Інтерв'ю з правозахисницею Марією ТОМАК

 

 

Найяскравіша подія для України на зламі 2017 та 2018 років – це звільнення українських заручників із полону контрольованих Росією бойовиків. Декотрі з українців на момент звільнення провели в неволі понад три роки. Долі цих військовополонених, схоплених іще під Дебальцевим, – промовисте свідчення складнощів переговорного процесу, як і «пунктику» Росії на темі заручників.

 

Одночасно з тим, коли готувалася операція обміну поневоленими, російські спецслужби затримали в Москві українця Олега Негоду, котрий брав участь у антитерористичній операції у 2016-2017 роках. Згідно з інформацією аґенції УНН, Негода вже повернувся в Україну, водночас і СБУ, і МЗС, і омбудсмен виступили з заявами, в котрих застерегли українців від поїздок до Росії. «ФСБ РФ полює на наших співвітчизників на російській території», – заявили з цього приводу у Службі безпеки України. 

 

Число українських в’язнів у в’язницях на території Росії та в Криму постійно збільшується. Ці в’язні не мають гарантій швидкого звільнення: якщо переговори про обмін «всіх на всіх» тривали понад два роки, то «в’язні Кремля» взагалі стоять осторонь «мінського процесу». РФ не демонструє ані найменшої зговірливості щодо їхнього звільнення, за винятком нещодавньої видачі Туреччині лідерів Меджлісу Ахтема Чийгоза та Ільмі Умерова.

 

Часами виникає враження, що в Росії працює ціла система, спрямована на виловлювання українців. Восени у Білорусі за запитом РФ затримали 19-річного українця Павла Гриба. Пізніше на російському кордоні зникло двоє українських прикордонників, які згодом опинилися у «Лєфортово»… Окремим масивним пластом є «справа вербувальників». Це не політичні переслідування, але масштаб вражає: лік ув’язнених у «справі наркокур’єрів» іде на сотню! Незважаючи на розмах затримань, в Україні «справу вербувальників» спускають на гальмах, бо організатори схеми, ймовірно, мають високих покровителів. Правозахисниця із Медійної ініціативи за права людини Марія Томак зазнала тиску через свій інтерес до цієї справи. Марія зізнається: навіть тоді, коли вона, ризикуючи, їхала в Чечню на судовий процес над Миколою Карпюком та Станіславом Клихом, не отримувала таких агресивних сигналів, як у судовій залі під час слухань у «справі наркокур’єрів», коли допомагала родичам ув’язнених добитися справедливості.

 

В інтерв’ю Z Марія Томак розповідає про те, як Росія використовує українських в’язнів у своїх довгострокових цілях, як «витрушує» з випадкових людей свідчення проти керівництва Української держави, і про те, чому Кремль приховує інформацію про кров, пролиту під час анексії Криму.

 

Марія Томак на акції протесту після «умовного» звільнення ватажка тітушків Юрія Крисіна

 

ПОЛІТВ'ЯЗНІ НЕ ВИННІ НАМ ГЕРОЙСТВО

 

– Наприкінці року процес звільнення українців з полону зрушив з місця: спершу РФ випустила Умерова та Чийгоза, пізніше з ОРДЛО повернулося понад 70 українців. Що спонукало Росію розблокувати процес?

 

– Звільнення Ільмі Умерова і Ахтема Чийгоза, по-перше, спростувало байку про те, що тільки Медведчук може витягати людей з Росії та Криму. Виявилося, що це стає можливим не тільки за його посередництва. І другий момент – виявилося, що домовитися про звільнення у принципі є можливим, якщо всерйоз взятися до пошуку союзників.

 

Президент постійно обговорює зі світовими лідерами проблему «в’язнів Кремля», але, разом із тим, до залучення конкретних переговорників або «третіх сторін» справа не доходить. А тут виявилося, що коли Меджліс продемонстрував достатню активність, щоб долучити до процесу Ердогана, то це стало можливим. Очевидно, треба знайти когось, хто став би впливовим посередником між Путіним і цивілізованим світом.

 

Ми з колегами досліджуємо досвід звільнення заручників, полонених та затриманих в інших конфліктах. Подібні явища відбувалися абсолютно під час усіх збройних конфліктів на пострадянському просторі. А війна у Грузії 2008 року супроводжувалася в тому числі арештами громадян Грузії на території Росії, звинуваченнями у шпигунстві, диверсіях. Через певний час Грузія все ж таки знаходила можливість витягнути своїх людей із російських в’язниць. Нашій державі варто запозичити дещо з цього досвіду і використати у своїх стратегіях.

 

Які фактори підштовхнули Путіна обміняти поневолених із ОРДЛО? Яка роль російської Церкви?

 

– Я не беруся судити про процес звільнення заручників в ОРДЛО детально, тому що спеціалізуюся на іншій тематиці – я стежу за справами «в’язнів Кремля». Мені відомо недостатньо складових цієї історії, щоб робити висновки, чому Путін вирішив так зробити… Але, попри масштабність звільнення, пам’ятаємо, що на непідконтрольних територіях залишається чимало наших людей, в тому числі бійці 3-го полку спецназу Глондар і Коріньков, танкіст Пантюшенко.

 

В інших конфліктах на території пострадянського простору також використовували такі-от клопотання Кіріла про звільнення силою утримуваних осіб. Наприклад, у непідконтрольному Молдові Придністров’ї таким чином був звільнений журналіст після «засудження» за звинуваченнями в шпигунстві. Але моє особисте враження, що це тільки така собі зовнішня ширма для вже досягнутих домовленостей, декорація. Плюс – іміджевий бонус для РПЦ. Які, попри відкрите освячення агресивної політики Кремля, являються нам у білих одежах, як гуманісти та миротворці.

 

Водночас, є абсолютно очевидним, що багато проблем виникає через те, що особи, які підлягають звільненню, перебувають у категорично різних статусах. Фактично, ми обмінюємо тих людей, яких в нас переслідують за Кримінальним кодексом, тобто тих, яких офіційно затримували, щодо яких проводили слідство, проводили судові процеси (і це як громадяни України, так і громадяни Росії, затримані як у зоні АТО, так і за її межами), – на тих, яких утримують в режимі заручників або де-факто військовополонених. Хоча, знову ж таки, статусу військовополоненого в нас не існує… Така абсолютно гібридна ситуація в умовах гібридної війни.

 

Ми з колегами, зокрема з Українською Гельсінською спілкою з прав людини, давно говоримо про необхідність системного запровадження норм міжнародного гуманітарного права в цей процес, зокрема щодо статусу осіб, яких затримують у контексті збройного конфлікту. Це не лише питання доль окремих людей чи допомоги родинам військових, яких утримують проросійські сили, а й потенційної відповідальності держави у міжнародних судах. Натомість нам зручніша «позиція трьох мавпочок»: ми заплющуємо очі, закриваємо вуха й рот – і вдаємо, що все нормально, хоча насправді це може перетворитися на велику проблему в майбутньому.

 

Зустріч полонених, звільнених із ОРДЛО

 

Ще один приклад. Коли перша чеченська війна тільки починалася, самопроголошена Чеченська республіка «Ічкерія» заявила, що бере на себе зобов’язання дотримуватися норм міжнародного гуманітарного права, зокрема в частині гуманного ставлення до військовополонених, створення інформаційного бюро. Щоправда, через жорстокість федеральних сил маховик жорстокості тоді розкрутився дуже швидко.

 

– Яким чином перевірити, чи держава дійсно зробила все можливе для своїх людей у неволі? Як вимірювати ефективність переговорів про звільнення полонених? Ми ж не можемо відкидати, що ворожа сторона затялася не йти на жодні поступки.

 

– Є політичні елементи перемовин, на які ми, як правило, не можемо вплинути, а є і мінімальний поріг дій, які треба здійснювати в будь-якому випадку. Яскравим прикладом є ситуація з Олексієм Сизоновичем (засуджений у РФ до 12 років ув’язнення за звинуваченням у підготовці теракту, – Z). Через, на мій погляд, бездіяльність МЗС ми не встигли подати апеляцію на вирок, а отже, втратили можливість піти у Європейський суд з прав людини і бодай заявити в апеляційній інстанції, наскільки вирок абсурдний. Ми місяць чекали, що МЗС вирішить ситуацію з адвокатом, телефонували, нагадували – а одного «прекрасного» дня дізналися, що Сизонович відмовився від апеляції. Він подумав, що від нього всі відвернулися… Сподіваюся, надалі таких ситуацій вдасться уникнути. Особливо тепер, коли в бюджет закладена чимала сума, в тому числі на юридичну допомогу тим громадянам України, яких Росія утримує з політичних мотивів.

 

Окрім того, ми разом із родинами в’язнів Кремля вже тривалий час закликаємо українську владу створити центр, який міг би координувати роботу з в’язнями і контролювати всі процеси. Десь виникає потреба знайти адвокатів, десь – організовувати збір доказів, десь – підтримати родичів. Важливо, щоб цю роботу системно координувала одна структура, співпрацюючи із іншими держорганами та громадськими організаціями. Наскільки мені відомо, в новому році ця структура вже має запрацювати.

 

Наступний момент: мені здається, нам пора шукати паралельний гуманітарний переговорний майданчик, метою якого було б звільнення незаконно утримуваних осіб. Ми не маємо жодного переговорного майданчика щодо Криму. Де обговорювати питання кримських в’язнів? Мені здається, держава могла би бути наполегливішою. Я, наприклад, не бачу проблеми з тим, щоб Україна видала когось із «беркутів» в обмін на звільнення Сенцова. Але, звісно, тільки після засудження, за наявності відповідної волі з боку засуджених, а також після комунікації з родинами вбитих та постраждалих на Майдані.

 

– Важко собі уявити, як на це зреагує суспільство…

 

– Обмінювати «беркутів» ми не хочемо і вважаємо, що це погано. Чудово! А ми вважаємо, що добре, коли «беркути» вже в статусі навіть не підозрюваних, а обвинувачених, в сумнівний спосіб звільняються судом з-під варти і втікають в Росію просто так? Очевидно, що це питання вкрай делікатне та болюче. З іншого боку, є приклади, коли без повернення будь-кого з Росії українські суди звільняють з-під варти таких, як Садовник, і вони спокійно виїздять до Росії або просто зникають.

 

Тут є ще й питання точки відліку конфлікту. Якщо вважати розстріл Небесної сотні початком війни (а дехто так і вважає), то бійці спецпідрозділу «Беркут», які, за версією слідства, розстрілювали з автоматів протестувальників або віддавали відповідні накази, – так само є частиною цієї війни.

 

– Навіщо Росії українські в’язні? Який сенс їх тримати довгими роками?

 

– По-перше, це тактичний прийом для здійснення тиску на Україну. По-друге, Росія використовує цей фактор у довгостроковій стратегії.

 

Я наведу у приклад «справу Литвінова». Людину захотіли засудити за «прімєнєніє нєзаконних мєтодов вєдєнія войни». Це простий чоловік із села в Луганській області, він не активіст, реально ніде не воював – але їм була потрібна людина у справі про масові розстріли «русскоязичного насєлєнія». І вони знайшли цього сердешного Литвінова, приписали йому і розстріли, і зґвалтування – це був просто твір на вільну тему, без жодних доказів, з вигаданими іменами, неправильними адресами. При цьому він начебто дав покази на Коломойського, на Авакова, на Березу, на військове та політичне керівництво про те, що вони віддавали накази про розстріли цивільного населення, а це є воєнним злочином, звісно. Завдяки роботі адвоката Віктора Паршуткіна (вже, на жаль, покійного) та співпраці з боку МЗС України, яке надало документальні підтвердження абсурдності обвинувачень, з Литвінова були змушені зняти це обвинувачення, хоча його таки засудили – начебто за розбій.

 

Марія Томак (у центрі) з українськими колегами під час поїздки у Грозний на суд над Карпюком і Клихом

 

– Але хто би в це повірив: про Авакова і розстріли «русскоязичних», про Яценюка в «чеченській справі»?

 

– Думаю, що згадана вами «чеченська справа» їм була потрібна для того, щоб Яценюка оголосити в розшук по лінії Інтерполу. У них є вирок по цій справі, є «свідки», які підтверджують, що Яценюк воював у Чечні з Клихом і Карпюком, ці свідчення судом визнані коректними і такими, що становлять факт.

 

Я веду до думки: мені здається, це не просто так, це не просто «стьоб» російського Слєдствєнного комітєта. Коли почалася війна на Донбасі, в Росії створили управління щодо незаконних методів ведення війни. Є велике кримінальне провадження і там є феєрична кваліфікація «геноцид». Ця справа може виглядати безглуздо і навіть комічно, але, думаю, в Росії були (або є) певні ідеї, яким чином її можна використати в майбутньому. Мені здається, це міг бути процес з метою легітимізувати масштабний наступ на Україну, «на режим воєнних злочинців, які знищують своє населення, здійснюють геноцид».

 

Ну і останній момент щодо того, навіщо Росії потрібні українські в’язні. Тут дуже важливий кримський контекст. Більшість із переслідуваних у Криму – це кримські татари, яких намагаються звинуватити в тероризмі. Є також проукраїнські активісти, як дивовижний Володимир Балух, який рік провів у СІЗО де-факто за встановлений на будинку український прапор. Ці кримінальні переслідування спрямовані на створення атмосфери страху в Криму, а також формування образу «терористів» для кримських татар за старими радянськими лекалами. Ці «терористичні» справи не варті виїденого яйця, там нема ані «тероризму», ані «насильницьких дій», ані планування будь-якого насильства. «Українські диверсанти» – також виглядає, як така собі піар-історія, аби змусити кримчан вважати Україну загрозою. Це просто як королівство кривих дзеркал: Росія закинула в Крим диверсійні групи, окупувала та анексувала українську територію, а диверсанти – українці. Заразом усі ці справи – нагода для окупаційного ФСБ (у котрому, нагадаю, немало зрадників із лав СБУ) заробити зірочки на погони.

 

– Медійна ініціатива за права людини розпочала проект розслідувань «Ті, що зникли за Крим», присвячений активістам, зниклим у Криму навесні 2014 року. Ви писали, що одним із результатів має стати розвінчування міфу про те, ніби анексія Криму була безкровною. З ким саме ви полемізуєте: з Путіним, який хвалився операцією «без жодного пострілу», чи з «диванною сотнею», яка обурювалася тим, що Крим був пасивним?

 

– Це адресовано всім. Росія намагається поширювати на Захід міф про безкровність «прісоєднєнія» Криму. Я би не сказала, що на Заході є розуміння, наскільки трагічною була окупація, якими жертвами вона супроводжувалася, хоча, звісно, міжнародна спільнота підтримувала та підтримує тезу, що дії Росії є злочинними. Багато хто думає: якщо не було війни, як на Донбасі, – отже, все відбулося безкровно. Там мало знають про викрадення, катування і зниклих безвісти, про те, скільки мешканців Криму були змушені залишити півострів через потенційні переслідування. Хоча, думаю, і в Україні мало хто усвідомлює реальні масштаби.

 

– Ваше перше розслідування присвячене Тимуру Шаймарданову, який зник вкінці травня 2014 року. З матеріалу випливає, що Шаймарданов хоч і є постаттю, невідомою широкому загалові, але був фактично лідером кримського спротиву.

 

– За нашим відчуттям, тоді в Криму не було якогось єдиного скоординовано кримського спротиву: переважно спротив складався з кількох груп, які могли і не знати про існування одна одної. Водночас, під час роботи над статтею у мене виникло враження, що з точки зору допомоги військовослужбовцям, які перебували у заблокованих частинах, Тимур займав якщо й не провідну, то одну з провідних ролей, поруч із Олегом Сенцовим.

 

Інфографіка Медійної групи за права людини до проекту «Ті, що зникли за Крим»

 

Люди, з якими ми спілкувалися для цього розслідування, розповідали, що Шаймарданов мав особливі навички: він ретельно прораховував свої дії, був дуже обережним. Він постійно змінював місце проживання, коли зрозумів, що за ним стежать. Один із розвідників, який тоді активно комунікував із Тимуром, казав, що Шаймарданов працював дуже якісно навіть з точки зору фахових розвідників. З його слів, Шаймарданов організовував контроблогу заблокованих військових частин. Саме ці риси, думаю, робили його особливою людиною на тлі решти громадського середовища. Він намагався контактувати з Києвом. Їздив у столицю шукати підтримки для руху, але, наскільки розумію, ці спроби не завершилися успіхом.

 

– Повернімося до питання в’язнів. Чи можна сказати, що в Росії діє скоординована системна політика кіднепінгу, спрямована проти українців? Затримання Гриба, викрадення прикордонників на російському кордоні, «справа наркокур’єрів»…

 

– Історія викрадення та затримання Гриба, думаю, мала приціл на геополітичний контекст. Справа не в самому Грибові – цьому 19-річному хлопцеві, який ні для кого не становив загрози. Це, можливо, пов’язане з Білоруссю як посередницьким майданчиком між Україною та Росією. Гриба, до речі, затримали майже синхронно з початком російсько-білоруських військових навчань – тут також може критися відповідь.

 

Загалом, я би не говорила про те, що існує одна скоординована система. Сюди залучені різні правоохоронні органи – одного разу це Слєдствєнний комітєт, іншого разу ФСБ. Сумніваюся, що в них є чітка координація: ви вкрадіть того, ми вкрадемо того.

 

– Тобто ловлять неперебірливо?

 

– Переслідування самі собою є системними, але кого вхоплять наступним – вгадати неможливо. Туди може поїхати боєць «Правого сектора» – і його не затримають, хоча діяльність цієї організації в Росії криміналізована. А може поїхати невинний Гриб – ну навіщо він їм? – і його заарештовують.

 

– МЗС України у своїх заявах закликає українців не їздити до Росії без нагальної потреби. Це означає, що все ж таки існує побоювання перед зорганізованим «виловлюванням»?

 

– Заяви МЗС пов’язані зі справами про незаконний обіг наркотиків. Там лік затриманих іде на сотню. Людей заманюють на роботу начебто кур’єрами, а потім виявляється, що їх залучають поширювати наркотики – і люди потрапляють фактично в схему торгівлі людьми. Який механізм? Ти погоджуєшся на роботу, надаєш копію паспорта, надсилаєш фотографію на тлі свого будинку. Цю інформацію подеколи використовують для залякувань: «Все, голубе, ми знаємо всі твої дані, знаємо, де ти живеш, – в твоєї сім’ї будуть проблеми».

 

У Києві триває процес над особами, обвинуваченими в організації вербування в цій схемі. Вони поводяться доволі агресивно, на адресу потерпілих часом звучать фрази, які можна назвати погрозами, навіть у присутності прокурорів. На одному з судових засідань дружина одного з обвинувачених вдарила журналістові по камері, наприклад. Я бувала на різних судах і спостерігала за різними ситуаціями, але такої зухвалої агресивної поведінки ще не зустрічала: «Дихайте, поки дихається, бо можете перестати».

 

– Комусь вдалося вирватися з того рабства і повернутися в Україну?

 

– Серед потерпілих є жінка, яка встигла втекти в Україну, але у неї в Росії залишилися в ув’язненні чоловік і донька. Вони не змогли вирватися.

 

Коли людина зголошується на цю роботу, їй відразу дають смартфон, який насправді, мабуть, є пристроєм стеження. Пересування цих людей чітко відстежують, і щойно хтось каже у телефонній розмові, що «пахне смаленим» і він вирішив повертатися, як за пару годин уже з’являється поліція. Кур’єрам дають від 7 до 19 років позбавлення волі. При тім, що в нас затриманим у ході конфлікту, вибачте, дають часом по 3 роки...

 

Павло Гриб у суді Краснодара

 

– У цих справах є якісь політичні ознаки? Вони можуть бути елементом гри проти України?

 

– Таких фактів (політичного підґрунтя справи, – Z) я не бачу. За винятком того, що це використовують у пропаганді, мовляв, СБУ масово відправляє людей у Росію, щоб «труїти росіян». Є також інформація від кількох ув’язнених, що їм начебто обіцяли звільнення, якщо вони погодяться воювати на Донбасі.

 

Водночас, ми намагалися привернути увагу Служби безпеки України до цієї проблеми, тому що сотні наших громадян призовного віку їдуть в Росію, їх утримують у місцях позбавлення волі, перетворюючи на людей, з якими легко можна «працювати». Це потенційні об’єкти для вербування. Але СБУ ця тема не цікава.

 

– Нещодавно троє фігурантів «справи вербувальників» ледь не вийшли з-під арешту, бо суд затягнув розгляд запобіжного заходу. На якому етапі ця справа?

 

– Нас знову чекатиме повторення цієї історії, тому що наступне судове засідання призначене на 24 січня, а запобіжний захід вичерпується 28 січня. Це означає, що в січні справи знову не розглядатимуть по суті. Мені важко сказати, з чим пов’язане небажання Солом’янського суду взятися до розгляду.

 

Крім того, є багато питань до слідства (а конкретно, до поліції щодо розслідування додаткових проваджень за цією ж схемою), до прокуратури. У цій справі все постійно на грані зриву. Клопотання подають в останній момент, було засідання, на яке прокурор взагалі прийшов без письмового клопотання про продовження термінів тримання під вартою.

 

Скажу більше: я вважаю, що суспільство почали готувати до думки, що в цій справі матимемо умовний термін. Начальник відповідного департаменту Національної поліції дав інтерв’ю, в якому жаліється на те, що правоохоронці не можуть посадити «вербувальників», бо в них адвокати з «першої десятки», вони їздять на «Бентлі», мають годинники вартістю в квартиру.

 

– Справді?

 

– Справді. Якщо говорити про «справу вербувальників», то в одного з обвинувачених адвокатом є Андрій Кузьменко, який виступав захисником Насірова. Він справді дуже переконливо виступає в суді, а його робота, думаю, коштує дуже дорого. Але, загалом, питання в якості роботи прокуратури. Адвокати роблять свою роботу – державне обвинувачення має робити свою.

 

– Якщо ці люди можуть дозволити собі дорогих  адвокатів, якщо вони можуть погрожувати іншим, то, можливо, причина в тому, що вони мають високих покровителів?

 

– Ймовірно, що так і є. Для мене в цій справі важливо не те, хто «дахує» торгівлю наркотиками, – бо боротися з наркотрафіком не є моєю роботою – а те, хто займається відправленням наших громадян у Росію. У цій справі є чітка кваліфікація – це торгівля людьми. Є низка ознак, які підтверджують цю кваліфікацію: організатори використовують вразливий стан людей (багато хто їде туди через хворобу родичів, через кредити), а потім у деяких випадках застосовують погрози, шантаж, обман.

 

Я знаю, що була ідея порушити питання про жертв торгівлі людьми [зі «справи вербувальників»] перед ПАРЄ. Але хто нас сприйме серйозно, якщо український суд ніяк не може розглянути хоча б одне провадження щодо обвинувачених у вербуванні?

 

Львів. Акція з вимогою звільнення «в'язнів Кремля»

 

– Останнє: чи «перековуються» наші численні політв’язні на дисидентів? Чи варто від них чекати виконання цієї місії?

 

– Я взагалі виступаю проти героїзації і, відповідно, не вважаю, що героїзувати треба і цих людей. Суб’єктивно, мої враження, що Сенцов, Шаймарданов, які створювали українське підпілля в Криму, – це герої. Водночас я не вважаю, що героєм є Литвінов, хоча ми мусимо розуміти, що він – політичний в’язень, який не винен нам геройство. Людмила Алєксєєва казала в одному з інтерв’ю, що українські дисиденти завжди були дуже шляхетними. Вони завжди вважали, що коли на тобі така місія, то ти мусиш бути чистим у всьому, не дозволяти собі якихось слабинок у повсякденні, не зраджувати дружині. Це питання особисті. Вимагати такого від бранців – недоречно. Вони засуджені або їх переслідують за політичними мотивами. Це єдине, що мене цікавить. Чим вони займаються в побуті і яке в них особисте життя – не моя справа. Я розумію, що людям хочеться мати героїв, але намагаюся не підтримувати цієї риторики.

 

Розмовляв Володимир СЕМКІВ

 

Фото – Іван Любиш-Кірдей, Радіо Свобода, День, АП

 

04.01.2018