Упродовж 60 років (1880–1939) у Львові виходило «Діло» – український часопис, що став трибуною бездержавної нації в різні історичні епохи: від Австро-Угорської імперії та Першої світової війни до відновленої Польської держави й короткого існування ЗУНР. Видання не лише обстоювало право українців на самостійну державність, а й зібрало унікальні матеріали біографічного характеру, доповнюючи та повертаючи із забуття імена визначних діячів. Цей корпус джерел, зокрема публікації без авторства, висвітлює суспільно-політичне та культурне життя краю, а завдяки «Некрологам» і «Біобібліографічним публікаціям» дає нагоду поглибити дослідження як окремих особистостей, так і ширшого історичного контексту. Особливе значення має період 1931–1935 років, аналіз якого дає змогу провести паралелі між подіями минулого й сучасністю.
Костянтин КУРИЛИШИН
Стислий виклад лекції “Часопис «Діло» (Львів, 1880–1939рр.): матеріали до біобібліографістики. Ідея, втілення, паралелі”, прочитаної в межах міждисциплінарного семінару "Обрії науки" та Львівського наукового товариства.
Останній, десятий, том серії «Часопис „Діло“ (Львів, 1880–1939): матеріали до біобібліографістики» охоплює період до 1939 року та запланований до видання у 2026 році. Після завершення цієї великої праці восени того ж року розглядатиметься можливість презентації всіх десяти томів. Оскільки наведений матеріал не є безпосередньою частиною біобібліографічного дослідження, його можна сприймати як розширений вступ до видання.
Історія та ідея проєкту
Ідея укладення систематизованих біобібліографічних матеріалів, пов’язаних із часописом «Діло», належить Євгенові Петровичу Наконечному. Спочатку передбачалося зібрати насамперед некрологи, аби доповнити й відновити імена забутих або маловідомих українців, чиї біографії з різних причин випали з поля зору дослідників. Цей реєстр почав формуватися, коли я (автор дослідження) завершив власну дисертацію та приєднався до проєкту, водночас працюючи над матеріалами часопису «Галичанин».
У процесі перегляду кожної сторінки виявилося, що поза увагою залишалися численні публікації, присвячені тій чи іншій особі: статті, відгуки на її працю, ювілейні згадки, повідомлення рубрики «Новинки» тощо. Зрозумівши, що зібраний матеріал значно ширший за звичайний реєстр некрологів, було ухвалено рішення розширити концепцію та розписувати всі згадки про особу, її діяльність та творчий доробок.
Першим кроком стало укладення матеріалів із часопису «Галичанин» за 20 років його виходу, що вмістилися в одну книгу. Продовжуючи цю роботу з «Ділом», постала ґрунтовніша ідея: зібрати та систематизувати всі види публікацій, які стосуються певної особи, – від некрологів до публіцистичних чи художніх текстів.
Стратегія та структура дослідження
Протягом роботи довелося неодноразово повертатися до вже опрацьованих матеріалів. Відкривалися нові деталі, які було важливо не пропустити, тому методика формувалася поступово й урешті стабілізувалася: кожен том охоплює певний період виходу «Діла». У різні роки часопис змінював періодичність, призупинявся чи виходив під іншими назвами (зокрема під час Першої світової війни, коли редакція виїжджала до Відня). Усе це враховано в реєстрах із чіткою прив’язкою до кожного числа та сторінки.
За необхідності я звертався до інших бібліотек та установ, щоб отримати відсутні числа «Діла». Усе зібране лягало в основу багатотомного видання, що умовно складається з кількох розділів:
Некрологи (біографічні відомості про померлих, подекуди з додатковими публікаціями про їхнє життя та здобутки).
Біографічні публікації (інформація про особу до чи після смерті, статті, ювілейні згадки).
Посольська діяльність (для осіб, які брали участь у парламентській чи іншій представницькій роботі).
Публіцистика (власне тексти, виступи, статті, замітки).
Художні твори і їх переклади (якщо особа мала літературний доробок або здійснювала переклади з інших мов).
Окремим блоком іде вступна частина, що базується на не підписаних публікаціях. Вона дає змогу показати загальний історичний та культурний контекст певного періоду, розкриваючи діяльність різних інституцій (політичних, громадських, культурних, спортивних, виховних тощо).
Важливість відкриттів і практичне застосування
Під час систематизації матеріалів з «Діла» вдалося неодноразово віднайти маловідомі чи навіть такі, що вважалися втраченими, твори відомих діячів. Один із прикладів – відкриття раніше недоступних публікацій Михайла Грушевського. У першому томі вдалося виявити оповідання, надруковані під його псевдонімом Михайло Заволока (Михайло З-ка), які сам автор уважав загубленими. Подібним чином було доповнено інформацію про творчість Юліана Гірняка та інших видатних особистостей.
Отже, праця над біобібліографією виходить далеко за межі простого реєстру публікацій: вона заповнює лакуни в українській історії та культурі, пропонуючи дослідникам первинні джерела, які можна використовувати в подальших академічних студіях.
Приклад тематичного блоку: пацифікація та Ліга Націй
Працюючи над дев’ятим томом (1931–1935 роки), я виокремив низку публікацій, які мають історичну й актуальну цінність. Зокрема це матеріали про пацифікаційну акцію польської влади проти українців, проведену восени 1930 р., і реакцію суспільства та міжнародної спільноти на ці події.
Восени 1930 року українська парламентська репрезентація офіційно звернулася до Ліги Націй із петицією про недотримання польською державою міжнародних зобов’язань щодо прав української меншини. «Діло» скептично оцінювало шанси на ефективний розгляд цієї справи, однак вважало подання скарги необхідним кроком. Матеріали часопису дають змогу глибше зрозуміти міжнародні механізми захисту прав національних меншин у міжвоєнний період і водночас демонструють, що навіть потужні організації, як-от Ліга Націй, мали обмежені важелі впливу.
Розгляд справи пацифікації в Лізі Націй (1931–1932)
У січні 1931 року Генеральний секретаріат Ліги Націй отримав п’ять петицій, пов’язаних із пацифікаційною акцією польської влади проти українців. Для вивчення скарг було створено «комітет трьох» із представників Великої Британії, Італії та Норвегії, що мав визначити, чи підлягає справа пацифікації розгляду на поточній сесії Ліги Націй. Після первинної перевірки скарг і контраргументів комітет відклав питання до осінньої сесії. У вересні 1931 року Рада Ліги Націй постановила розглянути українські вимоги на січневій сесії 1932 року.
З-поміж усіх звернень, які українська сторона надсилала до Женеви щодо порушення прав національних меншин (серед іншого йшлося про польські шкільні закони, колонізацію західноукраїнських земель колишніми вояками польської армії, обмеження діяльності українських кооперативів тощо), лише пацифікацію винесли на офіційне обговорення в Лізі Націй. Доповідачем із цього питання виступив представник Японії, уповноважений з питань національних меншин, однак його висновки назвали надто «компромісними». Представники Великої Британії, Німеччини, Ірландії та Норвегії публічно висловили співчуття, що постраждалі від репресій так і не отримали жодного відшкодування.
Польська делегація, яка активно впливала на процес ухвалення рішення, коментувала, що Ліга Націй — це насамперед Союз незалежних держав, а не трибунал справедливості. Відповідно, питання національних меншин мали б, на їхню думку, розв’язуватися виключно в межах польської державної юрисдикції. Офіційна відповідь польського уряду до Женеви, надіслана ще восени, стверджувала, що українці буцімто повністю забезпечені політичними, економічними й культурними правами. «Діло», аналізуючи ситуацію, робило висновок, що максимум, якого могла домогтися українська сторона в подібних умовах, — це моральне засудження пацифікаційної політики Польщі з боку міжнародної спільноти.
Великобританія і українське питання
Важливу роль у просуванні українських інтересів на міжнародній арені 1931–1935 років відігравала Велика Британія. Її мотиви не завжди були пов’язані з безпосередньою підтримкою українців: Лондон захищав передусім принципи міжнародного права та зобов’язання щодо національних меншин, які Велика Британія разом з іншими країнами підписувала в міждержавних актах. В англійському парламенті неодноразово лунали запити про порушення прав української меншини в Польщі, а справа пацифікації викликала відчутне невдоволення політиків і громадськості.
У жовтні 1932 року «Діло» опублікувало петицію представників трьох провідних британських партій — Консервативної, Ліберальної та Робітничої — до Ліги Націй із вимогою розглянути проблему української меншини в Польщі та повернутися до ідеї автономного устрою Східної Галичини. У жовтні 1933 року англійські парламентарі й громадські діячі порушили питання про те, чи не втратила Польща право на ці території, адже не дотрималася зобов’язань, узятих 14 березня 1923 року. Уряд Великої Британії підтримав ініціативу й нагадав, що Східна Галичина формально зобов’язана мати статус автономії згідно з міжнародними домовленостями.
У лютому 1935 року в Лондоні почав діяти англо-український комітет, основне завдання якого полягало у відстеженні питань, пов’язаних з українською проблематикою в Східній Європі. Засновники комітету, серед яких були відомі британські політики й громадські діячі, вважали, що іґнорування українських національних інтересів може спричинити масштабний конфлікт у Європі. Восени того ж року комітет ухвалив рішення про потребу заснувати при одному з університетів кафедру українознавства. Позицію офіційного Лондона влучно відображає виступ британського історика та журналіста Ланселота Лоутона 29 травня 1935 року в Палаті громад, де він заявив: «Велика Британія бажає незалежності України. Існування України є також в інтересі світового миру».
«Діло», ОУН і полеміка довкола методів боротьби
Часопис «Діло» дотримувався поміркованої політичної лінії, орієнтованої на легальну боротьбу за національні права в межах польської політико-правової системи, яка в перспективі мала призвести до відновлення української державності. Через цензуру та загрозу закриття газети редакція не могла прямо підтримувати чи популяризувати більш радикальну діяльність ОУН.
Між «Ділом» (що репрезентувало погляди Українського національно-демократичного об’єднання — УНДО) та ОУН тривала відкрита полеміка щодо засадничих методів боротьби. У статтях наголошувалося на ризику втрати конспірації, спричиненій масовим вступом молоді й навіть дітей до лав ОУН, а також на загрозі проникнення провокаторів. «Діло» критикувало політичні вбивства, за які польська преса звинувачувала все українське суспільство, та попереджало: офіційна Варшава, посилаючись на «небезпечні витівки націоналістів», може вдатися до повторення пацифікації у ще жорсткішій формі. Часопис іронічно зазначав, що польське гасло «Можемо повторити» починає повторюватися в публічному просторі.
Події на радянсько-румунському кордоні (1932)
Одним із прикладів, що характерно відображає становище в Радянській Україні, стали трагічні інциденти на радянсько-румунському кордоні у 1932 році. Багато селян із радянської України, шукаючи порятунку від злиднів і переслідувань, намагалися перетнути державну межу по ріці Дністер. Однак їх наздоганяли кулі радянських прикордонників, а ті, кому вдалося втекти, часто були інтерновані та згодом депортовані.
Румунська делегація на конференції «Товариство для Ліги Націй» звернулася до міжнародної спільноти із закликом надати притулок і гуманітарну допомогу біженцям. У світовій пресі почали з’являтися публікації про розстріли сотень, а то й тисяч українських та молдовських селян, які рятувалися від більшовицького терору. Український Допомоговий комітет у Румунії порівняв насильницькі депортації із розстрілами радянських прикордонників і скерував протести до уряду Румунії, комітету у справах біженців при Лізі Націй, Міжнародного Червоного Хреста та інших організацій. Проте, попри заклики різних політичних і громадських сил, зупинити розправи над утікачами в 1932–1933 роках так і не вдалося.
Голодомор та реакція Ліги Націй
Трагічні події в УСРР на початку 1930-х років увійшли в історію під назвою Голодомор 1932–1933 років. «Діло» згадувало про зусилля української громадськості за кордоном, яка намагалася привернути увагу до катастрофічного становища мільйонів людей. Так, посолка Мілена Рудницька, представляючи Український громадський комітет рятунку України у Львові, у вересні 1933 року мала аудієнцію в президента Ради Ліги Націй. Він висловив співчуття та пообіцяв сприяти розгляду питання Голодомору на засіданнях організації.
До Ліги Націй надходили численні меморіали, листи й телеграми від українських інституцій усього світу. Проте, попри формальне обговорення на закритій сесії, Рада Ліги Націй дійшла висновку, що питання Голодомору лежить поза межами її компетенції та ним має перейматися Міжнародний Червоний Хрест. Це фактично унеможливило організацію міжнародної гуманітарної акції під егідою Ліги Націй. Утім, варто відзначити, що на 76-й сесії Ради Ліги Націй трагедію Голодомору офіційно визнали фактом, що мало певне морально-правове значення.
Польський перепис 1931 року: «Мова має значення»
9 грудня 1931 року в Польщі провели другий загальний перепис населення. На відміну від перепису 1921-го, у новій анкеті не було окремої графи «національність», її замінили показником «рідна мова». На шпальтах «Діла» та в середовищі українських організацій неодноразово лунала критика такого підходу, адже він відкривав шлях до фальсифікацій на користь польської національності.
Український комітет зі справ конскрипції закликав громадян записуватися саме як україномовні, підкреслюючи важливість збереження й декларування рідної мови. У редакційних матеріалах «Діла» простежується думка про те, що в умовах бездержавності українська мова залишається одним із ключових маркерів національної ідентичності та способом консолідації громади.
«Українська молодь Христові» (1933): Віра як об’єднавчий чинник
У греко-католицькому середовищі того часу помітною була подія «Українська молодь Христові», що відбулася у Львові 6–7 травня 1933 року й була присвячена 1900-літтю Воскресіння Христового. Попри опір частини студентства, яке перебувало під впливом радикальних течій і підозрювало організаторів у політичних мотивах, свято зібрало понад 100 тисяч вірян.
Митрополит Андрей Шептицький, звертаючись до учасників, наголошував, що Церква не переслідує жодних політичних цілей і не накладає на вірних політичних зобов’язань. Він підкреслював вічність і незмінність моральних вимог християнської віри, на відміну від мінливих політичних обставин. Урочистості розпочалися з одночасного дзвону львівських церков, сповіді тисяч вірян, посвячення сотень прапорів і урочистої архієрейської літургії, після чого відбувся багатотисячний похід до собору Святого Юра. Захід завершився святковою академією у Великому театрі.
«Діло» високо оцінило масштаб і мирний характер свята, вважаючи його свідченням авторитету греко-католицької Церкви серед українців та підтвердженням того, що молодь залишається з Церквою у вирішальні моменти національного життя. Використовуючи сучасну термінологію, можемо зробити висновок: «Як для перепису 1931 року мова має вирішальне значення, так і в святі „Українська молодь Христові“ віра має непересічне значення».
Перспективи завершення
Завершальним стане десятий том, що охоплює період до 1939 року. В міру його підготовки вдається зібрати та структурувати дедалі більше унікальних матеріалів, які доповнюють загальну картину українського суспільно-політичного, економічного та культурного життя міжвоєнної доби. Очікується, що вся серія «Часопис „Діло“ (1880–1939): матеріали до біобліографістики» буде презентована восени 2026 року, ставши ґрунтовною базою для дослідників української історії, літератури та інших суміжних галузей.
Таким чином, представлене дослідження покликане не лише зберегти пам’ять про визначних осіб і події, а й відкрити широкі перспективи для подальших наукових розвідок, розширюючи наше уявлення про багатство українського минулого.
Таким чином, «Діло» відігравало роль важливого джерела інформації та аналітичної платформи, що висвітлювала актуальні політичні, суспільні та культурні процеси в українському середовищі міжвоєнного періоду. Реакція міжнародної спільноти на події, описані на шпальтах видання, свідчить про складний характер боротьби українців за власні національні інтереси, адже навіть Ліга Націй — головний тогочасний механізм урегулювання міждержавних конфліктів — мала доволі обмежені можливості впливу на політику суверенних держав. Водночас підтримка з боку деяких країн, зокрема Великої Британії, засвідчувала, що українське питання не лишалося поза увагою провідних гравців світової політики.
Усе це дає багатий матеріал для сучасних дослідників, а також підтверджує значущість біобібліографічних студій «Діла», які допомагають відкрити нові сторінки в історії українського національного руху та його відгомони на міжнародній арені.
Занотував Андрій Гриниха
13.03.2025