Нова доба нашої Церкви

Наша українська Церква в Галичині за часів Австрії, а радше до вступлення на Митрополичий престіл Митрополита Андрія, нинішнього Ювилята — була кутиком, скритим від світа, як у нас кажеться, — „загумінком“. А й не могло бути інакше. Вона гоїла рани, що остали на її тілі як спадщина по давній Польщі і тішилася, що в Австрії мала сяку-таку змогу піднестися, працювати для себе й рости в силах. Словом: вийшовши з марного животіння, що рівнялося руїні, наша Церква почувала, що відживає, й тішилася своїм життям — як кожний реконвалєсцент по недузі. Всі її змагання були „домашні“, звернені на місцеві й часові потреби та ідеали. Відрухи світового, епохального значіння не проявлялися в ній: не знаходили зрозуміння в духовенстві, ані пригожого ґрунту в обставинах. Про світове післанництво унії  годі було думати в часах, коли давня Росія викорінювала унію, коли унія, колись велика, западалася, і тільки на нашому галицькому куті —  збігом обставин — знайшла захист у католицькій Австрії.

Мабуть найближчо підходила до відрухів світового значіння відома „обрядова боротьба“ в 60-тих роках минул. століття. Одначе вона була ведена також у загумінковому дусі без ширшого горизонту, без зясування основних принципів. Була вона виразом тільки простої атракції на Схід, або на Захід... Була доказом на те, що фізіономія нашої Церкви, положеної і ґеоґрафічно і конструкційно між Сходом і Заходом, ще не викінчена та що її післанництво світового значіння ще не скінчене та колись мусить прийти у ній до епохальних відрухів. По світовій війні ті відрухи стали проявлятися чимраз сильніше. І ось настає нова доба для нашої Церкви. Оця зміна спричинена головно новими обставинами, в яких ми опинилися, а також і особами. Безперечно першою і найважніщою особою тут є наш Митрополит-Ювилят. Не ізза достоїнства, але ізза особистих його зусиль і заслуг. Він став осередком цілої нової розбудови нашої Церкви.

Особа без відповідних обставин, обставини без відповідних осіб остають наче деревина, що цвіте, але не приносить плоду. Одначе Боже Провидіння якось орудує, що для майбутніх обставин уже заздалегідь посилає відповідні особи.                                    

Вже це було знаменним „omen-ом“ для — що так скажу — „нового курсу“ Божого Провидіння щодо нашої Церкви, що її головою став нащадок старої української боярської, опісля спольщеної родини. Відрікся Він могучих, пристав до вбогих, щоби їм послужити. Означало це, по людськи говорячи, що Бог став шукати по світі могутніших союзників і працівників для нашої Церкви, як свойого часу вишукав Савла-Павла.

Першим ділом нового Митрополита, котре підготовляло нову добу, було те, що він видвигнув нашу Церкву на світову арену. Йому це лекше приходило, бо він сам світовий чоловік, що володіє мовами і має приступ до світових осіб і властей — а головно, що має зрозуміння, охоту й посвяту в цьому напрямі. Тільки порівняймо його діяльність світового значіння з діяльністю усіх наших дотеперішніх єпископів, а виясниться, що в нас того рода єпископів ще не було, а й у світі загалом вони дуже рідкі. Закарпаття, Хорватія, Боснія, Канада, Зєдин. Держави, Бразилія — всюди він вишукує Українців греко-католиків, журиться ними, опікується, їздить до них і по кілька разів, не зважаючи на неміч свойого тіла. Рим, Бельгія, Голяндія, Англія, Франція, Чехословаччина — і там він їде, навязує звязки, має конференції в ділі унії і нашої Церкви. Ще й доля, як це звичайно буває, надалась така, що його беруть як вязня на Велику Україну та в Росію, і по визволенні він і на тих територіях розвиває свою діяльність, орґанізує в Петрограді уніятську Церкву. Значить, наповнив своєю особою і своїми ідеями половину земської кулі.

Нове в тій діяльности Митрополита-Ювилята — нове, що стає завязком нової доби, є ось і що: дотепер унія припадком родилась, пригожим припадком жила (як у Австрії), а непригожим — пропадала (як в Росії). Посторонні чинники викликували унію, посторонні чинники й приносили їй загибіль. Усе залежало від того: чи державна власть хотіла мати унію, чи не хотіла.

Чи я віддаю думки Достойного Ювилята, не знаю. Одначе він мусів оцю слабу сторону історичної унії відчувати, й зясувати її собі своїми думками.

Одинока можлива направа цеї слабої — нетрівкої будови унії сама собою насувається: поставити унію на її власні ноги. Відчепити її від збігу обставин, від припадку, й переробити її на самостійну, внутрішньо сильну, життєздатну церковну орґанізацію. Алеж для цього передовсім потрібно одушевлення, розголосу по світі, а зараз потому вироблення живої, одушевляючої ідеольоґії унії.

Без власної могутньої ідеї ніяка орґанізація не може розвиватися, ні нація, ні держава, ні Церква. Атже тільки жива ідея може дати одушевлення, яке потрібне, щоби перемогти всі перешкоди й осягнути мету. І ось тому Достойний Ювилят з деякими чеськими — що так „скажу — „любителями“ унії, яким був бл. п. оломунецький арх.еп. Стоян орґанізує відомі уніонні велеградські зїзди. Під оглядом безпосередньої можливости унії були ці зїзди до світової війни подвигом, який характеризує латинська фраза „contra spem spero“. Володілаж тоді сильна царська Росія, яка згнобила унію на своїй території. Тому й не диво, що римські круги не дуже то прихильним оком гляділи на велеградські зїзди. Але такі подвиги питоменні „людям будучности“. А нині велеградські зїзди мають офіціяльне признання в Римі і численні свої відгуки в катол. світі: уніонні зїзди, „тижні“, чи як їх там звуть, стали просто потребою „духа часу“.

Реальне значіння мали велеградські зїзди в тому, що робили розголос унії, збуджували одушевлення і почасти-почасти причинились до вироблення ідеольоґії для унії.

Ось це була би загальна схема діяльности Митрополита-Ювилята — діяльности, що підготовляла нову добу для нашої Церкви.

Прийшла світова війна і з нею обставини, про які ніхто й думати не міг. А вони є вірним, дивним доповненням діяльности нашого Митрополита. Що передтим було неймовірним, стало почасти дійсністю, а почасти можливістю. Бували моменти, коли здавалося, що унія пошириться на цілу Україну, або бодай на значну нову територію. Очевидно, булаб це унія „від припадку“, як усі загальні історичні унії дотепер. Та надії розвіялись. Ще прикріше! Обставини так зложилися, що для нашої Церкви, як нераз у житті це оцінюємо, наступила катастрофа. Мабуть Провидіння, якщо вільно так говорити, має вже досить уній „від припадку“, — уній під пресією обставин. І тому законсервувало нас у Австрії, щоби з нашого кореня розвинулася унія нового стилю, нового характеру; унія, що стоятиме на своїх власних ногах і житиме й ростиме без „панської волі“, а своїми власними ідеями, сильними життєво й історично. Це нині вже кожному думаючому ясно, що унія, основана в історії на випадку, побудована на похилій площі, не зможе жити. Її нині не потребує ні одна з тих державних властей, що панують на наших землях. А в світі нині — також у реліґійно-церковному — нема спокою; стираються ріжні струї, воюється ріжними крикливими, приманчивими, реліґійно-церковними ідеями. Без живої і яскравої своєї ідеї унія не зможе жити. Атже нічого иншого нема, що могло би піддержувати її в житті.

Не треба її нині ні одній державній власти, але треба її українському народові для переведення зразкової церковної орґанізації, для піднесення реліґійної культури, для звязку з катол. Западом. Треба її Западові як нових молодих соків. Треба її цілому історичному христіянству, бо воно — особливо на наших землях — у новому положенні: сильні вороги проголосили засуд смерти на нього. А в такому положенні браття повинні собі подати руки й забути свої межиусобиці.

Якаж може бути наша провідна ідея — ідея унії нової доби ? Я вже сказав, що вона мусить бути жива і сильна життєво й історично. Я вповні свідомий того, що можуть мені закинути обезцінювання історичної унії і навіть незнання її психи. Чиж може бути більша ідея, як сполука з катол. Церквою? А це була, є і мусить бути чільною ідеєю унії. — Згода. Але „сполука“ це надто широке поняття — ціле життя включається в ній. Що отже і як розуміти під цею „сполукою“? Авжеж передовсім доґматичну єдність. І багатьом, і католикам і православним — здається, що ось тут суть річи. В дійсности оце доґматичне порозуміння між Сходом (Греками й Українцями) і Западом уже нераз в історії тріюмфувало, а одначе історичні унії завсіди були слабі і ніколи не сповняли надій, покладаних на них. Значить, шо головний „камень преткновенія“ між Сходом і Запалом не становлять доґми. Щож отже? Ціле життя —  життя, яке хоче задержати і розвивати свою індивідуальність, яке шукає сили, творчости, незалежности, або бодай різнорідности. Византія відпала від Риму тільки тому, що мала традицію політичної і культурної переваги над Западом, а з упливом віків — усе на світі зміняється! — побачила, як її Запад випереджує політично і життєво, і що вона не зможе додержати кроку Западові...

Відчувала Византія, що прийдеться її піддатися життєвій геґемонії Западу, перестати бути джерелом свойого життя і приймати „воду життя", яка з Западу приплине до неї... Візантія, горда на свою світлу історію, не могла цього переболіти і шукала рятунку в сепарації. Доґматичні ріжниці, ті марні дрібниці, які підносили Греки особливо в початках сепарації, були просто вишукані, щоби служити за покришку. І ось тому схиблені всі праці катол. теольоґів, котрі розправляють про доґми і ще раз про доґми, хотячи переконати православний Схід. На тому полі не виробиться ідеольоґії для унії, ні не збудується мосту для православних. Православним треба дати не слова, але живий приклад гідної, славної для Сходу унії. На жаль, побоювання Візантії — треба сказати правду, хоч для декого, який її не зрозуміє як слід, може вона видаватися просто єресю — ті побоювання сповнилися на унії, особливо на нашій. Доґматичне вирівнання — цеж самозрозуміла річ. Та ми вже сказали, що не в тому „камень преткновенія”. Атже перед сепарацією Византії від Риму також була єдність у вірі, алеж була на Сході самостійність у життєвій творчости, сильний східний індивідуалізм приносив неоцінені плоди для катол. Церкви, а не тільки для себе. Унії в історії заключались в упадку сил на Сході. І ось у тому ціла трагедія унії.

Було це доґматичне вирівняння, але життєве піддання себе Западові. Слабший піддався сильнішому, — слабший життєво, культурно, політично. В такій констеляції тратить він самостійність у творчости, стає відданий на просто необмежену асиміляцію. Його психа — це висохле джерело, що вже не творить, і тільки приймати вміє чужу воду. А це злім у життєвому характері. Схід поволі стає не собою: Схід — „не-Сходом“, восточні не „восточними", а „пів-латинниками". Латинський дух просякає їх життя. Це діється менше-більше так, як коли наш простолюдин з села поселиться в більшому місті, і поволі — навіть неспостережено — перемішує свою мову польськими словами, аж накінець стане таки по польськи говорити, хоч може ще й тепер уважатиме себе „Русином“-Українцем. Алеж це не розвій української психи, тільки упадок. Православні, які здалека глядять на це, хоч може цього аналітичним способом ставляють, а одначе цей злім живо відчувають і вважають унію за упадок Сходу, а уніятів за зрадників Сходу... Ось тут „камень преткновенія“. Чи навести кілька подробиць для ілюстрації? Від часів унії всі наші богословські книжки не просто пляґіяти — переклади або переробки — западних книжок. Усі западні течії це взір, це просто канон думання для нас. Схоластична фільософія, яка виробилася на Заході і має там могучу традицію, в нас уважається за обовязкову так, що і в думці не можуть припустити, щоб ми могли не приймати її — це означало би майже єресь. Хоч на Сході ніколи схолястика не була прийнята й нема надії, щоб колись там принялася. Ба, що більше! Обряд, що у всіх реліґіях уходить за сакраментальний символ, який є найяскравішим виразом нашої відрубности й самостійности в житті, і він підляг флюктуації... Скільки то було в нашій Церкві латинізаторських експериментів, а скільки ще й нині разураз уводиться нового — не з нашого самостійного джерела, але з потоків, що пливуть із Заходу... А якщо спротивишся цьому, щонайменше підозріватимуть тебе, що ти змагаєш до православія, хочби ти був і митрополитом. Так далеко ми зайшли, що свойого боронити уходить за єресь! Византинізм, що повинно бути нашим ідеалом, бо Византія створила наш церковний характер, це уходить в нас за згірдне слово. Така доля всіх, що підпали під супремаційну асиміляцію. Їх рідне, матірне в них у погорді. А одначе неможливе, щоб деякі одиниці в народі не відчували цього.

І так ось одні пруться на Захід, инші на Схід — стрімголов, без розбору. А це вічна болячка нашої Церкви — ота внутрішня неопреділеність, несамостійність у житті, сліпе й необмежене підлягання чужим впливам. Цей характер робить унію подібною до обійстя без плота, без огорожі... Унія і дисунія це явище постійно звязане з унією, яку зродив припадок, а виховував збіг обставин.

Ні унія в такому стилю не може мати будучности, не може бути повабною для православного Сходу. Не треба багато говорити. Миж живемо в часах, коли Поляки роблять свою „унію“, а вона для нас — як це вискажу?— згіршаюча й відтручує нас від себе. Можемо отже відчути, як православний Схід дивиться на історичні унії.

Схід завеликий, відмінний від Западу і своєю вдачею і своєю історією і надто повно в ньому молодих життєвих сил, щоб міг обійтися без свойого власного, подрібно зріжничкованого, суцільно розвиненого життєвого становища. Унія з немочі, перенята психольоґією причепи, трабанта, його не одушевить.

Хтож винен, шо унія приняла такий характер ? Православні кажуть: Рим! Рим не позволяє унії жити своїм життям! — Але це мова ворогів Риму. А так по совісти мусимо сказати, що винні ми самі. Рим ніколи ніяких обмежень нашого східного характеру не накидав нам, одначе він не може витворити нашої самостійности в житті. Цеж треба витворити тут на місці. Незорієнтованість наших предків і лиха доля — ось де треба шукати справжніх причин, що унія й досі не змогла виробитися на світило для православного Сходу. Ідеольоґами унії були чужі люде, що отверто або скрито під унією розуміли міст до цілковитого латинства. Ще й нині польські ідеольоґи — всі без виїмку — так унію розуміють. Вониж мають свої категорії думання й відчування і свої цілю. А наші предки були такі необачні, що дали вмовити в себе те розуміння унії... Лихою долею було для унії, що приступали до неї не самостійні народи, але піддані чужим державам, і хоч-не-хоч кермувалися в багатьох річах так, щоби при подобатися могучим. Отже життя унії не розвивалося вільно, але як на припоні. Якщоб до унії була пристала якась державна нація, булоб зовсім инакше.

Щож отже? Чи нам залишити і навіть пропаґувати той характер унії, який згодом — per fas et nafas — виробився? Ні, бо це не має будучности. Життєвою ідеєю унії може бути тільки це: реставрувати стару Византію! Реставрувати її становище, яке вона займала, доки була в єдности з Римом — становище в життєвій творчости, самостійности, відрубности в своїм християнськім типі, автономії в канонічному відношенні до латинської Церкви. Тисячу років на тому становищі пробував Схід у єдности віри з Заходом і витворив спеціяльну, високу християнську культуру. Це найкращий доказ, що те становище не є небезпечне для єдности Церкви, але саме одиноко відповідне.

Греки від віків, витворили инший, подрібно зріжничкований, тип христіянської культури, як Римляне. Саме тим Христова Церква багата, саме тим можлива конкуренція християнських цінностей у людському опрацюванні. А де монополь, там нема конкуренції — але монополь саме тому найгірша економічна система.

Отже реставрація становища давньої Византії! Це ідея, яка Сходові багато скаже і яка не вичерпається ніколи. Це одинока ідея, що зможе поставити унію на її власні ноги і принести одушевлення для неї,

Але чи зможемо цього доконати? Візантія не могла свойого становища задержати, бо була стара, знемощіла. А ми, Українці, молодий нарід, і є в нас Божі таланти, — ми це зможемо вробити. Та й обставини, як розвиваються, дають нам запевнення, що наша нова ідея не є ілюзорична. На Сході історичне православє зруйноване. Мусить створитися щось нове. А при тій новій розбудові і наш вплив повинен — з природи річи — мусить заважити. А Захід нині більше одушевлений унією, має для неї більше зрозуміння, як колинебудь в історії (очевидно той дальший Захід). Так нині в світі, а світові рухи ніколи не є без наслідків. Правда, тут на місці відносини представляються траґічно. Але ніщо не є „подібне до себе“, доки воно, щойно в роботі, доки не є викінчене. Світова війна й повоєнні перипетії навчили нас неодного. Наші очі відкрилися, розвязалась наша душа — наче земля на весні. А це перша умови на для психічної перебудови, для нової ідеольоґіїї

Найбільше в тому ділі залежить від нас самих — від наших людей, від того осередку, де є центр унії. Повинні ми переробити ідеольоґію і психольогію „унії від припадку“, „унії з немочі“ на життєздатну й одушевляючу психольоґію „унії з переконання, із зрозуміння“, яка перестає бути „унією“ (зєдненням), а стає просто єдністю у вірі. („Унію“ можемо лишити для польських того роду експериментів, бож Поляки в найновіших часах і так відмовляють нам цеї назви, а задержують її тільки для своєї „польської унії“, яку вводить на Підляші та на Волині.) Оцю ідеольоґію повинні виспеціялізувати ми самі, наші люде. Атже це абсурд, щоб чужинці могли витворити нашу національну ідеольоґію; а не менший абсурд, щоб вони могли бути творцями нашої реліґійно-церковної ідеольоґгії. Для цього потрібно своєї рідної душі, що не тільки по свойому думає, але й відчуває по свойому й може вичути те, що в народі загальне.

Очевидно, це буде затяжна й нелегка справа. Підсування латинства під католицизм уже всякло просто в кров нашим людям. Асиміляція стала для них ідеалом. Прочищення цеї невластивої атмосфери вимагатиме не менше боротьби, як пр. вимагала еманципація нашої живої народньої мови від церковної славянщини. Упередження стрічатимемо на кожному кроці — мабуть найменще на Заході, що здалека приглядається нашому церковному життю, а найбільше таки тут на місці, між своїми людьми й найблизшими нашими сусідами. Але велика, добра і свята справа все переможе.

Другою нашою задачею є: сполучити всіх католиків східного обряду щоби перед Заходом разом виступали як одне тіло, один орґанізм, один тип, а не як немічні розбитки, як це дотепер було. До цього повинні ми змагати негайно, вже від. завтрішнього дня. Мусимо заєдно памятати, що світлим приміром унія зробить більше, ніж якиминебудь диспутами й заходами.

Ось у тому велика, епохальна місія унії.

А — можна бути певним, що Бог дасть визначних працівників і провідників, хочби їх відти взяв, відки найменше можна би їх надіятися, як от показує нам світлий примір нашого Достойного Архієрея Ювилята.

______________

*) Цей реферат був виголошений 25. II. ц. р. на Академії в честь Митрополита о. Андрія Шептицького з нагоди 25-літного ювилею його митрополитування.

============

о. д-р Г. Костельник

Нова доба нашої Церкви

Львів, 1926.

Накладом „Ниви“ — відбитка з „Діла"

З друкарні видавничої спілки „Діло“, Львів, Ринок ч. 10.