У Каталонії знову руба стоїть питання незалежності. Справа наближається до референдуму. За межами іспанської провінції такій тенденції найбільше тішаться в Кремлі, бо це дійсно дуже грає на руку його завсідникам. До речі, про «руку Кремля»: а чи не доклалася й вона до розпалювання сепаратистських настроїв у Барселоні?
Останнім часом події в Каталонії розвиваються чимраз бурхливіше. В Барселоні проходять масові демонстрації за незалежність. На перше жовтня парламент автономії призначив референдум щодо виходу зі складу Іспанської монархії. Центральна влада назвала прихильників каталонської сецесії злочинцями, Конституційний суд визнав будь-які спроби порушити інтегральну єдність держави незаконними. Іспанська поліція почала затримувати найактивніших каталонських сепаратистів.
Для українців останнім часом слово «сепаратизм» однозначно почало асоціюватися з Кремлем. Тому ми мимоволі починаємо пов’язувати каталонську сецесію з евентуальною діяльністю російських емісарів. Чи слід вважати це параноєю? Не варто поспішати ставити такий діагноз, варто уважніше придивитися до фактів.
Факти, як відомо, річ уперта, і вони свідчать, по-перше, про те, що російських емісарів на Піренейському півострові хоч греблю гати. Там достатньо і кадрів, і грошей, про що говорять останні викриття іспанської поліції щодо російської мафії.
Використовуючи фінансові негаразди в Іспанії, спричинені кризою 2008 року, Кремль вже кілька років намагається долучитися до процесу відділення Каталонії. Загалом Росія останніми роками вперто докладає зусиль, щоб у той чи інший спосіб роздмухувати ватру сепаратизму в західному світі. Вона вже наслідила в Балтійських державах, в Македонії, Молдові, в Італії тощо.
Пригадаймо, як два роки тому, 20-21 вересні 2015 року, у Москві на гроші «Антиґлобалістського руху Росії» відкрився дивний з'їзд «світових сепаратистів», а формально – міжнародна конференція «Діалог націй. Право народів на самовизначення і побудову багатополярного світу». А варто зауважити, що організатор акції «Антиґлобалістський рух Росії» тісно співпрацює з такими організаціями, як «Антимайдан», «Офіцери Росії», з інформаційним агентством «Новоросія» тощо. Гроші на свою діяльність, і зокрема на проведення з'їзду, він отримує з Національного благодійного фонду, яким заправляє Кремль.
На конференцію тоді з’їхалися борці за сецесію з усіх куточків світу: Північної Ірландії, Гаваїв, Західної Сахари, Північної Італії, Ломбардії, Техасу, Каталонії і, звичайно ж, зі сходу України. Не було лише жодного представника автономістських рухів у самій Росії. Що, власне, й логічно з огляду на єдиного спонсора й реального (а не формального) організатора заходу.
Та обставина, що заявленою метою конференції була підтримка сепаратизму, викликала чималу стурбованість у країнах Заходу, які трактують це як ще один можливий елемент політики дестабілізації, що її проводить російське керівництво з початку актуального десятиліття. Ця політика знаходить своє відображення в посиленні кібератак, нарощуванні шпигунської діяльності та фінансуванні партій, котрі виступають проти європейської системи, таких як Національний фронт у Франції, ультраправа партія Jobbik в Угорщині та неонацистський «Золотий світанок» в Греції.
Досить чітко й відверто висловився про цей з’їзд сепаратистів тодішній віце-президент США Джо Байден: «Володимир Путін розглядає ці політичні сили як інструменти маніпуляції, щоб викликати тріщини в політичному тілі Європи з метою її подальшої експлуатації». Відомий американський публіцист Кейсі Мішел (Casey Michel), котрий працює на такі відомі видання, як Foreign Affairs, Foreign Policy, The Atlantic, The New Republic, Politico, багато років вивчає тактику й методи Кремля. Він так охарактеризував захід у Москві: «Багато аналітиків розглядають цю конференцію як складову частину масштабніших зусиль, спрямованих на те, щоб посіяти розкол серед західних країн, особливо між США і ЄУ».
До честі урядуючих в Каталонії партій, котрі пропагують сецесію, слід визнати, що вони не схильні дружити з Кремлем, як це роблять, наприклад, представники французького «Національного фронту», «Альтернативи для Німеччини» чи мадярського Jobbik’а. Хоча це абсолютно не означає, що Москва не зробила свого значного внеску в просування ідеї каталонської відрубності.
Нещодавно іспанська газета El Confidencial опублікувала статтю, де звинуватила Володимира Путіна у намаганні «роздрібнити Іспанію», а передовсім – відділити від неї Каталонію. Автори статті стверджують, що Кремль «роками ятрить рану каталонської боротьби за незалежність», оскільки це «частина стратегії Москви з ослаблення Євроунії». При цьому діє Кремль, як вважає видання, зокрема й через сумнозвісного засновника WikiLeaks Джуліана Ассанжа, який з 9 вересня вже «опублікував з десяток твітів на підтримку відділення Каталонії».
Хоча, очевидно, не на Ассанжові треба робити наголос у намаганні з’ясувати вплив Кремля на розвиток сепаратистських настроїв у Каталонії. Тут, безумовно, попрацювали серйозніші емісари: хто відкрито, хто приховано, хто напівприховано. El Confidencial, зокрема, звертає увагу на діяльність проросійського конґресмена США Дейне Тайрона Рорабейкера (Dana Tyron Rohrabacher), котрий в 90-ті роки «познайомився з Путіним», а в квітні цього року зустрічався з президентом Женералітету Каталонії Карлесом Пучдемоном.
«Автономний уряд Каталонії репрезентував тоді зустріч з Пучдемоном як політичне визнання прагнення до незалежності. Утім, якщо вдуматися, то в зв'язку з цим набагато більше значення має проросійська позиція Рорабейкера. Цей конґресмен від Каліфорнії публічно виступав на підтримку російської політики в царині прав людини, був одним з фігурантів так званого Russiagate. Він заявляє, що особисто знав Путіна, коли ще той був віце-мером Петербурга, і одного разу навіть спробував з ним свої сили на борцівському килимі після п'яної вечірки», – подає видання.
Спробуймо розібратися, які все ж мотиви Кремля, які ж вигоди принесе Москві каталонська сецесія. Передовсім серед мотивів слід назвати просто таки нав’язливу кремлівську ідею максимально дезінтеґрувати західний світ: посварити Сполучені Штати з Європейською Унією, розвалити саму Унію, розчленувати найпотужніші держави Європи. Ідея ця не просто нав’язлива, але, щиро скажемо, самогубча для самої Москви, котра досі головну частину своїх прибутків здобуває від того самого Заходу, зокрема як плату за російські енергоносії.
Але ми вже потроху починаємо звикати, що Путін (чи «колективний Путін») керується мотивами, які не завжди лягають у русло економічної вигоди Росії загалом. Його більше нині цікавить хаос у західному світі. Тож у Росії так полум’яно підтримували свого часу шотландських відрубників, каліфорнійських і техаських сепаратистів, потім прихильників Brexit. Тепер Кремль сприяє сецесії Каталонії, яка однозначно внесе сум’яття у загальноєвропейську політику.
Окрім того, Москва хоче використати «каталонський прецедент» для виправдання анексії Криму. У російських ЗМІ останнім часом відбувається просто якась масова істерія на каталонській темі. Газети, телеканали, радіостанції навперебій порівнюють актуальну каталонську ситуацію з кримською трирічної давнини. Схожим чином кремлівські пропагандисти свого часу проводили паралель між Кримом і Косовом, аж поки на всіх міжнародних дискусійних майданчиках їм заткнули рота переконливими арґументами.
Тож чи багато спільного між Кримом і Каталонією? Якщо у двох словах – то практично зеро спільного. Ні в історичному, ні в етнічному, ні в мовному, ні в релігійному, ні, тим паче, в економічному аспекті. Адже треба пам’ятати, що Каталонія має свою багатовікову традицію. А каталонці – це не тільки населення однойменного іспанського регіону, а й самостійний народ, який веде свою історію з часів середньовіччя. Графства Каталонії здобули незалежність ще 988 року, а поступово з них сформувалася й держава зі столицею в Барселоні. У 1137 році Каталонія об'єдналася з королівством Араґону. Щойно 1469 року Араґон об'єднався з Кастилією, і щойно з 1516 року формально було проголошене єдине Іспанське королівство. Але й після того Каталонія зберігала широку автономію.
Існує визнана у світі каталонська мова з її 11,6 мільйона носіїв, яка, всупереч поверхневому погляду, ближча не до іспанської (тобто кастильської), а до окситанської, тобто радше французької. Існує доволі потужна каталонська література. Тож саме на праві етнічних каталонців і базується рух за незалежність регіону.
Зрештою, наше видання вже неодноразово писало про каталонську історію, особливості провінції, сецесійні домагання каталонців тощо. На противагу цьому жодного «народу Криму», як це подають російські пропагандистські ЗМІ, чи, тим паче, «кримської нації» не існує. Кримчани як суто географічна спільність – це загалом кримські татари, кримські караїми і представники російської й української націй, а також інших різноманітних, але нечисленних груп населення. А про якусь «багатовікову боротьбу кримчан» з Києвом за свої права й говорити смішно.
Але найбільша різниця між обома випадками полягає у самому процесі підготовки до відокремлення. У Каталонії розмови про відновлення незалежності почалися ще у ХІХ столітті, у часи так званої «Весни народів». Нового спалаху дискусія щодо цього набула у 70-х роках ХХ століття, після смерті диктатора Франко. І так вона велася з певними піками й падіннями до нинішнього часу. Підготовки до референдумів теж велися за усіма правилами таких заходів зі змаганням думок, агітацією, часом на роздуми тощо.
А що ми спостерігали в Криму? До подій кінця лютого 2016 року, коли відбулася пряма російська воєнна інвазія, сепаратистські партії підтримували якихось чотири-п’ять відсотків населення. Тож весь процес підготовки до референдуму проходив під дулами російських «зелених чоловічків». Узурпована «Гобліном»-Аксьоновим Верховна Рада Криму спершу призначила референдум про відділення на 25 травня 2014 року. Згодом перенесла його на 30 березня. А вже 6 березня терміни знову перенесли, цього разу вже на 16 березня. На півострові на той час вже перебували російські війська, самопроголошена «влада Криму» оголосили про незалежність півострова 11 березня. Тож до підготовки мешканців Криму до референдуму залишилося п'ять днів. Уже сам процес мав би бути визнаний світовою спільнотою не просто нелегітимним, а наругою над принципами демократії.
Отже, з кримськими паралелями з’ясували. Тепер спробуємо розглянути сам рух за незалежність Каталонії, абстрагувавшись від російських чи інших зовнішніх впливів.
Почнемо зі соціології. Як би там не було – сецесійна ідея утримує лідерство. За даними опитування, проведеного Центром соціологічних досліджень Instituto DYN на початку вересня, 47% мешканців Каталонії виступають за відділення від Іспанії, проти – 44,4%. І хоча, з одного боку, ідея досі не захопила умів навіть половини каталонців, вона має всі шанси перемогти на референдумі. Адже безпосередньо в референдумі готові взяти участь понад 70% мешканців провінції, котрі мають право голосу. З тих, хто має намір проголосувати, 65,4% планують висловитися на користь незалежності. Тобто сепаратисти, котрі є активнішими за номінальних «соборників», мають усі шанси на перемогу.
Але спробуймо зробити, так би мовити, соціальний зріз адептів ідеї. Як стверджує співробітник Instituto DYN Хуан Іґнасіо Міньєс, незалежність Каталонії підтримують передовсім люди з неповною середньою освітою, безробітні, особи з невисокими доходами, а також мешканці сільської місцевості. Тим часом за збереження регіону у складі Іспанії виступають люди освіченіші, котрі, за словами Міньєса, «не схильні піддаватися пропаганді сепаратистів». Це, зокрема, університетська професура, представники творчої інтелігенції, успішні бізнесмени тощо.
Загалом у агітації за вихід Каталонії зі складу Іспанії першу скрипку грає популізм. Зрештою, так само було під час референдуму в Шотландії чи загалом у Великій Британії щодо виходу з ЄУ. Прихильники сецесійної ідеї заявляють, що Іспанія грабує Каталонію. Жерард Ріполл – член громадської Національної асамблеї Каталонії і один з організаторів барселонських маніфестацій за незалежність – стверджує: «Ми не хочемо, щоб нам диктували з Мадрида, як жити і що робити. Ми хочемо вдосконалювати нашу демократію, хочемо більшої свободи і республіканської форми правління замість іспанської монархії. Все це можливо лише в незалежній суверенній країні. Реґіон щорічно втрачає у вигляді податків, виплачуваних Іспанії, 16 мільярдів євро, а ці гроші дуже потрібні: наприклад, завдяки їм можна підвищити зарплату і пенсії, створити 70 тисяч робочих місць – для управлінців нової держави. У ньому, до того ж, буде дешевша електроенергія, яка зараз поставляє Іспанія за завищеними цінами».
Якщо ж дослідити кожну з тез, то можна легко знайти до неї контрарґументи. Наприклад, всім відомо, що монархія в Іспанії суто номінальна. Де-факто це класична парламентська республіка. Окрім того, кошти, надані провінції з центрального бюджету (на інфраструктуру, освіту, медицину, соціальні потреби тощо), навіть трохи більші за податки, зібрані в реґіоні на користь держави. Тож в Каталонію повертаються з надлишком всі гроші, які йдуть в Мадрид.
Далі: Каталонія має широку автономію. Тут один з найвищих в Іспанії рівнів життя. Каталонські службовці отримують на 20-30% більше, ніж в решті країни.
Утім, звісно, не все зводиться до матеріального стану й добробуту. Можливо, багатьом каталонцям залежить передовсім на самовизначенні, на державному суверенітеті.
Пригадаймо, як у роки громадянської війни в Іспанії (1936-1939) Каталонія була одним з основних бастіонів опору Франсіско Франко. І саме ця провінція зазнала найжорстокіших репресій після поразки республіканців. Тоді був скасований статус автономії, страчений останній голова Женералітату Луїс Компаніс. Каудільйо багато зробив для асиміляції Каталонії: він штучно переселив туди мільйони людей з південних регіонів країни. Тож нині співвідношення «корінних» каталонців і «тих, що понаїхали», приблизно 50 на 50. Саме таке співвідношення й відображається щоразу в соціології та на виборах парламенту автономії.
Але чи так вже потрібно каталонцям виходити зі складу Іспанії? Чи здатні адепти ідеї передбачити, чим завершиться різка втрата економічних і соціальних зав’язків? Адже є інший, значено менше болісний і ефективніший шлях. Пригадаймо собі, що зовсім недавно в об’єднаній Європі актуальним було гасло «Європа реґіонів». Воно мало передовсім прагматичну підставу, адже ставало чимраз зрозумілішим, що актуальні виклики часу або занадто великі, щоб їх вирішувати на державному рівні, або занадто малі, аби задіювати цілу державну машину. Для перших існує Європейська Унія, здатна ініціювати вирішення проблеми на міжнаціональному рівні. А для реґіональних проблем, відповідно, існують реґіональні самоврядні утворення. Тож лише з поверненням до ідеї глибшої інтеграції ЄУ можна буде позбутися сецесійних проблем, як-то каталонська, паданська, шотландська, албанська тощо.
21.09.2017