Чи то через певну аутичність, чи тому, що їх добре відчутно навіть тоді, коли не добре видно, чи – навпаки – часом видно краще, ніж відчутно, бо пальці можна мало не приперти до очей у випадку короткозорості, а можна віддалити на цілу довжину руки у випадку далекозорості, але я завжди зважав на сліди доторків, які на пальцях відбивалися. Тому й кажу – дактилоскопія навиворіт. У тій класичній дактилоскопії цікавляться відбитками пальців на різних живих і неживих предметах, істотах. Там все доволі просто: унікальний, але той самий рисунок лишається на різних фраґментах світу. Виникає, відповідно, оправдане питання – що залишається від переповненого буттями світу на твоїх унікальних лініях, коли відбувається доторк. Не може такого бути, щоби світ, на якому ти залишив свій скромний заплутаний узір, в той сам момент не скинув на тебе, не вліпив тобі свого відбитку, свого сліду, призначеного власне пальцям.
Пальці – заки вони є – це ж самодостатні продовження мозку, які йому і підкоряються, йому служать, і ні. Досить згадати про сліпо-німо-глухих. Досить згадати про усю світову пальцеву літературу. Але то вже екстрім. Натомість спостерігати за власними пальцями, їхньою формою і рухами, їхніми функціями, формою забезпеченими, може кожен. Якщо опанувати таку феноменологію, то і читання світових новин може виявитися безсмачним.
З пальцями можна говорити. Вони уміють слухати. І відповідно сіпнуться на знак згоди чи заперечення. Якщо повернути їх до себе нігтями, то виходять справжні портрети. Розвернути іншим боком – акробатичні фігури, групові знимки з минулого. Випростовані пальці – як пси. Їх можна приручити, виховати, привласнити, забувши про те, що якраз вони прийшли самі до тебе, аби зробити того, кого можна зробити до краю своїм.
А вже тоді, награвшись одне з одним, зріднившись з власними пальцями, намилувавшись фігуративно, починається найголовніше – зворотна дактилоскопія. Нескінченне дослідження не власного сліду, а слідів великого, доброго, безжального, розмаїтого світу.
Усі ті мозолі, плями, порізи, опіки, морква, буряки, слизи всілякі, обмороження, задирки, твердість, м'якість, вигини, розтягнення, цупкість.
Усі слимаки, черешневі кісточки, задерті нігті, дитячі аналізи крові, прилипла ватка, жовтий нікотин, чорнильні плями, набиті кісточки, кров з-під нігтів. Пальцем по губах, дуже делікатно. І розтрощені, втяті, зламані і виломлені. І щось врешті таке, що нищить власну дактилоскопію. Від лопати, весла, сокири, коси. Ще смола або мед, коли пучки так приємно розділяти через живичний чи солодкий спротив. А складені до молитви пальці. А струна чи клавіша. А захват від того, що пальців не відчуваєш. А – врешті – попереджувальний сигнал про атак серця, який може висилатися з мізинця.
Не жартую, хоч мені радісно від можливості розповісти про своє відкриття: пальці заслуговують особливої любові, а спостереження за ними робить життя немарним. До того ж вони так близько.
Колись я щодня варив кількадесят кав на піску. Так званими турками треба було багато шургати. Пальці при цьому складаються майже так, як до писання. Але мозіль між першою і другою фалангою середущого пальця від того варення є не подібним ні на що інше. Потому, коли вся історія закінчилася, я зі страшним жалем спостерігав, як впродовж кількох місяців зійшла на ніц головна прикмета мого найдовшого, найкрасивішого пальця. Тай добре. Невдовзі з'явилося щось інше. Там само.
06.11.2025