«А пишу цікаво, бо хочу, щоб многі читали цю книгу, щоб зайшла вона аж у землю лядську, угорську й болгарську … і між ті слов’янські племена, що сидять у болотах Прип’яті та Буга, щоб прославити ім’я нашого народу та зробити його голосним у світі».
Такі слова вкладає Володимир Барагура в уста Нестора Літописця, героя твору «Откуда пошла єсть земля Руськая…», що увійшло до збірки історичних оповідань для дітей «Меч і книга». Проте саме ця фраза є стислою характеристикою творчості самого ж автора. Усе написане Володимиром Барагурою читати по-справжньому цікаво.
ВОЛОДИМИР БАРАГУРА
(8 листопада 1910 року – 2 грудня 2000 року)
Батько майбутнього письменника Іван Барагура був родом зі села Медика Перемишльського повіту (тепер Польща), а мати, Станіслава Констанція Мушинська, – львів’янка. Орієнтовно у 1904–1905 роках молоде подружжя оселилося в містечку Немирів Рава-Руського повіту. Переїзд був зумовлений тим, що Іван Барагура отримав посаду канцеляриста у місцевому повітовому суді.
24 червня 1905 року в їхній сім’ї народилася донька Марія Ольга, а 17 листопада наступного, 1906 року, ще одна дівчинка – Софія Ірина. Чотирма роками пізніше, у 1910-му, 8 листопада, в день великомученика Димитрія, храмового свята немирівської парафії, на світ прийшов син, якого нарекли потрійно: Володимир Богдан Дмитро. Вдома хлопця називали пестливо Дзюнцьо і саме так все життя його кликали у колі родини та найближчих друзів. Усіх дітей Барагурів хрестив у немирівському храмі Зіслання Святого Духа капелан УГА, громадський діяч і композитор отець Іван Кипріян, з яким сім’я Барагурів довгі роки була у щирих сусідсько-приятельських стосунках.
«Хоч юнацькі роки довелося мені провести в яворівській гімназії, проте я не поривав зв’язків з місцем свого народження і відвідував його кожних вакацій, пробігаючи 18-кілометровий шлях з обручем-покотилом. Тут відвідував я товаришів ранніх забав, "ходив до дівчат", брав участь у фестинах, а добра їмость Киприянова, яка тоді вже повдовіла, завжди гостила мене на фестині смаженими курятами, які привозила з собою в кобелі в ім’я засади: "Маєш у торбі — сядеш на горбі"».
Зі збірки споминів «Калиновий міст»
Впродовж 1917–1921 років хлопець спорадично – на перешкоді ставали воєнні дії – відвідував немирівську народну школу. Ці роки припали власне на період українсько-польської війни і стали чималим випробуванням для сім’ї Барагурів. Найманий ними просторий будинок по вулиці Равській зазнавав обстрілів, періодично ставав тимчасовим шпиталем та місцем постою військовиків, а згодом він був знищений пожежею, спричиненою влучанням снаряда… До того ж, тісна співпраця батька з вояками Української Галицької Армії призвела до його ув’язнення поляками в 1919 році у таборі Домб’є поблизу Кракова, в якому він провів рік. Після повернення з полону Іван Барагура не міг працювати за фахом, адже відмовився складати присягу на вірність польській державі, під окупацією якої тоді була Галичина. Кількома роками пізніше батьки з доньками з тієї ж причини переселилися до Корця Рівненського повіту, під кордон з СРСР.
Попри драматизм воєнних лихоліть, цей період життя майбутнього письменника був сповнений і особливого чару забав, мандрівок, емоційних моментів дитячого віку, які назавжди закарбувалися у пам’яті і стали частиною його найпопулярнішої, найбільш поціновуваної читачами книжки спогадів про дитинство у Немирові та Яворові «Калиновий міст».
* * *
У 1921 році Володимир склав вступні іспити до української приватної гімназії ім. Осипа Маковея у містечку Яворів, проте навчання у ній розпочав щойно наступного року через скрутне матеріальне становище родини. Цей рік він займався освітою вдома з гімназистом-репетитором. А вже від вересня 1922 року щотижня малому Володимиру доводилося пішки долати 18 кілометрів з Немирова до Яворова й у зворотному напрямку. Але про це він згадує не як про складну обставину, а про сповнений пригод і звичний для тодішнього часу фрагмент буденності.
Цікаво зауважити, що дороги, якими він проходив у юні роки, не були для нього банальним елементом інфраструктури, а відтинками, на яких і довкола яких, в лісах та на полях обабіч, вирувало життя. Кольори, запахи і чар цього життя він згодом фіксуватиме, наче на фотоплівку, словами й образами у своїх спогадах. Твори Барагури сповнені цього активного пригодницького руху: з гімназії додому з покотилом в руці, на селянському возі, в повільному потязі до Львова, у мандрівці Завадівським лісом чи магерівським гостинцем… аж до тої найдовшої і найболючішої мандрівки за океан.
Навчанням у гімназії хлопець дорожив і вже як зрілий чоловік оцінював його дуже тепло:
«У житті кожної людини найважливішу ролю відіграє її дитинство, коли вона, немов квітка, розкриває свої пелюстки, щоб зачерпнути життя; це доба ранньої молодости, коли людина вразлива, наче мімоза, на кожний порух життя. Переживання і впливи, яких людина зазнає в тому часі, рішають про її світогляд, характер у майбутньому житті. І цим пояснюю собі ту дивну тугу до часів перебування у яворівській гімназії, через те відчуваю до неї сантимент і вдячність, та згадую її з найглибшою пошаною. Бо коли доля дозволила мені стати людиною, то насамперед завдячую це, поруч родинного виховання, яворівській гімназії, оцій прикрасі тихого, провінційного містечка…»
«Калиновий міст».
Викладачами Яворівської гімназії, зокрема в часи, коли там навчався Володимир Барагура, були непересічні особистості української освітянської історії. Багато з них були випускниками найкращих тоді європейських університетів, а їхня високоідейність спричинилася до виховання такого ж грона учнів. Таке гімназійне середовище, свідома патріотична позиція батька, а згодом і довголітнє перебування у Пласті, сформували у хлопцеві міцний внутрішній стрижень української ідентичності. Ця просякнутість національним духом буде дуже рельєфно відображена у всій його подальшій письменницькій, журналістській та громадській діяльності.
Окремим важливим розділом, який Володимир почав у гімназії і в якому – з різною інтенсивністю – діяв упродовж решти свого життя, був Пласт. Організацію в Яворові було відновлено паралельно з відновленням діяльності самої гімназії у вересні 1921 року. Справою виховання пластунів займався професор Іван Чмола, колишній сотник Січових стрільців, а тепер вчитель історії, географії та фізичного виховання. Тоді ж засновують 17 курінь імені Михайла Драгоманова, до якого приєднується Володимир Барагура як член гуртка «Чайки». У Львівському обласному архіві зберігається його «Карта впису до Пласту. Полк ім. М. Драгоманова», датована 28 червня 1922 р.
Сім років, проведених у яворівській гімназії, і паралельне активне пластування – це хлоп’ячі витівки, часом смішні, часом ризиковані, незабутні мандрівки і долання серйозних труднощів, це події, які назавжди залишаться в пам’яті, і люди, з якими він мандруватиме крізь життя.
У 1928 році Володимир Барагура успішно завершив навчання в яворівській гімназії, але це не було прощання, це було тільки «до побачення», адже у жовтні 1938 року він повернеться сюди знову вже як викладач.
* * *
Матуру складено, час обирати вищі студії. Юнак, за намовою батька, спершу пробує вступити на ветеринарію до Львівської ветеринарної академії. Спроба не була успішною. Згодом їде до Вільнюса, щоби подати документи до Університету ім. Стафана Баторія на агрономію, де тоді навчалося гроно українців, проте саме у столиці Литви Володимир усвідомлює, що не хоче – хай навіть тимчасово – розлучатися з рідним українським середовищем. Він повертається додому, де його вже чекало повідомлення про зарахування до Львівського університету на факультет слов’янської філології (основний напрям – полоністика, допоміжний – україністика). Мова та письменство були Володимирові близькі ще з перших класів гімназії, тому він охоче взявся за цей напрям студій. І це було рішенням, яке вповні розкрило і розвинуло його природні дарування та визначило життєву місію.
Студентські роки Барагури були насичені не лише навчанням. Він належав до гуртка студентів-україністів разом з іншими майбутніми письменниками та науковцями, такими як Богдан-Ігор Антонич (саме спогади Барагури про цей період і про самого Антонича дали дослідникам матеріал для опрацювання біографії останнього), Роман Завадович і Богдан Гошовський, з якими Барагура довгі роки працював над творенням дитячого журналу «Веселка – The rainbow», Ірина Вільде, Степан Щурат, Богдан Романенчук, Ярослав Рудницький та багато інших. Меншою мірою активний, але все ж пов’язаний з Українською студентською громадою та Корпорацією «Чорноморе»-Львів.
Перший публіцистичний досвід молодий Барагура отримав ще студентом. Юнацький азарт, інтелектуальна відвага, здобута в процесі навчання та чутливість до поточного життя підштовхнули його до участі в дискусії, розпочатій на сторінках львівської газети «Новий час» під темою «Причини кволости студентського життя». Його матеріал «Третя причина кволости студентського життя» була відповіддю на ланцюжок попередніх публікацій. Осип Боднарович, тодішній редактор видання, запропонував Володимирові працю в газеті, але той відмовився, мотивуючи браком досвіду і молодим віком.
Незабаром видалась нова нагода до проби пера. Знайомство з редактором «Нової зорі» Осипом Назаруком потягло за собою написання розвідки «Микола Хвильовий (літературна сильветка)», яка була у кілька заходів розміщена на сторінках цієї популярної газети і в тому ж 1933 році видана окремою книжкою в друкарні Наукового товариства ім. Тараса Шевченка. В ній автор аналізує творчість письменника та відкрито звинувачує більшовицький режим у його смерті. Зрозуміло, що коли б Барагура не залишив Україну з наближенням фронту, його б чекало за це політичне переслідування.
Далі він знову повертається до співпраці з «Новим часом» вже як дописувач про громадсько-релігійне життя на Волині. Барагура був з темою добре обізнаний, оскільки його рідні на той час проживали у селі Хорупань Волинської області та містечку Корець теперішньої Рівненської області. Паралельно стає постійним співробітником місячника «Просвіти» «Життя і знання» і публікує тут свої статті аж до 1939 року.
На Волині
В той же час разом з іншими студентами на волонтерських засадах Володимир працював для двох видань професора Івана Огієнка: «Рідна мова» і «Наша культура». Три його есеї Огієнко видав окремими книжечками.
У 1934 році насичений студентський етап добіг кінця. З університету хлопець узяв зі собою в життєву мандрівку не лише знання, друзів і професійний досвід, а й майбутню дружину Марію Кушнір, доньку священника Миколи Кушніра з Вовчищович біля Судової Вишні, яка навчалася на тому ж факультеті, тільки була курсом молодшою, а також вела при згаданому гуртку студентів-україністів курс староцерковнослов’янської мови.
* * *
Доволі рано Барагура почав писати також і для дітей. Перші оповідання були для журналу «Малі друзі», який редагував його приятель пластун Богдан Гошовський і з яким вони згодом, вже за океаном, працюватимуть над «Веселкою». Також публікувався у «Молодих друзях» та «Дорозі» – виданнях для старших пластунів. Деякі з цих оповідань увійшли згодом до книжки «Меч і книга». Ці журнали «мандрували» разом зі своїми творцями спершу до Кракова, потім до таборів переселенців у Німеччині. Справа виховання дітей і молоді в національному ключі ніколи не була полишена ентузіастами, попри фінансові труднощі чи воєнні лихоліття…
* * *
На жаль, упродовж двох років після завершення університету здібний випускник не міг знайти місце обов’язкової тоді безоплатної вчительської практики, яка давала можливість згодом отримати працю. Цей час Володимир провів з родиною на Поліських теренах. Врешті у 1937 році, не без перешкод, спричинюваних польською владою, він став практикантом у Стрийській польській гімназії ім. президента Ігнатія Мосціцького, а після цього, у 1938 році, на запрошення директора Івана Велигорського – посаду вчителя польської мови у рідній Яворівській гімназії. Варто згадати, що то був рік знаменний для гімназії, адже тоді їй виповнилося 30 років. З цієї нагоди молодий професор Володимир Барагура під час величавих святкувань ділився своїми спогадами з учнівських років у «Рідній школі». Ці спогади увійшли до Альманаху «Тридцятьліття Яворівської гімназії».
* * *
Друга світова війна застала Барагуру на малій батьківщині. З першим наступом червоної армії, у 1939 році, він разом з нареченою та сім’єю її старшої сестри Дарії вирушає на Захід. Свідомі непевної майбутности Володимир та Марія беруть шлюб у каплиці монастиря сестер-василіянок у Перемишлі. Недовго всі разом живуть у селі Гнатковичі (біля Перемишля), а в січні 1940 року молоді Барагури прямують до Кракова, де на той час зібралася чимала громада українських переселенців і був шанс отримати вчительську посаду, а для жінок – пройти курси телеграфісток та працювати на пошті. Це рішення було для обох доволі вдалим. Марію швидко взяли на роботу, оскільки вона вільно володіла польською та німецькою мовами. Володимир влаштувався службовцем у дирекції залізниці, а також доєднався до колег з журналістського кола та став – на короткий час – позаштатним дописувачем «Краківських вістей».
Улітку 1941 року, з початком німецької окупації західної України, Марію Барагуру відряджають до Львова. Сім’я не вагається з переїздом, адже там – їхні рідні. Тут, завдяки випадковій зустрічі з колишнім одногрупником Мирославом Семчишиним, Володимир отримує роботу в українському відділі агенції «Телепрес», іноді пише для газети «Українські вісті» та згаданих вище журналів для пластової молоді.
У Львові 31 серпня 1943 року народилася їхня перша дитина – Звенислава Ольга Дарія. Цей і наступний рік Марія з маленькою донечкою мешкали у згаданому селі Гнатковичі разом з сім’єю її сестри.
Воєнний період був сповнений багатьох небезпек і великого трагізму для Володимира. Німці вивезли обох його сестер на примусові роботи до Рейху, і їхня подальша доля так і зосталася для нього незнаною. Хвора мама їхала з доньками, але через критичний стан здоров’я вони мусили залишити її в Перемишлі. Тут син встиг знайти матір в одній з лікарень – це була коротка остання зустріч. Станіслава Барагура не дожила до наступного дня… Спочиває на кладовищі села Засяння (тепер – частина Перемишля). Батько, який помер ймовірно раніше, похований на Волині. За даними польських дослідників, шваґро Володимира, чоловік старшої сестри Ольги Марії, офіцер польського прикордонного загону Ян Барковський був арештований НКВД у 1940 році на території Луганської області, згодом засланий до табору Воркутлаг. 9 травня 1942 року помер. Похований в узбецькому місті Ґузар. Чоловіка ж молодшої сестри Софії Ірини, Леона Кіпера, директора школи в с. Хорупань, за спогадами самого Володимира, убили українські повстанці підчас волинського протистояння… Це підтверджують також спогади очевидців, записані вже за часів Незалежності.
Млин війни розчавив родину.
Влітку 1944 року вся редакція львівського «Телепресу» однією автівкою вирушає в напрямку Перемишля. Тисячі українців рухалися пішки, підводами, потягами, автами впереміш з німецькими військовими, на захід. Оскільки дружини й доньки з іншими родичами Володимир в їхньому тимчасовому помешканні не застав, мусив шукати у цьому людському потоці біженців. Знайшлися знову в Кракові і після кількох днів відпочинку рушили до Відня, де вже громадилося багато українців. В австрійській столиці Барагури пережили чимало поневірянь, переїздів з місця на місце, голоду і життєвих небезпек під час російського бомбардування міста, а потім – період радянської окупації Австрії з величезним ризиком насильного вивезення до радянської України. Попри те, саме у Відні відбулася радісна подія – народження другої доньки Христини Марти Ірени 26 червня 1945 року.
Недовго по тому, за порадою шваґра Антіна Хухри, роздобувши квитки на потяг «Червоного хреста», Барагури переїздять спершу до табору для переміщених осіб у Баварському містечку Ашаффенбург, де в постійній непевності загрозливого очікування, але з родиною і серед земляків (у таборі проживало понад сім тисяч українців), проведуть чотири роки.
Завдяки тому, що ці кілька тисяч «таборовиків» були в більшості людьми високоосвіченими, не бракувало митців, письменників та політиків, завдяки відносній свободі пересування і в першу чергу величезному бажанню самореалізації та чину на користь української нації, хай навіть і бездержавної, попри специфіку побутового життя у таборі, Ашаффенбург, як і інші табори «Ді-Пі», вирував життям. Діяла школа, була церква, театр, відбувалися літературні читання, конференції, концерти тощо. До Володимира Барагури навіть тут доля була прихильною – він долучився до редакційної спільноти газети «Неділя» і відповідав за висвітлення на її шпальтах різних ділянок українського життя загалом (окрім політичної, зарезервованої головному редакторові Генадієві Которовичу). Брав участь у пластовому житті, сповняючи обов’язки писаря.
У другій половині 1949 року Барагури дочекалися омріяного дозволу на виїзд до Сполучених Штатів.
* * *
Корабель «Генерал Гаузер», яким вони плили, увійшов у порт Нью Йорка пізнього жовтневого вечора. Перше, що могли побачити емігранти – велична і велика освітлена статуя Свободи як символ сповнення їхніх надій на правдиву свободу…
Кількома місяцями раніше до США прибула Софія, сестра Марії Барагури з чоловіком о. Василем Клосом, двоюрідна сестра Наталія Сельська, друзі, з якими вони були разом у таборі. Саме ці люди зустріли і подбали про житло та харч для новоприбулих.
Розпочався новий нелегкий етап побудови життя з абсолютно «чистого аркуша».
Вже найближчого понеділка (прибули до США у п’ятницю) Володимир з дружиною подався на пошуки роботи. Перші роки вони заробляли найпростішою і малооплачуваною фізичною працею. Часто працювали нарізно: Марія ввечері, Володимир удень, відповідно до того розподіляли й догляд за дітьми. Молодша донька Христина згадує, як тато співав, коли прасував їм одяг до школи (мав гарний голос, а улюбленою піснею була «Ой ти, дівчино, з горіха зерня»), а іноді вони вчили його дитячих пісеньок англійською… Коли ж добре опанували англійську мову, то змогли влаштуватися на значно кращі посади. Володимир керував господарським відділом при Колумбійському університеті, Марія стала бухгалтеркою у великій текстильній компанії.
Освоївшись на новому місці, письменник вливається у громадську та літературну працю в нових організаціях і відновлює активність у тих, до яких приєднався раніше, – Пласт та Об’єднання працівників дитячої літератури ім. Леоніда Глібова, до заснування якого причинився й він у таборі в Ашшаффенбург. Вже на Американському континенті управа цього Об’єднання постановила заснувати дитячий журнал «Веселка», «найважливіше значення якої у тому, що вона в’яже думки, уяву дітей з Україною». Перший номер з’явився 15 вересня 1954 року під редакцією Володимира Барагури (Нью-Йорк), Романа Завадовича (Чикаго) і Богдана Гошовського (Торонто). Гошовський і Завадович, оскільки проживали далеко від редакції «Свободи», в друкарні якої готувався і з’являвся на світ журнал, мали більш творче завдання у «Веселці» – наповнювали її своїми віршами та оповіданнями, а Володимир Барагура взяв на себе координаційну і технічну роботу. Все колосально об’ємне листування й зустрічі з авторами та ілюстраторами, підбір матеріалів, вибір кольорів і щомісячні поїздки до Нью Джерсі на підготовку журналу до друку займали весь його вільний від основної роботи, а згодом і заслужений пенсійний час.
«На працю для "Веселки" я мав тільки вечірні й нічні години та два дні відпочинку, коли не працював заробітково».
Як згадує донька Христина, «Веселка» була батьковою «улюбленою донею» і «пластовим добрим ділом».
Вже від 1952 року він виконує обов’язки секретаря Українського народного допомогового товариства «Дністер» Українського народного союзу (УНС – найстаріша та найбільша українська організація у США) і, звичайно ж, є членом самої УНС.
Належить до Спілки українських журналістів, бере участь у її з’їздах, загальних зборах, є членом товариського суду Спілки в середині 1970-х.
Володимир Барагура прилучився також до Літературно-мистецького клубу. Загалом варто сказати, що обставини життя і праця вводили його у коло творчих людей різних напрямів. Завдяки також «Веселці» він близько товаришував не тільки з літераторами, а й з багатьма українськими художниками, і то найвидатнішими, серед яких Яків Гніздовський, Петро Андрусів, Едвард Козак (Еко) та його сини Юрій і Ярема, Галина Мазепа, Петро Холодний…
* * *
Наприкінці 1960-х дочки Володимира і Марії повиходили заміж й оселилися окремо. Христина замешкала в Канаді, Дзвінка – на півночі штату Нью-Йорк. Далеко-далеко в минулому залишилися всі тяжкі іспити на витривалість. Тривав етап стабільності.
Першою на пенсійний відпочинок вийшла Марія Барагура. Тепер вона активніше включилася у товариське життя. Виконувала секретарську працю в Союзі українок Америки та редакційній колегії журналу «Наше життя» і допомагала донькам, коли на світ з’являлися внуки.
Після виходу на пенсію у 1975 році Володимир Барагура взявся до праці над своїми спогадами, та й загалом отримав змогу продовжувати суто журналістську працю і дописувати до «Свободи» чи публікуватися в альманаху Українського народного союзу. Саме друга половина 1970-х і 1980-ті роки щедрі на статті у згаданій газеті. За винятком 1981 р., коли письменник пережив серцевий напад. Тоді його найбільшою журбою було те, що не встиг видати «Калинового моста»… Але минулося. Перлина творчості Володимира Барагури, збірка споминів про дитинство в Немирові та юність у Яворівській гімназії, побачила світ 1982 року. Книжка отримала велику кількість зворушливих позитивних відгуків та вдячності від читачів і була удостоєна нагороди на конкурсі Фундації ім. Івана Франка. Роки минали в громадській та письменницькій діяльності, відвідуванні дітей та внуків у Монреалі. Але доля внесла свої корективи у цю безтурботну розміреність. У 1987 р. Марія Барагура важко занедужала і 21 липня того ж року перейшла до вічності. Володимир важко переживав втрату дружини, проте знаходив розраду в улюбленій справі, завдяки чому 1989 року вийшла наступна книга спогадів: «Як я став журналістом», котра не стільки про самого Барагуру, скільки про те цікаве університетське та дружнє оточення, в якому він опинився, художнє змалювання епохи. Через два роки, у 1991 р., з’являються «Воєнні переживання сірої людини», а 1996-го – «Зустріч з русалкою у хвилях океану».
Цікаво, що «патріарший вік» письменника був найбільш творчо плідним і Бог дозволив йому викласти на папір і видати все те дуже особисте, що лежало на серці, чим над усе прагнув поділитися. Після цього можна було відітхнути. Останні кілька років Володимир Барагура прожив поруч з донькою Христиною у містечку Ов’єдо (штат Флорида), де й помер 2 грудня 2000 року.
Похований на відомому кладовищі Святого Андрія (Саут-Баунд-Брук) поряд з тисячами інших відомих українців.
* * *
«"Веселка" одним кінцем своєї райдуги стримить у животворних джерелах української самобутности, другим кінцем – переносить ці традиції й життєдайні первні до країн заморського поселення, вливаючи їх у серця, душі й інтелект українських дітей у вільному світі»,
– написав довголітній її творець-редактор з нагоди 30-го ювілею журналу. Проте він ніколи, мабуть, не замислювався над тим, що цією справжньою живою «веселкою», яка сполучала Батьківщину з поселеннями (США, Канада), містком, який передавав мову, культуру, історію наступним поколінням, був він сам, Володимир Богдан Дмитро Барагура, а його журнали й книжки – то інструменти, важливі інструменти.
08.11.2025