Я навмисне подав таку провокативну тему для свого виступу. Сподіваюся, в кінці доповіді запропоную свою відповідь на запитання, яке стоїть у заголовку. Важливо розуміти, що від лютого 1945 року, коли було прийняте рішення в Москві про ліквідацію Української греко-католицької Церкви, питання про те, чи буде вона існувати в СССР чи ні, вже не стояло. Тож важливо подивитися, як різні люди бачили себе у тому потоці подій, які пройшли тоді Галичиною.
Г. Костельник у президії Львівського псевдособору 1946 р.
Обличчям підготовчої акції, як і самого Львівського псевдособору, був отець Гавриїл Костельник. Він проживав у Львові від 1913-го року, досить довго перед самим «собором». Служив він практично постійно в Преображенській церкві у Львові, і дуже символічно, що однією з перших акцій, які стосувалися легалізації Української греко-католицької Церкви, було проголошення у жовтні 1989 року повернення парафії Преображення Господнього до лона УГКЦ.
Преображенська церква у Львові та пам'ятна таблиця на ній.
Ким же був цей священник? Він був досить популярний проповідник, досить відома духовна постать у Галичині і Львова зокрема. Він був деканом богословського факультету Львівської богословської академії, професором, викладав низку предметів студентам у Духовній семінарії та Богословській академії. Був редактором "присвяченого церковним і суспільним справам" часопису «Нива», в якому друкувалися і наукові розвідки. Докторат з філософії Костельник захистив у 1913 році у Швейцарії, тобто мав він високу європейську освіту. Крім того, був досить обдарованим, мав письменницький талант, художній хист.
Моє зацікавлення цим священником зумовлене тим, що він був одним з найяскравіших релігійних філософів Галичини серед українців не лише довоєнного періоду, а й на сьогодні. Його творча спадщина, якщо сказати мовою цифр, нараховує близько 40 книг, більше 200 наукових розвідок та публікацій у пресі, біля 30 назв прозових творів, а також поезію. Наукові публікації мав з філософії, історії філософії, богослов’я. Частина його художніх та історичних творів заклала підвалини національного усвідомлення та мікромови бачванських русинів-українців. Нині Г. Костельника шанують у Воєводіні, видають його спадщину. Був не раз членом різноманітних комісій з присудження літературних премій.
Збірки творів Костельника, видані в Новому Саді
Також – і це важливо підкреслити – був послідовний антикомуністом. Ця його діяльність мала розвиток у двох аспектах. Найперше – він боровся з атеїзмом, і більшість його творів, власне, зорієнтована проти атеїзму як такого. Також він розглядав і деякі аспекти соціального устрою в Радянському Союзі. Наведу лише дві його цитати, які публікувалися тоді. Він прямим текстом у 1941 році вказував, що ми "були визволені від скажених спасителів більшовиків", за яких "Україна хрестилася кров'ю". В іншому творі, що "жодна держава так не мучила своїх підданих, як більшовицька, яка мучить не тільки тіло, а й душу в найглибших її глибинах. Це чортівський млин, що меле людей". Свідки згадували нам про його яскраві антикомуністичні проповіді в церкві. Агенти наприкінці 1944 року доносили в органи про те, що у приватних бесідах він "цілком ототожнював большевизм з фашизмом". Вочевидь, через такі погляди він мав би бути заарештований радянськими органами, але вони планували використати його для досягнення власних цілей.
Часто звучить думка про те, що мусило щось відбутися у його світогляді дуже радикальне, аби він погодився очолити цю лінію підготовки ліквідації греко-католицької Церкви. Не думаю, що 1945 року змінився його світогляд, адже на той час він мав уже майже 60 років. А оскільки він достатньо глибоко аналізував явища у своїх творах, то варто поставити питання інакше: якою була його мотивація до саме такої участі у тому потоці подій.
Перша спроба радянських органів залучити Г. Костельника була уже в період 1939–41 років. Підказкою для них використати Костельника були покази Володимира Целевича, відомого довоєнного політика в Галичині, дані ним у київській тюрмі у березні 1940 року. Він прямо підказав: "Костельник вороже налаштований до Папи та католицизму, проте говорить про це лише в приватних розмовах. Думаю, що Костельник очолив би роботу, спрямовану на незалежність ГКЦ від Ватикану. ”
Таких своїх поглядів Костельник (хоч вони й не були настільки "ворожі", як може видатися з цитати Целевича) і не приховував, навіть писав у листах, що він з думками про те, що "Рим і Польща довели унію у нас до повної крізи", не крився приватно. Відомо, до прикладу, що на одній з унійних конференцій Митрополит Шептицький навіть забрав у Костельника слово після досить різких його висловлювань на цю тему. Проте слід підкреслити, що навіть у рефераті, написаному для органів НКГБ 1941 року, Костельник чітко описав, про що йому йшлося: "Мушу завважити, що це цілком помилкова думка, начеб «восточники» в душі укрито були православні. Боротьба в нас велася тільки за збереження традиції нашої церкви, а не проти католицької віри в ідеальному розумінні”.
Ідеологи РПЦ пишуть про еволюційний шлях Костельника до православ'я та що Львівським псевдособором він здійснив свою заповітну мрію. Це неправда. Він був проти руху до православ’я. З метою тиску на нього в 1941 році було арештовано його сина Богдана. Юнак мав 20 років і був розстріляний перед відходом більшовиків у кінці червня 1941 року в Замарстинівській тюрмі, батьки його так і не побачили. У листі до свого родича 1941 року, вже за німецької окупації, Гавриїл Костельник писав, що "Бодьо погинул як закладнїк за мнє, заправо, за шицких паноцох", через відмову батька співробітничати з органами влади. А пропонували йому тоді "же большевицка партия назначела ме на митрополита Автокефалней Западно-українскей Церкви… а кед то примем та Бодя дораз випуща. Дабоме я того нє могол прияц, бо сом нє таки шалєни, же би большевики презомнє розбивали нашу Церкву". Костельник тоді не погодився "втілювати свою мрію" навіть ціною життя сина.
Потім, від 1944 року, варто звернути увагу на такий аспект особистості Гавриїла Костельника: він, як я вже підкреслював, мав високу європейську освіту і мав досить високу самооцінку, дещо завищену амбіційність. Мав добрий полемічний дар, але в деяких своїх критичних замітках переходив на нотки зарозумілості. Наприклад, він звертався в публічній відповіді до одного зі своїх опонентів: «Ну-ну, зараз поміряємся», – мовляв, хто кого переможе аргументами в дискусії. Він був досить рішучим: відомі кілька «скандалів», в яких він брав участь ще до війни, створюючи проблеми в стосунках Львівської єпархії з Ватиканом (йдеться про целібатні дискусії, про обрядові особливості та інше). Є така цитата з твору 1922 року, де Гавриїл Костельник, звертаючись в художній формі до Бога, говорить, що "Ти покликав мене в далеку дорогу, в нову країну" (бо він народився не в Галичині, – О.П.) і пише, що "поставив ти мене там, де ломляться сили, де противних течій нова течія повстає. Яка велика дорога ще переді мною". Цей момент певної амбіційності, місійності є присутній у його вчинках після того, як у травні 1945 року було утворено ініціативну групу.
Як же було залучено Костельника? Оскільки тиск, базований на особистих мотивах, не спрацював ще за перших більшовиків, вони пробували інші методи впливу на нього. Деяка хроніка: після арешту єрархів 12 квітня 1945 року його викликали 14 квітня на зустріч з Каріним і заявили, що Митрополита Сліпого та єпископів заарештовано за "антирадянську діяльність", що радянська влада більше не визнає існування Української греко-католицької Церкви (цитата з документу "униатская церковь выглядит… политической противосоветской организацией, терпеть которую мы не намерены"). Для радянської влади залишаються лише окремі парафії, які зможуть існувати лише як возз’єднані з православною Церквою, а легітимним представником Церкви буде визнано лише ініціативну групу. Костельнику було запропоновано очолити ініціативну групу, яка й має пояснити цей стан справ священникам з парафій.
Під час цієї зустрічі Костельник не дав ніякої відповіді, але сказав: "Ну тепер мені ситуація зрозуміла", "здаю собі справу, що унії кінець", "слід обміркувати, що ви повідомили". 18 квітня він написав реферат, в якому, за очікуваннями НКВС, мав би викласти план роботи ініціативної групи, але священник написав, що після арешту єрархів немає можливості створити таку групу. Єдиний шлях переходу до православ’я, як цього вимагали, – це тривале перевиховання священників. Зазначив також, що "мучеництво слід оминати" (тобто припинити арешти духовних осіб).
Фрагмент реферату Г. Костельника, 18 квітня 1945
Органи тиснули, їм потрібна була реалізація їхніх планів, і впродовж місяця вони мали ще декілька зустрічей з Костельником. Були й інші кроки, які відбувалися довкола нього та церковних осіб. Зокрема, рішенням світської влади був розпущений ординаріат та капітул УГКЦ. Капітул міг (навіть мав це за обов'язок) обрати капітулярного вікарія, особу, яка могла виконувати обов’язки керівника Церкви за відсутності усіх єпископів. Вікарія було обрано, й радянські органи одразу його арештували, щоб довести, що немає жодного органу чи особи, які на той момент могли би керувати справами Церкви.
Інші кроки, які здійснювала влада, – це виселення мешканців із забудувань св. Юра, що створювало психологічний тиск, погроза віддати собор св. Юрія православним, якщо не буде органу, який керуватиме справами Церкви. Почали брати в армію священників та семінаристів, – мовляв, немає визнаного владою органу, який міг би видати довідки про їхнє звільнення від армії. Варто нагадати, що 14 квітня була оточена Духовна семінарія, а питомців скеровано до військкоматів.
Окрім цього, йому продемонстрували, що якщо хтось не очолить процес "возз’єднання", то це все буде відбуватися хаотично. І справді, в останні дні травня й перші дні червня кілька парафій заявили про індивідуальний перехід до Російської православної церкви.
На зустрічах було підкреслено Костельнику і через нього іншим людям, що ініціативна група буде визнана єдиним легітимним представником колишньої греко-католицької Церкви на території Галичини. Крім того, вони провадили досить тонку гру на амбіціях Гавриїла Костельника, постійно підкреслюючи, що "з вами одним можна говорити", що "ви є один з найрозумніших серед священників, яких ми тут зустрічали". От, зокрема, є фрагмент зі звіту, пряма мова Каріна до Костельника: "С точки зрения понимания времени, вы должны отдавать себе отчет в том, что на вас ложится бремя истории. Вы должны стать фигурой исторической, взяв на себя миссию воссоединения греко-католической церкви с православной".
Отож, 28 травня з’являється звернення ініціативної групи, де серед тез є пояснення історичного моменту – що Сталін зібрав українські землі, і потрібно, мовляв, мати також єдину Церкву. Далі вказується, що, "на жаль, наші епископи… не зорієнтувались у новоствореній ситуації, і хвиля життя перейшла їм понад головами", а відтак через арешти Церква опинилася в стані безвластя і дезорганізації. Тому "ми рішилися вивести нашу Церкву зі стану анархії в стан консолідації". І, знову ж таки підкреслення того, що годі думати про моментальне перетворення уніатської Церкви на православну, на переконання потрібен час. Цікаво, що частину цих тез підказав Костельнику Карін.
Фрагменти чернетки звернення ініціативної групи, написана Г. Костельником, 20 травня 1945
З огляду на щойно вказане виглядає, що створення ініціативної групи в тій ситуації було справді вимушеним кроком. Які ж могли би бути особисті мотиви Костельника?
Один із моментів – це намагання зберегти в галицькій Церкві те, що можна: обряд, мову, священство, діючі церкви, тобто мету Церкви – духовну опіку над вірними. (З листа Костельника приятелеві до Бачки: "В 1945 році хід історії став для нас такий, що поворот до православя був для на єдиною дорогою… Совітський Союз уже визволив нас від страшних німців і поляків та зібрав всі українські землі. До того додай, що наші уніятські єпископи були заарештовані, обвинувачені за співпрацю з німцями. Якжеш було врятувати нашу Церкву?")
Друге – це спроби забезпечити цій Церкві можливість самовідтворення і самоврядування. В документах та усних свідченнях проходять наполягання щодо "своїх" (з місцевих) єпископів, священників, про свій журнал, свою семінарію. Навіть у листі до Московського патріарха в жовтні 1945 року Костельник вказує на потребу автономізації галицької Церкви.
Третє серед мотивів – ідеалістичні сподівання ввести певні реформаторські елементи. З одного боку, "європеїзувати" РПЦ: йдеться про освіченість священників, навіть про їхній зовнішній вигляд. З іншого боку – це спроба Костельника (за сприятливої для цього ситуації) поширити свої уявлення щодо унії і Римської Церкви та здійснити певні відповідні заходи. От власне оцей останній момент, виглядає, був надужиттям. Відповідні ідеї, вчинки – це був певний елемент його місійності, бажання здійснити "величну" справу, яка насправді була цілком неадекватною у ворожих обставинах.
Хроніка співпраці Костельника з радянськими органами. Формальна точка відліку – 28 травня 1945 року, коли з’явився його підпис під зверненням ініціативної групи. Від серпня до жовтня відбулося 19 нарад (соборчиків), в яких його супроводжував уповноважений Богданов із КГБ. Крім того, були особисті розмови Костельника зі священниками, де він намагався переконувати, надсилалися навіть листи до окремих із них, в яких був тиск, аби вони приєдналися до ініціативної групи. От один із листів, до прикладу, з вересня 1945 року: "Всечесніший Отче!.. У вашому районі усі священики приступили, крім Вас одного… Чи тим самим… не створюєте самі для себе небезпеки?" Тобто прямі погрози (чи попередження про очевидні майбутні кроки влади). Водночас вказується, що адресат мусить вибрати – Христос чи Рим, бо хто піде за Папою, зліквідує себе в радянській дійсності як священника (адже його церква буде закрита, і вірні залишаться без духовної опіки).
19 жовтня 1945 року Костельник пише своєрідний звіт для радянських органів, де йдеться про те, що варто закінчити роботу ініціативної групи і приступити до конкретних кроків. Серед цих конкретних кроків є прохання звільнити заарештованих священників, щоб показати добру волю влади. Але в цьому документі, здається, вперше висловлюється ідея, що мусить відбутися загальногалицький собор, а не кілька тихеньких соборів окремо в Дрогобичі, Львові та Станіславові, як початково планувало НКГБ. Тобто ідея про "загальногалицький" собор, так виглядає, належить власне Костельнику. І тут же ж він зазначає, що собор повинен складатися лише з прихильників, аби "справа пішла гладко".
Тобто ми вже бачимо, що крім тактичних конкретних кроків, які би могли бути виправданими, якби він хотів зберегти Церкву і мережу, Костельник почав мислити і "стратегічно". Після прийняття рішення де-факто очолити ініціативну групу, у нього проглядається прагнення бути пасіонарієм – особою, через яку втілюються фундаментальні історичні події. Наприклад, ідея Всегалицького собору, на якому буде "ліквідована" Берестейська унія, створення єдиної, нібито української, Церкви, створення для цього поля аргументації своїми творами того часу.
Отже, підходячи до підсумків, я пропоную таку відповідь на питання, яке поставлене в темі доповіді – Костельник був пасіонарій чи колаборант? Особисто себе він відчував, вочевидь, пасіонарієм. Його кроки під час діяльності ініціативної групи, ряд аргументів, видані тоді твори (які в підсумку були на руку переважно Російській православній Церкві)… тобто він відчував себе вочевидь пасіонарієм. Але де-факто він є колаборантом, як означив це Ярослав Дашкевич, оскільки він співпрацював в інтересах ворога і спричинився до руйнування своєї Церкви. Він, власне, легітимізував шляхи, якими окупант хотів ліквідувати противну йому духовну установу. Приклад о.Костельника показує хибність сподівань на створення нової якості у співпраці з ворогом.
Свій черед чужих? Москва, липень 1948
Хотів би завершити свою доповідь такою думкою: в час, коли Гавриїл Костельник був на псевдособорі, йому було 60 років. Найбільші свої духовні плоди – свої твори – він дав до того часу, тобто до 1944 року. Це надзвичайно цікаві філософські твори, які часто й досі є актуальними. Однак участю в ліквідації Української греко-католицької Церкви він фактично перекреслив усі ці свої довоєнні досягнення. Нині важко вести мову про повернення його творчої спадщини, бо в Галичині він ще довго буде сприйматися з тавром зрадника. Показовою в цьому плані є фраза з Апокаліпсу на його могилі на Личаківському цвинтарі: «Діла бо їх ходять вслід за ними».
Доповідь була виголошена під час Міжнародної наукової конференції "«Львівський собор» 1946 року: історичні обставини та сучасні оцінки", 4 березня 2021 р.
30.03.2021