Рано чи пізно Правда знаходить двері, в які має зайти, і дочікується свого часу, аби заговорити. Чи потрібна вона суспільству, духовне виродження якого майже досягло свого апогею і продовжує прогресувати? Проте якщо хоч жменька людей почує її, то Правда вартує того, щоб її озвучили, навіть через століття.
Не обов’язково бути кимось надзвичайно видатним чи знаменитим, аби заслужити на гідний спогад. Треба лише бути Людиною, яка доклалася до поступу в розвитку своєї Батьківщини, в тому числі – щоденною рутинною працею.
Дещиця правди про несправедливо забутого – це вже шанс відновити сторінку з книги історії нашого народу, знищену окупантами. Бо історія наша писана долями людськими і родоводами.
* * *
В контексті розвитку української галицької преси постать багатолітнього редактора львівської народовської газети «Діло» Івана Белея можна назвати одною з ключових, оскільки саме він відігравав значну роль у суспільно-політичному житті Галичини кінця ХІХ – початку ХХ століття. Під його керівництвом газета стала провідним часописом українців. На посаді головного редактора Іван Белей продовжував справу Володимира Барвінського (1850–1883), організувавши періодичність виходу офіційного друкованого органу Українського національно-демократичного об’єднання (УНДО), від дво-три разового на тиждень до щоденного. Вісімнадцять років на посаді очільника «Діла» фактично стали основними в біографії громадського діяча і патріота.
«З часу своєї появи "Діло" відстоювало ідеологію народовського руху, що виник на ґрунті ідей національного відродження і сформувався під впливом творчости Тараса Шевченка, Пантелеймона Куліша і Миколи Костомарова, на противагу консервативній політичній течії – москвофільству. Народовці виступали за єдність усіх українських земель та розвиток єдиної української мови, проводили значну культурницьку працю ліберального напряму. До народовців належали переважно представники української інтеліґенції – письменники, вчителі, лікарі, юристи, студенти. Вони організували студентські та учнівські громади у навчальних закладах, в яких їх учасники вивчали українську літературу та історію, збирали етнографічний і фольклорний матеріял, влаштовували літературні вечори і концерти. Народовці організували Товариство ім. Шевченка» [8].
Справа народовства – чи, як тоді казали, українофільства – була засадничим принципом переконань «Івана Белея зі Станиславова». Саме так назвав його Іван Франко у своєму нарисі «Історія українсько-руської літератури до 1890 року», в частині, де згадується засідання студентського «Академічного кружка», який діяв при Львівському університеті. Цитата: «В тім числі був Михайло Павлик, бувший ученик руської гімназії у Львові, був і я з Дрогобича, Іван Белей зі Станіславова, Володимир Левицький з Тернополя, три чи чотири брати Дольницькі, з яких один, Антін, був фактичним редактором "Друга" …[та ін. C.Б.] Вже на перших загальних зборах в осени 1875 року прийшло до інтересного конфлікту. Один із присутніх членів, здається, Михайло Омелянович Левицький, брат пізнішого бібліографа Івана Омеляновича, виступив з промовою в російськім язиці. На то повстав Іван Белей, що тілько що прибув зі станіславівської гімназії і, протестуючи проти російського балакання в руськім товаристві, відіслав бесідника до Москви або Саратова (!!!) Загальні збори, одначе, значною більшістю ухвалили зараз же виключити Белея з товариства» [14].
Без сумніву, націоналістичні переконання Іван Белей виніс зі станіславівської гімназії, що викликає неабияке зацікавлення: під чиїм впливом сформувалася така твердість переконань, що не змінювалася протягом усього життя? Цікавим також є той факт, що саме в Станіславівській гімназії в 1852–1854 рр. навчався політичний провідник українців, член-засновник материнського товариства «Просвіта» (1868) та довголітній його голова (1896–1906), один із засновників НТШ (1873), «Рідної школи» (1881), Учительської громади, депутат Галицького сейму – Юліан Романчук (1842–1932) [11]. Відомо також, що у восьмикласній гімназії Станіславова, дозвіл на відкриття якої місто отримало в 1850 році за магістра Леона Туна, українська молодь організувала літературне товариство «Руський Гелікон», а це, на тлі «Весни народів» та на ґрунті просвітницької діяльності «Руської трійці», сприяло пробудженню молодих галичан до нового життя. Отже, основні підвалини національного самоусвідомлення закладалися саме у Станіславові – місті, яке, на відміну від Львова, не надто відзначалося агресивною політикою полонізації.
Якщо ставити собі за мету документальне чи реалістичне відтворення життєпису Івана Белея, одразу виникають труднощі з джерельною базою. Важко написати біографію людини «тихої і порядної», за свідченнями сучасників, не замішаної в політичних авантюрах, але надзвичайно твердої у своїх переконаннях. Складно на тлі епохальних постатей вирізьбити маленьку фігурку поміркованого галичанина, який не перевернув світ, але своєю щоденною кропіткою працею хоч на декілька кроків зрушив непохитну консервативну глибу із назвою – «українська нація». Як змалювати неординарну особистість, про яку в різних джерелах, статтях, друкованих виданнях майже завжди згадується лише: «…був присутній», «…брав участь», «…був членом»?!
На жаль, архів Івана Белея, що зараз зберігається в Інституті літератури імені Т. Шевченка НАН України, не дає вичерпної відповіді на всі питання, які накопичуються під час польових досліджень. Більшість матеріалів архіву – це рукописні тексти, надіслані кореспондентами та письменниками для публікації в часописі. Бачимо листи Богдана Лепкого, його батька – Марка Мурави, Остапа Луцького та інших відомих та невідомих кореспондентів. Документів, дотичних особистого життя, надзвичайно мало проте, нам пощастило зробити свого роду відкриття.
Виявляється, упорядники першого видання «Української радянської енциклопедії» 1958–1962 рр. (головний редактор М. Бажан) допустилися грубої помилки в публікації замітки про редактора часопису «Діло», вказавши ім’я по батькові – Михайлович; дату народження зазначили лише роком – 1856.
Ця ж одноабзацова замітка перейшла без змін і в друге видання УРЕ [12] і продовжує цитуватися в різних довідкових виданнях. Оскільки «за Австрії» та в часи «панської Польщі», тобто до 1939 року, імена по батькові не вживалися, потрібно було уважніше прочитати документи польською та «руською/українською» мовою на імперських бланках, де згадується батько Івана. А саме у «Свідоцтві про хрещення», виданому 2 вересня 1866 року войнилівським греко-католицьким парохом Миколою Лонкевичем у королівстві Галіція Австрійської імперії, латиною записано, що батьками Івана Белея, народженого/хрещеного 18 («die decima octava») січня 1856 року, є Ґабріель Белей і Марія з дому Дурбак – селяни з Войнилова. Хрещеними батьками були Василь Рудий та Тетяна – жона селянина Григорія Борисика [2]. В лівому верхньому кутку олівцем зазначено, що вперше документ реєструвався ІІ.1934. Радянські дослідники «зробили опис» архіву Івана Белея в 1950–1955 роках.
Підтвердження дати народження – 18 січня 1856 року – маємо в копії до «Swiadectwа dojrzałosci» («Атестату зрілості») [3].
Наступні документи, де згадується ім’я батька, – це два так звані «свідоцтва бідності/убогості». В першому польською мовою записано: ґмінна управа посвідчує, що «Іван Белей закінчений слухач вищої гімназії в Станіславові і приналежний до ґміни Войнилова, що охоче вступити на службу військову, як однорічний бажаючий, є в убогому стані і не може утримуватися на військовій службі власним коштом, оскільки його батько Ґабріель Белей, войнилівський господар, що має нижче середнього маєток, не може дати для його утримання на військовій службі найменшої допомоги»[4]. Документ підписали у Войнилові 20 вересня 1875 року Михайло Юрочко, Янко Дуркало, Яким Белей. Навряд чи можна не побачити різниці між іменами Gabriel і Michał, оскільки перекладаються вони з польської мови як Гаврило і Михайло. В будь-якому випадку, Gabriel – це Гавриїл, Гаврило. В другому «свідоцтві про бідність», підписанім 1 травня 1878 року старостою ґміни Юрочком, записано більш чітко: «Гаврило Белей (Hauryło Bełej), що посідає у Войнилові халупу з малим городцем, є в убогому стані, оскільки його сім’я складається з дружини і п’яти дітей, що утримуються з поденного заробітку, тому він не може своєму найстаршому синові Іванові Белею, слухачеві права у Львові, надати найменшої допомоги»[4].
Ще один документ, що підтверджує виявлений нами факт, – залікова книжка юридичного факультету Львівського університету, де на першій сторінці 13 жовтня 1875 року записано, що книжка належить Івану Белею родом з Войнилова в Галіції, сину Ґабріеля [5]. На другій сторінці закладена фотознимка зі студентських часів.
Отже, насправді повне ім’я Івана Белея потрібно записувати як Іван Гаврилович Белей. Помилку, допущену упорядниками УРЕ і передруковану упорядниками УЛЕ (Київ, 1988), можна кваліфікувати як елементарну халатність в архівно-описовій роботі, яку необхідно виправити хоча б тепер – через 103 роки після смерті Івана Белея. Адже на сучасному етапі зрозуміло, що інше ім’я по батькові – це абсолютно інша людина, навіть якщо дата народження збігається. В нашому ж випадку повторимо, що в усіх наявних довідкових виданнях дата народження Івана Белея обмежувалася лише роком. Повна дата – нагадаємо – 18 січня 1856 р.
Які ще біографічні факти можемо почерпнути з документів архіву?
Бачимо, що після Войнилівської початкової школи 1 клас гімназії Іван Белей закінчив 1867 року в Станіславові; в 2 класі навчався 1868 року в академічній гімназії Львова; 2, 3, 4 класи і гімназію закінчив 1875 року в Станіславові, де перебував із 1869 року [3]. Протягом усього ХІХ століття станиславівська гімназія вважалась найкращою в місті, оскільки більше середніх навчальних закладів тут не було. Тому її педагогічний колектив автоматично належав до вершків тутешньої інтелігенції, становив розум, честь і совість старого Станиславова [1].
Саме на 1872 рік припадає початок діяльності Євгена Желехівського (1844–1885) в якості професора української та класичних мов станіславівської гімназії. Підпис Євгена Желехівського в додатку до «Атестату зрілості» Івана Белея та оцінка «znakomity» (відмінний) з «руської» мови свідчать про те, що саме цей український лексикограф, фольклорист, громадський діяч, перший голова «Просвіти» в Станіславові, творець правопису «желехівки» відіграв ключову роль у формуванні поглядів багатолітнього редактора «Діла».
Необхідно підкреслити, що 2-томний «Малорусько-німецький словник» Євгена Желехівського обсягом більш ніж 64 тис. слів, що став найповнішим джерелом для знайомства з лексикою української мови, відіграв важливу роль у ширенні нової української літературної мови в Галичині та витісненні зі вжитку язичія. Вболіваючи за стан рідної мови, Євген Желехівський, навіть будучи порівняно молодим викладачем, дбав про збільшення кількості академічних годин у школах та гімназіях, виступав за створення профільних кафедр в університетах. Цікавим є той факт, що в 1871 році Євген Желехівський, на власну принципову вимогу, складав іспити в Краківському університеті, зокрема класичну філологію, українською мовою.
Як відомо, Євгену Желехівському належать кілька статей про фольклор («Деякі уваги про творення й збереження народних пісень руських», 1884), публікації українських народних колядок і повір’їв («З уст народу», 1868). Але в одному з листів він не погоджується з Михайлом Драгомановим, зазначаючи, що «але ж того всього за мало, дуже мало» – «ми мусимо завсігди наш протест против таких врядів московських голосити, як ми то голосимо в Галичині против врядів польских». І продовжує: «До такої зовсім непотрібної уступки в користь загребущого москвитизму зачислив-бим и теє, що спорудники українських книжок пóчасту дають "передне слово" в язиці московськім, або пояснення до якого утвору на українськім язиці. Най вже буде чиста книжка або московська або українська. Українці зрозуміють писане на їх матернім язиці, а Москалі, як не зрозуміють, то най ся вчать нашого язика» [10].
Ось саме та принципова позиція вчителя, що врешті проявилася різким виступом його учня на засіданні «Академічного кружка» москвофілів.
Відомо, що теплі стосунки і співпраця двох подвижників тривали до кінця життя Євгена Желехівського. З жовтня 1882 року Іван Белей надав значну допомогу в упорядкуванні «Малорусько-німецького словника» – редагував і підбирав слова, вирішував організаційні питання, пов’язані з накладом, передплатою, рекламою видання. Такі факти надзвичайно важливі для повноти характеристики Івана Белея як Людини й громадянина.
Та повернімось до архівного фонду.
Після «відмінного» складання випускного іспиту Іван Белей отримав рекомендацію до вступу в університет, навчання в якому припадає на 1875–1880 роки; водночас, як вже було згадувано в «свідоцтві убогості», 1876 року вступає на військову службу в ополчення придатних до мобілізації громадян. У свідоцтві про закінчення військового зобов’язання, виданого у Вадовіце дня 31 грудня 1888 року, зазначено, що «кадет заступник офіцера Ян Белей народжений 1856 року у Войнилові Калуського повіту Галицького краю, греко-католицької релігії, стану – вільний правник (юрист), служив у полку піхоти №30 протягом 10 років і 3 місяців, отримав звання капрала і кадета-заступника офіцера запасу, а наступні 2 роки – в якості кадета-добровольця 54 батальйону місцевої оборони. Отже, загальний військовий обов’язок, виконаний Іваном Белеєм складає 12 років 3 місяці і йому видається звільнення від подальшого військового обов’язку» [6]. Як нам вдалося з’ясувати, виконання військового обов’язку представниками інтелігенції зводилося до зобов’язання з’явитися на вимогу по місцю дислокації полку для кількаденного вишколу.
Наступні автентичні документи архіву – посвідчення членства в товариствах «Просвіта», «Боян», «Шкільна поміч», «Народна рада», Товариства імені Тараса Шевченка – свідчать про активну громадянську позицію та громадську діяльність.
Ще студентом Іван Белей проявив себе здібним журналістом, разом із Іваном Франком готував публікації для різноманітних періодичних видань. Від імені центральної студентської «Громади» у Львові він звернувся з листом до учнівських «громад» у гімназіях із закликом ближче знайомитися на вакаціях з життям народу, ширити видання «Просвіти», записувати фольклор. Cам Іван Белей в ті роки збирав фольклорні матеріали на Підкарпатті, зокрема у с. Перевізці, Войнилові та ін., частина зібраного пізніше увійшла до упорядкованого І. Франком збірника «Галицько-руські народні приповідки».
В ті роки діяльність Івана Белея як публіциста, видавця, громадського діяча тісно перепліталася з діяльністю Івана Франка і Михайла Павлика. Захоплення двох останніх соціалістичними ідеями Карла Маркса, що вилилося в публікаціях, призвело до переслідування журналу «Друг», який вони видавали, та до арештів усіх, хто співпрацював з ними. У «Франківській енциклопедії» В. Кухар пише: «Темну смугу у біографіях Франка та Белея серед. 1877 продовжили арешти: 12 червня – Франка, 7 липня – Белея. Для першого арешт обернувся дев’ятимісячним ув’язненням, другого протримали у тюрмі два місяці. Франка обвинувачено в тому, що він був членом таємного соціалістичного товариства (і навіть керував цією організацією), провадив заборонену соціалістичну пропаганду, порушував закон про пресу. Белею інкриміновано розповсюдження від імені центральної студентської громади у Львові листа до учнівських "громад" (про який ми вже згадували). Обох звинувачували також у наданні журналу "Друг" соціалістичного спрямування… Белей відмовився давати будь-які пояснення на звинувачення, і, мабуть, зважаючи на це, отримав досить м’який вирок. За два місяці його звільнили; Франко ж демонстративно заявив, що визнає соціалістичні ідеї» [14].
Арешт 1877 року призвів до виключення Франка і Павлика з університету, з Товариства «Просвіта», бойкотування обома таборами галицької інтелігенції. Можливо, що Белея від виключення з юридичного факультету університету врятував короткий термін арешту.
Про той період, а саме про гурток поступової молоді, який збирався в помешканні Івана Франка, згадує один із засновників Української радикальної партії Северин Данилович. Найвизначнішими відвідувачами цього гуртка були Андрій Кос, Євген Олесницький, Олеськів, Іван Белей, Навроцький та ін. Завдяки активному листуванню з Михайлом Драгомановим, «Франко був у той час переконаним соціалістом, і найбільше дискусії велося на тему майбутнього суспільного перестрою людства. <…> У франковім гуртку не було тоді чути про який-небудь національний шовінізм і ненависть до поляків, – навпаки, до гуртка приходили нерідко поступові студенти і революціонери – поляки і жиди…» [7].
Протягом 1878–1879 рр. з ініціативи Івана Белея видається «Дрібна бібліотека», метою якої було знайомство українського читача з найкращими зразками світової літератури живою народною мовою. Першою книжечкою стала брошура «Повісті Еркмана-Шатріана» в перекладі Івана Белея. Водночас вийшло оповідання Г. Іванова «Війна за волю» у перекладі Івана Франка.
З кінця 1879 року Іван Франко плекав плани щодо нової газети. Ним була написана програма видання названого «Новою основою». Програма ця була, за сформованою вже традицією, складена здебільшого з «розвінчування та викриття» народовської та москвофільської преси. Насправді це мало бути досить прогресивне видання – основа для формування якісно нових поступових переконань, духовного єднання, спільної праці інтелігенції для народу. Однак дозволу на видання газети Франко не отримав через паспортний вік до 24 років і, відповідно до нового закону про пресу, не міг бути редактором – так само, як Іван Белей та Михайло Павлик. Спершу підставною особою-редактором погодився бути студент Степан Жидовський, але побачивши, що в програмі «Нової основи» поліція підкреслила червоним «принцип колективізму», злякався і відмовився. Белей і Терлецький радили відкласти видання до наступного року, Франко ж наполягав на тому, що необхідно виконати обіцянки (позаяк «Нова основа» була широко розрекламована серед радикальної молоді). Драгоманов на цей раз видання не підтримав; допомоги від нього Франко не діждався.
Після двох років Франкових поневірянь – фінансова скрута, військова служба (умови ми згадували вище), черговий чотиримісячний арешт, хвороба – товаришам таки вдається у 1880 році започаткувати видання щомісячного журналу «Світ», відповідальним редактором якого став Іван Белей. Фактичним редактором був Іван Франко.
Із самого початку, за задумом Франка, редакція «літературно-науково-політичної часописі», якою проголосили «Світ», була розділена на багато відділів, «департаментів», кожен з яких мав редагувати відповідний відділ газети. Але, як і пророкував Михайло Павлик, студенти, на чию совість було віддано більшість департаментів, не виправдали довіри редакторів, а Драгоманов і зовсім відмовився від запропонованого йому історичного департаменту. Відтак Франко та Белей з декількома студентами мусили самі виконувати всю титанічну роботу.
Розуміючи, якого має сумлінного і терплячого соратника, Іван Франко високо оцінював журналістську діяльність Івана Белея. Журнал був справді надзвичайно демократичним, в ньому, як писав сам Франко, вперше зустрілися галицькі українці, «малороси» й українські емігранти: Іван Белей, Іван Франко, Остап Терлецький, Олександр Кониський, Борис Грінченко, Михайло Драгоманов, Федір Вовк… Одначе приблизно 6/10 обсягу всіх випусків «Світу» (з березня 1881 до вересня 1882 р. вийшов 21 номер) займали твори Франка. В усіх без винятку числах «Світу» друкувалася частинами повість «Борислав сміється», також було опубліковане оповідання «Добрий заробок». Навіть нариси О. Кониського виглядали дуже слабко в порівнянні з Франковими.
Видання «Світу» виявилося кризовим: наклади 250–300 примірників потребували постійних позичок і тисячних боргів. Знаходячись в страшній матеріальній скруті, Франко відмовився від спонсорської допомоги П. Куліша, бо часопис ідейно став би Кулішевим виданням. Франко продовжував співпрацювати з польською газетою «Praca», вкладаючи у «Світ» всі отримані гонорари.
На відміну від попередніх видань, основним заняттям яких було викриття в дусі «Писем о галицькій інтелігенції», Франків часопис присвячував набагато більше уваги конкретній програмі дій передової інтелігенції та шляхам її реалізації. Однак брак викриття та розвінчування здавався Павлику, Белею та Драгоманову недоліком, як «неувага до галицької інтелігенції». Іван Белей продовжував викривальну лінію в статтях «В один час», «Про послідній вибір посла до ради державної» тощо, від яких постраждали як москвофіли, чия діяльність справді набула деяких кумедних рис (на кшталт урочистих поїздок до російського нумізматичного товариства), так і найпрогресивніші на той час народовці.
Як уже зазначалося, «Світ» за самою атмосферою свого видання був кризовим журналом. Матеріали, що в ньому публікувалися, ставали дедалі менш приступними для звичайного читача. Іван Белей, під час відсутності Франка, допускав до друку статті, що радше були глибокими академічними розвідками, а не науково-популярними творами. Період існування журналу «Світ» – 1881–1882 рр. – позначений значним послабленням революційного руху радикалів і посиленням їхніх ідейних супротивників, москвофілів і особливо народовців.
З 1880 року Іван Белей починає працювати репортером і коректором народовської газети «Діло», що з боку Івана Франка викликало докори. Професор Кость Левицький зауважує: «Іван Франко у своїм "Нарисі історії українсько-руської літератури" згадує, що з початком 1881 р. з Іваном Белеєм здобувся на видаванє місячника "Світ", але він не достояв навіть повного другого року, головно з вини редактора Івана Белея, що віддавши свої сили співробітництву в "Ділі", не міг як слід вести ані редакції, ані адміністрації "Світа". Та за це годі винуватити Івана Белея, що він віддався редакції "Діла" і своєю справді тяжкою працею передержав наш політичний орган "Діло" через кількадесять років, – бо ж в отсім його велика заслуга для нашого національного відродження» [9]. Завдяки організаторським здібностям долав фінансові й видавничі труднощі редакції, боровся з цензурою. Неодноразово доводилося редактору Белею відповідати на звичні для того часу судові позови проти газети, через ті чи інші публікацій.
Отже, відкинувши соціалізм та радикалізм, якими цікавився під впливом експресивного Франка, Іван Белей повністю віддається справі націоналізму – чи, як тоді називали, народовства – і залишається непохитним у своїх переконаннях до кінця життя.
Що ж ми читаємо в другому виданні «Української радянської енциклопедії» 1977 року? [12]. Крім перекручування імені по батькові й дати народження, відбувається маніпулятивна подача інформації: згадується т. зв. «москвофільський "Академічний кружок"» як щось надзвичайно важливе, робиться акцент на співпраці з Іваном Франком та Михайлом Павликом в редакціях журналів «Друг», «Світ» та над «Дрібною бібліотекою». Вісімнадцятилітнє очолювання Іваном Белеєм такого важливого для Галичини друкованого видання, як газета «Діло», описується кількома словами. Ми навмисне акцентуємо увагу на біографічній згадці в УРЕ, оскільки подані в ній помилкові дані, без дослідження архіву, до цього часу продовжують використовуватися в статтях, і навряд чи вдасться це виправити.
Не зайве буде сказати, що народовська або «українофільська» газета в часи редакторських потуг Івана Белея посіла чільне місце за популярністю серед галицьких українців усіх соціальних верств. Проголошений Барвінським курс на порозуміння з представниками інших партій допоміг «Ділу» розширити свою аудиторію за рахунок частини галичан з кардинально іншими поглядами. Щоб конкурувати з народовцями, журналістам-радикалам було необхідно виробити якісно нову концепцію, навчитися поміркованості, переосмислити саму ідею своїх видань. Обережність у редагуванні часопису допомагала Белею «уникати конфіскати», хоч не завжди вдавалося уникнути судових позовів, які використовувалися в ті часи для переслідування українського друкованого слова.
Оголошений в УРЕ вердикт «в останні роки життя перейшов на буржуазно-націоналістичні позиції» підтверджує лише те, що як патріот і народовець, який своєю видавничою діяльністю навертав свідомість українців до націоналістичного табору, Іван Белей не вписувався в концепцію тоталітарного суспільства.
На жаль, в архівному фонді Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАНУ нема документів, які б могли розповісти нам про роки життя «після газети "Діло"», а це не малий період – з 1902 року до 20 жовтня 1921-го. Тож потрібні подальші пошуки серед архівних документів і публікацій в галицькій та діаспорній пресі того періоду.
Використана література:
1. Бондарєв Іван. Єдина гімназія Станіславова // Репортер, 29.09.2017.
2. Відділ рукописних фондів та текстології Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України (далі ІЛ). – Фонд 100. – Од. зб. 1. – Арк. 2.
3. ІЛ. – Фонд 100. – Од. зб. 3. – Арк. 2.
4. ІЛ. – Фонд 100. – Од. зб. 4. – Арк. 2.
5. ІЛ. – Фонд 100. – Од. зб. 8. – Арк. 10.
6. ІЛ. – Фонд 100. – Од. зб.10. – Арк. 18.
7. Данилович С. Франко як духовний батько Радикальної партії в Галичині // Спогади про Івана Франка; упорядкування, вступна ст. і примітки М. Гнатюка. – Л.: Каменяр, 1997. – С. 393–396.
8. Коли почала виходити газета «Діло» // Свобода. – 2010. – № 1. – С. 6.
9. Левицький К. Історія політичної думки галицьких українців 1848-1914: на підставі споминів. – Львів (власним накладом). – 1926. – С. 200.
10. Драгоманов М. Австро-руські спомини (1867–1877). Частина перша. – Львів: Друкарня Товариста ім. Шевченка. – 1889. С.139–141.
11. Пилипишин О. Формування Юліана Романчука як особистості, культурно-просвітнього та громадсько-політичного діяча у 60-80 рр. ХІХ ст. // Наукові записки Тернопільського національного педагогічного університету ім. Володимира Гнатюка. Сер. Історія. – 2010. – Вип. 2. – С. 30–34.
12. Українська радянська енциклопедія (УРЕ): в 12 томах. Видання друге.Т.1. К.: Головна редакція української радянської енциклопедії. – 1977. – С. 391.
13. Франківська енциклопедія : У 7 т. / редкол.: М. Жулинський, Є. Нахлік, А. Швець та ін. – Т. 1 : А-Ж / наук. ред. і упоряд. Є. Нахлік. – Львів: Світ, 2016. – C. 132–136.
14. Франко І. Я. Зібрання творів у п'ятдесяти томах. Т.41/ Іван Франко. – К.: «Наукова думка». – 1982. – С. 375–376.
12.10.2024