Не перестаю дивуватися, читаючи твори давньої літератури і порівнюючи описане там із сучасним днем. Знову і знову людство наступає на ті самісінькі граблі... Напевно-таки: “якби ми вчились так, як треба”?
Станіслав Оріховський – один із найвідоміших гуманістичних діячів польсько-українського походження. Він був знаний у всіх європейських країнах, його друзями були найвідоміші діячі епохи Відродження, його твори неодноразово передруковувалися.
У випадку Оріховського простежуємо пошук ідеалу: досконалої людської особистості, доцільної державної структури, ідеального правителя, зразкового громадянина чи підданого, форми церкви як ідеальної спільноти тощо. Крім названих універсальних вартостей, Оріховський робить спроби утвердити інститут сім’ї, ідеал жінки-дружини.
Що особливо важливе для нас, сукупність його творів (а насамперед „Турчики” – дві промови антитурецького спрямування) проголошує основоположною засаду захисту своєї культурної екзистеції, яка переростає в універсальний принцип захисту демократії перед посяганнями тиранічних спільнот.
Почесні у тогочасному постренесансному світі прикладки „латинський Демостен” та „польський Цицерон” він отримує саме внаслідок опублікування двох антитурецьких промов. Тема була дуже актуальною в європейському культурному просторі: турки захопили майже все Подунав’я, загрожували Відню. Оріховський сам свого часу опинився в епіцентрі бурхливих подій турецько-християнських воєн, змушений був утікати від османської загрози з австрійської столиці. Очевидно, ця проблема глибоко врізалась у свідомість видатного гуманіста. Не виключено, що його відчуттю теми додало гостроти становище українського населення, яке особливо потерпало від турецьких нападів. Про це зазначив Микола Сумцов, один із перших дослідників творчості філософа та публіциста: Оріховський „виступає українцем зі своїми симпатіями і думками, йде в річищі українського письменства XVI–XVII ст. і всього тогочасного українського життя, в якому боротьба з турецько-татарською агресією незмінно належала до проблем найактуальніших”.
Про актуальність теми свідчить, зокрема, й кількість перевидань „Турчик”: після краківських публікацій (1543 і 1544), вони републіковані 1551 року в Базелі, 1584 року – у Франкфурті, 1594 і 1663 – у Римі. Суголосні „Турчикам” Оріховського ідеї висловлювала переважна більшість тогочасних ренесансних авторів, зокрема, Себастіян Брандт, Ульріх фон Ґуттен, Міґель Сервантес, Луїс ді Камоенс, Френсіс Бекон та ін. Проте виступи молодого шляхтича суперечили настроям офіційної польської влади, яка прагнула жити в мирі з Османською імперією, і не знайшли співчутливого ставлення при королівському дворі.
У „Турчиках” Оріховський малює широке полотно турецьких завоювань, аналізуючи причини перемог османських військ. Звертаючись до польської шляхти, він протиставляє дві системи – європейської демократії в іпостасі шляхетської вольності Речі Посполитої й азійської деспотії в образі Оттоманської Порти.
Простежимо ідеї Станіслава Оріховського. Він каже: ”Бо саме ви – чи не єдиний із усіх народів, народжений у справді вільній республіці. Адже справжню свободу породжує такий лад, коли всі підкоряються праву, а саме право непідвладне нікому; отож усі ви рівні між собою гідністю й однаково вільні. З вашої республіки прогнано оті гордовиті і підступні звання – герцог, граф, князь; усі ви – шляхтичі – носите спільне ймення лицарів. Тому й не дивно, що наші прадіди, не раз, бувало, захищаючи республіку, йшли проти очевидних небезпек: вони були рівноправними її громадянами”.
На противагу цьому устрою держави та суспільства Станіслав Оріховський характеризує азійську деспотію в образі Османської імперії. „За такого володаря, який має необмежене право карати та милувати, не будуть належати тобі ані поле, ані худоба, не будуть твоїми ані жінка, ні діти. Такий володар буде повним господарем і життя, і смерті твоєї; не на основі права, а з допомогою палиці, тюрми, ланцюга та канчука привчить тебе до всіх своїх пороків... Пожене всіх нас до вівтарів Магометових та до його мечетей, а дітей ваших видеруть з вашої пазухи для проклятущої своєї віри. А тоді наостанок і вас самих – принижених, осміяних, зневажених і покинутих, потурчених і збезчещених – будуть водити напоказ по вулицях і виставляти на посміх сірійцям, сарацинам”.
Щоб переконати шляхту у психологічній перевазі над небезпечним ворогом, автор вдається до аналізу імперської держави, засобів управління нею, складу армії, звичаїв населення.
Засобом увиразнення нестійкості психології супротивника є вставне оповідання про потурнака – одного з турецьких сановників Ібрагіма-пашу – „другого після Сулеймана у Турецькій державі”. На його прикладі Оріховський суґерує шляхті думку про незнищенність рідного: хоча Ібрагім-паша й досяг найвищих почестей в імперії, його не полишає туга за рідним краєм, вірою, свободою. Використовуючи цей образ як ключовий у промові, автор „Турчики” переконує аудиторію, що серед підкорених турками народів вони мають багато союзників, які захочуть вибороти собі колишню свободу, як лиш побачать, що хтось спромігся вчинити загарбникам опір. Фактично Оріховський закликає польських шляхтичів до створення антитурецької коаліції, залучаючи до її лав підкорені турками народи.
Другий засіб переконання аудиторії в Оріховського – друга вставка у першу «Турчику» (оповідь про лад у Речі Посполитій). Тут він постулює організацію держави згідно з договірними зобов’язаннями окремих станів і нормальне функціонування цієї держави внаслідок сумлінного виконання кожним зі станів своїх обов’язків. Взаємодоповнення внесків мешканців, на переконання Оріховського, – запорука гармонійного функціонування державного організму.
Цю доктрину мислитель висловлює у багатьох творах. Фактично вчення про державний устрій Станіслава Оріховського – одне з головних у його філософській спадщині. Власне всестанова гармонія і співдія громадян є головною перевагою цього ідеального суспільства над невластивою для людини негуманною структурою азійської імперії, заснованої на насильстві. Згідно з текстами Оріховського, це найсильніша ґарантія і головна запорука переможної війни, де, з одного боку, діють свідомі громадяни, які захищають власну свободу, а з іншого, – невільні учасники, яких насильно женуть на очевидну загибель.
Оріховський не обмежується змалюванням ідеальних картинок із життя європейського суспільства. Щоб заохотити шляхту до рішучих дій, він описує суспільні хвороби, які вразили цей ідеально замислений лад. Серед них – лінивство, прагнення легкого збагачення.
Оріховський дуже вправно використовує суспільні установки для досягнення своєї мети, побіжно ставлячи цілу низку злободенних проблем, які стосувалися безпосередньо кожного реципієнта. Не дивно, що його промови мали такий успіх і розголос у цілій Європі.
Зрештою, опис подій у Європі три з лишком століть тому дуже нагадує сьогодення. Оріховський наголошує, мовлячи про Сулеймана: “Добре знає, що кожен його свавільний вчинок розіб’ється об вашу зброю. А тому, не маючи змоги розпростерти своєї влади аж до північного моря, проти вашої волі зв’язав вас договором про мир і взаємодопомогу. Одуривши вас отою облудною угодою, загарбав Альбу Грецьку [Белґрад, Сербія], Варадин [Орадя, Румунія], потім убив Людовіка [король Угорщини та Чехії], опісля знищив Буду; далі, користуючись сприятливим моментом, дощенту сплюндрував Австрію, Штирію [федеральна земля на південному сході сучасної Австрійської Республіки], Карінтію [найпівденніша федеральна земля сучасної Австрії], і, досягнувши свого, повернувся до Угорщини”.
Оріховський продовжує: “До чого я це веду? Як бачите, шляхтичі, тепер, не маючи підстав вас боятися, Сулейман витворяє таке, на що жоден із турецьких султанів до нього не наважувався. Проте він добре розуміє, що ви єдині стоїте на перешкоді поширення його влади.
Зважте самі: Сулейман вельми властолюбний, він зазіхає на всі північні землі, але побоюється ваших сил, бо добре знає про вашу мужність; тому і хоче скувати вас до часу зрадливим договором. Навіть Валахію [мається на увазі Молдова], колишню вашу провінцію, укріпив проти вас, неначе суцільну твердиню, щоби погамувати можливий опір не лише договірними зобов’язаннями, а й страхом. Тому й Угорщину, відібрану у вас за договором, сплюндрував так, що від багатьох міст не лишилося ані сліду, а були ж велелюдними. А пригадайте Австрію, як їй нині ведеться? Та вона ж настільки зневажена його погромами, що й вижити майже зневірилися...
Чи маю тут згадувати ще й про інша краї та народи, які попадуть під його руку, якщо ви таки погодитеся на цей союз?”
“Котрий святий – бо то ж не людська місія – стане для нас порукою, що цей мир буде тривким? Адже Сулейман хоче бачити вас підданими його величезної імперії. Ще й навіть дарує галицькі землі! Направду боюся шляхтичі, чи не побачимо його в Польщі раніше, ніж сподіваємося...”
Станіслав Оріховський, як уже мовилося, опублікував дві антитурецькі промови: одну – до польської шляхти (яку можемо ідентифікувати як тогочасний “середній клас”, виходячи із нинішніх категорій розуміння суспільства), другу – до польського короля. У другій “Турчиці” Оріховський загалом повторює ті самі постулати, ідеї та сюжети, які він використовує, переконуючи самостійних громадян Речі Посполитої до захисту своєї культурної та політичної ідентичності, свого ідеального “ладу”, де – цитую ще раз: “справжню свободу породжує такий лад, коли всі підкоряються праву, а саме право непідвладне нікому; отож усі ви рівні між собою гідністю й однаково вільні”.
Чи потрібно ще щось цитувати із старих, але все ще не зветшілих документів півтисячолітньої давнини? Чи треба ще і ще раз наголошувати, вслід за Оріховським: “З вашої республіки прогнано оті гордовиті і підступні звання – герцог, граф, князь; усі ви – шляхтичі – носите спільне ймення лицарів”? І пояснювати, як ці “гордовиті і підступні імена” звучать нині і як звучить нині “спільне ім’я лицарів”?..
Досить, як на мене, процитувати ще раз Оріховського: “Тому й не дивно, що наші прадіди, не раз, бувало, захищаючи республіку, йшли проти очевидних небезпек: вони були рівноправними її громадянами...” – і вважати, що фраза із публіцистичного твору півтисячолітньої давнини: “Адже Сулейман хоче бачити вас підданими його величезної імперії. Ще й навіть дарує галицькі землі!” – є простим збігом, більш того, це лише просто технічний lapsus calami – просто помилка переписувача...
Просто – що?..
Садиба Станіслава Оріховського в Перемишлі.
22.10.2014