Преображенську церкву у Львові порівнюють з вершиною гори Синай, яка фігурує в богослужіннях її престольного празника: «Гора, колись мрячна і задимлена, нині вона світла і свята».
Розпоряджатися долею храму, збудованого на руїнах костелу Святої Трійці, судилося як Гавриїлу Костельнику, з чиїм іменем пов’язують офіційну ліквідацію УГКЦ 1946 року, так і подвижникам цієї Церкви, причетним до її відродження – як о. Ярослав Чухній. Саме йому належить вагомий крок у поверненні УГКЦ з підпілля. 29 жовтня 1989 року він несподівано відслужив у храмі Преображення Господнього Святу Літургію з поминанням Папи та греко-католицької ієрархії. Кілька місяців по тому, після тривалої судової тяганини, погроз і залякувань, які впали на голову молодого священика і його прихильників, у Преображенці церковна громада на чолі з митрополитом Володимиром Стернюком визнала недійсним так званий Львівський собор 1946 року.
«Треба було десь примістити мене, і за Божим Провидінням попав я до церкви Преображення»
Молодий Ярослав Чухній виховувався у релігійній сім’ї, де особливу повагу до католицької віри плекала бабця (свого часу вона як церковна сестриця отримала відзнаку від митрополита Андрея). Навчався на ветеринарних студіях. Одружився, і вже в родині дружини ще більше пригорнувся до підпільної Церкви. Разом з новою сім’єю відвідував місце на вулиці Кондукторській у Львові, де неприховано правив у своєму помешканні богослужіння отець Герман Будзінський (теща, пригадує отець Ярослав, мала добре налагоджені зв’язки з підпільними священиками). Натхненний прикладом такої відваги, він вирішує: «Хочу бути священиком!». Попри ревне плекання віри, греко-католицька родина схвалила рішення Ярослава навчатися не у підпільній, а в православній семінарії…
«Ще на початку 1989 року греко-католики почали збиратися на богослужіння біля костелу кармелітів. Мені це дуже імпонувало, хоч я ніколи не розкривав своїх почуттів. Минули великодні свята, набрав розвитку рух за вихід з підпілля Греко-Католицької Церкви. Голодівка на Арбаті, а щонайбільше – тріумфальний похід 17 вересня у Львові, – все це спонукувало до того почуття, що було в глибині серця. Поза тим, Боже провидіння благословило зустрітися з владикою Володимиром Стернюком. Це вже було тоді, коли хотілося знайти себе і належним чином визначитися», – розповідає о. Ярослав Чухній.
Деякий час він служив у церкві Петра та Павла у Львові. Саме на ту пору (19 серпня 1989 р.) припав рух за відродження православної автокефалії. Відлучення «козацької» Церкви від Московського патріархату радо вітали і в колах інтелігенції, і в органах місцевої влади. Важко було збагнути тоді о. Чухнія, який відмовився служити в автокефальній церкві, і попросив митрополита Никодима (Руснака) скерувати його на іншу парафію. «І так сталося, що треба було десь примістити мене. За Божим Провидінням, поки там далі визначалися з моїм служінням, попав я до церкви Преображення, там треба було священика. Але я вже тоді жив думкою, щоб при найближчій нагоді якось повернути до Греко-Католицької Церкви. Я звернувся до владики Володимира (Стернюка – авт.), однак він сказав: «Коли прийде час, ти будеш на своєму місці».
«Коли уповноважений у справах релігій в церкві йшов мені на зустріч, в мене було лише одне на думці: «Господь мій і Бог мій – кого убоюся?»
26 жовтня 1989 року отець Чухній ще раз зустрівся з владикою Стернюком, і між ними відбулася німа сцена: священик написав на папері: «29 переходжу!». Митрополит відписав: «З Богом! Не журися. Маю інтенції. Даю фелон і чашу». Того року це була неділя Христа Царя. Про намір священика знали в Комітеті захисту УГКЦ і від ранку чекали його біля порогу храму. Ще з вечора до «органів» просочилася інформація, що у Львові греко-католики будуть брати якусь «велику церкву». Всі думали про собор святого Юра…
О 7-й ранку, згідно з розкладом богослужінь, отець Ярослав Чухній одягнувся у недільні ризи і став до бічного вівтаря Воскресіння Господнього. У часі сугубої єктенії він згадав святішого отця Івана Павла ІІ, Верховного архиєпископа Мирослава Івана (Любачівського) та Митрополита Володимира (Стернюка). У храмі здійнявся шум. Прибічники отця Ярослава ще на початку Служби Божої помітили в церкві представників «органів». Попри те, молодий священик вийшов на амвон і виголосив заяву-прохання, в якій зазначав, що не визнає Львівського собору 1946 року та просить Кир Володимира прийняти його разом з громадою вірних у лоно Греко-Католицької Церкви. «Коли завершилася Служба, я мав відчуття, що якийсь надзвичайний тягар, який досі ніс, який гнітив мене, тримав, мовби під ковпаком, скинутий. Почуття не те що легкості, а внутрішнього спокою, німоти. Я розумів, що Бог використовує мене як інструмент, тому в тій хвилині я не мав жодного страху, навіть, коли уповноважений у справах релігій в церкві йшов мені на зустріч, в мене було лише на думці одне: «Господь мій і Бог мій – кого убоюся?». Тими словами не те, що гасив будь-який страх, а таку відвагу накопичував всередині, що просто мусів довершити справу, до якої себе зобов′язав», – ділиться зі «Z» отець Ярослав.
Тим часом звістка облетіла місто. До Преображенки ринули люди, прийшла процесія з хоругвами з церкви святого Юра. Наступна Літургія біля вівтаря Зарваницької Божої Матері підтвердила намір релігійної громади та священиків повертатися до Католицької Церкви. Натомість головний вівтар залишався замкненим зсередини. Ключар собору Богдан Когут відімкнув бічні дияконські двері перед священиком підпільної церкви Миколою Костюком. «У мене силоміць відібрали ключі від храму, щоб передати православному владиці Львова, аби він особисто очолив третю Літургію. Про це я повідомив через людей Івана Геля...», – читаю спогади ключаря в одній із публікацій. Як ідеться далі, владика Іриней (Середній) таки приїхав під церкву, але, побачивши, як люди власними тілами заступили священика, який служив у святилищі, повернувся назад, сказавши: «Мені тут нічого робити».
Відтак ще впродовж півроку люди цілодобово несли варту у Преображенському храмі. Тим часом на отця Ярослава Чухнія (тепер уже декана) і нову церковну «двадцятку» звідусіль сипалися погрози, священика безперестану тягнули до суду. Прихожанами, які хотіли підтримати Преображенську церкву, як свідчить заведена тоді книга підписів, стало понад 5 тисяч осіб з усієї України. Врешті, 20 січня 1990 року у Спасовім храмі (так ще називають львівську Преображенку) ієрархія Української Греко-Католицької Церкви під головуванням архиєпископа та митрополита Володимира Стернюка постановила відкинути і визнати неіснуючим так званий Львівський собор 1946 року, згідно з яким УГКЦ нібито самоліквідувалась і перейшла в лоно РПЦ як її частина.
10 липня 1990 року Ленінська районна рада народних депутатів зареєструвала релігійну громаду греко-католицького обряду при церкві Преображення Господнього і передала храм в її користування.
«Коли я нині пригадую обличчя людей, які бачив в храмі того завітного дня, розумію, що вони виражали тріумф, – каже ієрей Ярослав Чухній. – Люди відчували, що вони повновласні, що відстоюють істину, вони йшли вперед і страх їх не обмежував. Уявіть собі, одна жінка–вчителька, вертаючись тоді зі служби Божої, заходила в кожний магазин і несла новину, що ми свобідні – наша Церква вийшла з підпілля. Вона донині щодня є у храмі… Правдивий тріумф перемоги був ще 17 вересня. Той похід вірних підштовхнув нас до усвідомлення, що процес виходу Церкви з підпілля остаточний, його не може ніхто ні зупинити, ні мати над ним якусь владу», – підсумовує отець Ярослав.
«Успіх Церкви за ці 25 років незаперечний»
Так, Преображенський храм у Львові став першою і на довший час єдиною парохією відродженої Греко-Католицької Церкви. Недарма він має форму корабля на зразок Ноєвого Ковчега: то його шарпали москофільські течії, то заливало море більшовицького атеїзму, та нарешті вціліла святиня повернулася до своєї первісної сутності. «Я до сьогодні відчуваю задоволення, що Церква жива, і успіх Церкви за 25 років – незаперечний. Нині ми провадимо в храмі і катехизацією, і євангелізацією, і підготовку до подружжя тощо, – каже ієрей Ярослав Чухній. – Суть у тому, що в дуже тяжких обставинах сьогодні опиняємося: Церква переживає нападки, хтось пробує вільнодумствувати, лібералізм захоплює людину, а Вона все стоїть на обороні істини. Боже Провидіння поблагословило нам святішого отця Франциска Папу Римського – це тріумфальне довершення нашої християнської сфери. Той чоловік чітко ставить перед нами завдання: «Живіть з Христом, у Христі і для Христа».
P. S. Священик, який, йдучи на великий ризик, повернув греко-католикам великий Спасовий храм у Львові, нині має титул «митрофорний ієрей». Та, на запитання, як представити його читачеві, відповів просто: «парох Преображенського храму міста Львова». «Я, яким перейшов тоді, таким і залишився до сьогодні. Титули не люблю говорити. Я є священик – і за тим криється все».
30.10.2014