Здається, це питання більше цікавить німецьких істориків, ніж українських.
Світлини на обкладинці: верхній ряд – Іван Наумович (1826-1891), Михайло Куземський (1809-1878), Богдан Дідицький (1827-1909); середній ряд – Рудольф Мох (1816-1895), Яків Головацький (1814-1888); нижній ряд – Антоній Петрушевич (1821-1913), Йосиф Делькевич (1822-1912), Осип Марков (1849-1909).
Вже тридцять років ми заповнюємо «білі плями» нашої історії, а ще їх до кінця не замалювали. Деякі з цих «білих» (а радше «сірих») «плям» є так собі нівроку, якщо врахувати їхню вагу в історії, наприклад, Галичини XIX століття. Без них її деколи й уявити годі. А все ж нам не завжди хочеться їх обговорювати. Наші історики не дуже квапляться про них писати. А як не квапляться свої, то рано чи пізно візьмуться чужі. Й не конче ті, «з-за поребрика». Тобто, ті давно на цих темах «пасуться», але ми цей їх «випас» ігноруємо – з відомих причин.
Йдеться не про них, ворогів. Бо до українських «сірих плям» рано чи пізно беруться також приятелі.
Майже три роки тому у Львові вийшов український переклад монографії Анни Вероніки Вендланд «Русофіли Галичини. Українські консерватори між Австрією та Росією, 1848–1915 роки». Хтось скаже: оце згадали! Але врахувавши, що 900-сторінковий німецькомовний оригінал книжки з історії української (руської) Галичини з’явився 2001 року, а її український переклад – не минуло й 14 років, то ми й не надто забарилися.
Тим паче, що поява такого видання мала стати неабиякою подією для всієї читацької спільноти якщо не України, то бодай Галичини, а тим часом, чи багато з нас чули про таку книжку? Не кажучи, читали.
Звичайно, вузькоспеціалізовані фахівці-історики її простудіювали ще в німецькомовному вигляді. Але скільки в нас є таких фахівців?
Ні, не можна сказати, що появу 688-сторінкової «цеглини», присвяченої неабиякій «білій плямі», в Україні проігнорували. У рамках «Форуму видавців – 2015» видання здобуло відзнаку «Малого журі істориків». А, з іншого боку, в uanet-і через Google можна знайти лише одну повноцінну рецензію (хоча відомо, що загалом рецензій було трохи більше) та ще одну більш-менш розгорнуту анотацію.
Хто зацікавився прочитаним, хай спробує пошукати твір Анни Вероніки Вендланд у книгарнях. Тим, кому не поведеться, можемо запропонувати зміст його презентації, яка відбулася 8 червня 2015 року у львівській книгарі «Є».
Анастасія ЛЕВКОВА
Вітаю вас у книгарні «Є» на презентації книжки «Русофіли Галичини. Українські консерватори між Австрією та Росією, 1848–1915 роки». І маємо нагоду зустрітися з авторкою книжки Анною Веронікою Вендланд, яка приїхала з Ляйпцігу, з Німеччини. Сьогодні ми розмовляємо з нею, також з перекладачкою книжки Христиною Назаркевич, науковим редактором книжки Мар’яном Мудрим. Модеруватиме цю зустріч директор видавництва «Літопис» Михайло Комарницький. Саме у видавництві «Літопис» книжка побачила світ.
Михайло КОМАРНИЦЬКИЙ
Я вперше заочно познайомився з книгою і з автором, Анною Веронікою Вендланд, у 2011 році, коли лютневого ранку Христина Назаркевич завітала до нас, у видавництво «Літопис» і сказала: «Я буду братися за переклад монографії, яка має обсягом понад 900 сторінок стандартного тексту. Чи готові ви взяти участь у цьому проекті? Тому, що я вважаю, що переклад українською мовою книжки, яка вийшла в 2001 році під назвою «Русофіли Галичини», надзвичайно актуальна є зараз. І як для фахових істориків, і як для пересічних читачів».
Такі приємні пропозиції, коли перекладачі хочуть братися за таку важку роботу, застають нас, видавців, зненацька. І я за якийсь час мушу приймати рішення. За щасливим збігом обставин, через годину чи дві, я йшов коридором другого поверху Львівського національного університету імені Івана Франка і зустрів Франка Сисина та Ярослава Грицака. Буквально на ходу питаю: «Ну, хлопці, ви історики, що ви скажете про цю книгу?».
Я до того часу не знав, що вже була фахова рецензія Ярослава Грицака на цю книжку. І він каже: «Обов’язково перекладай». А рецензія Ярослава Грицака звучала так (я наводжу тільки приклад): «Ця книжка має всі шанси сильно змінити поле досліджень національних рухів у Східній Європі. Вона присвячена національному проектові, котрий справив вплив на формування найбільших націй у цьому великому історичному регіоні – української та російської. Монографія Анни Вероніки Вендланд є чи не найкращою з тих, що з’явилися на цій ділянці, за останнє десятиліття. Ця робота ставить певний виклик для майбутніх істориків. Перевершити її буде тяжко, писати гірше за неї просто не має сенсу».
Після цього Христина Назаркевич виграла перекладацький грант в Інституті людини (або Інституті гуманітарних досліджень) у місті Відні, і, майже півтора або два роки тривала робота над цим перекладом. Ми планували видати книжку в кінці 2013 року, і навіть попросили автора написати передмову.
Але ви знаєте: листопадові і грудневі події 2013 року – очевидно, нам усім було не до книг. І видання цієї книжки відсувалося, планували на кінець 2014 року, тут якісь інфляційні процеси… Нарешті сьогодні ми з радістю презентуємо для українського читача переклад українською мовою цієї справді «цеглини», цього фоліанту. Коли ми їхали сюди, ми зустрілися з Анною Веронікою Вендланд у Рівному. Коли в’їжджали до Львова, вона каже: «О, Боже, рідне моє місто!».
Справді рідне, бо Анна Вероніка провела у Львові понад три роки свого життя, працюючи в архівах Львова, згодом в архівах Відня, Санкт-Петербурга, щоби зібрати колосальний фактичний матеріал, але робота писалася всього-навсього 9 місяців (от коли сіла за стіл, і вийшов отой рукопис). Тому, представляючи сьогодні цю книгу, передаю слово автору, і в мене мабуть перше питання: «Як вам писалося в рідному місті Львові?».
Анна-Вероніка ВЕНДЛАНД
У рідному місті Львові я не прямо написала рукопис, а сиділа в архівах. Я ще пам’ятаю, що перше моє враження було: конфронтація [зустріч. – Z], можна сказати, з рукописом цих активістів русофільського руху, які писали своєю специфічною мовою, тобто, мовою тодішнього освіченого класу, тодішньої русинської еліти, яка була українською мовою зі суперстратами і субстратами і німецької, і польської, і, перш за все, церковнослов’янської мови. Читати дуже трудно було. Потім я, звичайно, мала легку справу, коли я взялася до німецькомовних джерел, бо, на щастя, мене мій батько навчив читати старонімецький зюдерлін (це є готичний рукописний німецький шрифт, яким у свій час писали австрійські бюрократи). Тобто, це мені було легше, хоч це був теж, можна сказати, виклик. І від того пішла думка, що це найбільш бар’єрна тема для покоління нових молодих українських дослідників, які хочуть займатися історією Галичини, бо вони мають знати не тільки німецьку мову, а й ще читати ці джерела. І це вже саме собою є великою перепоною для роботи. Тобто, важливо просто звертати увагу на чисто технологію історика.
Рукопис я вже вдома написала в маленькій кімнаті в типовому німецькому Hundmanschaft – це така студентська комуналка.
Може, вас цікавить, чому взагалі я пішла на ідею писати в Німеччині книжку про русофільство в Галичині. І це, звичайно, по-перше, пов’язано з тим, що я як учень професора Андреаса Каппелера, виходця зі славетної Кельнської школи (можна сказати, не тільки російської імперіальної історії, а теж української історії), досить рано почала спеціалізуватися саме на українській історії, але саме цікаве – за тими акцентами і аспектами української історії, які не зовсім були мейнстримом. Тобто, перше, чим я займалася про Україну, то були українські євреї. Це була перша робота, що я писала.
Але я не зупинилася на тому, почала дальше цікавитися і вирішила написати магістерську працю про ставлення російського ліберального руху до українського питання в XIX столітті. Це якраз співпадало з моїм стажуванням у Києві на рік у державному університеті імені Тараса Шевченка. І водночас я сиділа тоді в бібліотеках і довго читала знамениті товсті журнали, ці, можна сказати, рупори тодішньої ліберальної інтелеґенції Росії, і писала магістерську.
Там, у цих товстих журналах один автор дуже подобався мені. Це був Михайло Драгоманов. Це одна з моїх улюблених постатей в історії України того часу. І він, може, ви знаєте, написав дуже цікавий твір «Австро-руські спомини». Спомини з його конфронтації [зустрічі. – Z] з підавстрійською Галичиною. Я вам зараз уривок з цих споминів прочитаю, тому що це був поштовх для мене цікавитися саме цим рухом русофільським і взагалі цікавитися Галичиною. Тут Драгоманов описує великі збори тодішнього дуже впливового товариства русофільського «Общество Михайла Качковського» у Галичі в 1875 році. І описує ось цю подію:
«Урядники віча робили все, мов навмисне, щоб віче як можна менше принесло користі народу. Служба [тобто Літургія – А.В.] йде найменше півтора до двох годин. Після того люди зостаються голодні і потомлені і мало здібних слухати політичних ораторів.
Оратори ж галицькі страшно незручні. Не вміють говорити коротко, образно, просто про діло, а несутьхрії, ізложені по старій риториці. Довжезні, бліді, темні і страшенно скучні. Витерпіти галицький мітинг тяжка робота навіть для вишколеної людини, тим паче для простої...».
До речі, я тоді дуже сміялася з цього абзацу, бо в той час я була свідком мітингів 1990-х, зокрема, і в Галичині. Я думала, що це політична культура галицького мітингу – у всякому разі для іноземця – в принципі не дуже змінилася.
Він пише далі: «Витерпіти галицький мітинг тяжка робота навіть для вишколеної людини, тим паче для простої. До того, оратори товариства Качковського, як спеціальні твердоруси, навмисне говорили таким язиком, що і мені, наприклад, було часто дуже важко їх зрозуміти. Я навмисне старався вміститися серед мужиків. Ті хлопи дуже пильно прислухувались до промови, щиро заінтересовані були мітингом, але дуже мало розуміли промови. Після промови була «часть забавна», прогулька на замок, де грала музика, між іншим, популярні коломийки. Тільки ж і та часть була не живіша. Надутість, церемонність видно було на кожному кроку. Авторитети ходили, надувшись, окремо і видимо нудилися. Поблизу них так само нудилася простіша інтелеґенція, а далі народ. Нігде ні живої розмови, ні веселости».
Для мене це ключова цитатка, бо вона в одному такому враженні дуже багато бере в собі, що було тодішньою проблематикою, що було типово.Це перспектива цього вишколеного на європейських стилях і на висоті європейської дискусії лівого ліберала з Російської імперії Драгоманова. Саме тому цей абзац є дуже цікавий.
Водночас видно: ага, значить ті русофіли в Галичині у свій час збирали маси народу. Тобто, прихильництво було. Ці мужики, як він пише, вони зацікавлені, тобто, вони були мобілізовані. Це також цікавий аспект цього джерела. Водночас воно називає найголовнішу проблему цього русофільського руху, яка врешті решт стала однією з основних причин його поразки. Це невміння пристосуватися до соціальних вимог, до соціальних потреб власної клієнтелі, тобто селян Східної Галичини. Хоч, у принципі, щодо змісту ідеології, яку в цей час представляли русофіли, українцібули прихильні. Тобто, в той час не треба собі представляти, як це сьогодні, фактично русофільські культурні програми було виразом опору проти соціального тиску з боку польської еліти, правлячих еліт у Галичині. Тобто, русофільство було програмою мобілізації, мобілізаційна програма тодішнього галицько-руського, як тоді казали, (українського чи то протиукраїнського, якщо говорити в термінах дослідження національних рухів того часу). Це була важлива фаза мобілізації українських мас в Галичині. Але ми бачимо, що та мобілізація допустила помилки саме в технології мобілізації. І, що теж видно, були, здається, проблеми самоконцепції – або, скажімо, злагодження самоконцепції тодішніх русофільських еліт зі самоконцепцією їх прихильників із селянства.
Тому я вибрала цей невеличкий приклад із споминів Драгоманова, бо це був для мене поштовх трохи заглибитися у цю проблему. Я думала: цікаво, про русофілів у Галичині ще ніколи не читала. Я щось читала про старорусів. Але в основному я знаю про український національний рух. А це раптом масовий феномен, який реалізує себе через проруські гасла. Це мені стало цікаво, і тому я взялася за цю тему. Бо я не мала охоти розвивати магістерську до докторської, як це у нас в Німеччині, як правило, роблять. Хотіла починати з зовсім новим, але хотіла зробити про Галичину. Бо я дуже цікавилася цим регіоном і думала: це реальна штука, щось недосліджене, і це можна ще у Львові робити, тобто, поїхати і подивитися.
А перше, що зі мною сталося – це була Наукова бібліотека імені Стефаника, я там замовила ці журнали русофілів, які тоді були. Замовила журнали, і до мене підходить бібліотекар і мене питає: «Ви дійсно хочете дістати цю москальофільську пресу? Ми тут таку класну маємо українську пресу, можливо, ви хочете досліджувати це?». Тобто, це було вперше таке, що, як німці кажуть, починаєш нашорошувати вушка, що щось не так. Що є, може, такий внутрішній опір тому, що хтось іде і цікавиться тим. Я просто запитала: «А чому?». «А Ви що не знаєте, що то був рух, який був Москвою фінансований?». Я подумала: в той час, може, більше Петербургом? Але добре, Москвою. Значить, це укладалася така думка, що це національне ренегатство, яке було з чужого боку, з Росії фінансоване, тобто, «не наше».
Це дуже важливо, тоді я дуже часто конфронтувалося з думкою, що це щось «не наше», чуже, зрадницьке. Це, звичайно, ще більше сприяло моєму інтересу, тим більше, що водночас я чула багато позитивних реакцій до того, що я роблю, від своїх ровесників-істориків, таких, як Василь Расевич, Остап СередаЗ ними я зі самого початку дискутувала на цю тематику, і вони самі дуже цікавилися цією, можна сказати, фазою української мобілізації у Галичині. І фактично мене підштовхували. І ці дискусії з моїми тоді молодими колегами дуже допомагали. Я пам’ятаю, як ми разом сиділи в архіві, передивлялися рукописи, я ще пам’ятаю, що Остап Середа, займався теж кореспонденцією, по-моєму, Михайла Куземського, одним словом, ми дуже швидко знайшли спільну мову. І це теж треба знати, що якраз в 1990-ті роки був такий час, не все це було можливо. Було можливо ще сказати: «Так це є ренегатство, ренегатство краще не досліджувати». І була можливість сказати: «Ой, якраз цікаво це досліджувати». Це теж ознака цього, можна сказати, переломного часу.
На цьому тлі я пішла далі. Якщо один із головних аргументів є фінансування Москвою, Петербургом, тоді, може, краще їхати в Росію, дивитися, що там є, що архіви дають про це питання? І це одна з більш цікавих частин цього дослідження. Бо вийшло, звичайно, що було трошки так, але зовсім не так. Дійсно, можна доказувати, що було фінансування русофільських журналів у Галичині, яке здебільшого йшло через канали Святійшого Синода, тобто, через церковно-адміністративні структури, пізніше –через акції підтримки російсько-націоналістичних організацій, які були близькі до цього (можна сказати, чорносотенського) напрямку. Але цікаво, що офіційна політика Росії, як показують документи з архівів, дуже цуралася втручатися у внутрішні справи сусідньої (і дружньо-сусідньої!) країни. Тобто, це дуже важний момент, що в той час фактично ще панувала дипломатична доктрина, що треба утримувати в Європі цей монархічний, імперський лад і в ніякому разі не треба, втручаючись, впливати на національні рухи у сусідній країні, на сепаратистські рухи. Не дай Боже, бо це могло і навпаки подіяти. Тобто, це був, можна сказати, старий стиль династично-монархістсько-імперської політики невтручання. Тільки пізніше вже, напередодні Першої світової війни, ця картина мінялася. Тоді ми бачимо, що особливо окремі церковні, звичайно, (але й військові теж) кола дійсно підтримують саме це і дійсно пробують саме з цього корінного галицького руху зробити сепаратистський рух, що, звичайно, з різних причин не вдалося. Але дійсно, ці тенденції, скажімо, біля 1910 року можна доказувати, що таке було. Це теж важливий акцент.
І останній акцент, на який хотіла би звернути увагу, – це акцент, який я спробувала в своїй книжці не тільки відображати цю перспективу top-down, тобто перспективу, яка звичайно відображається у майже всіх джерелах і матеріалах, що ми маємо, як правило, в архівах, – ті інституції, які продукують джерела, які потім зберігаються в архіві. Як правило, це елітні прошарки суспільства і, як правило, еліти відповідних організацій або структур, що за собою залишають письмові джерела.
Я пробувала висвітлювати й перспективу bottom-up (тобто перспективу знизу) на цей рух. Я спробувала якомога більше читати джерел із провінції, тобто, дописи, листи, навіть листівки простих селян, які були членами тих русофільських товариств. З того дуже багато я змогла відчути і вловити ту атмосферу, яка тоді панувала в цих селах, які якраз з нічого почали будувати читальні або якісь торгівельні товариства, якісь кооперативи, якісь шкільні ініціативи. І водночас все це будувалося на старих традиційних субструктурах українського села тут, на Галичині. Це завжди були структури церковної общини, тобто брати і сестри церковні. Вони мали свої церковні товариства, і часто це були праструктури, на яких будувалася потім світська структура цих товариств. Але все це було взаємно пов’язане – церковне життя зі світським життям цих нових товариств.
І там ми бачимо дуже цікавий феномен – в принципі трошки, як сьогодні. Я це часто чую в Західній Україні, якщо бабусі ходять у церкву Московського патріархату. Як правило, вони не дуже звертають увагу на патріархат, а щоби гарно служба була і щоби батюшка гарно проповідь читав. Тоді теж так часто було – у тому самому селі не дуже розрізняли між русофільськими і потім тими молодшими, українофільськими товариствами. Дуже прагматично дивилися на те: що нам дасть користь? хто нам дасть користь? які публікації цікаві? чиї розмови ми добре розуміємо?
І тут, у цих локальних мікростудіях можна зрозуміти, чому нарешті українська національна ідея стала успішною в Західній Україні і чому ця русофільська культурна програма фактично зазнала поразки. Це не через національний зміст цієї програматики, а більше через невміння відповісти на соціальні потреби цих селян, на соціальне питання, яке на той час панувало в українському селі. І як консерватори, якими русофіли здебільшого були, які хотіли в принципі, тримати старий лад між верхівкою і селянами. Звичайно, консерватори не могли знайти цю відповідь, бо вони були консерваторами. Тоді, як тодішні українські націоналісти, як і сьогоднішні, можна сказати, були лібералами. Бо вони пішли фактично з аграрно-соціалістичною програматикою, яка тоді людям більше могла давати, ніж русофільська програма. Тобто, справа була не в ідентичності, а більше в соціальному питанні, як на мене. Звичайно, з яким було мовне питання зв’язане. Але тоді мовне питання трактувалося як соціальне питання. Вирішальна справа – чи суд, школа, уряд розмовляє на мові простої людини, чи ні? Чи книжка зрозуміла, чи ні? І селяни вже казали: навіщо ми маємо п’ять крейцерів платити за книжку, яка написана на мові, що ми не розуміємо. І це одна з головних причин, чому мовна програматика русофілів зазнала поразки, бо вона не могла відповісти на потреби.
Цей акцент такий важливий, бо, мені здається, має дуже багато паралелей до теперішньої ситуації в теперішній Україні. Дуже часто (зокрема, в Німеччині) хочуть подавати, що Україна культурно-ідентифікарно розколота. І що це одна причина сьогоднішніх проблем на Донбасі. І, в принципі, можна бачити, що і на Донбасі ті же самі соціальні фактори, поведінка еліт і, дійсно, вплив зовні (тобто, це насильницька інтервенція) грає більшу роль, ніж ідентифікарні справи. Тобто, це така лінія безперервності в українській історії, що мова, культура, ідентичність іноді в таких конфліктних ситуаціях вирішує менше про конкретний хід історії, ніж ми думаємо. Ми як гуманітарії звикли мислити в культурних масштабах. Але, власне, прапричини є інші. І є такими, що я завжди кажу жартома: в принципі час від часу марксистський аналіз, марксистський підхід до якоїсь справи не завадить. Бо він показує, які субструктури треба роздивитися, щоби розуміти, чому людина або соціальна група, або соціум у якійсь певній історичній ситуації (іноді і під тиском ззовні) реагує так, як воно реагує.
Тому я взяла іншу сторінку історії Галичини. Я під кінець цієї книжки написала цілу велику частину про русофільській рух напередодні Першої світової війни. Це цікаво, бо тоді почалася дійсно масивна конфронтація з русофільським соціумом Галичини, яких тоді, було ще більш-менш 20% людей з правом голосу на виборах, тобто це був ще потенціал. Напередодні Першої світової війни конфронтація була досить сильна з боку держави, тому тоді було в принципі сформульовано образ цієї частини українського населення Галичини як потенційно ненадійного населення, потенційних шпигунів. І в тому часі розвивалося дуже багато конфронтативного і було дуже багато непорозумінь між простими селянами й адміністрацією у цій формі, що дуже часто форми соціального протесту набирали символічні форми – наприклад, перехід на православ’я або читання русофільських газет або брошур, ввезених із Росії. І, власне, причини були інші. Причини того процесу, як правило, були соціальні, специфічні соціально-культуральні, і такі обставини цього у пограничних регіонах Галичини.
З цим пов’язаний типовий звіт із Галицького намісництва, що я хочу тут зацитувати, про ситуацію в такому селі, де виступили, як вони тоді казали, «русофільські агітатори». І саме у таких селах потім, коли вибухнула війна, сталися досить страшні речі. Це, можна сказати, глава австрійсько-української історії, яка ще не зовсім написана. Було дуже багато погромоподібних акцій проти так званого «русофільського» населення, дуже багато нелегальних страт, тобто, військо просто взяло цих людей у полон, їх вішали на найближчому дереві – тобто, без суду. Напередодні таких ситуацій Галицьке намісництво пише ось так про такі села: «У Галицькому, Кросненському та Ясельському повітах агітатори, про що владі стало відомо з конфіденційних джерел [це теж типово, тоді було багато так званих «конфідентів», тобто, «стукачів» – А.В.], робились спроби відчитувати на таємних конвентікулах лекції, де образно зображалися російський імператор і його ґенерали, та вказували на Росію як на властиву Батьківщину. Такі доповіді безумовно сприймалися слухачами, і цю обставину треба пояснювати з тим, що населення деяких сіл у цих місцевостях, а особливо у Галицькому повіті, вчащало з купівельною метою на своїх фірах до Росії, привозячи звідти православні традиції, звичаї».
Це дуже гарний уривок, бо він показує зв’язок міграції робітників, які їздили на врожай в Росію, щоби заробляти. Під впливом російської пропаганди дуже часто були паломники, які робили паломництва до Почаївського монастиря і верталися через кордон назад з цими православними брошурками.
І далі читаємо:
«Дуже поширеним є в цих місцевостях виїзд до Америки. Між православними іммігрантами і місцевим населенням підтримуються жваві контакти. Їм надсилаються російські газети та брошури. Це все сукупно негативно діє на умонастрої тамтешнього люду за відсутності відповідного протистояння з боку духовенства».
Тобто, тут ми теж бачимо різні фактори (духовенство русофільське, є там дуже багато міграції). Тобто, є соціальна причина, чому люди рухаються по світу. В Америці є freedom of thought, тобто там могли, як вони хотіли, перейти на православ’я і друкувати будь-які брошури і посилали, звичайно, ці брошури додому в Галичину разом з доларами. І, звичайно, австріяки не спали і через свої консуляти у Філадельфії та Детройті теж посилали своїх «стукачів», щоби підслуховувати у цих русинських общинах за океаном.
Тобто, ми бачимо, що дуже багато факторів грає роль, якщо ми хочемо зрозуміти, чому власне такий феномен розширюється. Ще дуже часто (це був такий випадок напередодні Першої світової війни) відомства не зовсім розуміють, як класифікувати ці вирази соціального протесту. І це призвело до дуже трагічних подій, як я уже казала, до сих пір не зовсім досліджених.
Можна сказати, що одні з перших жертв Першої світової війни на землі Галичини – це саме ці представники русофільського руху, яких тоді депортували, яких просто вбили, яких арештували або стратили.
Христина НАЗАРКЕВИЧ (перекладач книжки)
Я мала би сказати так само про якусь низку збігів і обставин. Як пан Комарницький казав, одного липневого дня я до нього прийшла з пропозицією, а одного грудневого дня я їхала в потязі з Києва з істориком Оксаною Дудко, і ми говорили про те, що на початку грудня 2009 року я була в австрійському місті Граці, в якому встановлювали меморіальну таблицю жертвам Талергофу. І чого я там була, на відкритті тієї таблиці? Тому що рік перед тим мій чоловік Назар Гончар був у Граці на стипендії і несподівано для себе знайшов прадіда, якого всі в сім’ї вважали зниклим без вісти в Першу світову війну. І тут виявилося в архівах, що він був однією з перших жертв тифу в Талергофі. На початку січня 1915 року його прадід Василь Новак помер у Талергофі. І от таку одиничну історію в Граці поставили на табличку, це супроводжувалося текстом, теж Назаровим.
І це я розповіла Оксані в поїзді, а вона мені на це каже: ти знаєш, є прекрасна книжка. І вказала мені на книжку Анни Вероніки, про яку я спочатку навіть і не пам’ятала, потім згадала, що так, я в журналі колись читала її статті про митрополита Шептицького. А пізніше наступний збіг був, що приїхавши до Львова, я в січні зустріла теж доброго знайомого отця Андрія Михалейка, якому я розповідала про свої візії того, що добре було би таку книжку перекласти, та де її взяти? А він каже: а от у мене є, я тобі дам. І тут вже не було, як відвертітися. Потім виявилося, що дедлайн на стипендії у Відні теж закінчуються в лютому, і такий збіг обставин, думаю, був дуже невипадковий, якийсь майже фатальний. Не перекладати цієї книжки я просто не могла.
Я мушу сказати, що книжка дійсно настільки цікаво написана – це зовсім інакший спосіб писання про історичні події. Я її читала як художню книгу місцями і ходила з цими «Русофілами…». У мене враження було, що вже все про них знаю, і чіплялася до всіх своїх родичів, знайомих з якимись розповідями про Куземського чи Наумовича. І, скажімо, тут присутня серед слухачів навіть людина, в якої я взяла позначення осіб, які були напіврусофільні – напівнерусофільні. Ми придумали разом слово «рубіжні діячі», тобто, ті, які власне на рубежі ідеологічному якомусь перебували. А насправді, якщо так подумати, вони всі «рубіжні» тут. Тобто, це прикордоння наше… Я думаю, якщо тут є справжні галичани, то кожен, копнувши десь свою родинну історію, виявить, що якась конфронтація з цим рухом русофільним в XIX столітті мусила бути. Ти мав її сприйняти чи не сприйняти, але це наша історія. І саме тому, я вважала, що абсолютно необхідна річ – перекласти.
Я зачитаю лиш один лист, який насправді свідчить про те, що книжка зовсім не суха. За рахунок того, що тут є багато архівних приватних листів, вона страшенно жива. І от у розділі якраз про «рубіжних діячів» є лист радехівської їмости Олени Данкевич. Ця Олена Данкевич, чоловік якої був одночасно членом Товариства імені Качковського і «Просвіти», що, напевне, тут досить часто бувало, пише листа, в якому, власне, пише про ситуацію в себе там, на Радехівщині, як воно все відбувалося.
Це цитата з листа Олени Данкевич:
«Напевне ніде в Галичині справи з нашою руською справою не виглядають гірше і некорисніше, ніж у нас. У цілої околиці фактично немає священників, які б заслуговували називатися справжніми руськими патріотами. Весь їх патріотизм обмежується тим, що вони передплачують пару руських газет. Цілком мало є читалень і хорів, які просто животіють. Але ще гірша ситуація в самому Радехові. У нас тут немає нічого руського. Нема читальні, нема хору, нема крамниць, нема шпихліра. А за винятком отця Сидора Давидовича, який передплачує «Діло», і нас, які передплачуємо три газети і видання товариства імені Качковськогоі «Просвіти», ані один селянин, ані один міщанин не бачив ніколи руської газети чи книжки.
Натомість руським людям безкоштовно роздаються книжки видані Wydawnictwo Ludowe і Macierz. У поляків є їхня czytelnia, де руських книжок фактично немає. І ніхто цьому не протидіє. У маєтках графа Бадені переважно молоді священики, котрі не хочуть налаштовувати патрона проти себе, щоби не зашкодити своєму просуванню вище. Хіба наші товариства не можуть роздавати своїх книжок? Хіба не можна розбуркати наших людей закликами в газетах з їх глибокого сну?
Найкраще це зробити в «Ділі». Тут в околиці є кілька священників, яких Полоз охрестив патріотами, ба, навіть москалями, але погані були справи в Росії, щоб вона не мала ліпших».
Цей лист відповідно перекладений кілька разів. Його Анна Вероніка в архіві переклала на німецьку, з писаної тоді старогалицької. Тоді, відповідно, я переклала з німецької на українську, і він чищений, щоби воно якось звучало трошки «старосвітськіше» (хоча якраз цей лист не відповідає за літерою оригіналові). Але є дуже багато офіційніших паперів, цитат, де завдяки науковому редакторові збережений цей трохи несамовитий галицький стиль. Справді, просто дивуєшся, скільки нам Росія в образі Драгоманова і компанії принесла, зокрема, і мовного.
Але працювати над цією книжкою було довго і марудно, але надзвичайно цікаво й надзвичайно приємно.
Мар’ян МУДРИЙ (науковий редактор видання)
Що стосується роботи наукового редактора. Це місце наукового редактора було приблизно таке, як і тут я зараз маю – поміж авторкою (текстом авторки), поміж ідеями Христини і текстом перекладеним (ну, ще би треба було додати літературного редактора Анну-Марію Волосацьку). І от я поміж тампрацював. Я не жаліюся, тому що це «поміж» дає можливість говорити (це взагалі всі наукові редактори говорять, не буду зраджувати цю традицію), що все складно. Я теж скажу, що все складно, складно в тому сенсі, що ця книжка вимагає для читання значних зусиль. Якою би легкою вона не здавалася текстуально, але ці зусилля потрібні, бо книжка ставить складні питання. Там нема однозначних відповідей, і вона вимагає відповідного ставлення до себе.
Стосовно роботи наукового редактора, то вона основним чином в двох площинах розгорталася. Справа перша – це поняттєвий термінологічний апарат, який треба було узгодити з українською традицією, там де вона була. Там, де її не було, треба було щось вирішити, тому що ми тут маємо дуже багато нюансів, які треба було якимось чином передати. Починаючи від цього одного С, двох С [у словах «русский» і «руський». – Z].
Різноманітні акценти з’являються в цих текстах, і їх треба було передати. Треба було правильно написати назви інституцій, назви видань, назви управлінських органів і так далі. Хто буде читати цю книгу (чи тільки у Львові, чи може десь її прочитають ще далі на сході), чи вони зрозуміють, хто такий «посол» (депутат), «виділ» (правління) і всяке таке інше? Мені здається, що в тому варіанті, який з’явився, ця книга буде зрозумілою для багатьох.
Ну і друга справа, яка викликала клопоти (їх я спочатку не дуже добре усвідомлював), але за третім-четвертим разом щоразу бачив, що і те ще треба, і те зробити. Справа, яка полягала у зворотному перекладі. Справа в цитатах, якими багата ця книжка, і які віддають духом того часу. Треба було ці цитати максимально передати мовою XIX століття (я звик ці тексти писати буква до букви). Чи все вдалося зробити? Більшість текстів – так. Ті листи, які знаходяться глибоко в архівах, читач прочитає сучасною українською мовою, але ця мова також передає атмосферу, зміст цього листа. Дві третини (приблизно так) цитат вивірені буква до букви з оригіналом. І можуть бути додатковим джерелом для розуміння стилістичної особливостями цього русофільського руху, за якими приховувалися і такі речі, як світогляд, як розуміння своєї ідентичності, як інші дії.
І останнє, на чому хотів би наголосити, що ця книжка буде прочитуватися по-різному, очевидно. Я вже бачу ці різниці в власному прочитанні тої книжки, бо вперше я сяк-так щось сам перекладав, пробував на початку, коли вона тільки з’явилася (минуло майже 15 років).
Тоді, на початках, для мене важливим були дві тези, які проходять через цей текст. Перша теза полягала в тому, що русофіли є консерваторами, консервативною течією в українському русі – так я формально скажу.
А друга теза полягала в тому, що це є, власне, галицьке явище. Це не є штучний витвір, ці русофіли. Вони діяли і думали як певне покоління галицьких русинів. Це було важливо тоді.
Зараз історіографія, очевидно, йде вперед, з’являються нові публікації, і зараз цей текст стає важливим під кутом зору того, як старе суспільство перетворюється у нове суспільство. Можливо, навіть якщо там і не прописані ці речі, бо вони не були метою цієї публікації, то зараз ми бачимо, що це є таке ґрунтовне зібрання, і думок, і джерельного матеріалу, який дає змогу говорити про те, як зі старого виростає нове. Це зараз той етап української історіографії, який перед нами постав. Як із тієї старої Русі виростає модерна ідентичність, як це пов’язано поколіннєво і т. д.
ОБГОВОРЕННЯ
Василь РАСЕВИЧ
Я хочу сказати, що цю книжку я прочитав, напевно, 14 років тому, коли вона вийшла, прочитав її німецькою мовою, і для мене це було справжнє пережиття, тут я зараз буду говорити в суперлативах, але ви не думайте, що я хочу до когось придобритися, бо насправді я є великий критикан. Але що стосується цієї книжки, то спочатку в мене виник конфлікт зі самою назвою, але потім воно мене заполонило, ця надзвичайно цікава думка про те, що хто ж такі були ті русофіли. Виявляється, вони були консерватистами в українському русі. Якщо ми будемо розглядати формування української модерної національної ідентичності в Галичині, то це просто один із етапів, на якому панувала, власне така ідентичність.
Тобто, мені здається, що Анна Вероніка Вендланд задала ті рамки, в яких дуже набагато легше можна вичитувати і розуміти ті процеси, які відбувалися. Я просто знаю (як Вероніка сьогодні сказала), як добросердна пані їй порадила в відділі рідкісної книги бібліотеки Стефаника краще взяти українські журнали, українські газети, тому що вони набагато цікавіші, і так далі, то у всіх нас (або більшості) завжди була така внутрішня настанова, що ці русофіли – це якісь зрадники, це те, що нам заважало сформуватися і стати дуже сильною нацією і це було в нас внутрішньо закладено щось таке негативне, те, що нам заважає. От, якби не вона, то це була б прекрасна історія українців у Галичині.
Насправді, це було зовсім не так, і наші внутрішні упередженості тут працювали проти нас і, напевно, мала бути дослідниця з Німеччини, у якої не було особистих симпатій, ані антипатій до персоналій того часу. Бо ми, історики, любимо собі вибирати любимчиків в минулому і навіть якісь моменти затушовувати в їхній біографії, а на чомусь наголошувати. Ну, то в цій книжці нічого подібного немає.
Що дуже важливого є в цій книжці? В цій книжці є про те (і дуже добре проаналізовано і навіть глибоко осмислено), як формувалася взагалі українська ідентичність і взагалі ідентичності в Галичині.
Дуже важливий елемент: ми, хто дуже багато займається цим періодом, писали про чотири орієнтації, про чотири проекти. І переміг (тут всі повторювали за отцем Подолинським), завжди перемагає цей українофільський варіант. Без сумніву перемагає, і сьогодні мені було дуже цікаво від Анни Вероніки почути те, що не так важливі були справи, пов’язані з ідентичністю, національністю і так далі, як були важливими також соціальні моменти. Крім того, не треба легковажити також кар’єрними справами, бо, наприклад, до 1878 року можна було абсолютно спокійно русофілам зберігати подвійну лояльність. З одного боку, державна чи династична лояльність до правлячої династії, а, з другого боку, культурна лояльність до російської культури. І це абсолютно не суперечило.
Після російсько-турецької війни ця можливість пропадає, забирається в галицьких русофілів, і вони починають спадати. Натомість українофільський рух починає австрійська держава підтримувати як можливий сепаратистичний рух в Російській імперії, і таке нове дихання та фінансову підтримку отримує українофільський рух. Тут ми з вами виходимо на дуже актуальну тему російських медіа, які вже буквально кілька років трублять про те, що українці в Галичині – це продукт австрійського генерального штабу, польських експериментів і те, що казав Дмитро Табачник, постійно писав у своїх статтях, про те, що це є результат генетичних й інших експериментів.
Справа в чому? Справа у вульгаризації власне тої історії, яку нам описала авторка Анна Вероніка Вендланд у цій книжці. Якщо ви її прочитаєте, то ви зрозумієте, що це є направду вульгаризація, це дуже вульгарна подача того, що насправді відбувалося. Без сумніву, Росія фінансово підтримувала русофільський рух. Анна Вероніка дуже добре показала ті періоди, ті етапи, коли, скільки, хто, як і коли більше, коли менше, коли це був культурницький рух, коли реально політичні цілі ставилися. І тепер, якщо ми включимо російський телеканал, наприклад, «Росія 24», то ми почуємо Нарочницьку, яка фактично монополізувала і страждання галицьких русофілів, і трагедію галицьких русофілів, і взагалі весь русофільський рух. І вони підвели до чого? До того, що український проект в Галичині в австрійський період (а потім далі вже в міжвоєнний період) сформувався як антиросійський. Що основа не є національна, а просто є політична основа, і за це австрійський Генеральний штаб заплатив гроші, і так створили нову якусь ідентичність, в основі якої лежить антиросійськість.
Анна-Вероніка ВЕНДЛАНД:
Перше, що я тут читала, звичайно, у полемічній літературі, яка була направлена проти русофілів, а теж часом чула у Львові, це було саме це поняття – «москальофіли» або «москвофіли»), тобто з наголосом на Москві та на Пітері, що можна було теж аргументувати. І я навмисне вибрала саме цей термін, бо він мені здався більш широким, щоб охопити весь цей рух, і більш точним, щоб уточнити, що в принципі, за винятком того акутного часу перед Першою світовою. У принципі ми маємо там справу із, можна сказати, загальносхіднослав’янською культурною програмою, програматикою, яка шукає свої історичні, мовні джерела та корені саме в цьому просторі Русі. І дуже багато спільного, дуже багато можна бачити референції саме на самобутності, власній еліті, «руській» (тобто, з одним С і з Ь), звичайно з сильним таким, можна сказати, традиційним баченням Київської Русі як досконалого суспільства, де ще були, як це консерваторам того часу здавалося, свої еліти, але щоби був цей уклад, фактично – з князями, з духовенством, селянством, зі своїми ремісниками, своїми міщанами, міським суспільством того часу (їх теж дуже цікавило, яке було до колонізації через німців і поляків). Тому я до сих пір думаю, що «русофільство» дає більш нейтральний термін, не навантажений ресентиментом таким певним, і точніший термін, бо «москвофільство» в собі носить слово «Москва», «москаль», мають на увазі етнічну дефініцію, це не зовсім русини.
Питання з залу: Тобто, ви кажете, що московіти – це не зовсім русини?
Анна-Вероніка ВЕНДЛАНД:
Це залежить від того, хто в якому періоді говорить. Якщо ми ідемо в ранній модерн, тоді Московія – зовсім нейтральний термін для Московської держави, і москвини / московіти – ті, що походять із Московії, але вже у XIX столітті, у цій дискусії, починаючи з пізніших 1860-х років (москалі, москвини, москвофільство) – це вже має відтінок політичної полеміки. І тому я дала перевагу цій термінології, бо це одна з моїх головних тез, що найбільш цікава культуральна програматика, яка до сих пір, в принципі вірулентна.
В кінці цієї книжки я написала невеличкий, можна сказати, підсумок, який називається «Русофіли у своєму столітті», де я спробувала ще раз у глобальній перспективі давати оцінку всьому цьому руху, і, мені здається, що до сих пір воно вірулентне, що в Україні і в українців є такий special relationship до Росії і до всього східнослов’янського. І саме про це питання полемізували і в XIX столітті, і тепер.
Мар’ян МУДРИЙ
Що стосується русофілів, то йдеться про середовище активних, освічених в більшості осіб, які мислили категоріями всеруського чи панруського простору. Вони добре бачили відмінності між великоруським, малоруським, білоруським простором. Але вони цим відмінностям не надавали національного значення. Вони бачили ці відмінності на рівні діалектичному, на рівні конфесійному, інколи – побутово-культурному і так далі. Але вони не до кінця розуміли поняття національності так, як ми його розуміємо зараз. І їхня теза була дуже проста: давайте відкладемо це питання на років 50, і за років 50 (а це було в 60-их роках XIX століття) історія (вони казали, «літератори й історики»), може, нам чіткіше скажуть, чи це різні народи, чи ні; але ми зараз усвідомлюємо, ототожнюємо себе як частина всеруського простору, разом з усім культурним масивом, який з’явився, починаючи від давньоруських часів.
Що стосується поняття «москвофіли». Воно з’явилося в 1860-х роках у полеміці з народовцями. Тобто, це є поняття полемічне, коли молодше покоління хотіло докорити старшому і знайти якесь таке слово, яке би вразило. І воно не завжди щось означало буквально. Це було приблизно, як «хто не скаче, той москаль». Я не скачу, але ж це не означає, що я москаль. Тобто, намагаються знайти таке пейоративне окреслення, і це ті молодші публіцисти, які шукають – так, як у нас зараз радикали – такий термін, який би трохи вкусив.
Це старше покоління не дуже на це зважало, тому що в їхніх руках були і фінанси, й інституції, і так далі, а там якісь-от хлопці 18-20 років, що з них візьмеш? Так було в 1860-х роках.
Самоназвою того середовища було інше – «тверда партія» або «старорусини», або «твердорусини». Це ті, які добре зрозуміли, що вони не поляки, і задали вектор пошуку ідентичності на Схід. А де там межа того Сходу, Бог його знає.
У нас у підручниках ми можемо прочитати, що ці москвофіли (цей термін є в підручниках) казали, що українського народу нема, і що існує єдиний народ від Карпат до Камчатки. І посилалися на маніфест Наумовича 1866 року. То я вам по-секрету скажу, що ні про яку Камчатку вони ніколи не говорили. В цьому маніфесті докладно написане таке: ми не є галицько-руським народом, ми не обмежуємо свою ідентичність до 12 східногалицькіх циркулів чи округів (як тоді була поділена Галичина). А ми є спорідненими до Києва і даліє. Тобто, якогось розуміння, що там «даліє», не було. Хтось один до Москви потрапив, і так здавалося, що щось подібне ми маємо.
Отже, тут треба розрізняти культурний простір і політичні підтексти, які з’являлися, якими обростало це все. Треба, очевидно, бачити те, що відбулося на початку XX століття, там зміни відбулися в сенсі націоналізації цього простору. Отже, це є явище, яке мало своє життя. І об’єднавчим поняттям є “русофіли“ – ті, які орієнтувалися на всеруський простір. А всередині були ті, які виразніше підкреслювали свою, хай буде, “московськість“, ті, які уже менш виразно це підкреслювали (бо, наприклад, і в 1870-х роках є група, яка виразніше від інших традиціоналістів, для яких важливим було тільки ті «яті» писати і «єри», підкреслювала зв’язок з політичною Москвою, з Московською державою). Наприклад, був такий Денис Кулачковський. Він виразніше це робив, але була купа таких людей, в Анни Вероніки є дуже добрий в кінці такий перелік цих осіб. Фактично те, що ми називаємо русофільством, – це така суміш часто дуже індивідуальних бачень того, ким ми є.
Анна-Вероніка ВЕНДЛАНД
Найкраще можна дискутувати на джерельній базі. Найкраще може відповісти на це питання на квантитативному аналізі джерельної бази. І там ось, що цікаве? Що це саме, як Мар’ян казав, говорять про Русь, але конкретизують ту Русь, як правило, в певних референційних рамках, які в принципі стосуються сьогоднішньої України.
Це дуже цікаво, якщо ми проаналізуємо квантитативним аналізом їхні публікації, всі ці референції на історичні постаті, на ландшафти, на події, тоді дуже цікавий ефект получається, що це не якась Москва і Камчатка, а що це в основному відкриє галичанам інтелектуальний шлях у велику Україну. Це Київ, якщо про середньовіччя іде, тоді це Київ і західно-руські наслідницькі князівства (як Галицьке), дуже часто там йшлось і про Вільно і про білоруські князівства (у принципі це те, що кажуть «Західна Русь»). Можна спекулювати і сказати, що колись же була західноруська опція етногенезу. Якщо історія пішла би трошки інакше, могло би бути Московська Русь і Західна Русь, конгломерат цих західних, східних слов’ян, сьогоднішніх білорусів і українців. Сталося інакше, але цікаво, що референційні рамки цих русофілів в принципі не так уже й зовсім відрізнялися від рамок пізніших українофілів. Тому і моя головна теза: що в принципі ці «русофіли» відкрили дискурсивний шлях у Велику Україну, але без соціального цього месседжа, що потім дали українофіли.
Христина НАЗАРКЕВИЧ
Я просто якраз, дійсно, щоб повернути в правильніше русло думки, бо напевно вже не дуже буде час і дискутувати, хотіла би сказати, що тут було пару місць,
Я, наприклад, належу до таких абсолютно посполитих українців, які теж вважали завжди, що «москвофіли» – це щось погане. І для мене тому в цій книжці були суцільні постійні відкриття. До того доходило, що я плакала над цією книжкою. Я розказую для того, щоби пояснити, наскільки це перевертає свідомість. Звичайно, я не ридала, але мене «прошибало на сльозу». І перше таке місце, коли я з Відня дзвонила додому, щоби зачитати, тому що це для мене було одкровенням. І мені здається, що зараз, щоби зрозуміти і відсунути, і взагалі не говорити про те, наскільки воно зв’язане з Росією чи не з Росією – і зараз саме рік Шептицького – один маленький кусочок, кінець першого розділу – мені просто хотілося всім його зачитувати. Я зовсім малесенький кусочок звідси прочитаю, куди іде розвиток, аргументація в цій книжці:
«І тільки на зламі століть ідеї Терлецького і Наумовича в дещо зміненій формі підхопив великий митрополит Андрей Шептицький, якого сьогодні вшановують як українського національного героя, а на початках і русофіли, і народовці зневажливо іменували «польським графом». Він спробував припинити «полювання на відьом» у межах його Церкви, спробував закінчити «полювання» на русофілів, запровадивши примирливу акцію, за що українські націоналісти звинувачували його в зраді. Його також окрилювало уявлення, що таким чином можна буде досягти церковної єдності. І те, що його постать увічнена на численних портретах з розвіяною бородою в широкому облаченні, виявляє таку разючу подібність з портретами того ж Наумовича чи Терлецького, може служити очевидною вказівкою на те, наскільки близько перебували між собою русофільська та українофільська позиція. Навіть якщо сучасники вважали, що між ними розверзлася прірва».
Мар’ян МУДРИЙ
Якщо можна, я хотів би ще одну репліку. Про гроші питання було. Якщо дуже коротко, то гроші з’являлися. Але вони почали з’являтися тоді, коли ці русофіли вже хилилися до занепаду. Вони вже прожили пік своєї популярності і пік впливу, Анна Вероніка, напевно, підтвердить те, що я кажу.
Вперше про гроші питання з’явилось в Емському указі 1876 року. Йшлося про підтримку газети «Слово». Питання: навіщо було підтримувати те «Слово»? З точки зору російської влади, газета «Слово» могла мати якийсь вплив на деполонізацію Правобережної України. Тобто, на території Київської, Подільської та Волинської губерній, з якими російська адміністрація ніяк справитися не могла як з частиною Речі Посполитої. Такі були уявлення в Петербурзі. Петербург далеко, і там про Галичину дуже туманно розуміли, що важливе, а що неважливе.
Був Емський указ. Тоді питання зависло на декілька років, і Площанський (новий редактор після Дідицького, менш вдалий редактор, ніж Дідицький) поїхав нарешті до Петербурга питати: а де ж гроші? Минуло кілька років, ніяких грошей нема. Здається, в 1879 році він заїхав до того Петербурга, з Петербурга спустили до Києва, до київського генерал-губернатора: вирішуйте там. Київський генерал-губернатор, який був чоловіком, може, скупим, а, може, просто не мав грошей, а, може, добре рахував імперські гроші, вирішив поцікавитися: а скільки передплатників газети «Слово» є в межах трьох губерній на Правобережжі. Виявилося, шестеро. Ну і зрозуміло, кого підтримувати фінансово? Для того, щоби ці галицькі русофіли чи редактори не набридали, то якісь кошти якби спускалися, але так (я по секрету скажу), що вони майже не доходили до Галичини, вони розкрадалися по дорозі.
ПРО АВТОРА ТА ПЕРЕКЛАДАЧА
Анна Вероніка Вендланд (1966) – доктор історичних наук, член дирекції Інституту імені Гердера з досліджень Східної та Центральної Європи у Марбурзі, доцент кафедри східноєвропейської історії в Ґісенському університеті імені Юстуса Лібіґа (Німеччина).
Вивчала історію, політологію та слов'янську філологію в Кельні та Києві, завершила докторат під керівництвом Андреаса Каппелера, працювала дослідником та доцентом в Ляйпцигу та Мюнхені.
Автор праць про російсько-українські відносини, історію національних рухів у Східній Європі, транснаціональну історію.
Активно публікує в блогосфері матеріали про актуальні проблеми України.
Нині займається міською історією та історією техніки, пише монографію про історію атомоградів в Україні. Росії та Литві.
З чоловіком Романом Осадчуком і трьома синами живе в Ляйпцигу.
Христина Назаркевич (1964) – германістка, перекладачка.
У її перекладі українською мовою вийшли, зокрема, такі історичні монографії, як «Росія як поліетнічна імперія» Андреаса Каппелера (2005) та «Блиск і вбогість середньовіччя» Фердинанда Зайбта (2009) (обидві у видавництві УКУ), а також «Історія Австрії» Еріха Цьольнера (у співавторстві) (видавництво «Літопис», 2001).
15.02.2018