Бо в день радості над вами
Розпадеться кара.
І повіє огонь новий
З Холодного Яру.Тарас Шевченко
Слово «Революція» має багато образів і значень: зазвичай їх палітра сягає в нашій свідомості від повнокровного образу молодої вродливої жінки на паризьких барикадах з картини Ежена Делакруа (La Liberté guidant le peuple ‒ Свобода, що веде народ) до безкровної холодної абстракції Томаса Куна з його концепції «парадигми наукових революцій». Але і перше значення, і друге, і всі інші ‒ подібні до них ‒ завжди вказують на одне: радикальну зміну ситуації в певному предметі.
Революція 1917 року передусім означає радикальну зміну ставлення українського народу до свого політичного становища в тогочасному світі. Двісті років безвольного, пасивного стану після поразки козацького війська Івана Мазепи і фактичної окупації України московськими військами змінюється глибинним всепоглинаючим прагненням здобути свободу. Тепер навіть давня поразка, з усіма жахливими її наслідками, веде не до апатії, а до переосмислення себе і намагання уже з нових позицій, ще пристрасніше, самовідданіше зануритись у боротьбу за національну незалежність.
Уже сто років триває українська революція. І вона не завершиться доти, доки не досягне основної своєї мети: перетворити український народ на повноправного господаря у власній державі.
Історичні віхи Української Революції
Ретроспективний аналіз основних тенденцій ХХ-го і ХХІ-го століть виразно окреслює такі історичні віхи Української Революції: перший етап охоплює 1917‒1918 роки; другий збігається з подіями трагічного1941 року; третій етап Революції припадає на 1991 рік ‒ і завершується формальним здобуттям незалежності; четвертий етап, відомий ще як Революція Гідності, відбувся в 2013‒14 роках.
Маніфестація на Софійському майдані. Київ, 1917 р.
Розмову про перший етап Української Революції, як на мою думку, можна починати вести, відштовхуючись від двох подій 1917 року, що, здавалося, буквально струснули столітній сон із київських соборів. Перша подія ‒ це небачена доти 100-тисячна маніфестація на підтримку автономії України (19 березня), що сприяла емоційному пробудженню народу; другою визначною подією стало проведення Всеукраїнського національного з’їзду 6‒8 (19‒21) квітня, що детермінував процес якісно нового політичного структурування простору. Вершиною першого етапу Української Революції став Четвертий Універсал 9 (22) січня 1918 року, що проголосив державну Незалежність України. Також в цей історико-логічний ряд природно лягає проведений через рік Акт злуки УНР і ЗУНР в єдину самостійну соборну державу.
За спогадами Володимира Винниченка («Відродження нації») Україна в 1917 році буквально купалась у благодатнім вогні Революції, що обгортав, але не обпікав людей. Він згадує, що повітря було переповнене почуттям «ніжності» ‒ основного психологічного настрою українців в часи революційного пробудження. Вони хотіли любити увесь світ, зокрема й вчорашніх гнобителів, вони всім простили усі гріхи проти себе, викинули зброю, а деморалізовану царську армію розпустили, не створивши натомість нічого нового. Для чого? Достатньо міліції! ‒ Адже в Московії до влади теж прийшли соціалісти! Захоплювали гасла: «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!», «Свобода, братство, рівність!»
Однак жорстка реальність змусила невиправних романтиків дуже скоро тверезіти, бо «русскіє братья», як виявилося, в «гробу відєлі» наївних українських соціалістів. Багнетом і шрапнеллю більшовики поширювали «комуністічєскій мір» в світі. Поступово на зміну революції прийшла московксько-українська війна. Якщо об’єктивно оцінювати наші можливості, ми тоді були слабкіші від москалів ‒ і червоних, і білих. Метрополія як центр соціуму завжди краще організована, сильніша від колоніальних територій; для того, щоби ситуація якісно змінилася, вирівнялося співвідношення сил, потрібен був час, а його не було. Незважаючи на героїчний спротив УНР і ЗУНР, національно-визвольна боротьба зазнала нищівної поразки. Українську Революцію просто, «по-братськи», було утоплено в крові. А в історичній перспективі ця поразка виявилася лише увертюрою до ще більшої, можна сказати, апокаліптичної трагедії ‒ масового терору та Великого Голодомору українців в 30-х роках.
Тотальне насильство унеможливлювало будь-яке політичне життя на Наддніпрянщині, тому воно переміщується до західної частини України. Основними персонажами міжвоєнного часу в Західній Україні були колишні консерватори та соціалісти. Якщо говорити про політичну свідомість, скажімо, Коновальця, Мельника чи Донцова періоду УНР, то можна з певністю сказати, що попри всю їхню відмінність у другорядному, в головному вони були демократами. Після поразки в московсько-українській війні ситуація починає радикально змінюватись. Основним питанням, що турбувало кожного свідомого українця в 20-ті роки, був пошук причин поразки в національно-визвольних змаганнях.
Відповідь знаходилась на поверхні: проти сильного консолідованого ворога політичне українство виявилося безпорадним ‒ з розмитою ідеологією, організаційно роз’єднане, кадрово невишколене і т.д, і т.п., воно було приречене на поразку.
Яскравим зразком духовних пошуків цього періоду може бути творчість Дмитра Донцова, який послідовно змагається із «демонами» минулого ‒ з М.Драгомановим і В.Винниченком як соціалістичними лідерами попереднього історичного періоду. Ідеолог націоналізму патетично зауважує: «України, якої прагнемо, ще нема, але ми можемо створити її в нашій душі. Можемо й повинні опалити цю ідею вогнем фанатичного прив’язання, і тоді цей вогонь з’їсть у нас нашу рабську "соромливість" себе, що нищить нас... Але лише тоді! Бо поки ми не виплекаємо в собі пристрасного бажання створити свій світ з зовнішнього хаосу, поки "малоросійську" ніжність не заступить у нас зачіпна любов посідання, поки теореми – не стануть аксіомами, догмами, "соромливість" – не обернеться в «брутальність», а безхребетне "народолюбство" – в агресивний націоналізм, – доти не стане Україна нацією. Це є той досі нехтуваний "суб’єктивний момент", без якого ані природні багатства, ані число людності, ані жодна "еволюція" нам не поможуть». (Дмитро Донцов. Новий національний «ерос»).
Проголошення III Універсалу Української Центральної Ради у листопаді 1917 року в Києві
Тодішнє покоління активних українців збагнуло азбучну істину, що ніяка індивідуальна свобода неможлива без свободи національної. Щоби здобути національну свободу в цілковитому оточенні нещадних і підступних ворогів, потрібно зрівнятися з ними силами. Цього ж можна досягнути лише через самовдосконалення, через самоорганізацію вищого порядку, де воля кожної окремої частинки зливається в одну нероздільну монолітну волю нації до свободи.
Наслідком таких інтелектуальних пошуків і політичних зусиль постала спочатку УВО, а потім ‒ Організація Українських Націоналістів, очолена Євгеном Коновальцем.
Другий етап Української Революції збігається з проголошенням акту відновлення Української Держави у Львові в 1941 році. Як з історичної, так і вольової оцінки характеру подій ‒ вчинок унікальний. Відносно невелика організація (ОУН-р), що в принципі суттєво не могла впливати на динаміку розвитку глобальних воєнно-політичних подій, опинившись між двома тоталітарними монстрами ‒ Совецьким Союзом і нацистською Німеччиною ‒ всупереч усім об’єктивним тенденціям світового розвитку заявляє про своє право бути володарем власної країни.
Звичайно, що німецька імперська машина, як з погляду своїх геополітичних перспектив, так і престижу, не могла проігнорувати такий «зухвалий» виклик. Третій Райх миттєво відреагував на це репресіями. Частину учасників, причетних до акту відновлення Української Держави, було знищено, решту доправлено до різних концентраційних таборів.
Проте Українська Революція не згасла, вона не спинила своєї священної ходи, трансформувавшись спочатку в бойову діяльність Української Повстанської Армії, а згодом ‒ у боротьбу націоналістичного підпілля.
Важливо наголосити, що Совецька імперія, яка зуміла побороти такі світові потуги, як Німеччину і Японію, десять років не могла справитись із УПА: воєнно-політичною структурою, що не мала ані власного виробництва, ані тилу, ані реальних союзників.
Попри всі жертви, історично цей героїчний спротив був виправданий. Самовіддана національно-визвольна боротьба не дозволила Московії повторити на Заході України ті жорстокі методи винищення українців, що були реалізовані нею в 30-тих роках у Центральному, Південному та Східному її регіонах.
Львів'яни в очікуванні проголошення Акту відновлення державності, 30 червня 1941 року
Третій етап Української Революції. Під кінець 50-х років Україна в духовно-політичному вимірі нагадувала «дику пустелю». Здавалося, що тут уже ніщо вартісне не здатне ані народитися, ані вирости. За кремлівським задумом, небачене досі насильство над мирним населенням мало витравити всю національну культуру, перетворивши людей на бездумних ідеологізованих роботів («гомо совєтікус»). Як зясувалося, в сутнісному, онтологічному вимірі українська людина виявилася живучішою, ніж це могло видаватися чванливому московському шовінізму. Народилося і підросло нове покоління українців. І як пророчо сказав поет: «Я єсть народ, якого Правди сила // ніким звойована ще не була. // Яка біда мене, яка чума косила! ‒ // а сила знову розцвіла». (П. Тичина). Національне відродження відбувалося у різних, навіть парадоксальних формах. Приміром, Левко Лук’яненко ‒ член компартії, колишній командир Червоної Армії, випускник юридичного факультету МГУ, виходець із Східної України, направлений у Галичину для добивання залишків озброєного бандерівського підпілля, замість того створює підпільну партію «Українська робітничо-селянська спілка». Цей факт не поодинокий і не є характерним тільки для цього етапу революції. Подібне перетворення раніше сталося і з комсомольським діячем О.Позичанюком, який закінчив літературно-мовний факультет Ніжинського педагогічного інституту і в 1939 р. був направлений ЦК комсомолу до Львова створювати обласну організацію. Але невдовзі він тут стає членом Проводу ОУН, а після проголошення у Львові Акту відновлення Української Держави ‒ Державним секретарем інформації і пропаганди в Українському Державному Правлінні, пізніше ‒ членом Головної Команди УПА на Волині, членом Головної Ради ОУН, а за рішенням Головного Збору УГВР очолює Бюро інформації Генерального секретаріату (підпільного уряду) України.
«Українська Самостійна Соборна Держава постане, бо мусить постати. І не тому, що нам так хочеться, а тому, що це буде логічним вислідом усіх подій, суспільно-політичного розвитку і революційної боротьби на сході. Так мусить бути», ‒ писав ідеолог УПА О. Позичанюк.
Своїм постанням партія «Українська робітничо-селянська спілка» позначає відлік якісно нового типу політичної діяльності ‒ українського ненасильницького руху Опору. У тих історичних умовах це була єдино можлива форма боротьби: повна виснаженість українського народу, тоталітарний репресивний апарат унеможливлював будь-який інший спротив.
Український національно-визвольний рух ніби зробив коло навколо своєї осі, повернувшись туди, звідки починав, але за діалектичним законом на якісно новому, вищому рівні. Цей рух внутрішньо уже начебто починав не з нуля, але в ньому іманентно вже був присутній досвід УНР, ОУН і УПА. Новий політичний рух через різноманітні культурницькі цілі (шістдесятники) або правозахисні (УГГ) ставив перед собою взаємопов’язані завдання: змінити політичну систему в СССР аж до відновлення незалежності України.
Звичайно, комуністична влада нещадно розправлялася з українським рухом Опору: тривалі багаторазові тюремні терміни, психлікарні, приховані вбивства з одночасними контрпропагандистськими кампаніями суттєво обмежували можливість впливати на масову свідомість українців.
За двадцять років Опору в Україні сформувалася рішуча і достатньо політично сконсолідована група людей, готових на смерть змагатися за свободу батьківщини. Вони стали тією творчою меншиною, що в час «Х» зуміла повести за собою більшість населення.
Коли М. Горбачов проголосив політику «перебудови», випущені із тюрем і таборів політв’язні зуміли максимально ефективно скористатися деградацією комуністичної партії та совецької державної системи і створили перші масові політичні структури самостійницького ґатунку ‒ Українську Гельсінкську Спілку й Народний Рух України. 24 серпня 1991 року під їхнім тиском Верховна Рада УССР проголосила акт про державну незалежність України, так і не спромігшись на Акт відновлення Української Держави.
Четвертий етап Української Революції. Владним осердям нової Української Держави стала колишня комуністична колоніальна адміністрація. Це була соціальна група, що розміняла свої комуністичні та проросійські симпатії на можливість приватизації державної власності. Далі відбувся її логічний симбіоз з організованою кримінальною злочинністю. Наслідком цих соціальних мутацій став вихід на політичну сцену країни паразитичного олігархічного капіталу (олігархату).
Паралельно з цим в Російській Федерації відбувається процес реставрації імперіалізму. Основним завданням зовнішньої політики РФ стає реінтеграція постсовецького простору. Через контроль над донецьким злочинним організованим угрупованням Кремль намагається затягнути Україну спочатку до Митного союзу в рамках ЄврАзЕС, а згодом і до повного членства в Євразійському Економічному Союзі, що має стати наддержавним утвореням. Перед нами знову постали до болю зримі обриси старої «тюрми народів».
На знак протесту українці масово вийшли на Майдан як своєрідну українську форму громадянської непокори. Символічно, але на Водохреща 19 січня 2014 року на столичній вулиці Михайла Грушевського догори піднялись вогняні пасма четвертого етапу Української Революції. Далі, як вже традиційно було не раз, Українська Революція поступово трансформувалась у московсько-українську війну.
Принциповою відмінністю четвертого етапу Української Революції від усіх попередніх аналогів є, по-перше, її загальнонаціональний характер і, по-друге, наявність широкої міжнародної підтримки. Цього разу склались усі доконечні передумови для історичної перемоги над Московською імперією.
Московська імперія: незмінне відновлення зла
Уважний погляд на історію Московії показує нам одну закономірність, що постійно проявляється в її історичному бутті незалежно від того, які політичні сили там домінують і які політичні цілі вони ставлять перед собою. На певному етапі розвитку російська політична система обов’язково починає спрямовуватися в бік абсолютизації центральної влади. Це стосується як періоду Московського царства, так і Російської імперії, і СССР, і сучасного авторитарного режиму.
Фундаментальною основою цієї закономірності є невідповідність величезної території країни її відносно малочисельному автохтонному населенню. Природу цієї закономірності найкраще аналізувати з позицій концепції просторових детермінантів геополітичного розвитку світу, запропонованої видатним німецьким географом, засновником теорії геополітики Фрідріхом Ратцелем.
При такому підході гігантський простір, загарбаний москалями, з одного боку, постійно проектує в соціальній свідомості універсальні глобалістські цілі, що безсумнівно задають позитивні темпи розвитку країни, а з іншого, недостатня кількість населення (до того ж не лише етнічно, а й цивілізаційно різнорідного) створює загрозу втрати контролю над цим простором. Щоб не допустити негативного розвитку подій, правлячі клани починають затягувати «гайки». Таким чином, рух до абсолютизації влади є геополітично зумовленим фактором самозбереження московської політичної системи. І неважливо, хто там при владі: Іван Грозний, Петро І, Сталін чи Путін, в остаточному вимірі все буде те саме ‒ жорстока азіатська деспотія!
Прискіпливий критик цієї тези може зауважити, що Канада, наприклад, також велика і малозаселена країна, але це суспільство зразкової демократії. Демократії, що реалізовується на достатньо високому рівні життя населення. Тому постає логічне питання: чому б і Московії не піти цим шляхом?
Відповідь проста: Канада (разом із США) ‒ це географічно і цивілізаційно однорідний континент, що з усіх боків омивається водою. Океан досі є природнім нездоланним кордоном, що захищає ці країни від зовнішніх ворогів.
Московія ж з двох боків підпирається цивілізаційно відмінними світами: Китаєм і Азійським мусульманським світом. Ці цивілізації мають споріднені анклави всередині Московії. Фактично, це відкладена у майбутнє війна за величезні московські ресурси. Її імовірний початок безпосередньо пов’язаний із ослабленням центральної влади Московії. Саме тому абсолютизацію влади московити сприймають як посилення контролю над територією, як відповідь на загрози національній безпеці.
Реальна демократизація Московії автоматично запустить процес політичного пробудження поневолених нею народів, а далі ‒ у фінальному вимірі ‒ розвал імперії. Звісно, в Московії ніякої демократії не буде ‒ буде те, що є сьогодні, або навіть гірше.
Щоб вижити, український народ має позбавитися будь-яких політичних ілюзій і чітко усвідомити, що на наших північно-східних кордонах існує могутня деспотія, яка в принципі іншою бути не може ‒ вона завжди загрожуватиме Україні.
Замість висновку: За Українську Самостійну Соборну Державу
Найвагомішою втратою патріотичного руху за 25-ліття незалежного існування є постійна дискредитація образу держави у масовій свідомості українців. Державна влада у всіх її вимірах ‒ законодавча, виконавча, судова ‒ асоціюється з двома негативними образами: розкраданням народних коштів і симуляцією виконання соціальних обов’язків. У цьому аспекті перед нами не держава українського народу, а потворний олігархічний симулякр.
З іншого боку, треба розуміти і пояснювати людям, що без сильної Української Держави ми взагалі перетворимося на мисливську здобич різних «хижаків» не лише з колорадською стрічкою, а й з ліберальною патокою на устах.
Очевидно, що радикальна зміна природи державно-бюрократичного апарату є історично назрілим завданням. І є два способи розв’язати цю проблему: перший ‒революційний. Він швидкий, ефективний і, що особливо важливо, український народ в принципі сьогодні здатен виконати це завдання.
Є лише одне «no!». Московія. Війна. Абсолютно реальна загроза відкритої агресії. Це смертельна небезпека для національного буття нашого народу.
Другий спосіб ‒ перезаснування держави. Рух із двох боків: коли під тиском народу верховна влада ініціює радикальне очищення державного апарату й організовує його на якісно нових засадах.
Недавно бельгійський вчений на презентації в Києві своєї книжки «Сила раю. Як Європа може бути попереду в азійському сторіччі» зауважив, що його найбільше в українцях вразила наша щира ідеалістична готовність продовжувати боротьбу за свободу. На його думку, це, можливо, найбільший наш здобуток від Революції Гідності.
Безсумнівно, пасіонарність ‒ це найпотужніша наша зброя, яка дасть змогу здолати всі перешкоди, що стоять перед нами або постануть. Її лише доконечно видозмінити: замість «малоросійської ніжності» наповнити духом «націоналістичної звитяги». Як закликав Василь Симоненко: «Не заколисуй ненависті силу, / Тоді привітність візьмеш за девіз, / Як упаде в роззявлену могилу / Останній на планеті шовініст».