Перечитав я ювілейне ч. „Діла" і не можу стриматися, щоб до загальної, — що так скажу – біографії „Діла" не докинути й собі також кілька скромних споминів з того часу, як я увійшов у контакт з „Ділом" і був одним з перших його експедиторів. Як стій віджили нині у моїй памяти ті гарні, милі часи юностн, коли єдиною журою бідного ученика було, якби сяк так заспокоїти голод.
Від того часу минає близько 50 літ, чоловік постарівся і споживає нині заслужений емеритальний хліб. Та все ж цьогорічний ювилей „Діла" відмолодив мене так, що почуваюся на дусі знову таким молодим і бадьорим та до громадянської роботи охочим, як не було „вовремя оно”, як я був при „Ділі" перед близько 50 літами. З тисячі ріжннх епізодів і споминів важко мені нині від руки перелитив короткій формі на папір усе те, що я тоді в кімнатах редакції „Діла", експедиції та друкарні бачив, чув і переживав; ще нині з деяким дрожанням відчуваю ту радість, те захоплення молодого хлопця у хвилині коли дістав до рук нове число „Діла"; з яким запалом перечитував його від дошки до дошки та шукав вісток а родинних сторін, і як радів, коли дочитався, що вйого сторонах пробудилася національна свідомість, що там заложили читальню „Просвіти" — хор, тощо.
Не забуду того моменту, як я став помічником експедитора „Діла". Було це в 1889 році; тоді був я учеником учительської семінарії у Львові та мусів промишляти, якби то заробити на прожиток. У тому мойому невідрадному положенні прийшло мені з допомогою „Діло"; тодішній експедитор бл. п. Володимир Левицький вислухав мого прохання, взяв під увагу моє безвихідне положення і приняв мене з місця за свого помічника за місячною винагородою 5 австр. гульденів (фл.). Тих 5 фл. рішило про мою долю, бо дозволило укінчнтн семінарію і стати народнім учителем та робітником на культурно-освітному полі. — В 1891 році п. Володимир Левицький уступив з адміністрації „Діла“ і перейшов до державної служби при дирекції залізниць: тоді за згодою бл. п. начального редактора Івана Белея передали мені на стало цілий експедиторський відділ і його вів я аж до 1894 року; зближалась матура, я мусів відійти; експедицію передали п. Стефанії Нидзі.
Від того часу минуло 43 роки, а чоловікові здається, що це не довгий час. Ще нині маю ясно перед очима давній редакційний і адміністраційний льокаль при вулиці Баторого 24, на II поверсі з усіма його кімнатами і обстановою та усіх тих наших тодішніх світочів і передових людей, що пересувались кімнатами „Діла". У тих скромних і бідно уладжених кімнатах концентрувалося і пульсувала все наше партійне життя. Там повставали нові ідеї, там намічували нові шляхи народньої роботи і звідти виходили і клики і накази до народу. З пієтизмом згадую всіх тих наших світочів та каменярів нашого вїдродження Юліана Романчука, Анатоля Вахнянииа, Александра Барвінського, о. Александра Стефановича, Омеляна Партицького, Ізидора Громницького, проф. Шухевича, проф. Грушкевича, а з молодших д-ра Івана Франка, д-ра Костя Левицького, д-ра Осипа Маковея і багато інших, що з упертістю, самовідреченням і посвятою працювали, щоб вибороти крашу долю свому бідному поневоленому народові.
Я мав те щастя, що майже кожного дня присвоїй механічній роботі міг — а робив я це з великою цікавістю і жадобою — прислухуватися тим конференціям, що відбувалися в кімнатах „Діла" в культурних, освітніх, громадянськихі політичних справах. Ті дискусії, яких я був мимовільним слухачем, були моєю першою школою національного і громадянського освідомлення, а потім стали підставою моєї практичної праці для народу. На становищі народньогоучителя я намагався згідно я ідеями, що їх впоїли в мене наші світочі, працювати серед нашого громадянства на кооперативному та освітньому полі. Тай у виховній ділянці я намагався вести
доручену мені молодь в патріотичному дусі і виховувати її на добрих громадян українського народу.
Начальним редактором був тоді бл. п. Іван Белей. Була це дуже чесна і надміру працьовита людина. Вже в 6-ійгодині ранку сидів при своїм бюрку і підготовляв матеріал до чергового числа „Діла". Під кожним оглядом був дуже обовязковийі цього вимагав під підчиненогоперзоналу.
За тих 4 роки, коли я був при „Ділі", працювали в редакції: 1. Кирило Кахникевнч, який потім відійшов на головного редактора державного часопису„НароднаЧасопнсь”; 2. Михайло Струсевич; 3. В.Козакевич; 4. Павло Кирчів, що вневдовзі пішов на посаду народнього учителя; 5. Антін Березинський; 6. Кудрик і 7. Др Осип Маковей, абсольвентфільософіїі письменник з Яворова, який небаром дістав посаду в державній дівочій учительській семинарїї у Львові і потім став директором учительської семінарії у Заліщиках. В тому часі в адміністрації „Діла” працювали бл. п. проф. Олекса Ярема, а колийого перенесли до української гімназії у Перемишлі, адміністрацію перебрав бл. п. Іван Зарицький ем. почтовий урядовець.
Згадаю ще й Івана Стецика, якого в тому часі, як я був при„Ділі", приняли за возьного і який щиро і чесно працював в адміністрації „Діла“ більш як сорок літ, тому я не дивуюсь, що редакція по його смерти тепло помянула його у посмертній згадці.
На початку того першого півстоліття щоденника „Діла“ число передплатників доходило до 1.500. З того на провінцію висилали понад 1.200 примірників, до 150 розбирало здрукарні місцеве українське громадянство, а решту, яких 150 примірників висилали за границю, в тім і до Америки.
Платні персоналу на той час були досить можливі. Начальний редактордіставав 100 фл., а співробітники мали від 80 фл. до 50 фл. Адміністратор 40 фл., експедитор 25 фл., вольний 20 фл. Помічники експедиції: один 10 фл., а другий 5 фл.
Кінчу цих кілька згадок зперед майже 50 літ і прошу Xв. Редакцію у ювілейному році помістити їх в дорогому «Ділі» та прийняти найщиріші побажання з нагоди Ювілею.
Андрій Молчко, ем. управитель школи в Яворові.
