Володимир Стернюк пройшов шлях від монаха до єпископа–місцеблюстителя Греко-Католицької Церкви, загнаної до підпілля. Він працював бібліотекарем, обліковцем, сторожем у парку, санітаром, фельдшером – але завжди залишався священиком. Замолоду не займав керівних посад – ні світських, ні духовних, а коли виникла потреба, очолив Катакомбну Церкву. Під його опікою перебували священики-вигнанці та чернечі спільноти, які «не підписали православ’я», таємні семінаристи та просто вірні, для яких двері його скромних «палат» ніколи не зачинялися. У лютому відзначали 110-ліття від дня народження владики Стернюка, а 29 вересня минає 20 років від дня його відходу у вічність.
Отець Володимир Стернюк – старший, батько владики, був парохом у Пустомитах біля Львова. За дружиною він взяв собі доньку отця Михайла Коновальця зі Зашкова, Євгенію – рідну тітку провідника ОУН Євгена Коновальця. У сім’ї Стернюків народилися четвірко дітей. Донька Оксана-Віра, сестра владики, стала дружиною одного з засновників Пласту – Северина Левицького. Брат Євстахій був священиком, служив у Львові, не підписавши перехід на православ’я, відбував 25 років заслання на Сибіру. Ще одна сестра, Ірена, емігрувала за кордон. «В родині Стернюка був сплав національного і духовного. Через це митрополит вирізнявся своїм потягом до народної культури, патріотичним вихованням, яке отримав змалку. Владика не походив зі священичої династії. Дід владики був народним вчителем. Тато і двоє братів – Петро і Мирон – перші в роду, хто стали священиками», – каже науковий співробітник Інституту історії Церкви, кандидат історичних наук о. Тарас Бублик ¹.
Початкову освіту Володимир Стернюк здобув у народній школі в Пустомитах, далі пройшов 4 класи Академічної гімназії у Львові. Вступив до Пласту (полк імені П.Конашевича-Сагайдачного). Батько, бачивши синові здібності, згодився, щоби Володимир продовжував навчатися в бельгійському місті Есхен, де гімназією опікувалися отці-редемптористи. Саме навчання не зобов’язувало хлопця вступати в монастир чи ставати священиком, та, очевидно, дало поштовх, бо, закінчивши гімназію, в липні 1927 року він вступив до монастиря Чину Найсвятішого Ізбавителя (ЧНІ) в Сен-Тронді. Вищу освіту Володимир Стернюк здобував паралельно у двох університетах – в Боплато і Лювені. Навчання велося французькою мовою, знання якої не раз потім згодилося митрополиту. У 1931 році Стернюка висвятив на священика єпископ греко-католиків в Канаді Василь Ладика. Вже наступного року о. Стернюк повернувся в Україну.
Не підозрюючи, яка місія йому випаде в майбутньому, отець Стернюк виконує звичайну працю, до якої заповзялися отці редемптористи . Він служить у монастирях Львова та Тернополя. У Ковелі, де о. Володимир перебував кілька років під опікою співбрата, єпископа Миколая Чарнецького, опікується «Братством Матері Божої Неустанної Помочі». З 1937 року живе в тодішньому Станіславові під егідою ще одного редемпториста – владики Василя Величковського. В роки німецької окупації о. Стернюк душпастирює у Львові в церкві Непорочного Зачаття Пресвятої Діви Марії на вулиці Зиблікевича (нині Івана Франка). «В одній розмові блаженніший Любомир Гузар згадував, як він в юності бував у тій церкві і слухав проповіді монаха Стернюка, які йому дуже подобалися» ², - розповідає о. Тарас Бублик.
«Другі совіти» поставили перед згоромадженням монахів-редемпотристів питання: «Як бути далі?». Церковна єрархія на чолі з патріархом Йосипом була заарештована, так звана «ініціативна група» готувала псевдособор. Греко-католицькі священики, які не підписували «возз’єднаня» з РПЦ, піддавалися гонінням. Проте жоден єрей зі Згромадження не підписав перехід на православ’я, маючи за взірець жертовних сповідників – Василя Величковсього та Миколая Чарнецького, нині проголошених блаженними. «Є такі цікаві свідчення о. Маркіяна Охримовича, – розповідає о. Тарас Бублик. – Якось вони зустрілися у Львові з Володимиром Стернюком, і о. Маркіян зізнався, що його мучить совість через підписану ним згоду на «возз’єднання. «То ти підписав? – запитав о. Стернюк. – Не маю більше про що з тобою говорити». «Що мені робити?» - запитав о. Охримович. За порадою Стернюка, він приніс о. Костельнику письмову відмову та посповідався в монастирі отців редемптористів. Пізніше отець Маркіян був заарештований, але, з його слів, ніколи не шкодував, що послухав тоді майбутнього владику» ³.
Володимиру Стернюку за непідписане «возз’єднання» з православ’ям заборонили будь-яку священичу діяльність, тому довелося шукати світську роботу. Якийсь період він працює над перекладами з французької в науковій бібліотеці Львівського університету. Звичайно, підпільно продовжує служити, і тут на нього падає перший арешт. Владі стало відомо, що Стернюк сповідав членів молодіжної групи «Бойовий загін «Галка» - цей факт потрактували як співпрацю з УПА. «Це було кілька юнаків шкільного та студентського віку, які вирішили створити організацію, що збирала б кошти й амуніцію для допомоги українському підпіллю… Отець Володимир сповідав цих юнаків перед Великоднем, серед них був рідний брат одного з отців-редемптористів. Власне, ця інформація стала відома на допиті одного з тих юнаків, котрий також стверджував, що о. Володимир Стернюк брав від хлопців присягу про вірність організації та відмову від членства в комсомолі. Під час допиту Стернюк не підтвердив жодне зі звинувачень. Це можна розцінювати як збереження таїнства сповіді, адже якби отець почав спростовувати чи підтверджувати покази хлопця, то це означало б порушення таїнства. Кінцевий вирок – п’ять років виправно-трудових таборів» ⁴.
До цієї справи додалася ще одна: о. Володимиру інкримінували сприяння Любові Возняк-Лемик, яка входила до бандерівського крила ОУН, у втечі за кордон. Тоді, у київській в’язниці, де сидів о. Стернюк, відбулася дуже цікава зустріч монаха і полковника Січових Стрільців Василя Вишиваного (архикнязя Вільгельма Габсбурга). «Вони випадково опинилися в одній камері. Розмовляли французькою. Вільгельм просив отця про сповідь, але наступного дня його перевели в іншу камеру», - розповідає о. Тарас Бублик.
Покарання за зв’язки з націоналістичним підпіллям отець Стернюк відбував на лісоповалі в Архангельській області, на станції Єрцево. Щоправда, йому пощастило бути санітаром. Ризикуючи життям, служив для в’язнів підпільні Літургії.
Через 5 років повернувся до Львова, де не мав ні житла, ні роботи. «Одна старенька полька прописала його в квартирі 14 метрів квадратних зі спільною кухнею та вигодами», - каже о. Тарас Бублик. Власниця квартири й подумати не могла, що її скромний дар стане на роки «митрополичими палатами» для багатьох греко-католиків.
Згадує Леся Крип’якевич-Цегельська, донька підпільного священика о. Артемія Цегельського: “Мені було 18, коли вперше батько післав мене з дорученням щось передати о. Володимиру. Детально пояснив правила конспірації (за помешканням постійно стежили). Запам’ятала маленьку кімнатку: престолик, кивот-церковця, вишивані подушки і рушники на образах, радіоприймач-радіола, платівки, стіл посередині кімнати, біля стіни – ліжко, килим…” ⁵.
Колишній в’язень і підпільний священик о. Володимир Стернюк пробував себе на різних роботах, особливо тих, де міг послужити як ієрей. Так, щоби працювати фельдшером на «швидкій», він закінчив медучилище. Доти був обліковцем, навіть, сторожем у парку. Працюючи медиком, о. Володимир не раз підпільно хрестив, вінчав чи уділяв сповідь.
2 липня 1964 року життя підпільного ієромонаха Володимира Стернюка набрало нової ваги: він отримує єпископську хіротонію з рук владики Василя Величковського. «…Колишній ігумен отців-редемптористів Василь Величковський… сам отримав свячення на єпископа-місцеблюстителя в досить незвичні спосіб, місце і час. Величковського висвячував патріарх Йосиф Сліпий в московському готелі, їдучи до Риму. Це був 1963 рік. А відразу ж через рік Величковський висвячує о. Володимира Стернюка на єпископа Перемиського, але з тим, що в разі смерті чи за інших непередбачуваних обставин щойно висвячений владика мав би стати місцеблюстителем престолу ГКЦ в Україні замість владики Величковського. Зрештою, так і сталося: у 1969 році владику Величковського заарештовують, після трьохрічного ув’язнення йому «допомогли» виїхати до Канади, де він невдовзі помер. Тобто, у 1973 році вся відповідальність за підпільну Церкву перейшла до владики Володимира Стернюка, який… не обіймав до того часу жодної керівної посади, а тут припала відповідальність за цілу Церкву, яка переживала тяжкі часи «розсіяння» ⁶.
На відміну від блаженного Василя Величковського, Володимир Стернюк не писав до влади відкритих листів і не проводив інших заходів з вимогою легалізації УГКЦ. Розуміючи, що будь-який спротив тодішній політиці понесе за собою знищення його як ієрарха, він зосередився на розбудові внутрішньої структури підпільної Церкви. Так, з його ініціативи було засновано кілька таємних семінарій, найбільша – в Тернополі (під керівництвом теперішнього митрополита Василя Семенюка). Владика Стернюк сам відбирав кандидатів до семінарії, сам приймав у них іспити, перекладав з французької богословську літературу для їхнього навчання. Таким чином митрополит Стернюк став тим, хто сформував цілу плеяду львівського духовенства. Перші священики, які після легалізації УГКЦ почали відновлювати Духовну семінарію у Львові, були його вихованцями.
Випускники згадують, що він був особливо вимогливим до інтелектуального вишколу. Попри те, семінаристи та священики любили владику і ставилися до нього як до батька. Є згадки про те, що поза очі називали його «Татуньо».
Не менш улюбленим владика Володимир був і серед мирян, які горнулися до його простоти, народності, любові до культури. Так, його часто бачили на концертах у Львівській філармонії – традиційно у вишиванці. Варто зауважити, що рід Стернюків був пов'язаний зі славетним родом Крушельницьких, тому єпископ знався на музиці, сам мав гарний голос і любив співати. «Він, коли співав, то притупцьовував ногами. Так би мовити, акомпанував собі, підсилював спів. Дуже гарний, мудрий, сильний і щирий був наш Владика! Як Тато. Перше, що запитував: «Чи ти не голодна?», а тоді вже розмова», – розповіла Z автор сценарію до фільму про митрополита Стернюка «Ціною власного життя» Оксана Гайова. “Його тримало справжнє українство і справжнє християнство,” – скаже пізніше про свого наставника о. Богдан Смук.
Постать митрополита Володимира досі асоціюється в старшого покоління з відродженням УГКЦ, адже саме він був першим єпископом, який наприкінці 1980-х – на початку 1990-х років представляв духовенство на світських заходах. «Перша моя зустріч із владикою Володимиром відбулася в липні 1990 року, – пригадує для Z Оксана Гайова. – Я готувала відкриття виставки, присвяченої 125-літтю митрополита Андрея. Запросили владику відкрити й освятити виставку. Раптом напередодні мене викликають і кажуть: «Владика приїхав». Справді. Зі свого приватного помешкання (собор св. Юра ще не був у руках господарів) приїхав митрополит і з ним отець Ярослав Чухній. Підбігла, перепрошую. Стараюся пояснити, що сьогодні 28-ме, а відкриття 29-го. Думала, що владика образиться. Слава Богу, помилялася. Наступного дня Його Екселенція, як ми називали кир Володимира, знову приїхав. Це була, напевно, перша після довгих років підпілля офіційна присутність нашої Церкви на державному заході. Людей дуже багато. Всі радіють: владика стоїть у повному облаченні! Кожен старається приступити ближче, поцілувати руку. Пізніше помітила, як владика непомітно її потирає: губна помада наших пань виявилася дуже стійкою! Ексиленція уважно слухав, що я старалася розповісти про митрополита Андрея, але було відчуття, що сам може розказати набагато більше. Іван Гель подарував владиці картину із зображенням собору св. Юра. Побажав, щоб якнайшвидше прийшов час, коли ми всі прийдемо на слово владики Володимира до собору. Так і сталося», – розповіла Оксана Гайова.
Майже тридцять років вів до відродження Катакомбну Церкву вже немолодий, переслідуваний місцеблюститель Володимир Стернюк. У 1991 році в Україну повернувся наступник Йосипа Сліпого в Римі, верховний архиєпископ Мирослав-Іван Любачівський. «Для владики Володимира повернення верховного архиєпископа означало фактичне припинення його діяльності місцеблюстителя Престолу УГКЦ. Уже в 1991 році йому гарно подякували і, фактично, відправили на спочинок. Окремі спогади допомагають нам зрозуміти, що він відчував деяку образу, адже ще мав силу для активного служіння Церкві задля її подальшої розбудови. З іншого боку, частина духовенства та мирян, залучених у рух за легалізацію, на той час розцінювали дії владики Стернюка у справі відродження УГКЦ як нерішучі та занадто обережні. Певною мірою це правда, проте варто також зважати на те, що його подекуди надмірна обережність мала здорове пояснення – поважний вік, досвід великої кількості провокацій, переслідування, допитів тощо», – розповідає науковий співробітник ІІЦ о. Тарас Бублик ⁷.
Сам владика на схилі літ так описав кредо власного життя й служіння: “Бог не вимагає від людини більше, ніж вона здатна зробити в межах людських можливостей. Бог благословляє ті труди і терпіння, що приносять людям спасіння душ. Я стараюсь працювати, як можу, і надалі благословлятиму нарід на добрі діла” ⁸.
«Вже не пригадую, яке то було церковне свято, але за моїм не дуже вдалим сценарієм попереду владики і священиків, які виходили із митрополичих палат до собору святого Юра, мали нести ікону. Виходить владика, кличе до себе тоді ще отця Йосифа Міляна: «Що тут відбувається?» – запитує. «Так сказала Оксана», - ніяковіє отець Мілян. Владика як гримне до підлоги посохом: «Та хто тут керує Церквою: я чи Оксана?!». І таке було. Кир Володимир вмів бути строгим, але водночас дуже уважним та добрим до людини. Часто повторював: «Я не маю рентґену, щоб просвітлювати душі, – як я можу когось осуджувати?». З трепетом ставився до своїх вірних, а до священиків був вимогливим. Казав: «Пам’ятайте, ті (колишня влада) руйнували церкви, а ми необережним словом можемо зруйнувати душі», – ділиться спогадами Оксана Гайова.
ПРИМІТКИ:
¹ З відкритої лекції, присвяченої 110-літтю з дня народження Володимира Стернюка. Частина 1.
² Там само.
³ Там само.
⁴ Поліщук Н. «Мені не потрібні отці, я не маю храмів. Мені потрібні мученики!». До 110-ліття від дня народження Володимира Стернюка // «Християнин і світ», 11.02.2017.
⁵ Шейко О. Слідами сповідника віри Володимира Стернюка // Фотографії старого Львова
⁶ Поліщук Н. «Мені не потрібні отці, я не маю храмів. Мені потрібні мученики!». До 110-ліття від дня народження Володимира Стернюка // «Християнин і світ», 11.02.2017
⁷ Там само.
⁸ Шейко О. Слідами сповідника віри Володимира Стернюка // Фотографії старого Львова, 15. 04. 2016
29.09.2017