Pro domo sua.

 

Історик українського державно-політичного життя, коли розслідуватиме період нашої історії за роки 1917—1919, схоче аналізувати нашу державну творчу роботу і виказати, чому, мимо такого величезного під'йому і енерґії, яку поклав український нарід у боротьбі за свою незалежність, він за цей час не здобув собі навіть тих прав і европейського признання, яке сьогодня вже мають такі малі країни, як Латвія, Естонія або Грузія, безумовно, як на причину невдач, вкаже нам безперечно одну найважнішу нашу хибу — це брак публичної критики в пресі.

 

І справді такої критики майже не було. Наша преса, треба віддати справедливість, ніколи не сплямила себе ніякими ганебними вчинками, ніколи не була підкупною і не обороняла приватних інтересів, а весь час підтримувала український народній уряд. Але вона не мала відваги, чи може, керуючись фальшивою думкою про те, щоби не шкодити нашій справі чи то на Україні, чи за кордоном, не підносила тих помилок, які робив уряд чи його апарат, і тим самим не дала змоги не тільки громадянству, а й самому урядові бачити ці помилки і старатись їх поправити. Уряд знову, установлюючи цензуру, щоби забезпечити себе перед нападами ворожої українській державности преси, вбив критичну думку української преси, яка завше була державно-думаючою, і, заслонивши себе в цей спосіб перед критикою, робив помилки одні за другою, які врешті і спричинили ці сумні наслідки, що ми їх сьогодня бачимо.

 

Діяльність уряду, чи його апарату ніколи не була і не є "sacro sancta" і підлягає свобідній критиці преси. Доґмат непомильности в XX. віці остаточно провалився. Державні мужі усіх країв відповідають за свої вчинки перед громадською думкою, і вона є тою силою, яка заставляє цих мужів ставитись уважно до своєї діяльности і прислухуватись до голосу народу, якого висловом є преса. Вона, освітлюючи з усіх боків їх кроки, дає їм рівночасно змогу орієнтуватись у своїй діяльності і вносить певні корективи там, де вони їх цілковито й не передбачили. В цей спосіб уникається помилок, які нераз моглиб принести незвичайно велику шкоду.

 

Ще більше значіння мусить мати преса в країнах, які щойно будують свою державність. Державу будують, як сказав один із політиків, три фактори: правники, економісти й журналісти. У нас при державному будівництві були одні й другі, а не було третіх. Бракувало громадської думки, бо пресу вважали як апарат аґітаційний та інформаційний, а не творчий. Політична критика була заступлена в пресі незвичайно слабо, бо у нас кожний голос, який не погоджувався з діяльностю урядових кол, вважався шкідливим державі, і на нього накладали цензуру. Що більше, журналістів старались зсувати з всяких установ, до яких вони були покликані, і працю, яку вони повинні були вести, заступали урядовцями, які, звязані своєю службою, не могли й не мали права критики. А це все причинило ненормальні умови життя на Україні і за кордоном, і стільки покладеної творчої енергії пішло на марне.

 

І тому політика "не спротивлюванняся злому" мусить перейти в архів. Халатне відношення наших політиків і діячів до справ державної ваги, яких вони часто не розуміли і в них не орієнтувались, дало сумні наслідки. Тепер до голосу повинна прийти поважна пресова критика і як на Україні, так і за кордоном освітлювати усі сторінки нашої державної творчости та усувати з політичної арени те все, що досі робило тільки шкоду нашому державному життю.

 

***

 

В останні місяці почали безпереривно поширюватись чутки про нову гетьманську авантюру, яка немов би то підготовлялась за кордоном. В звязку із нею називають імена деяких наших бувших і теперішних політиків а навіть декого із офіціяльних осіб, які займали визначні становища в ріжних місіях і установах. Місцем, в якому зародилась ідея нової гетьманщини, мав бути Відень, а опісля весь цей рух перенісся до Берліна, де сьогодня находиться ввесь цвіт гетьмансько-протофісівської компанії, який обєднався біля "Украинскаго Объединеннаго Союза — Україна". Ці політики весь час вели гру на знищення української незалежности і федерували Україну так довго, аж доки не дофедерувались до київського ґенерал-ґубернатора.

 

На цю всю роботу цих панів можнаб дивитись тільки як на авантюру, кількох пройдисвітів, з яких деякі вже сьогодня попали на лаву обжаловання, як би не те, що тут коріння лиха сягає далеко глубше. В одному із попередніх чисел "Волі" була замітка зі Штокгольму, що Омське правительство з'орґанізувало по всіх визначніших европейських центрах контррозвідочні бюра, яких головним завданням було компромітувати український рух і українських політиків за кордоном. Цю свою провокаторську роботу вони вели дуже зручно і до цього використали ті елєменти української еміґрації, які, невдоволені сучасним українським урядом, мріяли про заведення на Україні реакції, хочаб за ціну відречення від самостійної України. Таким контррозвідочним бюром для Австрії, Німеччини й Балкан явилась російська експозитура в Білгороді, де находиться Челноков і Чихачев. Бюро це приступило негайно до праці, і вже цього року говорилось багато про діяльність на користь гетьманської реакції бувшого радника і в. о. посла в Софії Шульгу і полк. Блаватного, і в цій справі передані були членами болгарського посольства відповідні матеріяли Директорії.

 

У Відні гетьманський рух ґрупувався біля бувшого міністра шляхів у кабінеті Скоропадського, Бутенка. Признаємось, що цей факт нас дуже вразив, бо знаючи Бутенка із його діяльности, як міністра шляхів, ми повинні були сподіватись чогось иншого. Біля нього згуртувалась компанія людей, в роді Кенареєва, Мордвінова, Блаватного, Монтюсена і инших, про яких голосно говорили, як про гетьманських, а взглядно денікінських емісарів. Яку тонку гру вони провадили, найкращий доказ, що Бутенкові була асиґнована міністром Темницьким більша сума на букарестське посольство. Бутенко, думаючи зістати послом в Букаресті, хотів там, ближче до Камянця, утворити центр, з якого можнаб краще параліжувати діяльність уряду і успішніше вести свою роботу. Тимчасом послом в Букаресті призначено Мацієвича, і Бутенко поїхав в Берлін.

 

Діяльність свою проводили ці панове в той спосіб, що входили в ближчі стосунки з антантськими місіями і відповідно їх інформували. Вслід за тим у Відні арештовано Антантою українські аеропляни, і всі заходи, які були роблені, щоби їх звільнити, були даремні, бо контракція, як довідались ми опісля від одного з італійських дипльоматів, була велика. Тимчасом наступ Денікіна досягнув свойого апоґея, він заняв Орел, і тоді почались у Берліні наради над федерацією. Які були висліди цих нарад, трудно сказати, однак після них деякі кола почали бити отбой, мотивуючи це тим, що вони годились на федерацію, однак на ґенерал-ґубернатора згодитись не можуть. Причиною отбою був наступ українських військ, який вніс певну трівогу і дезорієнтацію у ці кола. "Пусть Васъ не волнуютъ успѣхи Директоріи, я увѣренъ, что мы съ Вами въ непродолжительномъ времени будемъ привѣтствовать гетьмана" писав успокоююче письмо один із вірних гетьманців до одного із своїх знайомих. Видно, що цей наступ вніс певний коректив, і його думали використати в торгах, щоби здобути признання російських кол на гетьманат.

 

Гетьманська болячка, яка так довго назрівала, мусіла лопнути. Це сталось скорше, ніж могли сподіватись. Недавно у Відні виконано було нальот полк. Блаватним і комп. на віденського купця Стоффера, у якого забрали міліон романівських рублів. Поліція зпочатку дивилась на це, як просто на крадіжку, повела слідство й арештувала кількох маленьких риб в роді Блаватного, ґен. Фалієва, ротмістра Куяговського та двох Німців. Та коли слідство поширилось, попалась і більша штука, відомий на віденському ґрунті дипльоматичний курієр, він же — аґент російської охранки, Foudet de Montusaint — Свідерський. Він удержував щоденно звязок по телєфону з Берліном а також стояв дуже близько до білгородської охранки. Йому дали велику суму грошей і приставили спеціяльно стежити за українським рухом і українськими ділами. Він то зорґанізував собі таку гарну сітку аґентів-провокаторів, що кожний крок наших політиків негайно був йому відомий, і він повідомляв про це, кого слід. У нього мали находитися навіть фотоґрафічні копії листів, які пересилались з Берліну Директорії.

 

З Берліну прийшла несправджена ще чутка про те, що там арештовано Бутенка. Чи його арешт має який небудь звязок з віденською аферою, чи його може арештували за якусь окрему "сдѣлку" — ми не знаємо. Та добре, що так сталось, бо через це вийдуть на яву ріжні махінації, відкриються нові аґенти-провокатори, і цю болячку, яка точила деякі наші еміґраційні кола, буде вирізано. А це може виллє ведро зимної води на галицьких політиків, яким так дуже хочеться під "ласкаву руку восточного царя."

 

Оттак виглядає ця квітка із нашого еміґраційного життя. По правді сказати, про неї не варто б навіть писати, та деякі наші слабодушні політики вважали її весь час, як то кажуть, "крупною величиною", від якої залежатиме будучність нашого національного руху. Через те не мали вони якоїсь сильної прямої орієнтаційної думки і, налякувані ріжними Монтюсенами, хилились то в один то в другий бік, не знаючи, де безпечніше заховати свою шкуру. А така політика на два фронти довела до того, що почали опускати руки, і український уряд не дістав тої моральної чи матеріяльної помочі, яку йому повинні були дати ті ріжні особи чи установи, що були вислані за кордон. А це мало наслідки на фронті. Та про ті справи колись другим разом.

 

[Воля, 27.12.1919]

 

27.12.1919