Найвагоміша – бодай у Європі – українська газета всіх часів і держав, львівське «Діло», у XIX столітті майже кожне число відкривала редакційною статтею – «передовицею», кажучи пізнішим радянським новосуржем. Зазвичай кожна окрема «передовиця» була присвячена окремій темі, найпекучішій для того дня, коли відповідне число бачило світ. Але щось важливого сталося 125 років тому, і на межі травня / червня 1892 року тодішній де-факто главред «Діла»¹ Іван Белей зробив виняток із тієї реґули. Аж у п’яти тодішніх числах «Діла» він вмістив на першій шпальті серію редакційних статей, об’єднаних однією наскрізною темою. Деколи навіть посилаючись у тексті на попередні подачі.
Формальним приводом для появи такої серії було оприлюднення на шпальтах «Діла» чергової «народної проґрами» галицьких народовців, ухваленої ще в березні. Статті Івана Белея були своєрідними передмовою та післямовою для згаданої проґрами, вони створювали широкий контекст для неї – як «внутрішній», так і «зовнішній».
Характеризуючи тодішню «руську» Галичину, автор малює досить оптимістичну картину динамічного розвитку українського громадянського суспільства в тодішньому «П’ємонті» – говорячи словами І.Франка, «народу, що вгору йде, хоч був запертий в льох»; підкреслює високий патріотизм і громадянську активність галицького селянства та міщанства. Водночас публіцист вказує на політичну неоднорідність цього середовища – поруч з рідними йому «народовцями» він бачить, що «послідними часами де-хто з патріотів наших, ставляючи різні проґрами до ущасливленя люду, викинув з сеї проґрами національність» (натяк на русько-українських радикалів), а також спостерігає «другу горстку також ніби патріотів», що прагнуть «Русею скріпити найблизшого сусіда» (а це вже «твердоруси», «староруси», вони ж «москвофіли»).
Саме останнім (а надто їхнім петербурзьким натхненникам) і глобальним загрозам, породженим ними, автор присвячує свої «передовиці» від 27 і 28 травня. На його думку, намагання «панруссів» асимілювати 20-мільйонний «руський нарід» (тобто, українців) – лише перший крок до планованої русифікації всього слов’янства (чехів, словаків, сербів, болгар тощо). А тому «самостійність національна народу руського … має велике значінє політичне для Славянщини, Австрії і Европи».
Саме скріплення цієї самостійности і є суттю «народної проґрами» народовців 1892 року, в якій «скристалізувались всі гадки і змаганя Русинів австрійських». До речі, чи не найцікавішим є її економічний розділ, який «стає на принціпіяльнім становиску "индівідуальної власности", отже відпирає всякі утопії „общинні" і комуністичні, але слабшого бере в оборону против сильнійшого і домагаєсь полекші податкової для верств біднійших».
Загалом згаданий документ є програмою дальшої розбудови українського громадянського суспільства, а особливу вагу у її виконанні покладається на галицьку інтелігенцію. Як ми тепер знаємо, вона таки непогано давала собі з тим раду до середини XX століття. Як же воно складеться в першій половині століття XXI-го, можна лише здогадуватися.
У Львові, дня 23 н. ст. мая 1892.
Читателі "Діла" запримітили певно, що послідними місяцями тут і там духовенство наше на соборчиках деканальних звязало ся честію, щоби з усякими властями краєвими уживати виключно язика руського. В слід за патріотичним духовенством пійшли і деякі громади, узнали себе руською стороною і порішили не лиш у внутрішнім діловодстві, але і в зносинах з властями уживати також лиш руського язика. Другі громади дали тим писарям громадськім, котрі не вміють руського язика і письма, речинець, до котрого мають навчитись того язика і від сего зробили зависимим їх становиско на дальше. В закладаню читалень обявляєсь троха більшій рух і від часу до часу читаємо в дневниках руських, що тут і там повстають читальні "Просвіти". Творять ся місцями і сторóжі огневі, закладають ся школи там, де їх доси не було, будують ся нові хороші церкви. От і Коломия, надіючись відкритя нової руської ґімназії, загадала подбати о товариство "Шкільної Помочи". Коломия і Перемишль забирають ся і до відкритя дівочих институтів. Львовяне, мимо сильних супротивних аґітацій, довершать діла заснованя першого руського товариства убезпечень. А не можна казати, щоб истнуючі у Львові і в краю товариства наші просвітні, спілки економічні і бурси не робили свого діла. Русин галицькій, хоч довелось єму имя "пізного", дає в найновійших часах таки явні познаки житя і починає забиратись до так званої "орґанічної роботи", пересвідчений, що своя поміч найлучша і найпевнійша.
При всіх тих проявах житя відрадною єсть і та обставина, що почин до діла виходить подекуди вже не виключно від интеліґенції руської, але і від самих селян. Видко, що дотеперішні труди товариств наших привели нарід бодай в части до свідомости своїх потреб і прав. Люд сам починає користати з того, що єму вільно зробити в державі конституційній. А єсть надія, що по заспокоєню близших, місцевих потреб, по школі, читальни, касі позичковій, крамниці, сторожі огневій і діловодстві руським – селянин руський подумає, або охотно прийде в поміч тим змаганям просвітно-економічним, котрі будуть дотикати вже не самої лиш громади, а повіту і краю. Доброї волі і охоти, випливаючої уже з самосвідомости і чувства патріотичного, селянам нашим ніхто відмовити не може. Противно, чужі хвалять єго, і нераз доводить ся нам чути з уст Поляків слова: "Dajcie nam waszego wieśniaka!". Матеріял се великій і добрий, щирий своїй справі і витревалий в ділі тогді, як уже рішив ся поставити першій крок. Впрочім і исторія учить нас достаточно, що наші маси народу не були ніколи тяжкі і двигались охотно до діла. Руський селянин скоро розгляне ся в обставинах і нераз може менше деліберує pro і contra, як интеліґентний Русин. Маси наші двигались кождого часу, коли тілько бачили яку небудь грозу над собою. Они одушевлялись походами против басурманів за-для високої идеї оборони христіянства. Они боронили личної свободи чоловіка далеко скорше, аніж идея рівности і прав чоловіка зажадала кровавих жертв на Заході. В часах нетерпимости реліґійної міщанство руське несло громадно свої лепти на престол вітчини, вязалось в братства, ділало само майже без принуки, а навіть в опозиції против тих, котрі як раз повинні були станути в обороні интересів руського народу.
Della Valle, літописець XVI віку, Швайцар, гордий на свій нарід і не скорий хвалити чужинців, пізнавши лише з-далека руський нарід в часах лицарських походів Caгайдачного на Туреччину, – сей Della Valle каже виразно, що лише три народи в Европі мають почутє свободи і навіть републиканизму, а тими були вже в XVI віці окрім Швайцарів – Голяндцї і Русини. Під такими тяжкими ударами, які наносив на нас то варварський Всхід, то культурний Захід, не всякій нарід був би в силі удержатись і заховати в собі достаточні сили до дальшого розвою і житя на будуче. По головах наших переходив не один Аттила в різних видах, один від другого грізнійшій, а мимо всего, мимо відступства висших верств і навіть гнету від тих відступників, нарід наш устояв ся і здобуває для себе з-вільна те, що єму довгими віками відмовлювано – просвіту і бодай якій-такій бит економічний.
Та сама исторія учить нас, що лише ті держави на всходї Европи були сильні і повні значіня, при котрих случайно був нарід руский. Литва двигнулась і оборонилась перед обома орденами німецькими лише силою народу руського. Нарід руський надав відтак Польщі то велике значінє, яке та держава посідала аж до кінця XVII віку. І теперішна Россія бере засоби духової і матеріяльної сили з руського народу. А вже-ж і на те годі призабути, що та частинка Руси, якою єсть Галицька Русь, без шляхти а хвилево і без патріотичного духовенства посміла остоятись при своїм і опертись струям ґерманізаційним і польонізаційним. Що більше! Статистика нових часів показує дуже наглядно, що елємент руський, без нагальних средств, а зовсім спокійно і поважно ассимілює собі чужі елєменти на цілій просторони від Сяну аж по Волгу і Кубань підкавкаський. З давних Ґотів, Печенігів, Половців, Моголів, що колись навіть давили Русь, не лишилось по нині ні сліду. А вся заслуга за те спадає виключно на того руського селянина.
І от такий матеріял маємо ми нині вести дальше до лучшої будучности, – такий матеріял, що і без проводу держав ся сам, немов-би инстинктом, при своїй мові, вірі, звичаю та обичаю, і зберіг те все майже в цілости. Розуміє ся, що о успіху роботи, яку повинна интеліґенція руська розвести як найширше в хосен сего свого народу при тих даних не можна сумніватись ані на хвилинку. Тілько робота та той труд для селянина руського зі сторони єго провідників мусить бути розумний і управильнений. Не доривочно, не хвилево, не для пустої демонстрації треба тому красному народови приходити в поміч, а постійно і витревало, не спускаючи з ока ні одної єго потреби і усуваючи з дороги все то, що спиняв єго розвій духовий і матеріяльний.
Хоч у нас на той темат писано вже богато, – бо на похвалу нашу можемо сказати, що интеліґенція руська скорше звернулась до селянина свого, ніж хто небудь другий – отже хоч писано богато на той темат, то таки хочемо в слідуючих статях ще раз всесторонно обговорити справу так званої "орґанічної роботи" і указати, що нам під нинішну хвилю зробити треба, щоби колись интеліґенції руської в Галичині не осудила исторія в єї некористь.
У Львові, дня 25 н. ст. мая 1892.
Ми провірили в першій статі, що нарід наш дав колись силу тром державам і що сам він єсть елементом живим, рухливим, з широкими спосібностями і дасть ся вести до добра і культури.
Тепер повстає питанє: як вести той нарід і яких средств добирати, щоб культурне діло успівало, а успівши запоручило Руси красшу будучність? Питанє широке, але відповісти на него не так трудно, як може на першій погляд здає ся. Ми пересвідчені, що кождий мислячий патріот руський зараз став би вичисляти десятки способів, ведучих до згаданої ціли. Оно й не дивота! Русинам галицьким від давна вільно було думати над добром свого люду – і интеліґенція галицько-руська має на тім поли досить значну і похвальну исторію. Она заходилась коло шкіл уже зараз по першім розборі Польщі, і ще більше тогді, як уже руський селянин став вольним горожанином Австрії. Тогді, побіч духового двигненя мас через школи, интеліґенція наша звернула увагу свою і на економічне положенє селянина і бодай тим прийшла єму в поміч, що старалась відвести єго від набутих віками пороків, легкодушности, розтратности і годованя арендарів кервавицею руською. Пізнійше, аж до найновійших часів, заходи ставали чимраз ширшими і набрали більше позитивного характеру, воплотились, що так сказати – в різні институції о напрямах більше економічних, дотикаючих чи то умної господарки хлїборобної, чи садівництва, пчільництва, поправи породи товару, лучшої годівлі єго, або навіть области дрібного промислу і торговлі.
Ми ще до всего того вернемо, а тепер длятого лише з-легка згадали про роботу нашу в минувших десятках літ, щоб на початку розвідки нашої поставити доказ, що ґрунт до орґанічного труду, якій нас жде, не єсть парениною, а таки трохи вже підготовлений і може навіть добре підложений.
Заким перейдемо до подробиць, хочемо передовсім указати на основні начала, на головні прінципи, котрі нас заєдно мусять і повинні одушевляти і без котрих робота наша, хоч-би й всесторонна і витревала, полишить ся без провідної мисли, без идеї і не буде мати того успіху, якій з роботи сеї повинен вийти.
Як би рід людський міг уже нині над всякими національними, реліґійними, соціяльними та державними питанями перейти до порядку дневного т. є. як би, приміром сказавши, в Европі не було ні народів, ні різнорідних вір, ні станів, ні орґанізмів політичних, – тогді не треба би довго толкувати, а суть діла лежала би в тім, щоби кождий яко одиниця интеліґентна заходив ся коло темнійших братів на свою руку і двигнувши їх з духової темноти подав їм зараз і средства до поправи матеріяльного положеня. Робота така мала би признаку интернаціональної роботи, космополітичної, скажім навіть – людської. Але поки в тій Европі истнують ще народи, як-би окремі цілости, а у них проявляють ся окремі пересвідченя реліґійні та соціяльні і стремліня політичні, то годі нам не увзглядняти тих обставин і труд наш орґанічний робити интернаціональним або космополітичним. У нас були би успіхи. Селянин наш двигнувсь би висше, але пропав би для руського народу в тій самій добі, коли сусід єго, селянин польський або німецький, двигнувшись, таки би лишив ся Поляком або Німцем. Русь розплилась би в чужих орґанізмах, бо ті орґанізми на чолі своєї "роботи орґанічної" поклали покищо идеал народности, идеал окремої віри, окремих понять соціяльних, а цілею їх труду єсть політична независимість і самостійність.
Ми умисне згадали про ту справу, бо послідними часами де-хто з патріотів наших [?], ставляючи різні проґрами до ущасливленя люду, викинув з сеї проґрами національність, а захотів станути на становиску ніби-то висшім, на становиску интернаціональнім, безреліґійнім, бездержавнім, а лише виключно соціяльнім.
Друга горстка, також ніби патріотів, не викидає з своєї проґрами понятя національности і віри, але рада би, щоб та Русь не розвивала своєї окремішности національної, тілько щоб зложила єї добровільно на престол панруссизму, а відтак піддалась і тій вірі, яка прийде по указу. І ті патріоти, другого сорта, не вирікають ся труду для матеріяльного двигненя нашого селянина, заходять ся і коло духових єго потреб, але яко лиш для тої остаточної ціли, щоб Русею скріпити найблизшого сусіда.
Тож і зложилось наше діло так, що з одної сторони стає поруч нас до роботи интернаціонал чи космополітизм, з другої стають централізатори панрусські.
Исповідники тих двох теорій подали собі навіть в найновійших часах руки, полюбились любовію двох сіямських братів і хоч понятя їх в основах розходять ся як найдальше і суть собі навіть діяметрально противні, то таки идуть они разом, рамя об рамя, бо – от в тім ціла тайна! – бо одним і другим байдуже про народність руську, одним из становиска космополітичного – дуже наручного для Alliance Israelite, – другим яко исповідникам теорії панроссійської.
Про-те заким прийдемо до самої річи, т. є. до означеня средств, якими би можна двигнути нарід наш на рівень з другими народами Европи, мусимо ширше приостановитись при питаню національнім і длятого в слідуючій статі розведемо річ про першу кардинальну точку нашої проґрами, а нею буде: "Ми стоїмо на становиску самостійности народної і спільними силами будемо трудитись над осущенєм идеї національної."
У Львові, дня 27 н. ст. мая 1892.
Нам не звістно, чи єсть не то в Европі, але на цілій кулі земській нарід, котрому би сусіди відмовляли так уперто самостійности національної, як народови руському. До недавних часів робили се Поляки, тепер єсть се питанє на порядку дневнім у всіх панславістів россійських, або вірнійше сказавши, у всіх панруссів. Одні неґували Русь, другі неґують і досі. Виходить з того, що той 20 міліоновий нарід руський єсть мабуть дуже смачним куском, коли добрі сусіди раді би єго сполучати з собою, або засімілювати. Розуміє ся, що поперед всего в тій роботі асіміляційній мають на оці язик руський, яко головнійшу признаку національности. Звичай і обичай лишають на боці, бо на знищенє сих двох признак асімілятори не годні були досі винайти якого-небудь средства. Звичай і обичай, як взагалі цілий світогляд якогось народу, не суть на стілько ухватним предметом, щоб указом або грубою силою фізичною можна їх з нині на завтра перемінити. На таку роботу треба би віків, а і потому результати асіміляційні на тих полях не були би мабуть слідні.
Поляки від якогось часу порозумнійшали. Улюблена фраза, мов-то язик руський єсть лишень невиобразуваним нарічієм язика польського, подібно як діялект мазурський або куявський, – та фраза переїлась уже Полякам і не видно вже нині межи ними людей, котрі би, глядячи на розріст літератури руської, поважили ся заспівати давну пісню: „Niema Rusi!“. Щезає і понятє: „gente Ruthenus, natione Polonus“, видумане вперве Станиславом Оріховським в половині XVI віку, а полягаюче на тім, що під понятє „Поляка", яко ширше, можна піддати вузші понятя Мазовянина, Ляха, Шлезака, Поморянина, Куювяка – отже й Русина. Поляки почислились з дійстностію, зрозуміли, що та теорія повисла у воздусі, і покидають поле неґації.
Але в міру, як із сторони польської неґація Руси ослабала, росла поволі неґація зі сторони панруссів. Тут і робота асіміляційна була лекшою. Князів, що в другій половині XII віку, по роздробленю Кієва Андрієм Боголюбським, звались великими князями суздальськими, відтак московськими, відтак царями всіх "Россій" (народу розсіяного широко і далеко – понятє літописців XVII віку) – тих князів і царів прозвано в найновійших часах "русськими" і – діло скінчене. Хто під властію тих царів, від Урала або й Камчатки по кордон австрійський, – той і "русскій человєк". А наколи ще хто небудь жиє навіть за сим кордоном і зове ся Русином? – то й той "русскій". Нам годі на сім місци писати исторію тих змагань в самій Россії і в нашій Галичині і показувати, як і хто ту теорію єдинства національного "панрусського" ширив і заступав, але се факт, що в той спосіб, опираючись лиш на державній назві "русскій", асімільовано Русь з народом московським. Для мас, несвідомих исторії, а навіть для учених европейських, мало познакомлених з етноґрафією Россії, було сего досить. Сама назва вистала, щоби 20 міліоновому народови відмовити окремішности національної. Шкода, що не видумано фрази: gente Ruthenus, natione Russus або Моscovius.
Poзуміє ся, що і з сеї сторони проголошено зараз, що язик наш руський єсть лишень мало-виобразуваним, хахлацьким нарічієм, "исковерканим" на всї сторони, та що розвивати се "нарічіє" під конець XIX віку було би пустою роботою... Почалось і таке, що плоди письменности нашої називано Hans-Jörgelschaft-epiєю ² і Бог святий знає, якими епітетами!
Та теорія „единства русского" стоїть і навіть в нашім краю, на Буковині та на угорській Руси має своїх заступників і защитників. „Панруссам“ мало свого народу, мало корінних Радимичан та Вятичан, раді би начислити народу свого на добру сотку міліонів. „Панрусси“ ті заснували були кілька літ тому назад і свій політичний орґан в Болгарії і голосили в нім без сорому, що й Болгаре одно з ними що до язика. А виводили сю річ в простий ніби спосіб. „Ми Великоросси – було там сказано – приймили колись з вірою христіянською ваш язик старословінський або староболгарський, удержали єго в нашій літературі чисто, а ви, Болгаре, підпавши в XIV. віці під власть Турків „исковеркали“ свій язик туреччиною – отже річ проста, покиньте єго, а беріть наш, бо се ваша спадщина язикова, для вас у нас віками перехована. І в Сербії слідні такі забаганки „панруссів“. В Словаччині угорській голосять они, що „нє стоіт дєла" розвивати язик ледви міліонового народця, а в Чехів і на Мораві, де вже любов до свого на біду „панруссів»“ дуже скріпилась і де нема надіі на "обрусеніє“, там асімілятори будять бодай симпатії для себе і своїх теорій.
Показує ся з того, що не лиш ми Русини удостоїли ся щастя бути „русскими" par excellence ³. Згадана пропаганда прибрала ширші границі і виступає в цілій Славянщині аж по Чорногору, лише в різнородних видах, як де треба, або як де можна. У нас, в Болгарії та Сербії кинулась пропаганда „панруссизму" на язик, у Словінців, Чехів та Мораван об'являєсь она то православленєм, то будженєм симпатій, то знов доказуванєм конечности, щоб Славяне – на разі лиш для лекшого розуміня себе – приймили один „літературний" язик; Словакам знов велено залишити „літераторствованє" в „дротарськім“ діялекті, бо се на нічо не здалось. Дотепні, але й на скрізь пусті змаганя! А що найважнійше, то се, що за пізно отямились панове асімілятори і за пізно взялись до роботи своєї. Таке діло могло мати бодай мізерні успіхи тогді, як ще питанє націоналізму не проявило ся в Европі, – як ще ідея народности лежала в сповитку, приспана на Заході латинською мовою, на Всході старословенщиною. Діло асіміляції треба було починати перед реформацією Лютра, або бодай в часах Іосифинських. Тогді жило ще понятє, що сила держав лежить в уніформности язика, віри, законів і т. д. Тогді ще експеріментовано на тім полі і старано ся в ретортах язикових і віроісповідних відтворювати чудовищні амальґами національні. Нині робота така на-скрізь пуста. Нині любов до свого розрослась ширше, ніж щоби якій-небудь хоч би лиш півміліоновий народець схотів розплистись в другім народі. Що ж доперва сказати про наш 20-міліоновий нарід руський? Ми до реторти "панруссів" навіть не змістимось. Пійдуть сюди одиниці, пійде хвилево і молодіж шкільна по указу, але народови душі не видрете.
Нам ті змаганя асіміляційні мусять уже нині видатись не лиш безхосенними, але навіть смішними! І длятого против всіх тих змагань Русь галицька кладе сміло на чолі свого "орґанічного труду" девізу: Стоїмо на становиску самостійности народної і приложимо всіх сил, щоб та проґрама наша осущилась не лиш у нас, але на цілій просторони, як далеко і широко жиє нарід руський, – аж по етноґрафічні границі потомків Радимичан та Вятичан. Хто другої думки, той тим самим сам виелімінував ся з посеред нас і того ми не тягнемо силою до себе. Най здоров екперіментує чи то свідомо, чи несвідомо, чи з доброї волї, чи по указу. "Панруссизм" єсть у нас язвою, але він щезне так само, як колись панпольонизм від Балтика по Чорне море. Ми – просто сказавши – сміємось уже нині з теорії асіміляційної, опертої в Россії на указі з 1876 року, у нас піддержуваної звінкими арґументами. Narоd sobě! Все мені видреш, – співав безсмертний Маркіян, – але серця руського не видреш! І ми певні, що як язва "панруссизму" проявилась на нашім орґанізмі національнім в формі шумовин, так і спливе она небавом туди, куди шумовинам місце. Минулись у нас незамітно Зибликевичі, минуть ся і – nomina sunt odiosa... ⁴
У Львові, дня 28 н. ст. мая 1892.
Самостійність національна народу руського, котра єсть основною або принціпіяльною точкою проґрами нашої, має і своє велике значінє політичне для Славянщини, Австрії і Европи. Пояснимо сю справу коротко але наглядно.
Припустім, що централізаторам россійським повелось би засімілювати 20 міліоновий нарід руський, або припустім, що наш нарід добровільно би зрік ся своєї окремішності національної. Тогді нумерична сила Великороссів зросла би нагло з 38 на 60 міліонів, а сила їх духова була би великанська. Що-ж сталось би тогді з другими народами, меншими? З народом польським, чеським? Нам здаєсь, що нарід польський значно менше численний, томлений в Познанщині і на Шлезку елементом німецьким, а в Россії нині майже обезсилений, – мимо патріотичних змагань, міг би з часом дожити подібної судьби, якої дожили полабські Славяне з руки Німців. То само мусіло би статись і з 5 міліоновим народом чеським. Політика таких Ламанських лишила б єго може через якійсь час в супокою і ждала би, доки Чехи в борбі з ґерманізмом не ослабли би на стілько, що відтак самі радо піддались би під покров Россії, подібно як колись наш Богдан, вичерпавши сили народу в борбі з Польщею, піддав ся під руку Алексія Михайловича. З Болгарами, Сербами, Хорватами, Словінцями пійшло би тогді могучій Россії вже зовсім легко.
Замітити може хто, що се лиш конєктура, що се надто буйна фантазія! То відповімо, що хоч се фантазія, однакож та фантазія єсть нині проґрамою "панруссів" і остаточною цілею їх змагань. Може бути, що поодинокі народи славянські в тій "великой Россії" могли би для домашного ужитку плекати через якійсь час навіть свою літературу, уживати рідної мови в домашнім житю, бавитись невинною лірикою і т. д., але жаден з них не мав би значіня і мусів би на все виречись идеалів державно-політичних.
Що "панрусси" стремлять до згаданої цілі, найлучший доказ лежить в тім, що вся сила їх звернулась нині против народу українсько-руського. Школа, церков, дресура військова, всякі уряди та земства суть нині средствами до асіміляції Русинів. Чудам, Мордві, Самоїдам, Кирґизам, Німцям, навіть Полякам жиєсь в „славянській" (!) Россіи лекше, як Русинам. Поляки можуть свобідно розвивати літературу свою, а мова їх звучить голосно не лиш у Варшаві, але навіть в Кіїві. По костелах співає Поляк свою польську пісню, а священик проповідує єму науку рівно ж в рідній мові. Фінляндія має ще досі рід якоїсь автономії; такі звані остзейські Німці не чують гнету національного; мову Греків, Чехів-кольоністів, Татарів слухає Великоросс і не соблазняєсь нею; одна мова Українця єсть єму ненавистною, виключена зі школи, церкви, житя публичного, а интеліґентний Русин, уживаючий єї хоч би в родиннім кружку, єсть елементом „неблагонадеждним“, сепаратистом небезпечним для єдности держави і підпадає під самоволю адміністративних властей. Для него одного видано указ язиковий з 1876 року, єму одному не вільно рідною мовою ні з Богом, ні з людьми розмовляти. "Хахол" єсть винятий з-під прав.
А длячого так дієсь? – Не трудно відгадати. Нас перших стараєсь пожерти молох "панруссизму", бо він певний того, що по асіміляції Руси-України буде з прочими славянськими народами і народцями вже лекша справа.
Се не в казці розказуєсь – се дійстна дійстність, котру може всякий провірити на місци, чи заїде в Кіїв, чи Чернигів, Полтаву, Харків, Херсон або Одессу. Щоб обезсилити Русь, правительство россійське висилає дуже радо власним коштом селян руських окремими кораблями з пристани одеської аж в приамурський край межи Тунґузів, надїляє їх там землею, дає навіть позички на закупно товару, а натомість кольонізує спущені Русином землі своїми людьми з Перму, Орла і Тамбова. Урядників Малороссів засилають на службу в Омськ, Томськ, Тобольськ, Тифлис, в Польщу. Театр руський грає в Москві та Петербурзі для увеселеня буржоазії россійської, але не дають єму грати в Кіїві. Виданє маленької брошурки української нераз треба було добре сплатити по бюрах цензорських, а бувало й так, що подана до цензури цінна рукопись пропадала безслідно на віки. По містах українських розрослось купецтво московське і враз з жидами, котрих Россія все таки терпить на Руси, практично московщить клясу зарібничу і службу.
А що сказати про експльоатацію матеріяльну того Русина на широких ланах панів московських, по фабриках власности чужинців, і т. д. Асіміляційна робота ведесь там на великій камінь, а все з тою провідною мислею, що відтак прийде черга і на других Славян.
В виду того всего Славяне мусять без широких толків зрозуміти, що їх судьба зв’язана тісно з питанєм: чи нарід руський устоїть ся в тій нерівній борбі з Москвою, чи упаде, хоч би навіть лиш хвилево. І длятого не без основи сказали ми висше, що удержанє окремішности національної Руси-України має велике значінє політичне для всеї Славянщини. Тут рішаєсь питанє: хто побідить? – чи грубий централізм, чи автономія національна?
Що справа та дотикає дуже интересів Австрії, о тім нема сумніву. Вагу так званого "руського питаня" зрозуміли вже давно державні мужі европейські, як Бісмарк і другі. Они нераз і виразно вказували, де глядати пяти Ахіллевої у "панруссів". Они переходили до пересвідченя, що не нарід польський, а скорше нарід руський єсть der wunde Punkt Россії в єї плянах політичних. І дійстно! "Панрусси" нічого так не боять ся, як того "сепаратизму" руського, котрий не дає спати і нашим домашним "об’єдинителям". На небезпечність сего сепаратизму вказував безперестанно пок. Катков і велів спішитись на Україні з так званим "обрусенієм". Гроза того сепаратизму викликала такі утиски на Руси, які розпорядив "синод" на поли віри, а Александер II. на поли літературнім. Українізм зидентіфіковано там з нігілізмом, щоб тим сильнійше ударити на него. Нині звязано єго знов зі "штундою", щоб і церков стала за одно до борби з Русію. Коротко кажучи – против Руси звернулась нині ціла робота централізації національної в Россії, бо аж по знищеню Руси Россія може почати велику акцію на Всходї і в Европі.
Яка задача з огляду на те спочиває на Славянах позароссійських, на Поляках, Чехах і на Австрії, – легко догадатись. І мабуть з того боку пояснена справа руська не видасть ся і ґр. Таффому як проста Hаusfrage галицька...
У Львові, дня 1 н. ст. червня 1892.
В кількох вступних статях "Діла“ пояснили ми принціпіяльне становиско наше, в посліднім числі подали ми „програму народну" в цілости. Она, по нашій думці, видержить всесторонну критику, бо єсть голосом патріотів руських. В ній скристалізувались всі гадки і змаганя Русинів австрійських. Она говорить ясно: ким єсьмо, чого хочемо на нині і які остаточні ціли наші. Нею обняті всі интереси наші на полях просвітнім, реліґійнім, економічнім, політичнім і взагалі культурнім. В ній указані обов'язки, в яких вивязатись має кожда патріотична одиниця руська, круги интеліґенції світської і духовної, міщанство і селянство наше. В ній поданий і загальний начерк орґанічного труду, котрий нас жде і котрий довершити мусимо як найскорше для власного добра і интересів держави, в котрій жиємо.
Проґрама та не єсть для Русина нічим новим, але проголошенє єї під теперішну хвилю було ділом конечности. У нась в послідних часах проявились різні змаганя, різні теорії. Одні суть відгомоном проґрами панславистів россійських, другі мають признаку интернаціонала европейського. Одні і другі посідають в краю і посеред Русинів своїх адептів, одні і другі мають будьто ущасливити [!] Русь галицьку.
Проґрама та, зредаґована виділом „Народної Ради" у Львові, а принята мужами довірія на дні 24 н. ст. марта с. р., розпадаєсь на загальну часть і на три підрядні відділи.
Загальна часть зложена случайно з десяти точок, мов би з десяти заповідей, а основу єї можна обняти таким реченєм: Русине, 20-міліоновий народе в родині славянській, стій твердо при своїй народности і вірі, двигни маси свого народу просвітно та економічно, збуди в них почутє достоїнства горожанського, посвідоми їх з правами, які їм належать ся, поведи їх до науки, дай їм пізнати всі добутки здорового поступу, образуй їх політично і дбай о то, щоб ніхто не посмів нарушити прав твого народу, бо в Австрії, яко державі конституційній, належить ся народови руському повне рівноуправненє на всіх полях єго житя.
Яснійше означити змаганя руського народу годі. В тих словах містить ся все. Не треба додавати до них ні одної коми, з одної йоти. На ту проґраму мусить годити ся всякий щирий патріот, світський чи духовний, консерватист чи поступовець par excelence, білий чи червоний, – всякий, хто слідив условя житя і розвою народів взагалі.
В трох підрядних відділах народної проґрами містять ся средства, якими хочемо дійти до осущеня висше згаданих цілей. Розуміє ся, що проґрама наша, як всяка проґрама, мусить передовсім мати на увазі теперішні обставини і теперішнє положенє народу руского, отже мусить говорити головно о тих потребах народу, котрі полагодити і заспокоїти належало би вже в найблизшім часі. Кождий зрозуміє, що все від разу довершити не дасть ся. Але то річ певна, що потреби народу руського вже в теперішній хвилі не суть мінімальні, а то для того, бо Австрія – просто сказавши – занедбала нас Русинів в більшій мірі, як яку-небудь другу народність. Поле просвітнє лежить в цілім краю широким облогом, а ще ширшим на Руси галицькій і буковинській. Тут треба богато надоложити а і богато усунути того, що нанесли неоправдані змаганя посторонні чи то в шкільництві народнім, чи осущенє в ґімназіях, чи на університеті. До того темату прийдесь нам ще нераз вернути. На нині скажемо лише, що „програма" наша домагаєсь національного і практичного образованя люду, що єсть есенцією річи, а не забуває при тім і на строге переведенє рівноправности язикової в школах середних і висших.
Средства, що мають двигнути нарід наш з прикрого положеня економічн о г о, подані в проґрамі досить широко і подрібно так, що патріот руський потребує лише взяти ту проґраму в руки і провірити, чи він досі зробив хоч частину того, що зробити було єго обов’язком. Програма економічна стає на принціпіяльнім становиску "индівідуальної власности", отже відпирає всякі утопії „общинні" і комуністичні, але слабшого бере в оборону против сильнійшого і домагаєсь полекші податкової для верств біднійших. Она зредаґована на найновійших економічних теоріях наукових, увзглядняє потреби Галичини яко краю хліборобного і дрібно промислового, жадає поправи положеня матеріяльного селян і міщан, як неменше хоче дорогою спокійною, бо законодатною, придбати всім станам рівні права горожанські.
На справи політичні кладе проґрама „Народної Ради" велику вагу. Она жадає як найвиразнійше, щоби правительства, державне і краєве змінили рішучо дотеперішнє поступованє супротив руського народу, именно з огляду на велике значінє сего народу для Австрії. Мова руська повинна одержати рівні права в житю публичнім з язиком польським; проґрама хоче, щоб на Русі урядник умів по руськи; щоби руського урядника і священика уважано на рівни з урядником-Поляком і священиком латинським; щоби при всякій автономічній акції правительство само берегло свободи горожанської, щоби не укорочувало самоуправи громадської, щоб не спинювано закладаня таких товариств і институцій, котрі мають послужити до двигненя народу руського і т. д. Проґрама наша обняла всі голоси, які давались у нас чути від першого всенародного віча у Львові, а о які то уступства хлопотали патріоти руські від кількох десяток літ.
Розуміє ся, що осущенє поодиноких точок проґрами в великій мірі спочиває на плечех наших конституційних заступників. Але не в малій части зависить те осущенє і від самого ж народу руського головно від єго интеліґенції. Ми о тих задачах интеліґенції руської під теперішню хвилю будемо говорити не раз. Ми мусимо довести до того, щоби в кождім повіті, в кождім селі було то все, чого проґрама від нас домагав ся. Тої роботи не зробить за нас ніхто другій, – на тім полі с в о я поміч найлучша і найбезпечнійша.
Проґраму ту мають вже нині в руках Вп. читателі „Діла" і всі патріоти руські. Розвивати єї як найширше – точка по точці – лиш обов'язком кождого з нас. Оглядатись не треба, индеферентним не можна бути під честію имени Русина, а станути від сеї проґрами на боці значать одно, що бути ворогом власного народу.
ПРИМІТКИ
² Hans-Jörgelschaft (нім.) – «товариство Ганса Йорґеля» (від Hans-Jörgel – назва популярного сатирично-гумористичного часопису, який виходив німецькою мовою у Відні у 1832-1895 рр.)
³ Par excellence (фр.) – переважно, здебільшого.
⁴ Nomina sunt odiosa (лат.) – приблизний переклад: «Не називатимемо імен».
Підготував Андрій КВЯТКОВСЬКИЙ
08.06.2017