Особистий вимір «возз’єднання»

Вибір о. Михайла Дацишина крізь призму усних інтерв’ю та еґо-свідчень

Основними джерелами для моєї доповіді стали: інтерв’ю самого о. Михайла Дацишина, що його у лютому 1993 р. записав о. Борис Ґудзяк в межах здійснення проєкту Інституту історії Церкви з життя катакомбної церкви. Також, серія інтерв’ю з вдовою о. Дацишина, їмостю Ярославою, яку я записала упродовж 2002 року. Окрім того, мною використані особисті записи отця з його архіву, надані мені пані Дацишиною. Ці рукописні тексти переважно містять тексти проповідей, записи щодо відправлення Служби Божої; виписки з «Журналу Московської патріархії» та і «Православного вісника» з особистими коментарями о. Дацишина; також дописи, що стосувались найрізноманітніших аспектів парафіяльного життя чи зацікавлень отця (про чудотворні ікони тощо). Додатково, мною були залучені фотодокументи як з його особистого архіву, так і ті, що можна знайти у відкритому доступі.

Доповідь, базовану на еґо-свідченнях і усних інтерв’ю, доречно розпочинати із методологічних зауваг стосовно нюансів джерельної бази. Саме так я і мала розпочати свою. Однак, зовсім випадково, шукаючи додаткові фотоматеріали для доповіді, я зустріла матеріали щодо сьогоденного сприйняття постаті отця. Це сприйняття настільки разюче відрізняється від очікуваного мною – на основі попереднього дослідження і розмов з їмостю Дацишиною на початку 2000-х рр., що я дозволю саме з цього розпочати свою доповідь.

У 2014 р. у селі Дулібах Стрийського р-н., де упродовж майже 30 років служив о. Дацишин було встановлено пам’ятник на вшановування його 100-літнього ювілею (о. народився 20 листопада 1914 р.)

У тому ж 2014 р. урочисті святкування ювілею відбулись у м. Стрию, де жив і упродовж 1954-1964 рр. служив о. Дацишин (був другим священиком у церкві Успення Пресвятої Богородиці), а також у с. Дулібах і Грабівцях, де він був настоятилем з 1964 р. У 2019 р. 105-літній ювілей о. Дацишина було відзначено подією «В обороні віри. Отець Михайло Дацишин – провісник виходу УГКЦ з підпілля», організаторами якої стала Стрийська Єпархія УГКЦ, відділи культури Стрийської райдержадміністрації та виконкому Стрийської міської ради. У 2015 р. світ побачила збірка спогадів про о. Дацишина «Щедра нива отця Михайла Дацишина», було також знято документальний фільм про нього, базований на свідченнях тих, хто його знав.

Основний лейтмотив згаданих заходів дуже добре виражений у назві ювілейної події 2019 р. Більше того, на ювілейному вечорі 2014 р., як дізнаємося, зазначалося: «Висловили думку, що потрібно молитися до о. Дацишина і згодом можливо причислять його до лику святих, бо все його жертовне, чесне і порядне життя – це гімн нескореним і тим, хто не впав на коліна, хто жертвуючи власним життям вірив і цією вірою наповнював не покриті «корою» серця, кидаючи виклик суспільству»¹. Перелік аргументів на вшанування пам’яті священика, що у 1946 р. підписав «возз’єднання» з РПЦ, є наступним: під час війни він сповідав і причащав повстанців, служив для них підпільні служби Божі; його двоє братів служили в УПА; «з приходом нової влади не покинув рідну землю, залишився зі своїми парафіянами»; самовіддано, попри проблеми зі здоров’ям, служив на усіх своїх парафіях (на слайді перелік), зберігаючи греко-католицькі обряди і традиції, оберігав від знищення церкви у с. Дулібах і Грабівцях – перлини дерев’яної церковної архітектури; навчав і виховував молодих священиків; підтримував тісні контакти з підпільними єпископами Василем Величковським і Володимиром Стернюком. Причому останній, у 1988 р. благословив його для служби в УГКЦ. Підсумовуючи, о. Іван Говгера с. Добряни сказав: «Був глибоко інтелігентною особистістю.... Багато розумів, але мало говорив. Він частка історії всього нашого народу... Чому УГКЦ легко легалізувалася в 90-х. Тому, що не була знищена стараннями таких священників, як отець Михайло Дацишин. Все робиться з волі Божої. Навіть тоді, коли був комуністичний режим, це була воля Божа»².

Така сучасна оцінка вибору й діяльності «возз'єднаного» священика разюче розходиться з баченням 1990-х рр. – початку 2000-х рр. Центральним лейтмотивом згаданих мною вище інтерв'ю, було показати, що о. Дацишин, як і решта «возз'єднаних» –- «не зрадники». «... наш Кардинал Йосип [Сліпий] ніколи не засуджував за православ’я, ні разу...» – надважливо було підкреслити отцю в інтерв’ю³. Він був «скритий уніат» в очах влади, як підкреслювалось неодноразово. Попри це, 1 листопада 1992 р. о. Дацишина вигнали з його церкви у с. Дуліби як «православного». Їмость Дацишина згадує: «Бо то таке для нього страшний удар, що я думала, що він збожеволіє від того. А пізніше люди поїхали до декана зі скаргою, а він каже: «Я знав про то, але я не думав, що до того дійде»⁴. Зрозуміло, що ця травматична подія, як і той факт, що молоді греко-католицькі священики, вихованці православних семінарій, зрікалися свого вчителя – як «твердого православного» – після легалізації УГКЦ, повністю замовчується у сучасних вшануваннях о. Дацишина.

Усе це наштовхує на більш загальне питання: чи можемо ми говорити про витворення нової колективної пам’яті серед греко-католицької спільноти щодо радянського періоду? «Розділившись на два крила, церква у підпіллі і церква – московська невольниця, боролись за долю українців. Коли впала остання повстанська чота, а на народ чекали грати, товарняки, степи, болота, тайга і вічна мерзлота, тоді встали до бою ті, хто ніколи й зброї в руках не тримав. Це священики, слуги церкви. Їхньою зброєю було Святе Письмо та любов до рідної землі. Зуміли вистояти: одні – в катакомбах, інші – в неволі, хоч всіх пильнувало недремне око радянських органів безпеки»⁵. Чи наведена цитата є авторською інтерпретацією, чи дійсно сигналізує важливу зміну акцентів в офіційному наративі УГКЦ і колективній пам'яті щодо радянського періоду? Я не знаю відповіді на ці запитання. Я взагалі не планувала про це говорити. Але коли зустріла ці матеріали, не змогла не прокоментувати. Особливо, що наша конференція завершується секцією про сучасне осмислення «Львівського собору» і його наслідків.

Зосередившись уже власне на аналізі усноісторичних інтерв'ю і еґо-свідчень, хочу засигналізувати деякі важливі аспекти, сподіваючись, що зможу більш детально їх прописати у наступній публікації.

1) Наскільки доля о. Дацишина може бути репрезентативною щодо «возз'єднаних» священиків? Наскільки його твердження, розуміння його сім'ї ілюструють спільний наратив тих священиків, які «підписали» православ'я?

Зрозуміло, що дати однозначну відповідь на це запитання не є можливим. Розпочнемо з біографічних фактів.

Народився отець 20 листопада 1914 року в с. Добротвір Кам'янка-Бузького р-ну у багатодітній селянській родині. У 1935 році вступив на навчання до Богословської академії у Львові, тоді закінчив 4 курси. За «перших совітів» у містечку Новий Витків Радехівського району, він влаштувався працювати вчителем німецької мови. Згодом обійняв посаду завуча і директора школи. Навчався у педагогічному інституті. У 1940 одружився з Ярославою Мрозовською, яка походила з давнього священичого роду. У 1940 р. повернувся на навчання до ЛБА, яке закінчив 1942 р. і був висвячений 3 січня 1943 р. єпископом Микитою Будкою.

«Бо нас вже з 42 року, 41-42-43-й, вчили Службу Божу по-східному в семінарії. Стоячи причащалися, вводять все так, як правлять в церкві... зарядження митрополита (Шептицького) (було), щоби всі молоді священики, які святилися, правили по-східному»⁶. До питання власної інтерпретації о. Дацишиним цього факту ми повернемось згодом. Для нас важливим є те, що ті семінаристи, які вчились тоді у ЛБА, були одруженими і були висвячені у «східному обряді» (тобто, були «восточниками») частіше робили «вибір без вибору» на користь «підписання возз'єднання». Отець Дацишин є носієм їхнього колективного «ми», як ми бачимо з інтерв'ю.

З іншого боку, ще у дуже молодому віці отець втратив слух: весною 1944 р. танк вистрілив біля церкви, де служив отець, так що «всі вікна повилітали, а у неділю у церві була служба і були сильні протяги»⁷. Отець тоді отримав запалення і усе життя прохворів на синдром Меньєра – запалення внутрішнього вуха, що призводить до глухоти. Врешті, саме та травма, на переконання його вдови, стала причиною його смерті 4 грудня 1993 р. Через глухоту, «він себе почував все таким-то якимсь приниженим. Бо не раз хтось щось говорив, а він не дочує. І він старався якменше з кимсь мати щось до діла...»⁸. Тому також, отець тримався осторонь інших священиків. А тим, з ким він контактував найбільше, їмость Ярослава називає підпільного священика о. Зубрицького.

Наведені факти, безумовно, не дають відповіді на поставлене питання про співвідношення індивідуальної і колективної долі, індивідуальної розповіді і колективного наративу. Але безумовно, їх ми повинні мати на увазі, коли працюємо зі свідченнями і аналізуємо долю о. Дацишина.

2) Якими були основні елементи самосприйняття о. Дацишина?

З проаналізованих еґо-свідчень ми можемо виоремити такі основні елементи самосприйняття о. Дацишина:

А) Національна ідентичність була дуже важливою. Очікувано, ми постійно зустрічаємо протиставлення «нас» (галичан, українців) і їх (рускіх). На національній складовій наголошується, коли отець згадує про своє навчання в польській гімназії, де він був членом «Маріїнської дружини» (де, серед іншого, штудіювали історію України) і був переслідуваний як українець (професор «завзятий ендек, що українців би втопив в ложці води», не бажав йому ставити задовільну оцінку за іспит)⁹.

Б) Коли йдеться про «підписання» православ'я, наголос робиться на двох основних моментах: 1) ми зробили це, щоб «врятувати нашу Церкву», 2) «східний обряд» не лише полегшив цей «вибір без вибору», але й насправді дозволив здійснювати своєрідну релігійну місію серед православних і «рускіх».

Щодо першого, то завдання порятунку Церкви мало дві складові. По-перше, йшлося про збереження Церкви (інституційно і її традицій), особливо в умовах арештів ієрархії УГКЦ: «Ми відказувалися від православ'я, хтіли принципіально – тримаємося свого... (після арештів) Хтось піддав таку думку: а треба йти не на щирість, а на дипломатію. Чи ми маємо бути обоє зактирами перед такими бандитами, які визиск без всякої чести виборювали? Рішили – ні, будемо старатися своє все заховати, а перед ними будемо вдавати, так щоби не дати знищити церкви»¹⁰. Другим, не менш важливим аспектом було вберегти «свою» Церкву від «рускіх попів»: «Думали, а вони прийдуть на наше місце... прийде оцей бувший енкаведист»¹¹.

«Східний обряд» для о. Дацишина ставав тим, чим він «покривався»¹², «що хоч, бач, відправляю, а духа свойого заховали католицького»¹³. Але не лише це: православні – «вони дуже прив'язані до обряду. Догми, правди віри, то є в них на другому плані... Значить, тим обрядом треба до них зближатися, я про це свято переконаний... є контакт з ними, можна з ними говорити, можна їх переконати»¹⁴. Таким чином, «східний обряд» бачився також засобом впливу на «східняків» і «рускіх», яких багато було в Стрию, де працювала велика меблева фабрика і куди присилали спеціалістів з інших регіонів України і з Росії. У цьому контексті отець Дацишин повністю реплікує бачення митрополита Андрея Шептицького про єдиний обряд як шлях до зближення з українськими православними. Він сам неодноразово до цього повертається: і у своїх нотатках, і в інтерв'ю, зокрема згадуючи лист митрополита до православних єпископів і інтелігенції від 1942 р.

В) Загалом, митрополит Андрей Шептицький безумовний авторитет для о. Дацишина, центральна фігура в його поясненні (для самого себе?) свого кроку. Від спогадів про навчання в семінарії і розмов з митрополитом і до твердження про те, що той «випередив Ватикан, може, майже на пів століття»¹⁵ (йдеться про Другий Ватиканський Собор, що «дав зворот прихиленню до Православної церкви») – отець представляє себе послідовником дій та ідей митрополита. Тут цікаво зазначити, що о. Гавриїл Костельник в його інтерв'ю згадується лише побіжно та й пані Дацишина про нього згадує, лише відповідаючи на пряме запитання.

Г) Тому очікуваною є наступна центральна теза – «ми як були греко-католиками, так і залишилися», «своє заховали»; навіть молодим священикам (які навчалися у православних семінаріях) прививали католицький дух. У цьому контексті важливими стають згадки про «возз'єднаних» єпископів і передусім єпископа Дрогобицького і Самбірського Михаїла (Мельника) як про «твердих католиків», що сприймались владою не інакше як «скриті уніати». Показовою є підкреслена реакція єпископа Михаїла на дії «підписного» священика, що виступав проти УГКЦ: «Погана та птичка, що на своє гніздо каляє»¹⁶. Зрозуміло, що й контакти зі згаданим підпільним священиком о. Зубрицьким і єпископами Величковським і Стернюком підтверджують католицьку ідентичність отця. Їмость Ярослава згадує, що єпископ Величковський не один раз був гостем в їхньому домі¹⁷. А отець згадує про те, як відправляв Служби Божі на прохання єпископа («які вони (підпільні) не вспівали відправити, не було кому»¹⁸. Важливим бачиться й те, що «Він (служити) давав тільки тим священикам, яких вважав католиками»¹⁹ і що уже під час першої зустрічі (одразу після висвячення єпископа) той поновив отця в УГКЦ: «Каже: «Все одно присягу треба повторити Вам, вірою Католицькій Церкві. Вона є дискусійна справа, щоб Ви були чисті в сповіді, клякайте»²⁰.

3) Церковне повсякдення після 1946 р. як свідчення (не)зміни.

Саме церковна практика постає у еґо-свідченнях та інтерв'ю стає головним аргументом на збереження конфесійної самості: «Ми нікого не зрадили, не хотіли зрадити, наражувалися через те, що ми своє заховували. Доказів на те, що в моїй парохії я працював 31 рік. То... кажу: нема ні одної православної родини»²¹. У цьому контексті доречно згадати наголос Колін МакДаннел на матеріальній культурі: такі об'єкти як зображення, одяг, свічки, церковні будівлі тощо відіграють важливу роль у «формуванні (специфічних) релігійних цінностей, норм, поведінки, ставлень»²².

Аналіз повсякденних релігійних практик і церковного повсядення о. Дацишина та його парафій засвідчує мінімальні зміни після «возз'єднання». Маємо тексти проповідей: «Трималися старинної мудрости: чого не можна сказати, про те не говорили. Значить, мовчали ми в свято *** мученика Йосафата, чи до того не згадували ми Йосафата. Поминали потихеньку. В свято Непорочного Зачаття Матері Божої, як мені сам котрийсь з тих редемптористів-отців говорив, каже: "Я був в церкві, священик каже: "Хто здійснює Богові молитви Пречистої Своєї Матері," – паузи робить, потиху – "Непорочне зачаття", – а потім – "святих славних..." – і так далі. Так старалися ми працювати»²³. На основі усних свідчень та візуальних зображень можемо прослідкувати збереження місцевих традицій під час святкування релігійних свят, церковного убранства, «братств» і «сестринств» при церквах.

Усе це підтверджує тезу Влада Наумеску про витворення «особливої релігійної традиції» у «возз'єднаній» Галичині, де питомо локальні традиції певним чином модифікувалися, пристосовуючись до нав'язуваної реальності, але таким чином і зберігалися упродовж усього радянського періоду²⁴.

На цій узагальнюючій ноті дозвольте мені завершити мою доповідь.

_____________________

¹ Тернистий шлях отця Михайла Дацишина

² ВЕЧІР ПАМ’ЯТІ. «Його слово завжди торкалося серця і залишалося там назавжди»

³ Інтерв’ю з о. Михайлом Дацишиним, від 11.02.1993, м. Стрий. Інтерв’юер Борис Гудзяк // АІІЦ. П-1-1-97, с. 38, 10.

⁴ Інтерв’ю з їмостю Ярославою Дацишиною, від 22.03.2002, м. Стрий. Інтерв’юер Наталя Шліхта. С. 28.

⁵ Оксана Микитка, «В обороні віри», 6 листопада 2020 р.

⁶ Інтерв’ю з о. Михайлом Дацишиним, С. 11.

⁷ Інтерв’ю з їмостю Ярославою Дацишиною, від 20.03.2002. С. 2.

⁸ Інтерв’ю з їмостю Ярославою Дацишиною, від 22.03.2002. С. 18зв.

⁹ Інтерв’ю з о. Михайлом Дацишиним, С. 2.

¹⁰ Там само. С. 7.