Визвольна боротьба 1917–1921.

 

(Уривок із більшої праці).

 

Про епохальні події визвольної боротьби на українських землях існує вже багато літератури; на жаль наукових, систематично укладених творів надруковано незначну кількість і вони в більшості не охоплюють справи в цілому. Трудність історично-наукового простудіювання цього переходового періоду полягає в тому, що:

 

І) українська визвольна боротьба була лише епізодом, правда дуже важливим, у циклі скомплікованих подій, що захитали були рівновагу на европейському континенті — бо ж тоді шаліла довготривала світова війна, а українські землі були лише однією з її численних арен;

 

ІІ) На просторах Росії вибухла велика революція та з'явилася нова сила — чинник світового значіння — большевизм, що вогнем, мечем, нечуваним в історії терором та новими привабливими соціяльними гаслами підпорядковував собі народи бувшої Росії, затроюючи своїми кличами також робітничі маси Европи;

 

ІІІ) В тойже час почали активно змагатися за своє відродження недержавні народи Росії і Австрії;

 

IV) Світові переможці, антантські потуги, творили нові політично-стратегічні системи, перекроюючи мапу Европи, щоб у той спосіб надійно закріпити свою перемогу на довший час. Ослаблена Німеччина намагалась втягнути в орбіту своїх політичних впливів ком. Москву, щоб при її допомозі захитати з нутра виснажені війною держави переможців.

 

Отже світова війна (головно її ліквідація), велика революція, боротьба народів за національне відродження шукали своєї розв'язки на сході Европи, особливо на Українських Землях, створюючи там дуже скомпліковану ситуацію. Тому нашу визвольну боротьбу необхідно розглядати на тлі цих різнобарвних і важливих явищ, як один із її складників. Воєнні ж події, їх розгін і темпо та нарешті висліди збройної боротьби на українських землях в значній мірі залежали від політики та характеру соціяльної і національної революції. Зокрема на перепетії боротьби мали вплив програми, пляни та світогляд українських партійно-політичних угруповань і свідомої інтелігенції. Не без значіння також були закони історичної спадщини і державницько-імперської інерцій Росії — це головно стосується до Східних Земель.

 

Взагалі ми вважаємо помилковим історичні методи досліду нашої визвольної війни, що розглядають події того часу та подають свої оцінки під кутом сучасних понять культурного рівня та свідомости інтелігенції і народних мас, часом не досить узгляднюючи ситуації та обставини, при яких точилася боротьба. Ми вже не говоримо про партійну літературу з її однобічно-викривленим освітленням.

 

Така метода не може дати правдивих критерій та можливости добре зрозуміти істоту цієї боротьби, її форми та правдиві причини остаточних її вислідів, навіть і в такому випадкові, коли дослідник оперує категоричними та часом ідеологічно-правдивими й безкомпромісовими твердженнями.

 

Ми подаємо свої короткі завваги до головніших етапів Української Визвольної Боротьби і зупинимо найбільшу увагу на добі Центральної Ради.

 

Бож Центральна Рада, мимо своїх помилок, на які ми вкажемо, доконала великих діл. Характерно, що Центральна Рада, торуючи шляхи до відбудови Соборної Незалежної України, підносила безкровні, але важливі перемоги над Тимчасовим Урядом із сов. салдатських і робітничих депутатів. В боротьбі ж з червоною Москвою вона показалася значно слабшою. Центральна Рада мов би розгубила ті сили, що вона була накопичила та зорганізувала в першім періоді своєї діяльности.

 

Де шукати причини до цього явища? В помилках, яких допустилися керівні тоді українські кола і партії, в малій свідомості українських мас, чи створились якісь нові несприятливі умовини, що загальмували додатню до цього чaсy працю Центpaльної Ради? З'ясування причин занепаду впливів Центральної Рaди й Ген. Секретаріяту, дезорієнтації українського вояцтва (було організовано мільйони вояків, а боронила Київ жменька борців!) та народних мас може дати розгадку для зрозуміння характеру мaйжe всього періодy дальшої визвольної боротьби.

 

 

Політично-стратегічна ситуація на початку 1917 р.

 

Боротьба на протязі трьох років на фронті та безпощадна бльокада значно виснажили центральні держави. Зарисовувалась справжня примара голоду та браку сирівців. Крім того сили й засоби антантських держав зростали, а центральні держави слабшали. Австр.-Угорщина особливо боляче відчувала військові тягарі та боротьбу національностей, що розсаджували її з-нутра, том вона вже шукала в різний спосіб нагоди до сепаратного миру.

 

Росія нарешті набула потрібної муніції та зброї і змобілізувала понад 15 і пів мільйона людей. Держави Антанти готувались на весну 17 року до рішучої офензиви на всіх фронтах. Передбачалось також скоре приступлення до війни З'єдинених Держав Америки. Таким чином рішуча перемога Антанти була не за горами.

 

Правда, і Росія в бажанні прислужитися Антанті "перемобілізувалась", стягнувши до військових лав мільйони людей, але тим ослабила свою господарку. Крім того і внутрішній її стан був доволі хиткий. Одначе при припиненні острих атак демо-ліберальних угруповань проти уряду, вона ще могла протриматися до остаточної стратегічної розв'язки. Але опозиція не бажала, щоб уряд царської Росії виграв війну і цим на довго скріпив свою владу. "Вільна Росія повинна святкувати перемогу". Ось гасло кадетської партії (Мілюков). Цьому плянові співчували урядові англійські та французькі кола, нерозважно думаючи, що революційна російська армія ще з більшим зaпалом буде далі кривавитись на фронті. Були ще й інші глибокі причини до вибуху революції, на них ми зупинятися не будемо. Нам важно ствердити, що демо-ліберали (головно кадети) мали на увазі, скинувши царя, провадити боротьбу до переможного кінця. Революціонери (соціялісти) накреслили свої далекойдучі цілі: компромісовий загальний мир, славнозвісне "бeз анексій і контрібуцій" — і глибоку соціяльну перебудову Росії. Тому то легко скинувши царський уряд, в Петрограді створилися два паралєльні уряди: один офіційний демо-ліберальний (буржуазія) так зване "Времєнноє Правітельство", а другий суто-революційний "совєт салдатських робочих депутатів". Між ними розпочалася з початку глуха, а потім отверта боротьба за впливи та реалізації своїх програм. Ці обставини треба брати під розвагу при оцінці метод Центральної Ради та її осягів. Центральна Рада мусіла боротися інакше проти Временного Правління; а в інший спосіб проти совєту салдатських робочих депутатів. Все ж у двовласті Петрограду крилася слабість тодішнього її проводу, чим злучно користувалася Центральна Рада, а також згодом і партія большевиків. Революція її гаслами та боротьба партій за владу дуже шкідливо відбивалась на боєздатності війська, поволи перетворюючи його в чинник більш небезпечний для своєї країни, ніж для ворога.

 

 

Українська Революція.

 

Велика Революція гучним відгомоном рознеслась по всіх просторах Росії. Для недержавних народів відкривалися нові перспективи. Фінляндці, поляки, естонці, латиші, кавказці, навіть козаки почали швидко організуватися та готовитись до боротьби за свої національні інтереси. На цей шлях зовсім несподівано для більшости московського народу твердою стопою стала Україна й цим заскочила його провід й інтелектуальну верству.

 

 

Центральна Рада.

 

У Києві 17 вересня українські поступовці утворюють разом з українськими громадськими організаціями Центральну Раду. В самій же обраній назві, —"центральна", — захована засаднича думка перетворити поволі Центральну Раду у всеукраїнський політично-культурний і керуючий осередок.

 

Очолив Центральну Раду заслужений і талановитий історик, професор Грушевський.

 

Центральна Рада ставить своїм завданням: 1) Притягнути до співпраці всі українські сили. 2) Розгорнули широко-закроєну культурно-простірню працю, щоб поширити свідомість українського народу. 3) Певними організаційними та пропагандивними засобами (з'їзди) шукати опертя головно в селянах, українських вояках та робітничих колах.

 

Ближча мета — змагати до перебудови Росії на федеративних основах і вибороти широку теритеріяльно-національну автономію Україні, як перший важливий етап.

 

Нa заклик Центральної Ради, а в багатьох місцях й самотужки, закипіла горячкова праця. По всіх усюдах спонтанно, стихійно розгорнувся могутній український визвольний рух. Його розгін та амплітуда просто приголомшили петроградський провід й москoвське суспільство. Навіть українство було дещо заскочене силою того руху. Центральна Рада надає йому відповідної організаційної форми і влучно керує ним. Здається з найбільшим ентузіязмом стрінули Воскресення України вояки. Численні маніфестації, а також так звана українізація війська дуже яскраво свідчить про це.

 

Як перші голосно й урочисто відгукнулись вояки українського петроградського гарнізону. 12 березня 1917 р. вони влаштували імпозантну маніфестацію — Свято Перемоги Революції та Роковини Смерти Шевченка. — Біля 25 тисяч люду, вояки, студенти та українська колонія продефілювали по вулицях Петрограду. На чолі процесії їхали кубанські козаки-чорноморці бувшого царського конвоя із січовим прапором та Запорожською булавою. Знову, як за старих незабутніх часів, в обороні своєї батьківщини першими стали нащадки славних запорожців. Витали українських маніфестантів представники Фінляндії, Естонії, Польці й Латвії. Гасло цієї маніфестації: "Хай живе вільна Україна у вільній Росії!"

 

Також у Києві 19 березня Центральна рада улаштовує величню маніфестацію. 100 тисяч українців хмарою вкрили вулиці Києва. Скінчилася маніфестація урочистою присягою всіх присутніх на Софійській Площі: боротися за автономію України і всебічно підтримати Центральну Раду.

 

 

Всеукраїнський конгрес.

 

На протязі березня й на початку квітня відбувалися різні з'їзди: кооперації, учителів та інших партійно-політичних груп.

 

Нарешті від 4 до 8 квітня, як певне завершення організаційно-культурного періоду, відбувся в Києві Всеукраїнський Конгрес, (900 делєгатів, біля 1500 присутніх.) Найбільшу кількість делегатів творили вояки від цілого тоді фронту, що протягнувся від Балтійського до Чорного моря, а також навспіли делєгати з кавказького театру війни, з Балтійської і Чорноморської маринарки та з запілля. Численно було теж заступлене селянство. Конгрес виніс постанову: домагатися здійснення автономії, підтримати працю Центральної Ради, змагати до українізації війська.

 

Зі складу Конгресу було приділено до Центральної Ради 150 делегатів. Отже цими виступами та масовою участю в них українців, було переконливо доведено: 1) Що український народ існує і має палке бажання боротися за свої інтереси; 2) Що Центральна Рада є керівним всеукраїнським органом; 3) Що Український Визвольний Рух є органічний, а не штучно вигаданий жменькою інтелігенції, він нічого спільного не має з інспіраціями з закордону. Скажемо більше, вояки рішучо підкреслювали необхідність додержуватися дисципліни на фронті та твердо стояти в обороні тепер на їх думку вже Вільної України. Де ж ту шукати німецької або австрійської інтриги? Навпаки, як ми вже дальше зазначимо, в дезорганізації війська та ослабленні його боєздатности найбільш спричинилися большевики, інспіровані центральними державами. Бо ж Німеччині треба було вивести революційну Росію з гри, щоб потім всією силою обвалитись на західній фронт, поки туди не наспіло свіже американське військо.

 

 

Відновлення української збройної сили.

 

Тепер ми довше спинимося на так званій "українізації" війська та на визначенні тієї ролі, що її відіграло вояцтво, підсилюючи Центральну Раду в її боротьбі.

 

22 березня у Києві, за почином пop. Міхновського — цього визначного борця за Незалежну Україну, — об'єдналися свідоміші старшини та вояки гарнізону, щоб створити тимчасовий керівний осередок для організації власної національної армії. Наприкінці березня їх заходами було утворено український військовий клюб ім. Гетьмана Полуботька, з правом закладати філії цього клюбу в інших осередках. Рівночасно з клюбом заложено військовий організаційний комітет, що перебирав на себе технічні функції організації армії, залишаючи клюбові пропагандивно-ідеологічну ділянку. У склад комітету ввійшли полковники Глинський і Волошин, поручник Міхновський й хорунжий Павелко. Основоположники та ідеологи цих військових установ добре зрозуміли першорядне значіння української збройної сили в процесі боротьби за відродження України. Вони не тішили себе ілюзіями про єдиний братерський революційний фронт, їх ідеї та наміри ясно сформовані в промові пор. Міхновського (виголошеній на зборах) та у відозві клюбу до вояків. Подамо характерні витяги з цієї промови й відозви: "Ми повинні, — надхнено сказав Міхновський — негайно приступити до організації власної національної армії, як своєї могутньої мілітарної сили, без якої не можна подумати здобуття повної волі України". Відозва: "... пам'ятаймо, що на нашій землі стоїть упертий ворог і він напружує останні сили, щоб перебрати в свої цупкі руки всю Україну. Товариші-браття! Не дамо України нікому! (Наша примітка: в цьому вислові є твердий намір боронити Україну як на зовнішніх, так і на внутрішньому фронті). Полита кров'ю славних козаків-Запорожців, вкрита в цю війну горами нашого трупу — нехай встане вона до свого життя... ... Єднайтесь у свої українські гуртки з думкою про всю Україну, про її козачу силу".

 

Відозва викликала великий резонанс на фронті й у запіллі. Майже скрізь відбувалися віча, повставали військові товариства й почали гуртуватись українці в окремі частини. Загальна мета так званої "українізації" війська: домагатися організації української національної армії, з усіх родів зброї; для цього необхідно відділення на фронті всіх українських вояків в окремі національні частини зі своєю українською старшиною. В запіллі формувати чисто українські частини. Українізацію переводити поступово, щоб не пошкодити обороні краю. В дальшому малось на увазі скупчити всі наші частини на південно-західньому фронті, який перетинав українські землі,

 

Петроградський уряд й командний склад російської армії з початку дуже ворожо поставився до українізації. Але вояки наші досить успішно переборювали всі перешкоди й у багатьох містах творили організаційні одиниці. Крім того українські частини своєю дисципліною та поведінкою довели, до вони далеко ліпше надаються до оборони фронту, як розагітовані московські товариші-салдати. Тому командний склад хоч-не-хоч мусів толєрувати цей могутній рух.

 

(Далі буде.)

 

[Наш шлях, червень 1946 р.]

 

25.06.1946