Після референдуму про незалежність відносини на лінії Мадрид-Барселона щільно увійшли в патовий стан. Кожна сторона розуміє, що зайвий рух може бути використаний опонентом. І обидві сторони поки що в програші. У виграші, як стверджує багато західних видань, Володимир Путін.
Експертні прогнози щодо майбутніх взаємин Каталонії та центру рясніють хисткими припущеннями. Ніхто не може впевнено стверджувати, що сценарій буде саме таким, а не інакшим. Адже досі не було схожих прецедентів. Міг бути шотландський прецедент, але – не судилося. Хоча й він був би не адекватним каталонському випадку.
Безумовно, за останні 28 років (з часу падіння «залізної завіси») можна навести доволі прикладів сецесії. Це і парад суверенітетів колишніх республік Радянського Союзу, і розпад Югославії з кількома війнами за незалежність від Белграда. Це виборена незалежність Східного Тімору чи скроплене кров’ю постання нової африканської держави – Південного Судану.
Але всі приклади стосуються боротьби з тоталітаризмом, імперіалізмом, авторитаризмом. Каталонський казус має дещо іншу природу, адже постфранківська Іспанія, попри те, що залишилася монархією, вже понад сорок років є зразковою демократичною державою. Ну, тобто, як «зразковою»? Не особливо гіршою й не особливо кращою за інші демократичні лади в західному світі зі всіма притаманними їм вадами й перевагами. Як заявив свого часу, коментуючи проблему каталонської сецесії колишній генсек ООН Пан Ґі Мун, випадок Каталонії не узгоджується з правом самовизначення націй, яке декларується в ООН, оскільки «не підпадає під деколонізацію або відділення від недемократичних режимів, які не поважають верховенства права».
Тому з прецедентів останніх років до каталонського прагнення сецесії найближче мало б бути мирне розлучення Чехії та Словаччини. Але так зване «оксамитове розлучення» вдалося провести максимально безболісно з кількох причин. По-перше, Чеська і Словацька Федеративна Республіка фактично щойно утворилася після «Оксамитової революції». Нові владні й господарські зв’язки лише напрацьовували. По-друге, обидві сторони, тією чи іншою мірою, прагнули до розлучення. Чехам не до снаги було те, що «бідна» Словаччина «проїдає» бюджетні субвенції. Словакам не подобалася зверхність чехів. Звісно, були й противники розлучення, наприклад, тодішній «чехословацький політик №1», президент ЧСФР Вацлав Гавел. Але до нього не дослухалися, тож він вирішив за краще подати до димісії.
А між Мадридом і Барселоною такого «оксамитового консенсусу», який був між Прагою і Братиславою», й близько немає. Обидві сторони наполягають на своєму. Кілька днів вони навіть відкидали будь-який діалог. Але врешті-решт вирішили, що без перемовин криза взаємин лише поглиблюватиметься.
Голова каталонської регіональної адміністрації Карлес Пучдемон (Carles Puigdemont) заявив в телезверненні увечері в середу, 4 жовтня, що відкритий для перемовин з Мадридом через посередників. Водночас він попередив, що каталонська влада «ні на міліметр» не відхилиться від свого курсу на незалежність реґіону. Пучдемон засудив політику центрального уряду щодо регіону, звинувативши саме його в тому, що діалогу не відбувається. За його словами, Мадрид досі відхиляв усі пропозиції щодо статусу реґіону.
Того ж вечора іспанський уряд в спеціальній заяві розповів про передумови для початку перемовин: «Якщо пан Пучдемон хоче вести діалог або послати посередників, він прекрасно знає, що повинен зробити перш за все: повернутися на шлях закону». У заяві наголошено, що Мадрид відмовляється вести перемовини «про будь-що незаконне і не піддасться на шантаж».
Як бачимо, кожна сторона поки що висуває неприйнятні для опонента передумови. Можемо припустити, що з часом вимоги м’якшатимуть. Але в будь-якому випадку без модератора складно буде зрушити з мертвої точки. Найкращим посередником міг би бути представник Європейської Унії, адже ні Іспанія загалом не схильна до якогось «ексіду», ні Каталонія не бажала б залишитися поза межами євроспільноти, навіть після евентуальної сецесії.
Та все ж і з посередництвом ЄУ виникають певні колізії. Адже Брюссель мусить діяти чітко в межах законодавства, яке визначає його компетенції. З огляду на це представники Єврокомісії, Європарламенту чи Європейської Ради не мають ні найменшого права давати рекомендації в тому випадку, якщо чинне національне законодавство завело сторони конфлікту в глухий кут. Так, у Страсбурзі і в Брюсселі пролунала критика центрального уряду в Мадриді за надмірне поліційне насильство в Каталонії. Утім, і в Європарламенті, й у Єврокомісії чітко заявили: це внутрішня справа Іспанії, тож вирішувати її слід у рамках національного законодавства.
«Згідно з Конституцією Іспанії, вчорашнє голосування в Каталонії було незаконним. Єврокомісія вважає, що зараз час для єднання і стабільності, а не для фраґментації. Ми закликаємо всі сторони зараз дуже швидко перейти від конфронтації до діалогу. Насильство ніколи не може бути інструментом в політиці», – заявив ще у понеділок, 2 жовтня, на прес-конференції в Брюсселі офіційний речник Єврокомісії Марґарітіс Схінас.
Таким чином Єврокомісія фактично задекларувала свою підтримку іспанського уряду в питанні каталонської сецесії. А отже ЄУ, якби стала модератором, то апріорі опинилася б на боці центрального уряду.
І не можна не погодитися, що порушником іспанських законів, зокрема й Основного, у цьому випадку виступила влада Каталонії. Навіть якщо абстрагуватися від звинувачень центральної влади на адресу Барселони і конкретно прем’єр-міністра Маріано Рахоя, оскільки це – заанґажована сторона. Вистачить зосередитися на вердикті Конституційного суду Іспанії, ухваленого ще на етапі підготовки до каталонського референдуму. Сьомого вересня під час екстреного засідання судді визначили незаконними будь-які спроби порушити інтегральну єдність держави і заблокували дію закону, який 6 вересня ухвалив реґіональний парламент Каталонії, що передбачав проведення референдуму про незалежність провінції.
Чому важливо наголосити, що це рішення ухвалив саме Конституційний суд країни? Уже хоча б з тієї причини, що саме цей ґреміум був визначений суспільним консенсусом (зокрема й за участі каталонців), аби вирішувати такі складні суперечки, як от ця сецесійна потуга Барселони.
Наведемо коротку історичну довідку. Пригадаймо, що з 1 квітня 1939 і аж до 20 листопада 1975 року в Іспанії діяла диктатура Франсіско Франко. Щойно по смерті диктатора країна здобула шанс демократичного розвитку. 15 грудня 1976 року за ініціативою короля Іспанії Хуана Карлоса було проведено загальнонаціональний референдум, наслідком якого стало ухвалення закону про політичну реформу в Іспанії. Закон поклав край політичній системі франкізму і дав початок діяльності Установчих кортесів, яка завершилася прийняттям нової Конституції.
15 червня 1977 року відбулися парламентські вибори, було обрано депутатів Установчих кортесів, які складалися з двох палат: Конгресу депутатів і Сенату. І от вже кортеси обрали багатопартійну Конституційну комісію, до якої увійшли й представники Каталонії. Робота над проектом Основного закону була доволі складною. В ході діяльності конституанти було ухвалено понад три тисячі поправок до початкового тексту. Зрештою остаточний текст схвалили обидві палати. А на довершення Конституцію було ще й затверджено шляхом референдуму, який відбувся 6 грудня 1978 року. І тут треба особливо наголосити, що під час зазначеного референдуму текст Конституції підтримав понад 91 відсоток каталонців, у той час як загальнонаціональна підтримка Основного закону була трішки нижчою – 88,5%.
У будь-якому випадку Конституцію 1978 року позитивно сприйняла переважна більшість населення Іспанії. Вона задекларувала основні права людини, громадські свободи, принцип поділу влади, народного суверенітету. Вона оголосила Іспанію соціальною, демократичною, правовою державою, з політичним ладом в формі парламентської монархії. А головне: Конституція надала широкі права автономним областям, а особливо широкі отримала саме Каталонія. Водночас Основний закон передбачав процедуру конституційного контролю, заснування Конституційного суду Іспанії, котрий мав стати саме тією інстанцією, голос якої – вирішальний, зокрема в суперечках щодо розмежування повноважень між центром і реґіонами.
Наведений історичний факт, звісно, грає не на користь каталонським сецесійникам. Проте не варто забувати, що суспільний договір, втілений в Конституції, був укладений ще чотири десятиліття тому. За цей час світ нівроку змінився, сама Іспанія давно вийшла з тодішнього періоду подолання франкізму, каталонці вже встигли вирости з анцуґа простої автономії й виплекали нові незалежницькі устремління. Але вирішити цю складну проблему неможливо кавалерійським наскоком ні з одного, ні з другого боку. Потрібна тривала й марудна переговорна праця, котра може завершитися укладанням нового суспільного договору.
Наше видання вже багато писало про арґементацію каталонців щодо свого права на суверенітет, її історичні, економічні й культурницькі аспекти. Тому не вартує зараз повертатися до цього питання, тобто – до минулого далекого й не дуже. Значно важливіше нині визначити, які, в принципі, існують у недалекому майбутньому евентуальні сценарії виходу з актуальної кризової ситуації.
З маси варіантів коментарів експертів можна узагальнено вивести три сценарії розвитку подій. Згідно з першим, сторони, так би мовити, «обнуляють» референдум, повертаються до ситуації, коли ще ні не було проведено цього заходу, ні не було ухвалено каталонським парламентом відповідного закону. Всі сідають за круглий стіл, висловлюють свої вимоги й побажання, шукають компроміс. Виглядає дещо фантастично, з огляду на кипіння пристрастей минулими днями? Дійсно так.
Навряд чи Карлес Пучдемон погодиться «відправити в іґнор» той факт, що на референдумі, хай навіть і не визнаному ні в Мадриді, ні в Брюсселі, понад 90 відсотків учасників висловилися за відділення провінції від Іспанії (хоча електоральна фреквенція сягала лише 42,3%, що дещо нівелює арґумент). Отже – другий сценарій: ситуація загострюється до краю, сторони не йдуть на компроміс, Барселона самочинно проголошує незалежність.
Згідно з третім сценарієм, на випередження може зіграти центральний уряд і застосувати 155 статтю Конституції. Вона передбачає тимчасове скасування автономії, розпуск місцевої адміністрації і парламенту. У реґіоні буде запроваджено пряме правління з центру. Лідери ж сецесійного руху тоді вже гарантовано потраплять під суд за звинуваченням у антидержавній змові. Кара чималенька: до 15 років позбавлення волі.
Найсмішніше, що всі ці сценарії можуть бути реалізовані один за одним, приблизно як у оповідці про українця, котрому пропонували на вибір: зазнати содомського зґвалтування, з’їсти відро помиїв чи заплатити сто доларів. Тобто спершу відбувається проголошення незалежності, потім центр запроваджує пряме правління, а врешті-решт все одно доведеться повернутися до перемовин. То чому б зразу з них і не почати?
Нині каталонським автономістам виставили червоні прапорці зусібіч. Центр навіть не бажає слухати про якийсь референдум. Брюссель попереджає, що в разі виходу з Іспанії Каталонія не отримає членства в Унії, принаймні в осяжній перспективі. Бізнес, передовсім банки, вже пакує валізи, аби чкурнути з бунтівного реґіону, щойно там почнуться революційні процеси.
Каталонським політикам варто таки вгамувати свою гарячковість й спробувати зрозуміти інші сторони. Наприклад те, що опоненти переживають не лише за втрату Каталонії, а й за високу ймовірність «ланцюгової реакції». Причому не лише на рівні Іспанії, а на загальноєвропейському рівні, де існує маса реґіонів, котрі сильніше чи слабше декларують свою відрубність. Тому «каталонський прецедент» аж ніяк не додасть стабільності й так нині розхитаному інтеграційному процесу всередині Європейської Унії.
«Каталонія провела референдум. Перемогу здобула Росія» (Catalonia held a referendum. Russia won) – стаття під таким заголовком з’явилася у авторитетному американському виданні The Washington Post наступного ж по референдумі дня. «Російська розвідка і пропагандистський апарат мобілізували свої медійні можливості й соціальні мережі для підтримки каталонських сепаратистів. Москва, схоже, сприймає каталонський рух як ще один зі засобів для розколу і ослаблення демократичного Заходу», – так пояснює видання свою основну тезу. І з цим складно не погодитися.
Яке ж вирішення каталонської проблеми було б найприйнятнішим? Чи існує воно взагалі? Так, існує, і про нього неодноразова писало наше видання. Воно полягає в ще нещодавно популярному, але вже чомусь забутому гаслі ЄУ: «Європа реґіонів». Лише поглиблення європейської інтеграції дозволить реґіонам ставати чимраз незалежнішими без зайвих ексцесів.
06.10.2017