Картопляне поле

«Ой що в полі за димове?..»

Забіліли враз із «Михайлом, що на білому коні», вечірні сніги – заболіла й душа: все ще їй бачиться осінь. З її листям, голими полями, з димами, що наче в задумі блукають над ними, – повільні, сиві, безпритульні... І тут, контрастом до тієї задуми, – біжучі трохеї ледь не мого ровесника, віршика з «Українського дошкільнятка» («Осінь, осінь, лист жовтіє...»), його останній рядок: «Діти бігають по полю, / Печуть собі бараболю» – картина, радше кінокадр, тобто рухлива картина.

Для всіх вона одна, а кожен бачить її, ту картину, по-своєму – і поле, й дітей, що бігають по ньому. По-своєму й відчує, бо скільки людей – стільки й світів різних. Хоча всі ми – зі світу дитини, а моє покоління – з однойменного чарівного часопису, де й був надрукований той віршик.

Бачу те поле, що тягнеться ген до річки, яку маркують ледь помітні (бо надвечір’я), силуети безлистих осокорів. Далі – вже сусіднє село, Якимів. А те вирівське поле називали «Дубами»: росли тут колись могутні дуби, залишили – свою тінь, що у назві; далі пощезла й тінь, не враз – поволі... Може, й справді «поле» – від «палити»: лягли, позрубувані, поспалювані, корінні жителі землі, щоби поступитися місцем прибульцям – для їхніх полів, їхніх житниць?.. Тож кінцевий рядок віршика, ту картину чи кадр, можна б назвати «Осінній пейзаж без дерева»...

Останнє слово цього твору, його смачна «крапка» – «бараболя», ще й печена. А щоби печеною була, потрібен вогонь, а де вогонь – там дим. А з ним – язики полум’я, що пориваються вгору. Дим, що блукає над полем, дими, димове – бо, хай і невагомі, якісь дуже поважні... Вогонь – для зору (не надивитись). Дим – для зору й нюху: веде той запах ген, до блукача Одіссея, що й безсмертям знехтував, тільки б угледіти в морському безкраї цівку диму і вловити запах – диму, що з рідних полів...

А от бараболя (наче й слово кругле) прикотилася, кажуть, до наших полів з німецької землі Brandenburg. Так обкочувалося в українській мові те слово, аж уподібнилося до наших, співзвучних («Теребовля», «балаболка»...) – бараболею стало, а ще мандибуркою, як лат. «aqua vitae» (вода життя) – оковитою, «cepula» – цибулею, як чимало інших, захожих, а вже давно – наших...

Та хто б думав про це, нагортаючи жаринки на бараболю, що вже допікається?.. Торкнути палицею пригасле багаття – й воно, мов прокинувшись, сипне іскрами в небо, зблисне ще кількома язичками й поволі, вже без поживи, ледь чутно потріскуючи, знову влягається, гасне. В жаркому попелі, що од спаленого картоплиння, доходить смаку й запаху бараболя.

Викочуємо її з тієї гарячої пухкої сірості, з того сумного дива, що при найменшому подуві готове звіятись услід за димом, долучитися до тих подібних «речей», які, розтанувши в повітрі, стають недосяжними для відчуттів – хіба що почуттів торкаються: попіл, порох, прах, пил, дим... «Є-таки сльози речей, і що смертне – торкається серця», – знову подивуймо цю «краплину вічності», що у Вергілієвій «Енеїді»...

Хто б то думав про все таке – беручи її, розпечену бараболю, до рук, перекидаючи, щоб не обпектися, з долоні на долоню?.. Тоді – тільки відчуття. Тільки вони, відсторонюючи все інше, являють свою силу, наш прямий зв’язок зі світом: зір, дотик, запах, смак, слух... Хрумтить обвуглена шкірка, чистою, згодованою чорноземом білістю пахне польовий плід; жодних присмачень не потребує, хіба що – дрібку солі, все інше – забаганки...

І ще одне, вже через низку років, картопляне поле (це вже з лат. «terrae tuber» – «земляна бульба»). Університетські поїздки, вантажівками, на «колгоспні поля»: копання картоплі. Село, якщо пам’ять не зраджує, Муроване (колишній Рава-Руський район). Ці ж осінні меланхолійні краєвиди... Розселення по хатах... У пам’яті залишилось і досі прізвище вже немолодого господаря (Білоус), де ми, мій товариш і я, проживали зо два чи три тижні.

Давно все це пішло б у забуття (початок п’ятдесятих!), якби не один момент – порух руки господині. Лягали ми до сну на встеленій «лахами» долівці (кімнатка маленька). Перед тим, як загасити світло, господиня, нахилившись над нами й обережно поправивши коц, яким ми вкривались (думала, що вже спимо), перехрестила нас... У перелітному часі – порух («movimentum»), що й стає живим, земним часом, його порухом («movimentum témporis»), найважливішим з усіх порухів, найглибшим виявом доброї душі (чужі ж діти)...

І знову – вирівське осіннє вечорове поле... Мама взяла мене з собою дихнути перед ніччю свіжим повітрям (хворіла серцем). Був я, здається, в шостому класі (пішки, зо п’ять кілометрів туди й назад, – до сусідніх Великосілок, колишнього Желехова). Вивчали географію. Я пробував запам’ятати, в цифрах, територію Англії, туманного Альбіону, що ввижався десь ген за тими вирівськими димами й туманами... Згодом я вичитав, що перед очами римлян, які тисячоліттями тому допливали до «крайніх британів» («край світа»), поставав він, той Альбіон, звідси й назва така, в млистій білості («albitudo») своїх іще далеких скелястих берегів.

Цифри, якою є територія Англії, не згадаю, не маю пам’яті на числа, а настрій, «струни осені», до того ж осінні, – й досі в душі. Відчував якийсь неспокій, тривогу чи навіть страх перед тією сивою, вже холоднуватою, реальною й уявною далиною, яка може відібрати, поглинути в своїх обширах дороге, найдорожче, найтепліше... Мовчали відчуття. Промовляло своєю безмовною мовою – перед-чуття... Й знову – той віршовий, про картопляне поле, в тепліших, ніж у прозі, тонах – вечірній спогад...

Блукає полем тиходумний дим –

Під вечір вогке палять картоплиння.

Осінній день, самотній пілігрим,

Іде за пруг у млі молочно-синій.

Ти не кажи, що з димом все пішло:

Відходить день, а дим он – ще над полем,

Чи дим, чи то землі терпке тепло

Гірко-солодким розпливлося болем.

Ти не кажи, що дим – то смерть речей,

Що він – ніщо, межа всьому й усьому:

Якби не дим, хтозна, чи б Одіссей

В свою Ітаку повернувсь, додому...