у радянських умовах, наприклад, владика Володимир Стернюк говорив: «Стояти твердо, щоби боронити Церкву, а, з іншого боку, бути таким покірним супроти більшовиків, щоби їх, правда, не розїдати». Тобто, без відкритих декларацій свого несприйняття радянського.

 

Відповідно, що можуть віряни, які відмовляються ходити в офіційні православні церкви, а вважають себе щирими греко-католиками? Вони можуть слухати службу радіо «Ватикан», що було прирівняно в підпільний період до дійсної участі в недільній службі. Вони можуть відвідувати підпільні богослужіння, які відбуваються по квартирах.

 

Підпільні богослужіння, які відбуваються по хатах, є дуже законспірованими. За спогадами одного підпільного священика, одного разу в одному невеликому селі два підпільні священики служили по різних хатах, і вони не знали один про одного. Тобто, це показує рівень конспірації. Відповідно, на таких богослужіннях, за визначенням, не може бути присутня велика кількість людей.

 

Крім оцих підпільних богослужінь по хатах, є підпільні служіння у закритих церквах. Тут підпільній Церкві прислужилася радянська влада. Оскільки був такий період гонінь на церкву в радянській державі – так звана «хрущовська» антирелігійна кампанія кінця 1950-х – початку 1960-х років, внаслідок якої величезна кількість церков по всьому Радянському Союзу була закрита. Вони стояли недіючими, вони стояли пустками, і зрозуміло, що в цих церквах можна було проводити богослужіння. Особливо якщо це якесь віддалене село, і тебе ніхто не контролює. Священики залишали вірянам Святі Тайни, щоби вони могли причащатися. Священики вчили вірян самим охрещувати дітей святою водою і так далі. Тобто відбувався в підпільній Церкві той процес, що його хтось із дослідників назвав «доместикацією релігії» (одомашненням релігії) – коли офіційне релігійне життя виходить з меж церкви і коли обряд починає здійснювати людина, не тільки яка має відповідний рівень святості, але й прості миряни.

 

Ще однією можливістю для підпільних греко-католиків стає відвідання римо-католицького костелу. Те, чого боялася радянська влада, воно, зрозуміло, що й звершилося. Тому що, коли в II Речі Посполитій римо-католик (він же поляк) був ворогом, то тут ситуація була зовсім інакшою. Тут римо-католик, він хай і був поляком, але він не був таким ворогом, яким був російський православний. І хоча буде помилково сказати, що всяка конфліктність зникла між двома католицькими Церквами, але радянська влада дуже допомогла, щоби вона зменшилася.

 

Ще одна можливість, яка була перед греко-католиками, які відмовилися возз’єднуватися, – це писати петиції до радянської влади. Це петиції, щоби їм надали церкву, після 1956 року – петицію за легалізацію Української Греко-Католицької Церкви. І кількість оцих листів, яка йшла з Галичини до Києва, йшла до Москви, лякала відповідних представників радянської влади, тому що вона свідчила про те, що «упорствующіє уніати упорствуют» в оцьому своєму «упорстві», якщо можна так сказати.

 

Відповідно, коли ми виходимо трошки на периферію, бачимо більші масштаби богослужінь. Один із таких цікавих локальних випадків (там, де збереглася підпільна Церква протягом усього радянського періоду, там, де відбувалися досить масові підпільні богослужіння) – це є село Надорожна Тлумацького району Івано-Франківської області (там, де служив спочатку священик, а потім владика Павло Василик). І про ті служби одна з черниць згадує: «Всюди є скрито-скрито, а там в церкві співають явно-славно Службу Божу велику все, і народу повно. І якось таке у церкві, як перед війною». Але таких випадків дуже мало.

 

Тепер про «Церкву в Церкві». Як я вже сказала, ті, хто «возз’єдналися», вони водночас і не «возз’єдналися». Є такий американський дослідник Джеймс Скотт, і в нього є дуже цікавий концепт «оманливої покори». Оце воно і є – класичний зразок «оманливої покори». Коли ти назовні є покірним, більше того, коли ти використовуєш усе, повністю користуєшся всім, що тобі дає це формальне ім’я «бути православним», але насправді ти є непокірним.

 

Хоча щодо цієї оманливості вже згадуваний неодноразово Гавриїл Костельник у листі до патріарха Алексія від 3 жовтня 1945 року писав відкрито: «На довгі десятиліття наша Греко-Католицька Церква збереже свою автономію у складі Православної Церкви». «А Православ’я, – писав він, – буде лише зовнішнім полакуванням». Тобто, це буде лише зовнішня оболонка, яка дозволяє нам існувати. Яким чином оці «возз’єднані» залишалися «Церквою в Церкві»? Вони залишалися нею, не міняючись. Оце основний був принцип. На рівні побуту, на рівні практики нічого не міняти зі свого традиційного релігійного життя. Не міняти убранство церков, не міняти зовнішній вигляд священику, не міняти релігійні традиції.

 

Я колись порівнювала традиції святкування Різдва і Великодня в православних церквах і в «возз’єднаних» церквах. І це є просто разюча відмінність, тому що «возз’єднані» не приймали те, що є центральним для Православної Церкви – наприклад, ті самі всеношні богослужіння напередодні Великодня і Різдва. Наприклад, те, що стосується Великодня: не приймали традиції Великого Четверга, залишали свою традицію вшанування Плащаниці, а не так, як це прийнято у Православній Церкві. Якщо говорити, наприклад, про хресні ходи, то хресний хід греко-католиків і православних здійснюється в різний бік, і «возз’єднані» продовжували ходити в такі самі процесії, як це прийнято в Греко-Католицькій Церкві. Ці процесії були з традиційними хоругвами, при церквах продовжували діяти братства, сестринства, традиції вертепу, гаївки (маївки) – тобто все те, що є традицією, воно залишалося.

 

Священики, формально православні, насправді настільки неправославні, що в радянських документах ми знаходимо чітке розрізнення, коли люди, відповідальні за нагляд над релігійними справами, пишуть: російський «поп» і західноукраїнський «парох». Він ніколи не називає «возз’єднаного» священика «попом», тому що він зовні зовсім інакший. Цей священик ніби, на перший погляд, приймає те, що йому наказує Священий Синод Московського Патріархату, відповідним чином поминає православну ієрархію. Хоча не завжди. За свідченнями, один священик у селищі Делятин поминав на Великому виході «Вселенського архиєрея нашого Пія, Папу Римського, і патріарха Пімена, нехай їх Бог згодить». Відповідно, вони провадили, вони читали проповіді українською мовою (і пояснення було: «Люди інакше не зрозуміють»). Вони використовували греко-католицькі служебники, молитовники, і пояснення було:  «А інших немає». Вони читали суто греко-католицькі проповіді про Тіло Христове, Серце Христове, Матір Божу Непорочного Зачаття і так далі. Причому дуже цікаві випадки були, коли в церкві з’являлася людина, яка спостерігала, слухала, що говориться, і потім приходила з претензіями, а священик говорить: «Я цього не казав, вам причулося, це ваше особисте. А я ось дивіться: за журналом Московської патріархії читаю свою проповідь». Тобто, ось такі можливості. І, дивіться, просто ця інакшість «возз’єднаних» настільки на візуальному рівні залишалася протягом усього періоду існування в Радянському Союзі, що ігнорувати це було просто неможливо.

 

 

Оце священики Стрийського деканату у 1959 році. Сказати, що вони дуже схожі на православних, якось не йдеться.

 

 

А ця людина – це один із лідерів «ініціативної групи», Михаїл Мельник, єпископ Дрогобицький і Самбірський.

 

 

Ця людина дуже цікава. Це один із наступників Михаїла Мельника, також учасник Львівського собору, єпископ Григорій Закаляк. Про нього говорили: «Ви подивіться на нього, він типовий западник. І службу веде також по-уніатськи».

 

 

А це – хресний хід із хоругвами. Це Стрий кінця 1950-х років.

 

Для того, щоби зрозуміти, наскільки ця інакшість була дійсно стратегією збереження, – два факти.

 

 

Лідери "ініціативної групи з возз'єднання УГКЦ з РПЦ"

 

 

Факт перший. 1956 рік. 10 років після Львівського Собору. Формально лідерами ініціативної групи по возз’єднанню було троє людей. Отець Гавриїл Костельник, майбутній єпископ Михаїл Мельник і Антоній Пельвецький, перший єпископ Станіславський і Коломийський. Жоден із них не пережив цього десятиліття. Вони всі були знищені. Їх всіх знищили, тому що вони неправильно «возз’єднали». У 1961 році був «великий ґвалт» у Москві. І Московський Патріархат спорядив спеціальну комісію, яка поїхала слідкувати, як ці уніати «возз’єдналися». Відповідно висновки комісії були дуже невтішними. І серед дуже показових фраз було таке: «Серед колишніх уніатів можна почути: «Це не ми воззєдналися, а ви приєдналися до нас». І це правда, писали інспектори з Московського патріархату, тому що не тільки уніати не стали православними, але поміж уніатами православні, яких надсилали в Західну Україну, втратили себе, загубилися.

 

 

Другий Ватиканський Собор 1962-1965 років – справді дуже важлива подія в історії Католицької Церкви. Можна знайти дуже багато неоднозначних оцінок його позицій щодо греко-католиків, конкретно щодо катакомбної Церкви. Але один момент є дуже важливий. Внаслідок тих реформ східного обряду, які були здійснені після Другого Ватиканського Собору, в Західній Україні з’явилося нове явище. «Возз’єднані» священики почали повертатися в юрисдикцію підпільної Церкви. Підпільні владики – архиєпископи Василь Величковський, Володимир Стернюк, Іван Лятишевський – робили дуже цікаву річ. Вони приймали «возз’єднаного» священика назад у юрисдикцію УГКЦ, таким чином знімаючи з нього оці звинувачення в зраді і в неправдивому служінні і при цьому дозволяли йому відкрито не відрікатися цієї присяги на вірність Московському Патріарху і продовжувати служити в православних церквах. Єпископ Лятишевський говорив: «Не треба було відкликати, не потрібно було те розюнувати. Навіщо? Нам не треба було відкликатися у того православного, а лише зголоситися у нашого». Тобто, внаслідок цього яка ситуація утворилася? На офіційно зареєстрованих православних парафіях правили, служили греко-католицькі священики. І, між іншим, можна собі уявити, наскільки це підривало офіційну Російську Православну Церкву зсередини. А проблема велика є в тому, що про це ніхто не знає. У радянських документах того часу я не знайшла жодних свідчень про те, що вони знають, що таке твориться. І це насправді дуже сильно підривало позиції Православної Церкви в Галичині.

 

І на завершення – вихід із підпілля.

 

У такому вигляді Греко-Католицька Церква проіснувала майже чотири десятиліття. І початком легалізаційних процесів виходу з підпілля в більшості літератури ви знайдете згадку про 1982 рік і про організацію «Ініціативної групи захисту вірян і Церкви в Україні» під проводом Йосифа Терелі. Ця ініціативна група вже у 1987 році була переформатована в так званий «Комітет захисту УГКЦ» – набагато більш відому організацію під проводом Івана Геля, яка відіграла насправді дуже велику роль в легалізації Української Греко-Католицької Церкви. Тобто, ніби це є початком легалізаційних процесів. Це і правильно, і неправильно. Тому що, якщо шукати початки, то насправді весь оцей період «неіснування» Української Греко-Католицької Церкви так чи інакше був шляхом до її легалізації. І було дуже багато подій протягом цих десятиліть, які сприяли виходу УГКЦ з неіснуючого стану. Я вже згадувала 1956 рік, коли з’явилися перші відкриті петиції за легалізацію Української Греко-Католицької Церкви. Дуже велике значення мало звільнення митрополита Йосифа Сліпого з ГУЛАГу в 1963 році. І хоча вже так боялася радянська влада і відразу відправили його за кордон, але все одно це мало велике значення для активізації греко-католицького життя.

 

У 1968 році були події «празької весни», які не могли не вплинути на сусідню Галичину, оскільки відродилася Греко-Католицька Церква в Словаччині, і це був прецедент, що все-таки соціалістична влада може співіснувати з греко-католиками.

 

Величезне значення II Ватиканського Собору неоднозначне. У 1975 році сталася дуже трагічна подія з погляду радянської влади, оскільки радянська влада змушена була підписати так званий “Заключний Гельсінський акт Наради з безпеки і співробітництва в Європі“, а одним із важливих пунктів, які пояснювали всю трагічність для радянської влади цього акту, було те, що кожна зі сторін, яка підписалася, зобов’язувалася шанувати свободу слова, свободу релігії і права людини у себе. Відповідно, це стає початком, дає поштовх до розгортання правозахисних рухів на теренах Радянського Союзу.

 

В'ячеслав Чорновіл зі соратниками біля собору Святого Юра

 

 

Нарешті в 1978 році Папою був обраний Кароль Войтила, і він з самого свого початку задекларував більший інтерес, ніж його попередники до долі Греко-Католицької Церкви в Радянському Союзі. Тобто, насправді подій було дуже і дуже багато, але, з іншого боку, цього лавиноподібного характеру процес боротьби за легалізацію УГКЦ міг набути лише в контексті оцих трансформаційних процесів, які відбувалися у Східній Європі, викликаних горбачовською перебудовою. А якщо ще згадати, що на це наклалося відзначення Тисячоліття хрещення Русі у 1988 році, і атеїстична радянська влада дозволила урочисто святкувати цю подію, то можна зрозуміти, які можливості були створені для того, щоби процес став неконтрольованим, (а паралельно, йдуть процеси національного відродження). Відповідно, процеси за легалізацію УГКЦ і боротьба за якісь права Української Радянської Соціалістичної Республіки, що її починає, наприклад, той самий Народний Рух України за перебудову чи веде Українська Гельсінська спілка, стають паралельними. Тому, якщо подивитися на ті фотографії, то на цих фотографіях одночасно ви побачите лідерів релігійних і лідерів національного відродження. Тодішній голова Львівської обласної ради В’ячеслав Чорновіл – людина, яка дуже активно долучилася до всіх цих масових акцій, які відбувалися у Львові. На тих фотографіях ви побачите дуже нерозривно пов’язані символи національні і символи релігійні. Той самий хрест і та сама хоругва – вони разом. У процесах легалізації УГКЦ, взяли велику участь і Народний рух України, і Українська Гельсінська спілка, й інші організації, які, підтримуючи легалізацію УГКЦ, водночас показували свою опозиційність до московської комуністичної влади.

 

 

Що таке оці 1988, 1989, 1990 роки в процесі відродження Української Греко-Католицької Церкви? Це той час, коли оця невидимість-видимість, присутність, яка була завжди, але яка була на певному місцевому рівні і була невеликою, виходить назовні. І коли присутність стає зрозумілою всім? Це тоді, коли здійснюються масові богослужіння в тому самому Гошеві на Ясній горі, у тій самій Зарваниці. Це коли Львів перетворюється на місто, яке відкрито заявляє про себе як про греко-католицьке місто. Це богослужіння на подвір’ї собору святого Юра, яке є резиденцією митрополита Львівського Російської Православної Церкви. Це масові богослужіння біля Львівського обкому [КПУ], на горі, коло колишнього монастиря кармелітів. Це величезні хресні ходи, які охоплюють собою весь Львів і які подають свою інакшу версію подій, ніж ту, про яку говорить радянська влада. Наприклад, 17 вересня – ви знаєте, що це дата входу радянських військ в Галичину після пакту Молотова-Рібентропа. 17 вересня 1989 року – це грандіозний хресний хід у Львові, який, за різними даними, зібрав від 100 до 300 тисяч людей, який транслювався (в тому числі іноземними компаніями), і ми можемо побачити з нього деякі сюжети. Це тоді, коли церкви починають виходити відкрито, відриватися від Православної Церкви і повертатися до Греко-Католицької Церкви. Першою церквою, яка це зробила, була Преображенська церква, де служив отець Ярослав Чухній. І це дуже показово, тому що в Преображенській церкві служив отець Гавриїл Костельник і де його вбили… Щось воно є в цьому.

 

 

І, потім величезна кількість конфліктів. Конфліктів з православними, як тими, що залишилися з РПЦ, так і тими, хто став частиною відродженої Української Автокефальної Православної Церкви. Але це вже інша історія.

 

 

ОБГОВОРЕННЯ

 

 

Василь Расевич

 

Коли слухаєш отаких компетентних людей, відразу з’являються певні аналогії. Я колись досліджував історію Греко-Католицької Церкви під час російської окупації Галичини в 1914-1915 роках. Я працював у архіві Синоду Російської Православної Церкви в Петербурзі і в архіві Сенату. І тут настільки перегукуються оті розмірковування окупаційної влади: що робити з отими греко-католиками?

 

Аналогії просто направду прямі, і там так само є цитата від одного з експертів Синоду, який сказав, що інтелектуально Греко-Католицька Церква так далеко пішла, так розвинулася, що якщо РПЦ років 20 ще буде видавати спеціальну літературу, буде працювати інтелектуально, то не знаю, чи ми наздоженемо Греко-Католицьку Церкву. То направду аналогії дуже подібні. І знову ж таки, з виселенням митрополита Шептицького, зі спробами закривати церкви, переносити і т. д. Тобто, аналогії є прямі.

 

 

Питання з залу:

 

Ви згадували, що радянська влада пішла на деякі поступки для Римо-Католицької Церкви, і я хотіла запитати, чому був такий виняток для неї.

 

І друге: може, Ви зможете прокоментувати або пояснити, як цей досвід катакомбної Церкви вплинув на актуальне життя Греко-Католицької Церкви?

 

 

Наталія Шліхта

 

Щодо тієї фрази, яку я сказала про поступки Римо-Католицькій Церкві, то малося на увазі одне: вона легально була дозволена в Радянському Союзі. Тобто, що робили з Римо-Католицькою Церквою? З нею робили те саме, що і з усіма іншими Церквами: костели відбирали, римо-католицький єпископ був один на весь Радянський Союз, готувати священиків фактично не дозволяли, діяла Каунаська духовна семінарія (здається, єдина на весь Радянський Союз), священиків було мало. Тобто, обмежували, як тільки могли, але ніколи не робили з Римо-Католицькою Церквою те, що робили з Греко-Католицькою Церквою (якщо Греко-Католицької Церкви офіційно не було в Радянському Союзі).

 

Так само люблять проводити паралелі – як Свідки Єгови. Їх також офіційно не було в Радянському Союзі.

 

Римо-Католицька Церква існувала на папері, обліковувалася, храми реєструвалися, священики реєструвалися, в обмеженому вигляді толерувалося релігійне життя. Чому? Питання трошки складніше. Найпростіша відповідь полягає в тому, що краще з Ватиканом сваритися через греко-католиків, аніж через римо-католиків, тому що у Ватикану з уніатами також свої проблеми завжди існують. Також і «правдешність» Римо-Католицької Церкви ніхто ніколи не ставив під сумнів.

 

Щодо вашого питання про досвід підпілля і як він впливає на актуальну ситуацію зараз. Ви знаєте, яких питань найбільше в світі не любить історик? Питання про сучасність. Я не люблю цих питань, я всіляко від них відмежовуюсь, я вважаю себе некомпетентною людиною, щоби відповідати на ці запитання. Але єдину річ я можу сказати. Це ситуація дуже подібна, паралельна, дуже подібна до ситуації в Польській Народній Республіці. Там, де Католицька Церква не була в підпіллі, але там, де протягом усього цього соціалістичного періоду вона здобула собі великий капітал. Вона здобула собі реальний культурний і іміджовий капітал. Це та сама ситуація. Церква здобуває собі капітал. Вона страждала, вона не піддалася, вона висиділа в тюрмах, в ГУЛАГу і так далі, і на основі цього вона має отой «капітал», який вона потім може використовувати. А вже, як вона його використовує, – питання не до мене.

 

 

Василь Расевич: Під час лекції Ви сказали, що одна з перших причин, чому радянська влада вирішила «возз’єднати», тобто, заборонити далі Греко-Католицьку Церкву, це була геополітична причина. І я собі так подумав одразу, що Радянський Союз не міг дозволити, щоби величезна кількість людей, радянських громадян, підпорядковувалися не Москві, а Риму. Тобто, щоби вони були лояльними, щоби зберігали подвійну лояльність, а питання Римо-Католицької Церкви, то тут все дуже просто вирішили – виселили поляків, всіх поляків виселили зі Львова, залишилося приблизно 20 тисяч чи скільки… І було два костели, але це все зберігалося тільки для формального, для зовнішнього світу, для контактів із західним світом.

 

 

Питання з залу: Ви казали, що були спроби висилати православних священиків у Галичину. Наскільки це був масштабний процес? Тобто, чи не намагалися замінити повністю духовенство?

 

 

Наталія Шліхта

 

Повністю замінити не могли з однієї дуже простої причини – кількості не вистачало. Тобто, це питання кількості. Тих, кого приєднали, було набагато більше. Якщо говорити про статистику, показова статистика. Після згаданої мною «хрущовської» антирелігійної кампанії (тобто, на початок 1960-х років) в Галичині (ви собі уявляєте, скільки населення всієї УРСР становить Галичина? Це якісь 10%, напевно, ні, не буде. Й отут концентрується 45% усіх православних церков Українського екзархату РПЦ. Тобто, величезні масштаби. Тому повністю замінити не могли, але якби могли, то, очевидно, спробували би.

 

Щодо того, чи це була цілеспрямована політика. Так, це дуже цілеспрямована політика, це один із варіантів. Мені здається, його доцільно розглядати взагалі в рамках радянської міграційної політики, коли для того, щоби знищити відособленість Галичини, що робиться? Відсилається звідси людей працювати в Східну Україну, в Південну, в Росію, в Білорусь, а сюди присилається так званих «східняків», людей зі Сходу. Руських присилається суди.

 

Так само церковна політика – це тільки один із варіантів цього. Тобто, ми мішаємо населення. Ми відправляємо греко-католиків туди – в Сталіно, в Миколаїв, в Кіровоград, щоби він там втратив свою подобу уніатську. А сюди присилаємо православного священика. Сюди присилаємо православного ієрарха. І відповідно, так як показують результати дослідження, насправді все дуже складно. Будь-яка картина, яку будь-який лектор і будь-які дослідження показують, це спрощення. Буде помилково говорити, що жодного православного священика тут ніхто не прийняв. Це неправда. Люди приймали, якщо їм треба було, щоб у церкві велася служба, щоби хрестилися діти, щоби хоронили померлих, якщо поблизу немає ніякого греко-католицького священика. Але, і це абсолютно правомірне узагальнення – тільки той православний священик, який був здатний пристосуватися, тільки той зміг тут бути на парафії протягом довгого періоду.

 

І це саме стосується православних ієрархів, тому що сюди надсилали справжніх православних ієрархів (не колишніх греко-католицьких священиків), і дослідження показують, що тільки ті, які пристосовувались, тільки ті, які переходили на українську мову, тільки ті, які починали говорити про православ’я в тих термінах, які були зрозумілі галичанам (як-от, наприклад, про козацьку віру чи щось таке), тільки ті тут сприймалися. Тільки ті, які закривали очі на ці всякі «неподобства», які творилися в уніатських колишніх церквах, тільки ті зберігалися тут протягом довгого часу.

 

 

Питання з залу: На початку ви сказали, що до Шептицького Греко-Католицька Церква була русо- чи москвофільською. Якщо можна, розгорніть цю тему і поясніть, чому за Шептицького повернулися до іншого світогляду.

 

 

Наталія Шліхта: Перша частина вашого запитання про Греко-Католицьку Церкву і сильні впливи москвофільської течії в її середовищі, скажімо, майже до третини ХІХ століття, то тут питання ширше. Питання не лише Церкви, а загалом Галичини, яка ще до певного моменту не починає перетворюватися на галицький П’ємонт, Галичини, де існують дуже різні інтелектуальні течії, і серед цих інтелектуальних течій москвофільська течія до 1860-х років є дуже впливовою, дуже сильною. І зрозуміло, що оскільки колись поляки презирливо говорили про українців у Галичині (це є, здається, фраза періоду Весни Народів, періоду 1848-1849 років), що там є тільки «хлопі і попі», тобто що там є селяни і є духовенство. Очевидно, що до того часу, поки в Галичині з’являється світська інтелігенція, яка з’являється вже в останній третині ХІХ століття і бере на себе відповідну роль у тих процесах націєтворення, які починають відбуватися, в Галичині до того провідниками інтелектуальними є духовенство. І зрозуміло, що, як сказав хтось, краще «в московському морі, ніж в австрійському болоті втопитися», тому що це було логічно, тим більше там православний правильний цар сидить, а тут ці поляки, католики невідомо чому з презирством до тебе ставляться. Відповідно, тоді треба, щоби відповісти на Ваше питання, загалом піднімати оце питання інтелектуального середовища, атмосфери в Галичині в цей період, в який Церква відіграє провідну роль, і відповідно ті тенденції, які є провідними в Церкві, є провідними в суспільстві. І ситуація починає мінятися в 70-х роках ХІХ століття, про явище галицького П’ємонту – це зовсім інша історія, не треба тут розповідати, але знову Церква є в отому контексті оцих загальних подій.

 

 

Василь Расевич: Це направду дуже складне питання Ви поставили, і його в одну лекцію зібрати не можна, щоб пояснити, але я вам так дуже просто скажу: роль Греко-Католицької Церкви в Галичині в ХІХ столітті і на початку ХХ століття важко переоцінити. Тому що Греко-Католицька Церква дослівно народила українську світську інтелігенцію в Галичині. До того часу нічого подібного не було, дійсно нація існувала в такому дивному стані, коли були священики, раніше малоосвічені і так далі, але коли Галичина перейшла до Австрії, то вони вже всі мусили мати вищу освіту. Зрозуміло були селяни, дуже часто без будь-якого натяку на національну свідомість, але Греко-Католицька Церква, оскільки священики цієї Церкви могли одружуватися, і в них було багато дітей, реально греко-католицькі священики народили світську галицьку еліту. Але це зовсім інша тема, це зовсім інша історія.

 

 

Питання з залу: Моє питання про вплив 1939-1941 років на цю ситуацію. Якщо формулювати трошки в дусі альтернативної історії, то, очевидно, ось ця ситуація переходу Церкви в підпілля і такого радикального протистояння з режимом, вона обумовлена якби двома сторонами – з одного боку великим тиском влади, а, з іншого боку, очевидно, його опором як оцього суб’єкта, який не хоче піддаватися. І от мені дуже цікаво зрозуміти, в якій мірі насправді цей опір був «офіційним» (тобто, несприйняття, пов’язане з позицією несумісності, взагалі небажання існувати на правилах отієї держави), чи все ж таки, якби радянська влада була більш поступливою, тобто говорячи про альтернативи, якби вона ішла таким шляхом більшого сприяння, підкупу, тобто заохочення і покарання, то все-таки можна уявити собі легальне існування Греко-Католицької Церкви? Тобто, в якій мірі і хто з оцих двох авторів більше спричинився до оцієї ситуації?

 

 

Наталія Шліхта:

 

Якщо давати коротку відповідь, то відповідь буде друга із вказаних вами альтернатив. Якби була можливість легального існування, Українська Греко-Католицька Церква легально би співіснувала з радянською владою. Це абсолютно без жодних питань.

 

Ви почали з 1939-1941-го, тобто першого приходу «совітів» у Галичину, коли вони в принципі не здійснили того, що здійснили, щойно повернувшись вдруге. Не здійснили вони з двох причин. Перша причина була – війна ось-ось і нею треба займатися, і друга причина – ще був митрополит Шептицький живий, а це людина – махина, авторитет якої похитнути було дуже важко, і протиставити щось було дуже важко.

 

Що стосується власне самого митрополита Андрея Шептицького, то митрополит, знаєте, відкрито говорив про те, що Греко-Католицька Церква може співіснувати з радянською владою на засадах, що ми, Церква, керуємося біблійними настановами євангельськими, які вже сьогодні були згадувані, і про «кесарю кесареве», і про те, що Церква має бути лояльна супроти всякої світської влади, а влада в цей час визнає свободу совісті. Тобто, це може бути атеїстична влада, і атеїзм може бути ідейним світоглядним конкурентом, допоки влада не буде нав’язувати насильно цю атеїзацію. І відповідно були листи, були листи в 1944 році до радянської влади, коли почався процес «визволення» вже галицьких територій Червоною Армією, де Шептицький вітав, де Шептицький дякував і де Шептицький говорив про свою лояльність. І те, що я не могла довго на цьому акцентувати, але я згадувала про те, що підпільне духовенство, підпільні ієрархи відверто, відкрито ніколи не говорили, що вони є насправді такими «антирадянськими», як їх зображувала радянська пропаганда. Більше того, вони говорили, що це неправда. Один із них говорив: я є радянський громадянин, я плачу податки, але я маю право на свою віру. Тобто, цей момент, який ще був запропонований Шептицьким, про те, що ми відмежовуємо свою віру від нашої позиції громадянської, він зберігався навіть у часи підпілля. І це непоодинокі свідчення, які ми знаходимо. Тобто, була можливість легального співіснування, якби те дозволила радянська влада.

 

 

Питання з залу: Ви розповідали про те, що були радикальні підпільні священики, тобто така гілка, яка декларувала те, що немає спасіння поза підпільною Церквою. З іншого боку, було те, що вони співпрацювали з православними, і коли вже настала «відлига» і «возз’єднання», як вони дійшли компромісу – ці два радикальних крила?

 

 

Наталія Шліхта: У вас цікаве питання, у вас дуже складне питання, на якому я не мала можливості в останній частині зосередитися своєю лекцією. Те, що я сказала, що процес виходу УГКЦ назовні, процес легалізації – це процес також є дуже складний. І те, що я згадала, – це конфлікти, яких була величезна кількість, дуже некрасивих конфліктів із православними, в першу чергу через церковні приміщення. Те, що я не згадала, але це також мало місце, і я, наприклад, коли писала свою дисертацію (це на початку 2000-х) і я проводила інтерв’ю, і спілкувалася з людьми, і бачила, що ця конфліктність певна залишається. І це всередині відродженої, легалізованої Української Греко-Католицької Церкви. Це конфлікт між тими, хто вийшов з підпілля, і тими, які легально існували весь цей час заборони УГКЦ, тобто ті, які  були формально православними. І там насправді конфлікти є дуже сильні, аж до того, що віряни, парафіяни не приймали, виганяли священика через те, що він тоді був «возз’єднаний», хотіли тільки того, який був підпільний. І там велика кількість конфліктів у 1990-х роках були з єпископами, які хотіли собі тільки підпільних священиків і ставили якісь покути для тих, які були «возз’єднані» і так далі. Тобто, насправді, як я вже сказала, це дуже складна історія, і я не заторкнула питання взаємин «возз’єднаних» і «невозз’єднаних», а взаємини були складні у той період і відповідно після легалізації УГКЦ проблеми не зникли, якщо не сказати, що ще більше насправді… Тому що тепер можна відкрито звинувачувати: ми страждали, а ти собі на парафії сидів і зарплату отримував.

 

 

Питання з залу: Ви щонайменше двічі згадали коротенько про проблеми Греко-Католицької Церкви з Ватиканом, про ті непрості стосунки. І ось у мене у зв’язку з цим питання: після того, як Йосифа Сліпого випустили, і після того, як проголосили Патріархом, і після тих його відвідин громад у діаспорі, це протистояння дуже посилилося, був патріархальний чи патріарший рух, і ці протести, демонстрації, публікації в журналах про те, що Ватикан є у змові з Москвою нищить Греко-Католицьку Церкву, і протистояння української діаспори з Ватиканом і малювання його як ворога було, як ніколи, сильним, і в той самий час в Україні була, як ніколи, сильна лояльність до Ватикану і засвідчення цієї лояльності аж до тюрем і так далі. Тобто, чи були якісь хоча би зв’язки чи інформація одних про одних? Чи впливали ті події на ті? Чи ви в своїх дослідженнях можете щось сказати про ці дві протилежності?

 

 

Наталія Шліхта: Якщо чесно відповісти на ваше питання, це те, що я хотіла би дослідити і колись навіть ставила собі за мету дослідити. Побачити, яка насправді була інформація і який насправді був вплив. І Ви знаєте, що ті архіви, в яких я працювала (я працювала в усіх можливих державних архівах: тут, в Російській Федерації, в архівах усної історії), не дали мені відповіді, тої відповіді, яку б я могла вам зараз дати. З одного боку, я можу вам навести велику кількість офіційних документів: радянських, з Московського Патріархату, від ієрархів Західної України, які всі говорять про те, як сильно тут впливають на ситуацію ті події, які відбуваються у Ватикані і в діаспорі, як вони всі сприяють активізації цих «упорствующих униатов», як вони всі створюють тут проблеми. Тобто, ця офіційна картина, яку вам змалює радянська й офіційна церковна документація. Але коли доходить до того, що ти починаєш шукати: а як дійсно впливають? а що дійсно знають? – то, наприклад, дуже показовими є свідчення, які зберігаються в архіві підпільної Церкви в Інституті історії Церкви. Там грандіозний архів свідчень, зібраних на початку 1990-х років, більше 2000 інтерв’ю. І там були окремі питання, які стосувалися того, як доходила інформація про Ватикан з Ватикану, «що ви знаєте про Другий Ватиканський Собор?», «що ви знаєте про діяльність Митрополита Йосифа Сліпого після того, як він виїхав?» і так далі. І ви знаєте, там оті свідчення показують, що знання абсолютно мінімальне, його практично немає. Тому наразі є ці два екстріми, які я можу вам узагальнити, і це, очевидно, тому, що ще я також можу сказати: немає дослідження. Це окреме дослідження, яке ще треба зробити, щоби відповісти на ваше питання.

 

 

Василь Расевич: Я думаю, що я був би не я, якби не сказав чогось такого «перченого». Ви сказали, що владика Василик, десь там на Тлумаччині, і там було таке богослужіння, Літургія, так ніби це було до Другої світової війни.

 

 

Наталія Шліхта: Тільки це не я сказала…

 

 

Василь Расевич:

 

А мені пригадався відразу пан Віктюк, відомий режисер, який вирішив до 60-річчя СРСР в Москві поставити виставу «Украдене щастя» за Іваном Франком. І афіша була. Так він це гарно дуже все розповідав. Афіша: «60-летию СССР посвящается. «Украденое счастье»». Це один його трюк, який він придумав. А другий трюк: весь час фоном до цієї вистави була автентична греко-католицька Літургія. Просто ніхто в Москві навіть собі не задумувався, що це є Літургія тої забороненої, підпільної, ворожої Церкви.

 

А друге моє таке запитання: от я розмовляю з нашими львів’янами, галичанами, і кожен другий каже, що він був хрещений у підпільного священика вдома. Це кожен другий. А чую від вас, наскільки це все було законспіровано, наскільки це було таємно. Наприклад, в одному селі два священики в різних хатах служили і не знали про те, що Служба Божа є підпільна двох священиків у одному селі. То моє питання таке: наскільки добре були поінформовані оці уповноважені з релігії в областях, бо кажуть, що там надзвичайно цікаві документи, що вони знали про все, про всі підпільні богослужіння, про всіх священиків підпільних, про всіх мирян, які ходять на ці підпільні Служби Божі. Чи це правда?

 

 

Наталя Шліхта:

 

Ні, це неправда. По-перше, якщо почати спочатку, там, де Ви говорите про те, що кожен другий говорить, що його хрестили в підпільній церкві. По-перше, він насправді не знає. Це так, як йому каже мама, казала бабця. А де насправді його хрестили, він не знає. Це перший момент, який треба враховувати.

 

І другий момент. Те, що Ви говорите, - це, напевно, вже люди, які були народжені і були охрещені вже десь після, в 1970-ті, 1980-ті, тобто пізніше. Молодші люди, які вже були народжені тоді, коли в Радянському Союзі все стало дуже погано з контролем, з тиском. Церква в підпіллі після тих всіх процесів, про які я вам говорила, розросталася. Коли той самий православний священик водночас був і підпільним священиком. Тобто, всі ці моменти треба мати на увазі.

 

Що стосується вашого питання про уповноважених. Ви знаєте, уповноважені – це одні з моїх найулюбленіших героїв, тому що на їхньому архіві я дисертацію написала. Не можу ж людям не подякувати за те, що вони це сотворили.

 

І ось знаєте, про підпільну Церкву вони щось знали. Інформація в них дійсно була. Інформація була з найрізноманітніших джерел. Одне з джерел було те, що «возз’єднані», ті, які служили на православних парафіях, змушені були доносити на підпільних священиків. І багато з них з різних причин, починаючи зі страху і закінчуючи конфліктом (тому що православний священик має в свою парафію на селі, а сюди приходить підпільний священик, і його парафіяни ходять не до нього, а до підпільного священика), тобто, ситуація може бути складна, і з різних причин священик певну інформацію скидає уповноваженому, дійсно інформує. Чи він інформує свого архиєрея, а вже архиєрей дає інформацію уповноваженому. Тобто, певна інформація дійсно була, але питання: наскільки вона була повна, вичерпна, і вони все знали? Ви знаєте, це з тих самих міфів, з яких оця історія про руку КГБ, яка абсолютно всюди і все знає, і про «великого брата», який все чує і всюди. Це та сама історія.

 

Ви собі уявіть, це обласний уповноважений, це одна людина на область, яка займається релігійними питаннями, яка має свій апарат. Цей апарат дуже часто є обмеженим. В нього є секретарка, в кращому випадку, можливо, якийсь помічник – і все. Він не має грошей на відрядження, він має тільки добровільних помічників, а ви собі можете уявити, яких добровільних помічників він міг собі познаходити в Галичині, наскільки правдиву інформацію вони йому будуть «скидати». Тобто, це людина, яка сама не може все об’їздити, не може от в оцю Надорожну до отця Василика. Він одного ясного дня таки приїжджає, причому приїжджає уповноважений тоді, коли заступник республіканського уповноваженого приїхав з Києва і сказав йому: «Дивіться, у вас тут невідомо що твориться в Надорожній». А той насправді не знав, а в Києві якимось чином дізналися. І ось вони двоє приїхали в Надорожну, і є дуже цікаві історії, усні свідчення про те, як люди не давали їм можливості зустрітися з отцем Василиком.

 

Але це винятки. Він не може бути скрізь. Він не може всюди поїхати і з цієї єдиної причини він не все знає. Якщо я сказала, що він навіть не знає, що в нього на зареєстрованій парафії зареєстрований священик, якому він сам дав реєстрацію, і він насправді зараз є греко-католицьким священиком, то що ж ви хочете, щоби він про підпільну Церкву знав?

 

 

***

 

Лекція була прочитана в Центрі міської історії Центрально-Східної Європи (Львів) 14 березня 2017 року.

 

 

Про авторку:

 

Наталя Шліхта – історикиня (PhD в галузі історії Центрально-європейського університету, Будапешт), завідувачка кафедри історії НУ "Києво-Могилянська академія". Дослідниця й авторка чисельних розвідок з історії Церкви (передовсім, Православної та Греко-Католицької Церков) у ХХ столітті.

 

 

Відеозапис лекції

 

 

08.03.2018