Зі всієї вищої математики, яку треба було вивчати біологам, я розумів тільки ту тему, яка найгірше надається до обчислень, але виглядає дуже природно – той розділ, де йдеться про безконечно великі, безконечно малі, те, що зближається до нуля і до безконечності, всілякі дії з ними. Відповідно у генеалогії мене найбільше торкали уявні схеми ділення і множення, додавання – цікаво, що віднімання там не чинне – переливання і парцеляція крові, тобто геному.
Коли народилася моя перша дитина, я відчував справжнє щастя від того, що приблизно дві тисячі видимих генетичних хвороб її обминули. Чудесний розклад.
Але крім соматичних ознак, які передаються цією переверненою пірамідою – будова черепа і темперамент тут головні інгредієнти коктейлю, необхідними є якісь культуральні. Спогади про жести, слова, фрази, зовнішні вияви виховання. Потрібним є супровід до генетики. Епос, анекдот, акт. Без цього найретельніші знання про предків, найкращі хронологічні таблиці не можуть перетворити брутальне знання на живий образ, який – як частка крові – вливається у твоє пам'ятання власного життя.
З дитинства мені не бракувало оповідок про усіх прадідів і прабаб. Зовсім незнаною була тільки одна – мама мого незнаного діда, Анна. Звичайно, що дідо за тих кілька місяців, коли жив з моєю бабцею, мамою мого тата, щось розповідав про родину, хоч вони були далеко, а роман був дуже інтенсивним.
Бабця запам'ятала, що дідова мама називалася Анною, що була гуралькою з Тешинщини, що приносила до містечка Яблонків набіл на продаж, що власник шевської майстерні Франц Прохаска купував у неї на ринку сметану і сир, що так вони заприятелювали, полюбилися і врешті одружилися. Що крім мого діда Роберта була донька Марія, що прадід Франц врешті став командиром міської пожежної команди. І що Анна хотіла, аби її син вчився у високій школі у Цєшині, який після першої світової опинився за кордоном. Кілька років вона відпроваджувала його з дому до кордону, а на вакації зустрічала на тому ж переході на ріці Ольга.
В якийсь момент мені стало шкода прабабки. Її син – мій дідо – загинув, внук – про внука, мого тата, вона нічого не знала. Вже були правнуки, ми з братом, а нічого не знали про неї. Потім з'явилися наші діти. І як вони мають згадати про свою прапрабабку? Як їм жити з відчуттям випаленої у довгій пам'яті пустки?
Мусив туди навідатися. Аби принести якусь вість. Так колись іноді робили.
У міській управі люб’язно показали усі записи з церковних книг. І вказали точну адресу, де пані Прохаскова мешкала. Мене втішило, що міська нумерація домів з тих часів не змінилася. Місцевий краєзнавець все розповів про діла прадіда. Про Анну нічого не міг сказати. На вузькій вуличці, укладеній із щільного ряду одноповерхових каменичок, я знайшов потрібне число. Корито вулиці, бруківка, двері коло дверей, двері навпроти дверей. За кілька номерів вбік на стіні була мармурова таблиця ін меморія тамтешнього хлопчика, який став пілотом і у сороковому році героїчно загинув у повітряному бою на стороні Британії. Чеські пілоти – то окрема легенда Другої світової. Цей довший час був найуспішнішим. У дитинстві він не міг не бавитися з моїм дідом.
Я ходив від дому до дому, випрошуючи щось сказати про долю сусідки Анни. Ніхто нічого не знав. Нарешті у стародавній бабці щось зблиснуло. Ну так, я була ще дитиною, але пам'ятаю, що у Прохаскової вже нікого не було. Муж помер, діти десь поділися. Жила сама. Одного разу мила у кухні голову у мисці. Тоді стала на поріг і з розмаху вилила воду на вуличку – бачите, якраз у ту фосу, вона для того і є. Не виділа, що вулицею ішов гестапівець-офіцер. Ливкнула просто на нього, на штани, на чоботи. І вона, і всі діти думали, що він її застрілить. А він лиш посумнів, обтріпався і пішов далі. Пані Прохаскова довго боялася, що він вернеться.
Оце і все, що про прабабку хтось міг згадати. Але мені було досить. Прабабка Анна ожила. Є вже що сказати її праправнукам.
17.07.2025