(Евакуаційні нариси).
Перший цікл моїх спогадів було надруковано в трьох номерах часопису "Наш Шлях" у лютому 1920 р. в Кам'янці-на-Поділлі; спогади ті обняли період з часу евакуації з Київа — 27. січня 1919 р. — по час нашого другого в'їзду до м. Кам'янець-на-Поділлі — 14. червня того року.
Тепер я хочу записати те, чого я був свідком в нашому дальшому евакуаційно-мандрівному житті.
Перший раз ми приїхали, яко Уряд Української Народньої Республіки, у Кам'янець в березні 1919 р. Тоді місцеве населення, що ще не бачило большевиків, поставилась до нас і недовірливо і навіть вороже. Це відношення цілком змінилось, коли ми прибули у червні того ж року знову до Кам'янця; Каменчане вже скуштували большевицької влади і до української — поставилися прихильно.
В той час наша армія самостійно провадила збройну боротьбу з Совітською Росією, але сили були нерівні і після перших успіхів українського війська, особливо Запоріжського Кошу, що під командою отамана Сальського дійшов майже до м. Винниці, військо мусіло відступати в керунку на Кам'янець; це було поміж 1–15. липня 1919 р. Головний Отаман Петлюра разом з заступником Голови Ради Народніх Міністрів Лівицьким подалися до Диктатора Галичини Петрушевича, щоб просити про військову допомогу.
Не зважаючи на попередні неприязні стосунки між галицьким та наддніпрянським урядами, Диктатор Евген Петрушевич, цей правдивий патріот і найшляхетніша особа, вволив прозьбу і надіслав 2 галицьких бриґади в напрямку Чорного Острова. Це особливо було цінно, бо в той самий час галицька армія ледве відбивалася від переважаючих сил польських, що йшли під командою ґенерала Галєра.
Але, на жаль, галицькі бриґади не спромоглися дати серьозної допомоги, на них напали селяне і тих дві бриґади було абсолютно розпорошено і знищено.
Тим часом большевики наближалися до Кам'янця; вже взято Проскурів, Ярмолинці, Дунаєвці; ще 2–3 дні і большевики будуть у Кам'янці.
Але сталося чудо, те чудо, що ми бачили на протязі всієї евакуації не один раз. Сьома дивізія Заноріжського Кошу, що втратила звязок з Головним Штабом і уважалась за розбиту, несподіванно з'явилася під Ярмолинцями і вдарила по запіллю большевиків, які поспішно втікли звідти і відтягли сили, що наближалися до Кам'янця.
Правда цей героїчний вчинок 7-ої дивізії не врятував становища, а тільки відсунув катастрофу на 1½–2 тижні, бо большевики справилися і знову повели наступ на Кам'янець; що-дня вони наближалися до нього і в десятих числах липня 1919 р. їх передові роз'їзди доходили вже до м. Нігина, що в 8–9 верстах од Кам'янця. Становище було траґічне, бо евакуоватися не було куди; правда, уряд спробував улаштовати втечу на автах в напрямку до Румунії, але з цього, за браком авт та бензину, нічого не вийшло.
Тут знову нас врятувало чудо, але чудо, що було сполучене, на превеликий жаль, з драмою Галичини. Боротьба стомленої, без набоїв та амуніції, галицької армії з свіжими військами ґенерала Галєра стала явно неможливою і Диктатор Петрушевич, порозумівшися з нашим урядом і склавши з ним певні умови, наказав галицькій армії перейти через Збруч на терен Поділля.
Разом з армією посунуло з Галичини багато видатних галицьких діячів і взагалі цівільного населення, що не побажало лишатися під польською окупацією. Перехід армії почався 16. липня 1919 р. і продовжувався 2 або 3 дні; весь час безнастанною чередою, йшло змучене галицьке військо, а за ним сунуло нещасливе цівільне населення; нам, що вже пів року перебували на стані вигнанців, особливо тяжко було дивитися на цю сумну картину. Всього перейшло річку Збруч по над 100.000 Галичан, а з того числа 40.000 боєздатного війська; (баґнетів) частину його зараз же було вжито проти большевиків на проскурівському керунку, а найбільш стомлену частину відіслано в Ново-Ушицькій повіт на відпочинок. Вплив реґулярної, добре дисціплінованої армії зараз же відбився на загальному військовому стані; коли під Проскуровим большевики побачили реґулярні полки галицької армії, вони тікали тільки від одного зовнішнього вигляду.
Тепер я мушу спинитися на умовах між галицьким та наддніпрянським урядами і оповісти про наслідки цих умов. Головні з них були: спільність вищого командовання, однак з захованням окремішности галицької армії та її Начальної Команди, зміна курсу уряду на більш поміркований з включенням відповідної кількости галицьких діячів в уряд, а також скасування ново утвореного Міністерства Галицьких Справ, на чолі якого стояла одіозна для галицького уряду фіґура Вітика.
В той час владу тримали в своїх руках центральні комітети партій соціялістів-революціонерів та соціялістів-демократів, з якими дуже рахувався і сам Головний Отаман Петлюра. З членів цих партій виключно складався наддніпрянський уряд, що, не зважаючи на допомогу галицької армії, яка одна тільки і врятувала стан уряду, надзвичайно вороже поставився до Диктатора Петрушевича, з одного боку бойкотував його, а з другого — недвозначно хтів зліквідувати галицький уряд, а Петрушевича — заарештувати. Але Диктатор мав певне військо і уряд У.Н.Р. тому не наважився виконати свого наміру. Особливою ворожістю що до Диктатора і взагалі до галицького уряду, визначався сперше прем'єр-міністр, а потім тільки міністр фінансів Мартос, який, до речі сказати, користувався з значного впливу в партії соціялістів-демократів; він затягав платню галицькій армії, вимагав, щоб вона прийняла до себе наш шкідливий апарат державної інспектури, висловлював явне недовірря до виказів на платню галицької армії і т. д. Взагалі у цеї людини була цілком своєрідна льоґіка і погляди на честь і сумління. Надзвичайно цікава його відповідь галицькому прем'єру Голубовичеві, який мав розмову з ним з приводу умови про вступ до уряду галицьких діячів; коли п. Голубович, настоюючи на виконанні цього, сказав, що умову вже складено, що честь і совість вимагають її реалізації, прем'єр-міністр Мартос відповів буквально, що він керується тільки революційною честю та совістю, а вони цього не вимагають.
Оповідання про це я чув від самого п. Голубовича, що з незвичайним обуренням передавав цю класично-цінічну відповідь прем'єр-міністра Мартоса.
Для послідовности я буду продовжувати свої згадки, що до Галичан до самого кінця, себ-то, до катастрофи у листопаді 1919 р., а потім вже перейду до споминів, що до наших суто-наддніпрянських справ.
Майже єдиною реальною військовою силою в той час була галицька армія, і тільки при її допомозі наддніпрянські частини, що були тоді дуже нечисленні і недобре з’орґанізовані, і могли воювати проти большевиків. Але соціялістичний уряд поводився так, ніби-то реальна сила була на його боці; до галицького командування він ставився зневажливо, а до диктатора Петрушевича явно вороже; часописи урядових партій с.-д. і с.-р. провадили шаленну аґітацію проти Диктатора Петрушевича, при тому в нечемній та некоректній формі і виразах, а орґан Міністерства Галицьких Справ "Боротьба" просто-таки непристойно лаяв Петрушевича й ганьбив як тільки міг.
І досі я не розумію, як Диктатор терпеливо це все переносив, маючи в руках поважну реальну силу. Тільки одним це можна з'ясувати: Мені рідко доводилося зустрічати таку виховану, витриману і шляхетну людину, як п. Петрушевич, що був довгий час послом у Віденському парляменті; очевидно, ця школа, в звязку з природною витримкою, і примушувала його до крайньої лояльности, не дозволяючи втручатися в справи землі, де він не був господарем.
Зо всіх умов між галицьким та нашим урядом було додержало тільки одну: скасовано кінець-кінцем Міністерство Галицьких Справ і то майже перед самою катастрофою.
Що до окремішности галицької армії, то й тут наддніпрянський уряд не додержував умови, а весь час хтів галицьку армію взять під свій вплив і навязать своїх державних інспекторів.
Все ж таки Галицькій армії, не зважаючи на всі зусилля Наддніпрянського Уряду, пощастило заховати свою окремішність, правда під одним спільним верховним командуванням.
Орґанізація війська в той час була така: галицькою армією керувала Галицька Начальна Команда, а нашою наддніпрянською — Штаб Дієвої Армії; координував же діяльність цих двох армій та видавав стратеґічні завдання Штаб Верховного Головнокомандуючого — себ-то, Головного Отамана Петлюри; шефом штабу був Отаман Юнаків, колишній ґенерал російської армії, професор академії, високо освічена людина, а його помішником — галицький ґенерал Курманович, надзвичайно енерґійна і талановита людина, високого зросту, суворої, мужньої зовнішности. Отаман Юнаків казав мені, що кращого помішника він собі не бажає і що спільно працювати з Курмановичем надзвичайно приємно. Мені доводилося бувати де-кілька разів в штабі Верховного Головнокомандуючого, де я дуже тішився з енерґійной праці всіх членів та серьозної ділової атмосфери; незвичайно приємно вражала витримка, дисціпліна і невеличка кількість осіб штаба.
Робота його відзначилась великими успіхами; взято було послідовно в короткий час Жмеринку, Винницю, Казятин, Фастів і 30. серпня 1919 р. наші війська вступили у Київ.
Для нас це було великим святом, але на другий же день одержано лаконічний телєґрам, що з Печерська у Київі з'явилося чуже військо. Стало ясно, що це було військо Денікина. Далі наступили всім відомі події. Наше військо мало бійку з загоном Бредова, що увійшов в Київ, і мусило відступити з м. Київа, а потім до Фастова і Казятина. З спроб порозумітися з ґенералом Бредовим нічого не вийшло і делєґація Омеляновича-Павленка, як і переговори Диктатора Петрушевича, не дала добрих наслідків.
Де-який час між денікінцями та нашими військами був якийсь то непевний стан ні війни, ні перемирря. Тільки 17. вересня 1919 р. деклярація нашого уряду розвязала це питання, виповівши війну армії Денікіна; цю деклярацію уряду підписав також і Диктатор Галичини Петрушевич.
Вперше громадянство довідалося за це рішення та мало змогу ознайомитися з деклярацією того ж 17. вересня 1919 р. на "чашці чаю", що її улаштовав прем'єр-міністр Мазепа для політичних та громадських діячів. На цій "чашці" були Головний Отаман Петлюра, Диктатор Петрушевич, галицький прем'єр Голубович, Василь Вишиваний, шеф штабу Верховного Головно-командуючого Юнаків, весь уряд на чолі з прем'єр-Міністром Мазепою, та багато наддніпрянських та галицьких представників партій і громадянства.
Першим промовляв пів години Головний Отаман Петлюра, характеризуючи тодішній час, в кінці він прикликав всіх напружити сили для війни і загрожував тяжко покарати тих, хто цього не зробить.
Після нього склав коротеньку, суху, парляментарного тону, промову Диктатор Петрушевич, де він виявляв бажання порозумітися з наддніпрянським урядом і спільно працювати. За ним промовляв Голова Ради Міністрів Мазепа; його слова, як завжди, відзначалися оптимізмом; він констатував, що у нас все гаразд, що ми напередодні визнання з боку Антанти, що повстанці цілком за нас і що ми швидко розіб'ємо Денікіна.
Потім говорили ще міністри Одрина, Черкаський, Лівицький і без кінця представники партій та громадянства; почалась "чашка чаю" о 8-ій годині вечора, а скінчилась о 3-ій в ночі.
Взагалі промови були бліді, нецікаві, піднесення духа та бадьорости жадної; якось відчувалося, що ми не матимемо перемоги; настрій у всіх був сумний і непевний.
Так воно і сталося. Наші військові справи все гіршали. Частина старшин перебігла до Денікіна, але, правда, значно менша, як на то чекали. Військо гинуло в наслідок висипного тифусу, який в той час скрізь по залізницях та містах страшенно лютував.
За 2 тижні до катастрофи, себ-то, до 16 листопаду 1919 р., галицька армія мала 4.000 багнетів замісць ранішніх 40.000, а наддніпрянська — всього 2.000 багнетів; решту знищив тифус; особливо жахливо тифус лютував по стації Жмеринка; це була могила і для галицької і для нашої армії; козаки без жадної медичної допомоги лежали на підлозі великого Жмеринського двірця і в тонелях під ним; тут же були і трупи умерших, що по-декілька день не убирались.
Самовидці передавали, що це був один жах, з якого можна було з глузду з'їхати.
Ні лікарів, ні ліків не було і люде сотнями вмірали.
А тут на цю несчасну армію наступають свіжі, добре забезпечені ліками та лікарями, денікінці. Ясно стало, що ми не втримаємось. В таких обставинах Начальна Галицька Команда, в особі її команданта Тарновського, без відома Диктатора Петрушевича, у Винниці, склала згоду з денікінськими представниками про перехід її до війська добровольчої армії, застерегши, що її не зуживуть проти військ Головного Отамана Петлюри. Це сталося в початку листопаду 1919 р. Наша урядова преса та офіціяльні кола охрестили цей вчинок державною зрадою і почали цькувати галицьку армію і взагалі всіх Галичан.
Але, коли до цих подій поставиться розважливо та холодно об'єктивно, то ще велике питання, чи то була зрада чи конечна необхідність, особливо взявши на увагу, що льоґіка подій вимагала від Галичан все одно в найближчому часі здачі в полон Полякам.
Диктатор Петрушевич навіть в цьому випадку заховав вірність свойому стану і негайно арештував команданта Тарнавського, але було вже пізно і великострадальна галицька армія в більшости перейшла фактично до Денікіна.
З того часу події розвинулися надзвичайно швидко; денікінці взяли Жмеринку і стали наближатися до Проскурова. Як завжди в таку добу почалася втеча міністрів, що під ріжними пристойними претекстами виїхали за кордон, до Румунії. Перший втік міністр земельних справ славнозвісний Микола Ковалевський, потім знаменитий міністр фінансів Мартос і ще де-кілька.
Лишилися і до кінця випили гірку чашу Голова Ради Міністрів Мазепа, міністри Черкаський, Безпалко і державний секретарь Шрамченко. Що до міністра юстиції Лівицького, то він ще 14. жовтня 1919 р. виїхав до Варшави, яко посол.
Евакуацію призначено на 16. листопада 1919 р., але було ясно, що це вже небезпечна авантюра і більшість урядовців з дозволу влади лишилися у Камянці.
Я теж не поїхав і тому не можу описати епопеї тих нещасливих евакуаційних валок, що відбули з Камянця в ніч на 17. листопаду 1919 р.
Участники передавали драматичні подробиці цеї подорожі. Оповідали, як паротяг не міг під Ярмолинцями витягти складу валки і урядовці були примушені руками підштовхувати валку на протязі 3 верств, як залізничники саботували і розбіглися в Гречанах, де самі урядовці розшукали в депо паротяг під парами і один з них, що розумівся на цьому, потяг валку далі; під Гречаними і Проскуровим валки попали під обстріл денікінців, а вагони з грішми розграбували селяне; в цьому аду урядовці мусіли самі врятуватися і спасати свої речі; далі тих нещасливих урядовців в Гусятині арештували та інтернували у Ланцут Поляки.
Мені за цю подорож багато дуже цікавого оповідав один з керуючих міністерством Міський, який є до того ж і письменник; його святий обовязок записати це все, а у мене вже і назва готова для його спогадів "До Ланцута і назад".
Одна частина міністерств поїхала на Гусятин, друга з більшістю міністрів і Головою Ради Мазепою, а також з рештками війська і Головним Отаманом Петлюрою направилась на Староконстантинів. Подробиці цієї цікавої і героїчної подорожі мусять записати для історії безпосередні участники, а я цих подробиць точно і докладно не знаю.
Тепер я мушу повернутися до нашого кам'янецького життя і спинитись на моменті утворення Національно-Державного Союзу.
І до нашого приїзду до Кам'янця і в Кам'янці влада весь час находилась в руках соціялістичних партій с.-д. та с.-р.; ці дві партії склали тісну угоду і робили весь час експеріменти соціялістичного характеру, а урядові посади обсаджували своїми партійними товаришами; треба зазначити, що і міністри-соціялісти і їх партійні товариші, що обсаджували високі посади, абсолютно не вміли урядувати і в більшости були просто мало освічені люде, що не мали знання права, закону та техніки державного життя; коли до цього додати їх пристрасть до соціялістичних експериментів, то лехко собі уявити, що це був кавардак; маючи сперше один повіт, а потім 3, уряд тодішнього часу не виявив найменшого орґанізаційного хисту і порядку не було не тільки в повітах, а навіть в маленькому місті Кам'янці, що був за столицю; і це в той час, коли міністерство внутрішніх справ мало де-кілька сот урядовців.
Що до права та закона, то міністри, як було зауважено вище, не тільки його не знали, а навіть і знать не хотіли. Видавали собі безграмотні закони ad hoc, що дуже часто суперечили один другому; на щастя ті закони рідко проходили у життя і тим не збільшували безладдя, що було у всіх галузях державного життя.
З цього приводу наш талановитий Павло Мазюкевич склав влучного вірша, але, на жаль, я памятаю тільки перший абзац, правда найбільш цікавий:
Політичні наші діти
Запосіли два повіти;
Урядують примітивно,
Творять право інстинктивно.
З світлим прапором свободи
Зуживають самоходи."
Помірковане громадянство ясно бачило всю хибність соціялістичного урядування; але воно було дезорґанізовано і не могло не тільки впливати на хід подій, а навіть сказати свого слова.
Це все нами болюче відчувалося і прийшло до того, що в десятих числах липня 1919 р., не зважаючи, що большевики наближалися до Кам'янця, помірковане громадянство зібралося в залі "Просвіти" з ініціятиви п.п. Корчинського, Архипенка та ще де-кого, з метою закласти постійну орґанізацію. Ця думка знайшла живий відгук і, хоч большевики були в 15–20 верстах від Кам'янця зібрання було досить численне, до 40 осіб.
Промови і думки присутніх виявили цілковиту одностайність. Лейт-мотив промов і настроїв зібрання зформулював дуже влучно один з ініціаторів його, п. Корчинський, який сказав: "Годі вже спасати Україну. Україну треба орґанізовувати, а не спасати."
Під знаком цеї думки утворився Національно-Державний Союз і поклав її на грунт своєї праці. 14. липня 1919 р. загальні збори затвердили статут, в основу якого було покладено статут колишнього Національного Союзу.
В Національно-Державному Союзі об'єдналися всі помірковані партії, земські, культурні, та просвітні діячі; не увійшли в склад його с.-д. і с.-р., яких після утворення Союзу було запрошено на перше засідання; ці партії надіслали представників своїх з інформаційною метою, але очевидно дух Союзу не припав їм до вподоби і вони не вступили в Союз.
Найбільш визначні справи, що їх виконав Національно-Державний Союз, це є: делєґація до Головного Отамана Петлюри, переговори, в особі представників партії с.-ф., з урядом що до вступу в кабінет міністрів і політична бесіда, з галицьким урядом і громадянством.
Справа з делєґацією до Головного Отамана Петлюри виглядає так: частина нашого громадянства, що не належала до урядових партій с.-д. і с.-р., ясно бачила те безладдя, що вони творили в наслідок своїх соціялістичних інстинктів та звичайного неуцтва; щоб звернути увагу вищої влади на це і щоб добиться зміни курса політики, в де-яких членах Національно-Державного Союзу повстала думка урядити делєґацію до Головного Отамана. Ця думка зустріла сперше велику опозіцію, але з часам вона перемогла; в серпні 1919 р. було обрано делєґацію, — 17 голосів за, а проти тільки 4 — складено відповідного меморандума, який в першій частині критикував діяльність уряду, а в другій вказував правдиві шляхи та заходи, і делєґація пішла до Головного Отамана. Цей останній прийняв делєґацію дуже неприязно і сухо, прочитав їй нотацію на тему, що раніще, як приходити з вимогами, треба добре орґанізуватися і довести на ділі свою здатність щось утворити. З делєґації для нас, крім почуття образи від такого прийому, нічого не вийшло.
Однак уряд сам, точніше центральні комітети с.-д і с.-р., відчував свою слабість і після іменування прем'єр-міністром Мазепи, почались переговори з поміркованими елєментами про утворення коаліційного кабінету.
Ініціятива цього виходила з партії с.-д. і переговори доручено було провадити прем'єр-міністру Мазепі і Міністру Народнього Господарства Шадлунові.
П. Мазепа звернувся до парії с.-ф. і зробив пропозиції вступити до його кабінету, при тому він зазначав, що звертається саме до партії с. ф., а не до Національно-Державного Союзу; коли йому було зауважено, що с.-ф. тісно звязані з иншими ґрупами Союзу, то було вирішено, що офіційні переговори мають провадити представники с.-ф., а по за цим вони можуть радитися з иншими політичними партіями в Союзі і навіть виставляти кандидатів не тільки з своєї партії, а також взагалі з поміркованих кол.
І п. Мазепа, і п. Шадлун твердили, що вони хочуть утворити коаліційний кабінет, а між тим з всього числа 15 міністрів давали тільки 1/3 місць, включаючи туди державних секретаря та контролера, що не мали права голоса; таким чином на 16 рішаючих голосів загального числа міністрів помірковані кола мали би тільки 4 голоси. Ясно, що це не була б коаліція, а як і раніше диктатура партій с.-д. і с.-р. Переговори тяглися страшенно довго; при кожному новому побаченню умови змінялися. Сперше давали місця, крім державного секретаря та контролера, міністрів освіти, пошт та телєґрафів, ісповідань, фінансів. Потім ці портфелі міняли на инші, а в число представників од поміркованих ґруп включали міністра шляхів Тимошенко, хоч він і був соціял-демократом, а також військового міністра Петрова, хоч той разом з лівими подав свій голос за трудові ради.
Через таке хитання та нещирість урядових ґруп нічого з тих переговорів не вийшло.
Третя справа, що її відбув Національно-Державннй Союз, була зустріч та товариська бесіда з галицьким громадянством.
Наші офіціяльно-урядові і ліві кола давно вже поставилися до галицького уряду і почасти галицького громадянства не тільки не приязно, а навіть вороже; не змінилося це і з переходом галицької армії на наш терен, хоч армія ця нас і врятувала від остаточної загибелі. Навпаки, після цього менту ворожість навіть збільшилася.
Не було навіть улаштовано жадної зустрічі галицької армії та її громадянства; не було бажання разом зійтися, порозмовляти, зазнайомитися друг з другом; атмосфера була — ніби то два ворожих табори.
Кола, що об'єднував Національно-Державний Союз, болюче відчували анормальність такого стану і просто-таки звичайну прикру нечемність нашого уряду. Тому Союз взяв на себе ініціятиву зближення і улаштував 19. серпня 1919 р. товариську бесіду в фойє театра імени Шевченка, запросивши галицький уряд, галицьке громадянство і де-кого з військових. З Наддніпрянців був весь Союз і багато ще ріжних представників партій. З боку Галичан були персонально: Диктатор Петрушевич, галицький прем'єр Голубович, д-р Макух, поет Василь Пачовський. З військових — помішник шефа штаба Верховного Головнокомандуючого генерал Курманович, його найближчі співробітники та ще репрезентація У.С.С. З наддніпрянських військових були шеф штабу Верховного Головнокомандуючого генерал Юнаків та небіжчик — комендант кам'янецької залоги — Колодій. Всього було до ста осіб, в рівних частях Галичан і Наддніпрянцев.
Атмосфера зібрання була надзвичайно тепла і сердешна. Галичане з зворушенням дякували нам за цю зустріч. На жаль, ми були дуже бідні і могли запропонувати нашим гостям тільки чай та пиріжки. Урядові "чашки чаю" обставлялись незмірно краще, навіть з горілкою та вином.
Але такої сердешности та щирости, як у нас, там не було.
Промовляли п.п. Петрушевич, Голубович, Корчинський, Пачовський, Мазюкевич, проф. Огієнко, проф. Біднов та инші.
Промови лунали в унісон, всі вважали за головне консолідацію сил і щире відношення між двома урядами.
На прикінці історії цього кам'янецького періоду не можу не згадати ще одного епізоду.
25. жовтня 1919 р., коли вже було ясно, що ми не втримаємось, голова Ради Міністрів Мазепа скликав Державну Нараду, яка звичайно жадних наслідків не дала.
На цій Нараді, не зважаючи на весь траґічний стан армії, що була неодягнена і майже вся захворіла на плямистий тифус, п. Мазепа, як і раніше, не кинув питомого йому оптимізму і запевняв, ще все досить добре, що Денікіна ми розіб'ємо, що селяне дуже добре ставляться до української влади; "от же — говорить він — дивіться, проти нас селяне не роблять повстань."
На це йому дуже влучно відповів представник с.-ф. К-ський: "Пан Міністр Мазепа тішиться з того, що проти української влади нема повстань, але проти кого повставати. Хіба можна повставати проти порожнього місця? Влада не ставить селянам жадних вимог! Проти кого ж та проти чого ж вони мають повставати?"
Коли з часом п. К-ський довідався, що під Проскуровим селяне напали на валки з урядом п. Мазепи і пограбували і урядове, і державне майно, і експедіцію заготовок державних паперів, він, згадавши оптимізм п. Мазепи, з сумом пожартував: "ну, звичайно, селяне цілком за українську владу, бо вона не тільки нічого від них не вимагає, а ще й її саму можна пограбувати."
м. Відень, 21. січня 1921 р.
[Воля, 05.02.1921]
07.02.1921