Хто є справді єдиним легальним виразникoм волі всього українського народу і його єдиним правним заступником?

Хто є справді єдиним легальним виразникoм волі всього українського народу і його єдиним правним заступником?

Вже більше як рік серед української еміграції почулися розмови по обєднання про консолідацію українських громадських сил. Почались ці розмови ще за німецької влади, яка, треба це признати, зробила все, щоб тільки не допустити до якогось обєднання Українців, як на самій окупованій нею Україні, так і на еміграції. Але і Українці зі свого боку, треба це також признати, не виявили стільки політичної дозрілости, щоб в ці глибоко трагічні для нашої Батьківщини дні, забути чи хоч відкласти на пізніше свої партійні змагання і амбіції та утворити єдиний національний фронт і єдиний провід. Певна річ, що в умовах нечуваної ще в світі огидної провокації, якою була німецька політика відносно Українців — як за другої Світової Війни, так і перед нею, — тяжко було осягти, навіть станувши єдиним фронтом, якихсь реальних політичних успіхів.

А всеж таки самий факт обєднання Українців і припинення внутрішніх роздорів мов би для нас усіх велике моральне значіння на будучність, можна думати, відігнав би певну ролю в обставинах, які утворилися на упадку гітлерівської Німеччини. Але таке об’єднання не сталося, з чиєї вини — про це могли би розсказати діячі т. зв. уенерівського центру.

З приводу новішої спроби вести переговори про обєднання саме члени уряду УНР. звернулись до свого голови п. Андрія Лівицького з доповідю, в якій зясовують свій погляд на становище цього уряду і на завдання, які стоять перед ними в звязку з переговорами про порозуміння і консолідацію українських політичних угруповань на еміграції.

Ця доповідь розрахована очевидно на увагу широких кругів еміграційного громадянства. По суті вона являється аналогією уенерівського уряду і служить свого роду цілого уенерівського напрямку. З цього огляду вона безперечно заслуговує на ширшу увагу. Ми не маємо бажання полемізувати з авторами цієї доповіді. Наша політична ідеологія дуже різниться від ідеології уенерівців, і сперечатися про наші ідеологічні розходження не час тепер і не місце. Але тому, що доповідь має будь-що-будь інтерес історичного документу, ми вважаєм за потрібне висловити свою думку про основні твердження "доповіді", ми не маємо сумніву в добрій волі її авторів і в їхнім бажанні прислужилися для добра Української Справи, але не можемо залишити без спростовання числених помилок та неточностей, які надто вже рясно розкидані по всій "доповіді". Бо за помилки керування УНР, в минулому доводиться нас всім покутувати щей досі.

Автори "доповіді" кажуть, що "національно-державницький світогляд і методи кожної політичної акції, яку підіймав державний центр УНР, опиралися завжди на тій незмінній долі нашого права, яка голосить, що верховна влада і уряд Української Народньої Республіки повстали на Україні з актів безумовного, ніким не вимушеного і не сформованого волевиявлення Українського Народу, з актів, якими він ствердив свою волю до незалежного державного життя на всіх своїх землях".

Ще живе багато учасників та свідків подій 1917–18 років, які має на увазі "доповідь", і те, що ми можемо зауважити з приводу цього основного її твердження, не вимагає якихось особливих документальних справок, ми можемо зробити історичні справки просто з памяти.

Отже запитуємо: які це були акти, з яких виявилася воля Українського Народу. Очевидно, тут мова про Центральну Раду та її універсали.

Ц. Рада була справді українським революційнім парляментом, який в перші місяці свого істнування висловлював пориви й стремління не всього, розуміється, Українського Народу, але в кожному разі тих його кругів, які захопилися ентузіязмом національного відродження. Це було дійсно національне відродження, яке прокинулось із стихійною силою і обхопило було широкі круги українського громадянства. Та на лихо, керівники української політики, які взяли в свої руки провід у Ц. Раді, направили український рух на не зовсім відповідний шлях.

Відомо, що Ц. Рада складалася з початку з представників українських політичних партій і груп, які здебільшого тоді ж таки наспіх творились. Національний Конгрес у Київі 8–10 квітня 1917 року, який санкціонував характер партійного представництва в Ц. Раді, певна річ, теж не міг виявити собою волі всього Українського Народу, а виявив бажання свідомих його кругів. Поповнена трохи згодом представниками від зїздів селянського, робітничого й військового, Ц. Рада по суті залишилася партійним, а не всенароднім представництвом, хоч де які зїзди, як напр. військовий, проголошували, що вони репрезентують "мільйони багнетів", але люде, що в тих зїздах брали участь і які перебувають тепер на еміграції, якщо хочуть признатися по щирости, мусять сказати, що всі ті сотні тисяч і мільйони, в імени яких виступали делегати на зїздах, були пораховані дуже приблизно і з великим перебільшенням. А головне, ті, що їх делегували, не завжди ясно здавали собі справу: куди і за для чого вони їх посилають.

Бо чим інакше можна пояснити факт, що вже два-три місяці згодом по зїздах, всі ті "мільйони багнетів" розтанули як сніг на сонці, і коли довелось в осени 1917 р. боронити Ц. Раду від большевиків, то на оборону її не знайшлось повного десятка тисяч.

Ц. Рада поповнилась нарешті представниками національних меншостей: російської, жидівської і польської, себ-то членами лівих партій російських, жидівських і польських. Ці партії одначе не більше представляли кожна всю свою народність на Україні, як і українські тодішні партії увесь Народ Український, бо від участи в Ц. Раді були усунені земельні власники, заможніші селяне, буржуазія й значна частина інтелігенції, яка не приписалася до соціялістичних партій.

Було би занадто сміливо казати, що Ц. Рада виявила волю всього Українського Народу, але треба признати, що вона дуже зручно використала слабкість російського Тимчасового Правительства й досягла значного політичного успіху, добившись визнання з його боку автономії України.

Та на лихо, в основу своєї діяльности Ц. Рада поклала принціп, який став, як що можна так висловити, її первородним гріхом: починаючи з літа 1917 р., вона взяла різний лівий курс в земельній та й в інших справах соціяльно-економічного характеру. Немов недовіряючи силі національного українського почуття, що почало прокидатись в народніх масах, і нехтуючи державно-національною українською традицією, керівники Ц. Ради всю вагу поклали на пропаганду соціяльної реформи передовсім в земельнім питанні.

Вони, як влучно висловився покійний Вячеслав Липинський, підмінили поняття України поняттям "десятин землі". "Коли хочеш, — мовляв, — здобути панську земельку без викупу, — голосуй за Україну"! Це стало гаслом провідної в Ц. Раді есерівської партії з проф. М. Грушевським на чолі.

Очевидячки тут було бажання не дати випередити себе російським лівим партіям, які спекулювали на землі "без викупу". Щоб уважатись за справжнього українця, треба було удавати з себе соціяліста й стояти за "єдиний революційний фронт" з соціялістами російськими. Українці-самостійники осмішувались як шкідливі мрійники, або увижались за контрреволюціонерів. Але у Ц. Ради дуже скоро зявився небезпечний конкурент в особі большевиків, які, з одного боку в теорії проголошували право кожної нації на самовизначення "аж до відділення /від Росії/ включно", на практиці проповідували самочинне захоплення панської землі й панського майна, не дожидаючи якихось там установчих зборів.

На цьому грунті Ц. Рада не здолала конкурувати в большевиками, які до тогож проголосили негайно припинення війни і залишення фронту. І от авторітет і вплив Ц. Ради зникли протягом одного-двох місяців. Увесь розмах національного підйому й ентузіязму перших місяців революції виладувався в торчах за автономію з Тимчасовим Правительством та зі своїми "меншостями", і коли большевики, розклавши своєю агітацією українські військові частини й піддуривши населення отруйними гаслами (мовляв,"грабте пограбоване"), пішли підбивати Україну, то й виявилося, що боронити Ц. Раду з її приятельством не було кому: полки з іменами українських історичних діячів оповістили "нейтралітет", населення поставилось байдуже, і на заклик Ц. Ради виступила лише жменя патріотів-добровольців. Через те й такі акти, як універсали Ц. Ради з проголошенням Української Народньої Республики (у федерації з Pociєю), а потім з проголошенням повної самостійности, мали саме лиш декляративне значіння. А "засади демократичного устрою" в практиці Ц. Ради привели до того, що на місце зруйнованого старого ладу не отворено твердих основ ладу нового, не заведено порядку та безпечности, не зорганізовано регулярної української армії на засадах авторитету вищої влади й військової дисципліни; не використана навіть факту У.Н.Р. з боку Англії й Франції, а натомість, за прикладом большевиків, приступлено до переговорів з Німцями про сепаратний мир. Так прийшло до заключення Берестейського миру і до закликання на Україну німецьких та австрійських військ.

Проголошуючи "засади правового демократичного устрою", Ц. Рада фактично віддалася під опіку анті-демократичних імперіялістичних держав, рятуючись від большевиків і збольшевичених елементів українського населення.

Коли пригадати собі все це, то ніяк не можна зрозуміти згадку в "доповіді" про "низку міжнародніх договорів", якими, мовляв,"стверджено було право Українського Народу до незалежного державного буття та до суверенного порядкування всіма справами внутрішнього державного й соціяльного устрою". Якими договорами і з ким саме? Можна назвати хіба один договір у Бересті, як раз із тими державами, які пару місяців по тому, "зламали були суверенну волю Українського Народу та накинули йому напіввасальну форму державности, просякнуту чужими, анті-демократичними впливами". Очевидячки, автори "доповіді" мають тут на увазі проголошення 29.4.1918 року Української Держави в традиційній національно-історічній формі гетьманства. Вони не кажуть лише, що ця "накинена і чужа форма державности" за короткий час надала Україні характер справжньої організованої держави, з доброю валютою, упорядкованої, яка скорим темпом ішла до відбудови господарчого життя й до розвитку української національної культури. Забувають вони також згадати, що коли "всенародне збройне повстання Українського Народу" за допомогою большевиків повалило Гетьманську Українську Державу, то в краю запанувала страшна анархія; не пройшло й двох місяців від вступу до Київа нової української влади — Директорії — як ця влада мусіла з Київа тікати, а ще за пару місяців зовсім залишити територію Великої України, шукаючи притулку в Галичині.

Яке значіння мало супроти цього факту проголошення у Київі 22.І.1919 р. Соборности України, коли Галичина старанно зберігала свою окремішність, дивлячись на практику"народоправного устрою Великої України"? І вона мала осушність: уряд Директорії не тільки не подав галицькому урядові в його тяжкій боротьбі з поляками навіть такої реальної допомоги, яку дав йому Гетьман, висилаючи на поміч Бригаду Січових Стрільців, а щей розкладав деморалізуючим прикладом свойого безладдя героїчну Галицько-Українську Армію. Що самі галицькі діячі, учасники повстання проти Гетьмана, признали згодом це повстання за велику помилку, що відомо зі слів покійних Осипа Назарука, Євгена Коновальця та інших визначних галицько-українських діячів.

Очевидна річ, що боротися на два фронти проти Совітської Росії й Польці для Директорії УНР. було не під силу, і увесь героїзм нечисленних українських військ серед байдужого насе лення нічого не міг вдіяти. Не помогли нічого розпачливі зусилля Симона Петлюри, і цей український соціял-демократ, який ще в початках своєї громадської карєри звязав своє імя з літературною обороною жидівства (його передмова до драми Чіріковa "Євреї"), загинув уже на еміграції з руки Шварцгарда, який мстився йому за жидівські погроми українських республіканських військ. Така була жорстока іронія долі!

Витиснутий із своєї території большевиками, уряд УНР кинувся в обійми Польщі, заключив з нею відомий варшавський договір і пішов відвойовувати Київ за допомогою найменш популярного на Україні (спеціально на правобережній) союзника, зрікшись на його користь західно-українських земель: Галичини, Холмщини й Волині. Польща не забарилася зрадити свого українського союзника. Вона закріпила за собою відступлені її урядом УНР. землі договором з совітським урядом в Ризі, а українську Армію засадила в своїх таборах за дротами.

Коли ми згадаємо усі ці, так болючі для нас історичні факти, то не тому, щоб нам хотілося кинути докір українським діячам, які несуть відповідальність за всі нещастя, які впали на Український Нарід, за їх вільні невільні помилки. Але ми вважаємо також за неслушне з їхнього боку, коли вони не правильно й тенденційно освітлюють наше недавне минуле. Зрештою коли припустити, що Ц. Рада і Директорія так добре захищали інтереси Українського Народу, то кожна безстороння людина може запитати: чомуж сам Народ так байдуже поставився до тих, хто правно виявляв його волю і не піддержав його в його зусиллях? Той самий Народ, що виявив таку енергію і завзяття в своїх протисовітських повстаннях 1912–22 років!

"Доповідь" з великим притиском підкреслює діяльність уряду УНР. на еміграції. Не будемо заперечувати, що цей уряд виявив значну рухливість, але коли йде мова про поширення відомостей про Україну перед широким світом і про пропаганду української справи, то тут не менше попрацювали окремі особи і цілі круги, які стояли від уряду УНР. осторонь і звязані з ним не були. Але що стосується чисто політичної діяльности уряду УНР., то наслідки її, мусимо це признати, були з усякого погляду мінімальні.

Тай не могло бути інакше: уряд УНР. опинився фактично в матеріяльній залежности (і моральній) від Польщі. Це не тілько підривало його авторитет в очах Галицьких Українців, які боролися проти польських утисків, але обнижували його повагу в очах чужих політичних чинників, даючи їм підставу дивитись на українську справу як на одне з питань польської політики, а на самих діячів УНР. як на якихось службовців Польщі.

Свій моральний авторитет і значіння єдиного обєднуючого центра уряд УНР. давно вже втратив в очах Української Еміграції як через свою невдалу політику, так і через свій внутрішній розклад. У своїй внутрішній більшости українська політична еміграція давно вже перестала вважати уряд УНР. за "єдину лєгальну державно-правну репрезентацію України" і дивиться тепер на нього лиш як на одне з еміграційних політичних угруповань.

Ми гадаємо, що сучасне політичне становище особливо вимагає, щоб ті круги української еміграції, які групуються біля осередку УНР., перестали претендувати на ролю "єдиної легально-правної репрезентації України", а натомість — разом з іншими нашими політичними угрупованнями створили один спільний центр української політичної еміграції, щоб виступити на зовні перед широким світом єдиним фронтом, допомігши такий фронт утворити, уряд УНР. найбільше б прислужився для загально української справи, і це булоб його дійсного заслугою.

Одірвана більше як 25 років від своєї батьківщини, українська еміграція давно вже втратила якісь "одержані з рук народу мандати" на державно-правну репрезентацію України. Але вона не звільнилася від морального обовязку й на чужині працювати для своєї Батьківщини, бо в імя цього обовязку вона й пішла на вигнання, як еміграція політична.

Для виконання цього обовязку вона не потрібує формальних мандатів. Нова політична ситуація вимагає сьогодні нових форм і методів праці для здійснення політичних ідеалів Українського Народу, який аж тепер, навчений страшним досвідом чужих окупацій, приходить до національної і державної свідомости. Методи відбудови й саму форму української державности, які так уперто обстоюють автори "доповіді", ми вважаємо за перестарілі й недоцільні, ми мислимо їх інакше ніж "уенеровці". Але ми вважаємо за недоцільне сперечатись тепер за ці методи й форми, бо перед всіма нами стоїть одне велике завдання: створити обєднання всіх українських сил на еміграції, для осягнення одної усім нам однаково дорогої спільної мети. Бо тільки таке обєднання дасть українській еміграції моральну силу й авторитет, щоб заступити інтереси нашої Батьківщини перед усім світом.

[Український Літопис, 1946, №2]